Предмет та основні розділи мовознавства.

Місце мовознавства в системі наук.

Методи проведення лінгвістичних досліджень.

Історія лінгвістичних досліджень.

Література:

Основна

1.  Кочерган М. П. Вступ до мовознавства. — К., 2000. — С. 7-17, 34-36.

2. Семчинський С. В. Загальне мовознавство. — К. , 1996. — С. 6-25, 56-66, 198-206.

3. Головин Б. П. Введение в языкознание. — М., 1963. — С. 4-24, 189-205.

4. Маслов Ю. С. Введение в языкознание. — М., 1987. — С. 4-32.

5. Кодухов В. И. Введение в языкознание. — М., 1987. — С. 6-11, 16- 44.

6. Дорошенко С.І., Дудик П.С. Вступ до мовознавства. — К., 1974. — С. 5-23.

Додаткова

8. Реформатский А.А. Введение в языковедение. — М., 1967. — С. 44-53.

9. Ющук І. П. Вступ до мовзнавства. — К., 2000. — С. 5-8.

Питання для самоконтролю

1. Дайте визначення мовознавства.

2. Охарактеризуйте предмет мовознавства як науки.

3. У чому полягає різниця між конкретним і загальним мовознавством?

4. Чим відрізняються теоретичне і прикладає мовознавство?

5. Охарактеризуйте методи дослідження мови.

6. У чому полягають зв'язки мовознавства з гуманітарними науками?

7. Розкрийте зв'язки мовознавства з природничими науками?

8. У чому полягає сутність порівняльно-історичного методу?

9. Розкрийте суть і завдання описового методу. Де цей метод знайшов практичне застосування?

10. Яке практичне застосування має зіставний метод?

11. Чим структурний метод відрізняється від описового?

12. Розкрийте методику дистрибутивного аналізу.

13. У чому полягає суть аналізу за безпосередніми складниками?

14. Які інші методи використовують у лінгвістичних дослідженнях?

 

Підготувати доповідь (запропоновані теми треба розподілити між студентами).

Теми доповідей:

- Роль учених Давньої Індії і Давньої Греції у формуванні мовознавства.

- Історія арабського мовознавства.

- Зародження і розвиток порівняльно-історичного мовознавства.

- Основні представники порівняльно-історичного мовознавства.

- Розвиток зарубіжного мовознавства у XX ст.

- Розвиток вітчизняного мовознавства у XX ст..

- Проблеми сучасної мовознавчої науки в Україні.

2. Виписати основні напрями мовознавства із навчального підручника (Карпенко Ю.О. Вступ до мовознавства: Підручник. – К. : Видавничий центр "Академія", 2006. - С. 20-35).

 

Мовознавство, або лінгвістика (від лат. lingua — мова) — це наука про мову як суспільне явище, що служить засобом зносин людей, знаряддям творення й вираження думок, тобто як явище загальнолюдське. Мовознавство — це наукова дис-ципліна, що займається дослідженням природи мови, її струк-тури, функціонування та розвитку. Предметом мовознавства є мова у всіх формах її прояву.

Мова на сучасному етапі розвитку науки розглядається як складна багаторівнева знакова система, що використовується людьми в цілях спілкування (обмін інформацією, волевияв-лення), фіксації та збереження інформації.

Залежно від проблем і мети вивчення мовного матеріалу мовознавство поділяється на загальне і часткове.

Загальне мовознавство — це теорія науки про мову, що спирається на філософське розуміння природи і суті мови. Воно вивчає різні мови світу в їхньому давньому і сучасному стані для з’ясування загальнолюдських властивостей мовного про-цесу. Загальне мовознавство вивчає: 1) проблему предмета лінгвістики; 2) проблему місця мовознавства в системі наук; 3) методи проведення лінгвістичного дослідження; 4) проблему класифікації існуючих мов світу; 5) систему та структуру мови.

Часткове мовознавство — це наука про конкретну мову (російську, українську, англійську, німецьку та ін.), які вико-ристовуються як засіб спілкування.

Лексикологія — це розділ мовознавства, що вивчає лекси-ку, тобто словниковий склад мови. Семасіологія та оно-масіологія, етимологія, фразеологія, ономастика та лексико-графія є підрозділами лексикології. Лексикографія зай-мається питаннями складання словників.

Граматика — це галузь мовознавчої науки, яка вивчає бу-дову мови. Граматика складається з двох розділів: морфологія та синтаксис.

Кожен з розділів мовознавства може розглядати мовний матеріал у загальному та частковому плані, на підставі чого виділяють: загальну і часткову фонетику, загальну і часткову лексикологію, загальну і часткову граматику.

Сучасна лінгвістика складається з багатьох шкіл і на-прямків. Більшість з них пов’язані з іншими науками:

♦ філософія мови — з філософією;

♦ історична лінгвістика — з історією;

♦ лінгвокраїнознавство — з географією та етнологією;

♦ лінгводидактика — з педагогікою;

♦ психолінгвістика — з психологією;

♦ нейролінгвістика — з нейрофізіологією;

♦ соціолінгвістика — з соціологією.

Залежно від об’єкта дослідження всі науки поділяються на суспільні та природничі. До суспільних наук належать: філо-софія, історія, логіка, естетика, педагогіка, психологія, архео-логія, етнографія, літературознавство й мистецтвознавство. Мовознавство — теж суспільна наука. Природничими наука-ми є математика, фізика, хімія, ботаніка, зоологія, геологія, ме-ханіка й астрономія.

Мовознавство тісно пов’язано з філософією, яка стано-вить основу світгляду і допомагає у принциповому розв’язанні таких головних лінгвістичних проблем, як суть мови, її роль у суспільстві, походження і характер розитку. Нерозривним є зв’язок мовознавства з логікою — наукою по закони і форми мислення. Для мовознавця і логіка мова — один об’єкт дослідження: логік через мову розкриває закони мислення, мовознавець — мовні закони. Процес мовного спілкування не можна пояснити без допомоги психології, яка аналізує проце-си відображення в мозку людини об’єктивної дійсності, людські відчуття і сприймання, уявлення і думки, бажання, риси характеру, темпераменту. Взаємозбагачуючим є зв’язок науки про мову з історією суспільства. Щоб встановити похо-дження та розвиток конкретної мови, необхідно спиратись на дані історичного розвитку носія цієї мови — народу.

Для усвідомлення процесу говоріння (вимовлення звуків) треба розуміти анотомію й фізіологію органів мови. Тут стають у пригоді природничі науки — анатомія і фізіологія. З фізикою, зокрема її розділом — акустикою, пов’язане вивчен-ня звуків людської мови, їхніх фізичних властивостей. Математичні методи широко застосовуються у вивченні мовних явищ, як наслідок цього, виникає окрема галузь — математична лінгвістика.

Однією з ключових проблем загального мовознавства є проблема методології, тобто методів дослідження мови. Метод є системою правил і прийомів підходу до вивчення явищ і за-кономірностей природи, суспільства і мислення; шлях, спосіб досягнення певних результатів у пізнанні і практиці, тобто

способів організації теоретичного і практичного освоєння дійсності.

Існує низка загальнонаукових методик дослідження, що використовуються в усіх без винятку науках.

Серед загальнонаукових методик виділяють:

♦ Порівняння, яке має велике значення, оскільки, порівнюючи різні форми, ми відділяємо думку від зна-ка, що її виражає, і таким чином, вчимося краще розпізнавати різні відтінки цієї думки.

♦ Індукція є узагальненням результатів окремих спосте-режень. Це шлях пізнання від даних досліду до їх схе-матизації, та від систематизованих даних досліду до відкриття емпіричних законів.

♦ Дедукція спирається на певне положення, що посту-люється, або отримується шляхом попереднього уза-гальнення результатів окремих спостережень.

♦ Аналіз — це поділ предмета дослідження на складові частини та виділення ознак предмета для окремого вив-чення.

♦ Синтез — процес, що є прямо протилежним аналізу, по-требує з’єднання складових частин або ознак явища, що вивчається, та дослідження його цілісного предмета.

Найдавнішим і найпоширенішим основним методом є описовий.

Описовий метод — планомірна інвентаризація одиниць мови і пояснення особливостей їхньої будови та функціону-вання на певному етапі розвитку мови, тобто в синхронії.

Опис мови здійснюється за допомогою двох видів аналізу: компонентного та контекстного.Компонентний аналіз базується на тому, що одиниці аналізу є елементами мовної одиниці, що аналізується, — номінативно-комунікативної та структурної (членування сло-ва на морфеми, розбір речення).

Контекстний аналіз — аналіз частини через ціле, тому що одиниці аналізу більше, ніж одиниці мови, що вивчаються. При контекстному аналізі досліджувана одиниця мови роз-глядається у контексті (для фонеми контекстом є слово, для слова — речення).

Порівняльно-історичний метод базується на факті рівномірної появи компонентів мови, що призводить до одно-часного існування пластів різних хронологічних зрізів. Мова не може змінюватися одночасно в усіх своїх елементах завдя-ки своїй специфіці — як засіб спілкування. Тому й можливо за допомогою порівняльно-історичного методу відновити карти-ну поступового розвитку та зміни мов з моменту їхнього відділення від певної прамови.

Метод базується на порівнянні найбільш усталених елементів мовних систем.

Будь-який лінгвістичний опис, пов’язаний із виходом за межі однієї мови, передбачає встановлення певних подібнос-тей і відмінностей. Для того використовують зіставний метод. Зіставний метод — сукупність прийомів дослідження й опису мови через її системне порівняння з іншою мовою з метою ви-явлення специфіки. Цей метод застосовується до вивчення будь-яких мов — споріднених і неспоріднених. Головним його предметом є дослідження структури мови в її подібностях і відмінностях. Зіставний метод спрямований передусім на ви-явлення відмінностей між зіставлюваними мовами. Зіставний метод пов’язаний з проблематикою мовної ти-пології та універсалій. Мовна типологія — порівняльне вив-чення структурних і фунціональних особливостей мов неза-лежно від їхньої генетичної природи.

Для встановлення структури мови і систематизації її оди-ниць використовують структурний метод. Структурний ме-тод — метод синхронного аналізу мовних явищ не лише на ос-нові зв’язків і відношень між мовними елементами.Мета структурного методу — вивчення мови як цілісної функціональної структури, елементи та частини якої співвіднесені й пов’язані певною системою лінгвальних відно-шень.

Структурний метод реалізується в таких чотирьох мето-диках: дистрибутивний, безпосередніх складників, трансфор-маційний і компонентний аналіз.

Дистрибутивний аналіз направлений на вивчення оточення одиниці, її сполучуваності з сусідніми одиницями. Виходячи з оточення одиниці, його можна розподілити на класи з метою дослідження їхнього місця в сис-темі мови.

Розвиток методів дослідження мови тісно пов’язаний із розвитком лінгвістики як наукової дисципліни.

Високого розвитку досягло мовознавство у Стародавній Індії, що пов’язувалось з необхідністю зберегти священні (са-кральні) тексти, які були написані на санскриті і передавалися усно, щоб не допустити їхнього хибного запису. Граматика Паніні (5 ст. до н.е.), праці Чандри (5 ст.) і Джайнендри (7 ст.) — найважливіші з граматик, які описують санскрит. Грамати-ка Паніні є найбільш повним і водночас дуже стислим описом мовної системи переважно на фонологічному і граматичному рівнях. Вона являє собою значно формалізовану систему-про-граму, яка складається приблизно із чотирьох тисяч правил (правило — sutra). Граматика Паніні записана у формі поезії — 8 томів. Автор робить багато посилань на інших дослідників мови, роботи яких не збереглися. Одним з найголовніших до-сягнень давньоіндійської граматичної теорії було дослідження морфологічної будови слова — виділення у слові кореня, суфікса, основи. Мова санскриту відрізнялася великою кількістю флексій.

Індійська мовознавча традиція мала вирішальний вплив на формування багатьох мовознавчих традицій Азії.

Найстарішою галуззю мовознавства у Китаї було тлума-чення слів. Перший тлумачний словник “Ер’я” упорядкову-вався кількома поколіннями вчених 3-2 ст. до н.е. Перед по-чатком нашої ери з’явився “Фань Янь” (“Місцеві слова”) — словник діалектних слів, автором якого вважають Янь Сюна. Найважливіший третій словник “Шо вень” (“Тлумачення письмен”) Сюй Шеня (121 р. н.е.) включав усі відомі автору ієрогліфи, близько 10 тис. і вважається першим у світі повним тлумачним словником у світі. Окрім значення ієрогліфів, у ньому пояснюється його структура і походження. Прийнята

Європейська лінгвістична традиція має давньогрецькі корені. Давньогрецькі дослідження мови, на відміну від Індії, ма-ли свій формальний апарат і власні методи дослідження, яке довгий час відбувалося в лоні філософії. Мовознавство було частиною філософії. На перший план висувалося вивчення мови як засобу пізнання. Античних вчених цікавила, з одного боку, природа мови (зв’язок між “іменем” і “річчю”), поход-ження мови, а з іншого боку, вони, як і певною мірою індійські та китайські мовознавці, займались вивченням письмових знаків з метою навчання читанню і письму (мистецтво граматики).

Стоїки створили цілісну систему про слово в його широ-кому розумінні, а саме: про єдність мовлення і розуму (тобто думки), про слово як логос. Їхнє вчення про мову спирається на загальну філософську концепцію. Вони досліджували про-блему загальної філософії мови, її граматичної будови, розроб-ляли принципи опису мови. Стоїки виділяли 5 частин мови: власні назви, загальні назви, дієслова, сполучники і члени.

Олександрійська школа заклала традицію дослідження мови, яка склалася в одному із культурних центрів античності, столиці елліністичного Єгипту — Олександрії в кінці 4 ст. до н.е. Період розквіту цієї школи припав на 2 ст. до н.е. — 2 ст. н.е. Її представниками є Зенодот із Ефеса, Ликофрон, Олек-сандр Етолійський, Аристофан Візантійський, Дионісій Фракійский, Харет, Диметрій Хлор, Дионісій Талікарнаський,

Справжнім основоположником античної лінгвістичної традиції вважають Аристотеля. Його трактати “Категорії”, “Аналітики 1 і 2”, “Поетика”, “Риторика” включають логічні і граматичні принципи підходу до вивчення мови, які пізніше були розвинені європейською наукою. Античну мовознавчу традицію продовжили філософські школи епохи Еллінізму в 3–1 ст. до н. е. З середини 2 ст. до н.е. починається інтенсивне вивчення мови і літератури, поетики і риторики. Антична мовознавча традиція склалася на матеріалі опису двох мов — грецької і латинської, але орієнтація на досліджен-ня реалізації у мові логічних категорій придала їй потенційно універсальний характер. Створений у її межах концептуаль-ний устрій і понятійний апарат використовують як для опису різних мов, так і для опису найбільш загальних рис мови як особливого явища. Грецька філософія мовознавства була атомістичною. Вона базувалась на вивченні окремого слова, а в індійському мовознавстві цілісне речення розкладалося на елементи лише при граматичному описі.

Мовознавство Середніх Віків у Європі продовжувало античні традиції. Європейська мовознавча традиція розвивалась на основі так званої Тритії: латинських граматик, риторик (які включали поетики), а також логічного вчення (“Діалектик”). Ця система формувалася в основному у 6 ст.

Греко-візантійське мовознавство характеризується: 1) влас-ною писемністю, яка відрізняється від грецької і латинської; 2) ранніми перекладами (з 5 ст.) книг священного писанія і ство-ренням канонічних мов на народній основі (старослов’янська мова); 3) більш слабким розвитком діалектної логіки і загаль-ної методології науки. Тенденції до синтезу західної і східноєвропейської традиції намітилися в 16–17 ст. і значно посилилися в епоху Просвітництва.

Порівняльне мовознавство виникло на початку 19 ст. (ро-боти Ф.Бокка, Р.К.Раска, Я. Ґрімма, О.Х.Востокова та ін.).

А. Шлейхер розглядав розвиток мови з точки зору біологічних ідей Ч.Дарвіна і близько підійшов до співставлен-ня біологічної еволюції і передачі мовної інформації у часі. Він запропонував модель послідовного поділу індоєвропейської прамови, хоча пізніше в ній було знайдено багато недоліків.

У кінці 19 ст. популярності набув так званий молодограматизм — напрямок у європейському мовознавстві, який ви-ник у Німеччині в 70-х рр. 19 ст.

Молодограматики заперечили вчення Вільгельма фон Гум-больдта про внутрішню форму мови, обумовлену національним духом народу, вчення А. Шлейхера про мову як природній ор-ганізм і звернулися до дослідження мовних явищ на основі без-посереднього спостереження й індуктивного методу.

Молодограматизм відрізнявся поглядом на мову як на індивідуально-психологічне явище, яке виражається мовними засобами. Молодограматики виділили фонетику як са-мостійний розділ мовознавства і підняли етимологію і порівняльно-історичну граматику індоєвропейських мов до рівня точної науки. Їхніми слабкими сторонами є суб’єктивно-психологічне розуміння природи мови і недооцінювання не-обхідності вивчення зв’язків з суспільством, поверхневий ха-рактер історизму.

На основі (перш за все) порівняльно-історичних зіставлень 70-х рр. 19 ст. Ф. де Соссюр і І.О. Бодуен де Куртене приходять до встановлення принципів дослідження мови (насам-перед, її звукової сторони) як системи. Дослідження вчених Казанської лінгвістичної школи, представниками якої був І.О. Бодуен де Куртене та його учні, заклали основи фонології і морфології.

Незалежно один від одного І.О. Бодуен де Куртене і Ф. де Соссюр прийшли до протиставлення двох аспектів лінгвістичної науки: 1) синхронії як аспекта лінгвістичного дослідження, що передбачає вивчення стану певної мови у да-ний конкретний невеликий відрізок часу, протягом якого мо-ва начебто не змінюється; 2) діахронії як протилежного син-хронії аспекту дослідження, спрямованого на вивчення мови чи її явищ і елементів у процесі їхнього історичного розвитку.

Ф. де Соссюр і американець Ч. Пірс незалежно один від од-ного визначили місце мови серед інших систем знаків і місце мовознавства серед семіотичних дисциплін. Ф. де Соссюр сформулював, що лінгвістика є лише частиною загальної науки “семіотики” як науки про різні знакові системи, що використо-вуються у людському суспільстві для передачі інформації. Він виділив три основні властивості мовних знаків: довільність, лінійний характер позначаючого та змінність; вказав на те, що мовний знак об’єднує в собі матеріальне і ідеальне.

Учення Ф. де Соссюра про мовну систему знаків стало ос-новою структурної лінгвістики, яка сформувалася у II чверті 20 ст. Принципи структурної лінгвістики були розроблені вче-ними празької лінгвістичної школи (М.С. Трубецькой, Р.О. Якобсон, В. Матезиус та ін.). Вони доповнили традиційну ге-неалогічну класифікацію мов групуванням мов у мовні союзи.

Найбільш абстрактним напрямом структурної лінгвістики була глосематика (Л. Єльмслєв), яка була близькою до математичних теорій мови. Американська структурна лінгвістика сформувалась під впливом Ф. Боаса, який розробив методи точного опису індіанських мов Північної Америки. Роботи Л. Блумфілда (1887–1949) заклали основу дескритивної лінгвістики, яка відображала специфіку суспільно-історич-них, філософських, мовних умов розвитку науки про мову в США. Яскравим представ-ником дескритивної лінгвістики був З. Гарріс, який намагався описати мову лише на основі дослідження можливих сполу-чень мовних елементів один з одним. Інший напрямок стра-тегії лінгвістики представляли Е. Сепір і К.Л. Пайк, які вивча-ли мову у більш широкому контексті соціальної психології і теорії людської поведінки.

У 50–60 рр. 20 ст. виникла генеративна лінгвістика (під впливом ідей Н. Хомського), вона базувалась на описі мови у вигляді формальних моделей певного типу, що привело до створення трансформаційної граматики.

Сучасний етап мовознавства характеризується інтере-сом до проблем семантики і прагматики, до когнітивної та комунікативної лінгвістики.

 

⇐ Предыдущая123456789Следующая ⇒

Поделиться: