ТЕМА 4. ПОХОДЖЕННЯ МОВИ. КЛАСИФІКАЦІЯ МОВ СВІТУ

Мета вивчення: звернути увагу на теорії походження мови, їх гіпотетичність, ознайомити з основними принципами генеалогічної й типологічної класифі- кації мов світу.

Провідна ідея: зв'язок цієї проблеми з проблемою походження існуючих і мертвих мов, з проблемою походження людини, мови світу класифіковано за спорідненістю на основі діахронічного їх дослідження та за аломорфізмом й ізоморфізмом структури мовних одиниць на основі синхронічного дослідження мов.

Основні проблемні соціальні, ідеологічні теорії походження мови.

Термінологічний мінімум: мовна антропологія, етипологія; договірна, звуконаслідувальна, вигукова, ручна (кінетична), соціального договору, моногенезна теорії; зовнішні (позамовні, позалінгвістичні, або екстралінгвістичні) і внутрішні (внутрішньомовні, інтралінгвальні) чинники; диференціація, інтеграція, субстрат, суперстрат, контактування мов, синхронія, діахронія, адстрат, мова міжнаціонального спілкування, штучна мова, інтерлінгва, есперанто, ідо, мовна сім'я, мовна універсалія, аглютинація, фузія, інкорпорація.

План

1. Доісторичний стан мови. Лінгвістична палеонтологія.

2. Причини інтересу вчених щодо спроби простежити походження мови.

3. Найважливіші гіпотези про походження мови.

4. Закономірності розвитку мов.

5. Мова як засіб міжнаціонального спілкування. Штучні міжнародні мови.

6. Основні класифікації мов світу.

7. Поняття типу мови.

8. Поняття літературної мови.

9. Диференціація та інтеграція мов.

Література

Основна

1. Ганич Д.І., Олійник І.С. Словник лінгвістичних термінів. - К.: Вища шк. Головне вид-во,1985.

2. Головин Б.Н. Введение в языкознание. 4-е изд. - М.: Вьісш. шк., 1983.

3. Дорошенко С.І., Дудик П.С. Вступ до мовознавства: Навчальний посібник. - К.: Вища пік., 1974.

4. Карпенко Ю.О. Вступ до мовознавства: Підручник. - Киів-Одеса: Либідь, 1991.

5. Кодухов В.И. Введение в языкознание. 2-е изд. - М.: Просвещение, 1987.

6. Кочерган М.П. Вступ до мовознавства. – К. : Академія, 2000.

7. Маслов Ю.С. Введение в языкознание. - М.: Просвещение, 1987.

8. Реформатский А.А. Введение в языковедение. - М.: Просвещение, 1967.

9. Семчинський С.В. Загальне мовознавство. – К. : Академія, 1996.

10. Ющук І. П. Вступ до мовознавства. — К., 2000 . — С. 24–29.

Додаткова

10 Донець С.Л., Мацько Л.1. Вступ до мовознавства: Практикум. - К.: Вища пік., 1989.

11. Ющук І.П. Лекції зі вступу до мовознавства: Навчальний посібник. - К.: Вид. Міжнар. ін-ту лінгвістики і права, 1995.

Питання для самоконтролю

1. У чому різниця між походженням мови загалом і походженням конкретної мови?

2. У чому полягає гіпотеза походження мови?

3. Розкрийте суть вигукової (афективної) гіпотези походження мови?

4. Які факти заперечують гіпотезу соціального договору?

5. Де виникла гіпотеза трудових вигуків?

6. Розкрийте суть кінетичної гіпотези.

7. Які причини викликають зміни в мові?

8. Що таке диференціація та інтеграція мов?

9. До чого може призвести контактування мов?

10. Що таке схрещення мов?

11. Чому не можна точно встановити кількість мов?

12. За якими критеріями визначається спорідненість мов?

13. Що таке генеалогічна класифікація мов?

14. Назвіть основні мовні сім'ї.

15. Що є основою типологічної класифікації мов?

Проблема походження мови з давніх часів цікавила людство. У всіх релігіях мова розглядалась як Божий дар.

- Відомі “звуконаслідувальна” та “вигукова” теорії, теорія трудових вигуків та ін.

- Питання про те, коли і як з’явилася мова, якою вона була на перших етапах розвитку людського колективу, які саме звуки тоді вимовлялися, що вони означали і як вони поєднували-ся в одиниці вищих рівнів — ці та багато інших подібних про-блем хвилюють людей з давніх-давен. І, звичайно, немає і не може бути вичерпної відповіді на ці питання. Існують лише здогадки та припущення, які у різні часи висловлювались різними вченими. Надзвичайно складне питання походження людської мови вивчається не лише мовознавством, а й такими науками, як антропологія, зоопсихологія, біологія, етнографія, оскільки проблеми походження мови тісно перетинаються зпроблемами розвитку суспільства, мислення, походження самої людини.

- Існує багато різноманітних теорій походження мови. Їх можна розділити на дві основні групи:

- 1) теорії біологічні;

- 2) теорії соціальні.

- Питання про походження мови постало ще в античному мовознавстві у рамках більш загальних філософських дискусій про сутність мови (питання про правильність імен [назв]). Одне з направлень грецької, а пізніше елліністичної, науки відстоювало натуральний ”природний” характер мови і, відповідно, закономірну, біологічну обумовленість її виник-нення і структури (так звана теорія ”фюсей” — за природою). Ідеалістичні теорії походження мови заперечують її біологічну обумовленість. Учені, які їх розвивають, доводять, що Бог створив людину і дав їй мову, щоб люди могли спілкуватися один з одним.

- Біологічні ж теорії пояснюють походження мови еволюцією людського організму, насамперед, органів відчуття, мовного апарату і мозку. Згідно з біологічними теоріями ви-никнення мови — це результат довготривалого розвитку природи.

- Учені-ідеалісти, навпаки, дотримуються думки про одноразовий (божественний) характер походження мови.

- Серед біологічних теорій особливо виділяються теорія звуконаслідування і теорія вигуків.

- Теорія звуконаслідування (ономатопоетична теорія) по-яснює походження мови тим, що людина імітує звукові (і не-звукові) ознаки об’єктів, які називає. Прибічники цієї теорії, як правило, розуміють звуконаслідування широко — і як наслідування звуком звуку, тобто відображення в звучанні слова звукової ознаки об’єкта-денотата, тобто як власне звуконаслідування (”бах”,”ква-ква”,”мяу”); і як наслідування звуком не — звуку, тобто відображення у звучанні слова якоїсь певної незвукової ознаки об’єкта-денотата, тобто як звукосимволізм (наприклад, ”бублик”, ”губа” — з губними звуками, ха-рактерними для позначення чогось круглого, вип’яченого; lieben [нім.](любити) звучать м’яко, приємно). Теорія звуко-наслідування була розроблена стоїками (тобто представника-ми Стоїки — філософської школи епохи еллінізму. Серед їхніх праць слід особливо відмітити праці Діогена Лаертського, Варрона, трактат богослова Блаженного Августина ”Про діалектику”, праці Секста Емпірика, Аммонія та інших. Не завжди можна зрозуміти кому конкретно із стоїків належать ті чи інші ідеї. Такий підхід до праць стоїків сформувався ще в античності і свідчить про близькість поглядів учених цієї шко-ли. Пізніше теорія звуконаслідування знайшла відображення у працях Ґ.В.Лейбніца, І.Ґ.Ґердера, В. Гумбольдта та інших. Усі вони визнавали існування зв’язку між звуком і значеннями і визнавали цей зв’язок природним. Противники теорії зву-конаслідування критикували цих учених за те, що вони недо-оцінювали роль соціальних умов виникнення мови, за абсолютизацію принципу звуконаслідування. Проте дослідження другої половини ХХ ст. доводять, що звуконаслідування і звукосимволізм поряд з жестами відігравали важливу роль при виникненні мови.

- Вигукова теорія походження мови — пояснює походження мови тими переживаннями, емоціями, які людина відчувала і які реалізувались у спонтанних викриках, вигуках, рефлексах, що у подальшому розвитку набували символічного значення, котре ставало обов’язковим для всіх членів спільноти. Прихильниками такої теорії були В. Штейталь, Ч. Дарвін, О. Потебня.

- Теорія жестів визначає, що мова зароджується як інстинктивні рухи, джерело яких лежить в уявленнях і афектах й індивідуальній свідомості. Проте мовою ці виразні рухи можуть стати тільки в суспільстві, де люди живуть в одних і тих самих зовнішніх і внутрішніх умовах. В. Вундт як представник цієї теорії вважав, що мова жестів (рухи рук і обличчя) існувала паралельно. Згідно з цією теорію люди спілкувалися спочатку за допомогою жестів, які перейшли в знаки, а знаки — у слова.

- Соціальні теорії походження мови пояснюють появу мо-ви суспільними потребами, які виникли під час праці і в ре-зультаті розвитку свідомості людини.

- У теорії соціального договору (Ж. дю Белле, А. Смітт, Ж.Ж. Руссо) мова розглядається як свідомий витвір людей.

- Трудова теорія, або теорія трудових вигуків. Трудову теорію висунув Л.Нуаре. Її суть в тому, що мова виникла у пр-цесі спільної трудової діяльності первісних людей, як засіб оптимізації й узгодження цієї діяльності. Подальшого розвитку трудова теорія зазнала у працях К.Бюхера, який писав, що мова виникла у вигляді трудових вигуків, які супроводжували колективну працю.

- Магічна теорія (М.Я.Марр) полягає у тому, що суспільством керують обрані особистості (маги), які й дали мову людям.

- Марксистська теорія походження мови. Основні положення викладені у роботі Ф.Енгельса “Роль праці в процесі перетворення мавпи в людину” і детально розвинені К.Марксом і Ф.Енгельсом у німецькій ідеології. Основна думка роботи у нерозривному внутрішньому зв’язку розвитку трудової діяльності первісного людського колективу, розвитку свідомості (і психіки взагалі), які формують людину, та розвитку форм і способів спілкування.

- Мова виникає як необхідний наслідок розвитку виробництва та інших суспільних відносин у трудовому колективі — люди мають що сказати один одному. І водночас мова служить опорою для виникнення вищих форм психічного відображення, для формування людської особистості. Як писав Ф.Енгельс, спочатку праця, а потім разом з нею членороздільна мова стали двома найголовнішими стимулами, під впливом яких мозок мавпи поступово перетворився в людський мозок.

У світі нараховується близько 3,5–4 тисяч мов як літера-турних, так і не літературних. Усі вони різні та мають свої особливості. Проте серед них виділяються групи з певними спільними рисами.

Існують різні наукові критерії класифікації мов. Згідно з генеалогічною класифікацією мови групують за їхнім поход-женням. При типологічній класифікації увага звертається на структурні особливості мов: наприклад, морфологічна кла-сифікація враховує характер будови слів; синтаксична — спосіб вираження підмета; за способом вираження граматич-них значень розрізняють синтетичні й аналітичні мови тощо.

Генеалогічна класифікація мов. Класифікація мов за спорідненістю називається генеалогічною. Мови, що походять від однієї мови-основи, становлять мовну сім’ю. Мовна сім’я за ступенем спорідненості розпадається на групи, групи — на підгрупи.

У світі є близько 40 мовних сімей, кожна з яких включає від однієї до кількох сотень мов. Найбільш поширені такі мовні сім’ї.

I. Індоєвропейська сім’я — найчисельніша. Мовами цієї сім’ї розмовляє близько 2106 млн осіб (приблизно 45 % усього населення земної кулі). У ній виділяють понад 10 груп. Серед них:

1) грецька, вірменська й албанська групи представлені кожна однією мовою;

2) до слов’янської групи (287 млн осіб) входять мови;

а) східна підгрупа — білоруська (10 млн осіб), російська (143 млн), українська (45 млн);

б) західна підгрупа — польська (42 млн осіб), словацька (5 млн), чеська (10 млн), верхньолужицька, нижньолужицька (у Німеччині) і мертва полабська;

в) південна підгрупа — болгарська (9 млн осіб), маке-донська (2 млн), сербська і хорватська (18 млн), словенська (2 млн) і мертва старослов’янська;

3) до германської групи (435 млн осіб) належать мови:

а) східна підгрупа — мертві готська, бургундська і вандальська;

б) західна підгрупа — англійська (320 млн осіб), німецька (120 млн), голландська, фризька (у Нідерландах), бурська (у

Південно-Африканській Республіці), ідиш;

в) північна (скандинавська) підгрупа — датська, ісландська, норвезька, шведська, фарсрська;

4)до романської групи (560 млн. осіб) входять мови: іспанська (240 млн), португальська (130 млн), французька (близько 100 млн), італійська (66 млн.), румунська (23 млн), провансальська (у Франції), галісійська і каталонська (в Іспанії), ретороманська (у Швейцарії), мертві латинська, оскська, умбрська;

5) індоарійська група (726 млн осіб) нараховує 180–240 мов; у ній виділяються мови гінді (200 млн), бенгальська (157 млн), біхарська (80 млн);

6) в іранській групі (75 млн осіб) найпоширеніша мова фарсі (22 млн);

7) кельтська група (9,5 млн осіб) включає ірландську, шот-ландську, уельську (в Англії), бретонську (у Франції) мови;

8) до балтійської групи (5 млн осіб) належать литовська, латвійська і мертва пруська мови.

II. Китайсько-тибетська сім’я охоплює 1065 млн осіб (23 % населення земної кулі). Найбільше людей розмовляє ки-тайською мовою — 997 млн осіб.

III.До семіто-хамітської сім’ї (238 млн осіб) входять арабська (153 млн), іврит (в Ізраїлі) та інші мови.

IV. Австронезійська сім’я (230 млн осіб) включає індо-незійську (138 млн), яванську (74 млн) та інші, менш поши-рені мови.

V. Мови дравідської сім’ї (близько 190 млн осіб) поши-рені на Індостанському півострові. Найпоширеніші тамільська мова (близько 55 млн), мови телугу (близько 63 млн), канна-да (1 млн), малаям (30 млн).

VI.У тюркській сім’ї (106 млн осіб) чисельно виділяються турецька (43 млн), узбецька (16 млн) мови.

VII. Угро-фінська сім’я має 24 млн мовців. Тут виділяється дві мови — угорська (14 млн) та фінська (5 млн).

VIII. До великих належить також нігеро-кордофанська сім’я мов (288 млн осіб), проте мови цієї сім’ї, крім суахілі, ма-ло поширені.

IX. В окремі сім’ї виділяються мови японська (120 млн),

корейська (62 млн), ряд мов американських індіанців.

Типологічна (морфологічна) класифікація мов світу. Залежно від морфологічної будови слів мови поділяються на кореневі, або аморфні, або ізолюючі, аглютинативні, флективні і полісинтетичні, або інкорпоруючі.

Кореневими є в’єтнамська, бірманська, китайська. У кореневих мовах слова не розпадаються на морфеми.

До аглютинативних мов належать тюркські та угорсько-фінські мови.

Флективні мови поділяються на синтетичні та аналітичні.

Своєрідну групу мов становлять полісинтетичні, або інкорпоруючі мови, у яких різні частини речення у вигляді аморфних слів-основ об’єднуються в єдині складні комплекси, схожі на складні слова.

У мовознавстві термін “тип” використовується у двох зна-ченнях: 1) у вузькому розумінні — тип мовного вираження — форма універсального або спільного мовного явища (типи арти-куляції звуків, словосполучень та речень та ін.); 2) в широкому розумінні — мовний тип — сукупність узгальнених особливостей груп мов в цілому. Таким чином, у першому випадку виявляється наявність тих чи інших типів мовного вираження у мо-вах, що порівнюються. У другому випадку встановлюється на-лежність порівнюваних мов до певних мовних типів.

Літературна мова нормована й кодифікована, тобто закріплена в словниках і граматиках. Норма літературної мови якнайповніше відбиває її закони і спирається на звичай та схвалення того чи іншого слово- й формовживання найбільш освіченою частиною суспільства. Її лексика незмірно багатша, розвиненіша, ніж лексика будь-якого діалекту. Літературна мова багатофункціональна, вона включає в себе науковий, діловий, публіцистичний, художній, розмовний стилі, тобто стилістично диференційована. Літературна мова буває усна й писемна.

В основі розвитку конкретних мов і діалектів відомі два процеси: процес диференціації, або розходження, та інтеграції, або сходження мов.

Унаслідок диференціації з однієї мови або одного діалекту виникає дві або більше мов чи діалектів. У результаті процесу інтеграції з кількох мов чи діалектів утворюється одна мова або один діалект.

З авдання

1. Ознайомтеся з фрагментами праці Е. Косеріу „Синхрония, диахрония и история”.

Питання для опрацювання:

1) Як розуміє Е. Косеріу співвідношення між мовою і мовленням?

2) Що таке мовні елементи з погляду мовця?

3) Чим відрізняється знання мови від теоретичного знання про мову?

2. Ознайомтеся з працею Л.В. Щерби „О трояком аспекте языковых явлений и об эксперименте в языкознании”.

Питання для опрацювання:

1) Які переваги має дослідник при вивченні „живих мов”?

2) У чому полягає експеримент за Л.В. Щербою?

3) Якими ви уявляєте ідеальні словники і граматику?

3.Розподіліть наведені нижче мови на сім’ї та групи у відповідності з генеалогічною класифікацією мов (випишіть їх колонками по сім’ях). Укажіть, які з них є державними мовами і де:

а) санскрит, абхазька, баскська, українська, туркменська, італійська, ірландська угорська, аварська, чуваська, тамильська, ескимоська, майя, калмикська, марійська, фінська, португальська, пруська, датська, польська, киргизька, бенгалі, в’єтнамська,маорі, молдавська, курдська;

б) таджицька, ідиш, тохарська, албанська, половецька, чукотська, мегрельська, російська, англійська, персидська, татарська, узбецька, іспанська, мордовська, чеська, вірменська;

в) кетська, арабська, португальська, турецька, німецька,албанська, карельська, шотландська, китайська, чукотська, словацька, англійська, вірменська, македонська.

4.  Розподіліть на групи такі індоєвропейські мови: англійська, румунська, ісландська, чеська, французька, російська, іспанська, латинська, шотландська, німецька, вірменська, ірландська, готська, шведська, польська.

5.  Вкажіть, у чому полягає суттєва різниця між ізолюючи-ми та афіксуючими мовами. Порівняйте відповідні приклади.

Кит.: хао жень (добра людина), сию хао (робити добро), дзно хао (стара дружба), жень хао во (людина любить мене); гунжень = работа + человек (робітник); шанжень = торговля + человек (торгівельник); цзюньжень = военное дело + человек (військовий).

Азерб.: ат (кінь), атлар (коні), атда (на коні), атларда (на конях).

Турецьк.: ev (дім), ev-ler (удома), ev-ler-in (твій дім), ev-ler-in-de (у твоєму домі).

Рос: сестра читает письмо подруге; сестра читает письмо подруги; сестре читает письмо подруга.

6. Перекладіть наведений нижче текст мовою, яку вивчаєте.

Марк Твен во Франции

Марк Твен, знаменитьій американский писатель, путеше-ствовал по Франции. Однаждьі он ехал в поезде в город Ди-жон. После обеда он очень захотел спать. Он попросил провод-ника разбудить его, когда поезд приедет в Дижон. При зтом Марк Твен сказал проводнику:

Я сплю обычно очень крепко. Когда вы будете меня будить, возможно, я буду громко кричать и не захочу никуда выходить. Так вы не обращайте на это внимания и обязательно высадите меня в Дижоне.

После этого Марк Твен пошел спать. Когда он проснулся, было уже утро, и поезд подъезжал к Парижу. Марк Твен по-нял, что он проехал Дижон, и очень рассердился.Он побежал к проводнику и стал ругать его: Я никогда не был так сердит, как сейчас! — кричал он. Проводник посмотрел на писателя с удивлением:  Вы не так сильно сердитесь, как тот американец, которо-го я высадил из поезда в Дижоне! — сказал он.

7. Розробити наочність до теми "Невербальні (несловесні) засоби спілкування": паркінесика (міміка і жести); світлофор; живопис; графіка; скульптура; балет; архітектура; музика; мова к вітів.

САМОСТІЙНА РОБОТА ( 5 балів)

Частина ( 2 бали )

1.Самостійно опрацювати тему „Напрями мовознавства”, зробити конспект статті підручника ( Карпенко Ю.О. Вступ до мовознавства: Підручник. –К., 2006).

2. Виписати 10 лінгвістичних термінів до тем 1, 2, 3.

3. Опрацювати тему „Письмо”, підготувати виступ на одну із тем:

 - Значення письма в історії суспільства. Передумови виникнення письма.

 - Осноні етапи розвитку письма. Графіка. Орфографія. Принципи орфографії.

Частина ( 3 бал и )

Теми рефератів

1. Основні етапи розвитку мовознавства.

2. Мовознавство у стародавньому світі.

3. Історія арабського мовознавства.

4. Мовознавство у середньовічному світі.

5. Філософські основи стародавнього мовознавства.

6. Зародження порівняльно-історичного мовознавства.

7. Основні представники порівняльно-історичного мовознавства.

8. Порівняльно-історичний метод в історії мовознавства.

9. Сучасний стан порівняльно-історичного мовознавства.Основні напрямки порівняльно-історичного мовознавства.

10. Теорія молодограматизму.

11. Деякі відомості про вчених модолограматистів.

12. В. Гумбольдта – засновник теоретичного мовознавства.

13. Лінгвістична концепція Ф. де Сосюра.

14. Празький структуралізм.

15. Американський структуралізм.

16. Копенгагенський структуралізм.

17. Оснівні відомості про вчених-структуралістів.

18. Сучасний структуралізм.

19. Психологізм у мовознавстві.

20. Женевська лінгвістична школа.

21. Основні проблеми сучасного мовознавства.

22. Математичний напрямок в історії мовознавства.

23. Методи вивчення мови.

24. Теорія інформації у лінгвістиці.

25. Лінгвістика в епоху НТР.

26. Проблеми сучасної мовознавчої науки в Україні.

27. Харківська лінгвістична школа.

28. Основні відомості про українських філологів.

29. Основні напрямки розвитку українського мовознавства.

30. Основні відомості про вчених-філологів ХХ ст. (Україна).

31. Основні напрямки розвитку мовознавства на Україні (ХХ ст.).

32. Московська лінгвістична школа.

33. Казанська лінгвістична школа.

34. Петербурзька лінгвістична школа.

35. Основні відомості про російських вчених-філологів ХVII ст.

36. Основні відомості про російських вчених-філологів ХVIIІ ст.

37. Основні відомості про російських вчених-філологів ХІХ ст.

38. Основні напрямки розвитку російського мовознавства (ХVII- ХVIIІ ст.)

39. Основні напрямки розвитку російського мовознавства ХІХ ст.

40. Основні відомості про вчених-філологів ХХ ст. (Росія)

41. Основні напрямки розвитку мовознавства в Росії (ХХ ст.)

42. Семіотика як наука про знаки.

43. Мова та інші семіотичні системи.

44. Мова як знакова система.

45. Невербальні засоби комунікації.

46. Комунікація у світі тварин та людська мова.

47. Мова та інші засоби спілкування.

48. Мова як найважливіший засіб людського спілкування.

49. Мова та суспільство.

50. Мова та мислення. Логічні та граматичні категорії.

51. Основні гіпотези походження мови.

52. Основні закономірності розвитку мови.

53. Походження людини, людського суспільства і мови.

54.  Літературна мова серед інших форм існування мови.

55. Літературна мова і мова художньої літератури. Шляхи становлення національних мов.

56. Синхронія та діахронія у мові.

57. Зовнішні і внутрішні закони функціонування і розвитку мови.

58. Внутрішня організація мовної системи.

59. Типи співвідношення мовних одиниць.

60. Основи морфологічної класифікації мов світу.

61. Мовна універсалія.

62. Різноманітність граматичних категорій у мовах світу.

63. Лінгвістика універсалій.

64. Мови аналітичного складу.

65. Синтетичні мови.

66. Синтаксична класифікація мов світу.

67. Принципи класифікації мов світу.

68. Мовна диференціація і виникнення споріднених мов.

69. Генеалогічна класифікація мов світу.

70. Основні сім’ї мов.

71. Спорідненість індоєвропейських мов.

72. Слов’янські мови.

73. Германські мови.

74. Романські мови.

75. Сучасна соціолінгвістика.

76. Функціональна лінгвістика.

77. Етнолінгвістика.

78. Загальні проблеми перекладу.

79. Комунікативна лінгвістика.

80. Когнітивна лінгвістика.

81. Сучасна психолінгвістика.

82. Прагмалінгвістика

 

Основні вимоги до змісту та оцінювання реферату

 

Загальні положення. Підготовка реферату є обов’язковою складовою очно-заочної форми навчання за професійними програмами підвищення кваліфікації і дієвим засобом поглиблення, закріплення й контролю знань. Слухач обирає тему реферату на настановних заняттях і пише його під час самостійного вивчення навчального матеріалу. Подає реферат на рецензію в перший день очного навчання в Інституті.

Зміст реферату. Підготовка слухачами реферату базується на вивченні та реферуванні наукових літературних джерел, нормативних актів з обраної теми, узагальненні практичного досвіду та фактичних даних з відповідного напряму діяльності центру зайнятості. Викладення матеріалу в рефераті не повинне бути занадто теоретизоване, має бути орієнтоване на аналіз практики. При написанні реферату слухач має не лише систематизувати теоретичний та фактичний матеріал, але проявити творчий підхід до аналізу та визначення шляхів розв’язання реальних проблем у межах обраної теми. В першу чергу це має стосуватися організації діяльності конкретного центру зайнятості та в цілому державної служби зайнятості, а також системи загальнообов'язкового державного соціального страхування на випадок безробіття.

Структура та оформлення. Обсяг реферату має становити 15–20 друкованих сторінокформату А4 (без врахування додатків). Текст набирається шрифтом Times New Roman, кегль 14, міжрядковий інтервал – 1,5. Сторінки мають бути нумеровані. Матеріал розподіляється згідно з планом реферату: вступ (1–1,5 стор.), основна частина [2–3 проблеми (параграфи)](8–12 стор.), висновки(1,5–2 стор.), список літератури, додатки (схеми, таблиці, зразки документів)[1]. Стиль викладу матеріалу має бути науково-діловим, з дотриманням стилістичних і граматичних норм. У тексті обов'язково повинні бути посилання на літературні та інші джерела, що використовувалися при підготовці реферату.

У вступі мають бути обґрунтовані актуальність та практичне значення обраної теми реферату, визначені його мета й завдання.

       В основній частині повинна бути розкрита тема реферату шляхом висвітлення основних питань, які становлять сутність зазначеного напряму (форми) діяльності конкретного центру зайнятості, та шляхом аналізу емпіричного матеріалу, статистичних даних певного спрямування.

У висновках необхідно сформулювати теоретичні і практичні підсумки проведеного аналізу за проблематикою реферату, навести практичні рекомендації щодо вдосконалення розглянутого напряму діяльності центру зайнятості. Висновки мають логічно пов'язуватися із змістом викладеного матеріалу.

Список літератури. Містить перелік (як правило 10–15) використаних літературних джерел та публікацій (за останні 3–5 років), законодавчих актів та відомчих нормативних документів. Оформлення списку літератури та посилань на використані літературні джерела має відповідати чинному стандарту[2]. Зокрема, при посиланні в тексті на джерело у квадратних дужках наводять його порядковий номер зі списку літератури, наприклад “... у працях [1–3]...”. При посиланні на джерело з великою кількістю сторінок, або якщо подається цитата з тексту джерела, вказується номер конкретної сторінки, наприклад: [5, c.18].

Додатки. Такими можуть бути цільові документи (або витяги з них), прийняті даним центром зайнятості, в тому числі разом з органами місцевого самоврядування, соціальними партнерами; матеріали, що розкривають досвід роботи ЦЗ; методичні розробки, результати досліджень, анкети для опитування безробітних, роботодавців, учнівської молоді тощо, а також таблиці, статистичні дані, діаграми, що ілюструють основні положення реферату і на які є посилання в його тексті.

Титульна сторінка та план оформлюються відповідно до встановлених норм (див. зразок).

⇐ Предыдущая123456789Следующая ⇒

Поделиться: