ТЕМА 2.МОВА І МИСЛЕННЯ . МОВА І МОВЛЕННЯ (2 г.)

Мета вивчення: ознайомлення з термінами "мова" і "мислення", ознайомлення з термінами "мова" і "мовлення.

Провідна ідея: проблеми взаємозв'язку мови і мислення, мови і мовлення належать до найскладніших і найактуальніших питань не тільки лінгвістики, а й логіки, психології, філософії.

Основні проблеми: поняття "свідомість", "мова" "мислення", і “мовлення” не є тотожними. Роль мови в процесі пізнання. Одиниці мови і мовлення.

Термінологічний мінімум: мислення, свідомість, міркування, діяльність, рефлексія, логіка, логічна помилка, паралогізми, софізми, семантика, синтаксис, прагматика, інтуїція; уявлення, досвід, евристика, творчість, творче мислення, поняттєве мислення, чуттєво- образне мислення, технічне мислення, внутрішнє мовлення, мовлення, мовленнєва діяльність, мовленнєвий акт, узус, підходи до вивчення мови і мовлення (гносеологічний, онтологічний, прагматичний).

План

1. Мислення: визначення й особливості.

2. Структура мислення.

3. Види та типи мислення.

4. Роль внутрішнього мовлення у мисленні людей.

5. Співвідношення мови і мислення.

6. Поняття про мову і мовлення

7. 2.Види мовлення

8. 3.Мовленнєва діяльність. Культура мовленнєвої діяльності

9. 4.Види мовленнєвої діяльності

10. 5. Органи мовлення. Їх функції Техніка мовлення.

Література

Основна

1. Головин Б. Введение в языкознание. – М., 1983. - С. 8-24.

2. Дорошенко С.І., Дудик П.С. Вступ до мовознавства. – К., 1974. - С. 24-43.

3. Карпенко Ю.О. Вступ до мовознавства. — К. - Одеса, 199 - С. 15-52.

4. Кодухов В.И. Введение в языкознание. - М., 1987. - С. 21-44.

5. Маслов Ю.С. Введение в языкознние. - М., 1987. - С. 7-32

6. Мельничук О.С. Мова як суспільне явище і як предмет сучасного мовознавства. – К., 1997.

7. Онтология языка как общественного явления. – М., 1983.

8. Семчинський С.В. Загальне мовознавство. – К., 1988.

Додаткова

9. Мова і духовність нації. – К., 1992.Панфилов В.З. Взаимоотношения языка и         мышления. – М., 1971.

10. Удовиченко Г.М. Загальне мовознавство. Проблеми. Методи. – Київ, 2004.

11. Чесноков П.В. Слово и соответствующая ему единица мышления. – М., 1997.

12. Шайкевич А.Я. Введение в лингвистику. - 1995. - С. 4-8.

 

Питання для самоконтролю

1. У чому полягає єдність мови і мислення?

2. Які істотні відмінності між мовою і мисленням?

3. Чи є мова єдиним засобом мислення?

4. Який тип мислення пов'язаний із мовою?

5. У чому полягає взаємовплив мови і мовлення?

6. Чим відрізняються мова і мовлення?

7. Яка користь для науки і практики від розмежування мови і мовлення?

8. Охарактеризуйте функції мови.

Сучасна українська мова є багатовіковим надбанням українського народу. Вона створена зусиллями багатьох поколінь. ″В мови наша стара й нова культура, ознака нашого національного визнання… І поки живе мова – житиме й народ, як національність…″ (І.Огієнко).Мова нерозривно пов’язана із суспільством. Цей зв’язок на всіх етапах розвитку мови взаємозумовлений, оскільки поза суспільством мови немає, як не існує й суспільства без мови.

Мова – це найважливіший засіб спілкування між людьми. Вона є засобом, за допомогою якого люди обмінюються думками і досягають взаєморозуміння. Уміння говорити – не природжена, а набута здатність людини. Мова входить у соціальний досвід людства, розвивається разом із суспільством і засвоюється кожною людиною тільки завдяки спілкуванню з іншими людьми.

В умовах національного відродження українська мова набула особливої ваги. Вона стала вирішальним чинником самобутності талановитого, віками гнобленого українського народу, виразником інтелектуального і духовного життя.

Бути засобом спілкування людей – це лише одна функція мови, щоправда, найголовніша – комунікативна. Суспільний характер мови, сама її суть значною мірою зумовлюються цією функцією і виявляються в ній. Проте роль мови не обмежується лише її комунікативною функцією.

Бути засобом реалізації (вираження) людської думки – це друга функція мови – виражальна, або експресивна, когнітивна.

Мову не можна сприймати лише як засіб передачі думок, обміну ними між людьми. Вона безпосередньо пов’язана з формуванням думки. Більш того, у людини мислення здійснюється на мовній основі. Воно й виражається, і відбувається у слові, у формах мови, на основі граматичної будови, властивої мовній системі певного роду.

Бути засобом формування людської думки – це третя функція мови, яка настільки тісно переплітається з виражальною, когнітивною, що багато хто з учених розглядає їх як одну – мислеоформлювальну. Усі функції мови існують в єдності: люди, спілкуючись між собою, оформлюють свої думки в матеріальну оболонку – мову для передачі їх одне одному. Саме в такій взаємодії своїх функцій мова є суспільним явищем.

До типів мислення відносять конкретне й абстрактне, інтуїтивне і дискурсивне, наочно-образне і концептуальне (понятійне, системне).

Конкретне мнслення - це розумовий процес відображення й оперування найпростішими, конкретними поняттями, які визначають предмети і явища об'єктивного світу.

Абстрактне мислення - це розумовий процес сходження від конкретного до абстрактного, тобто, пізнаючи конкретний предмет чи явище, суб'єкт пізнання абстрагується (лат. - уявне відвертання) від несуттєвого в предметі і виділяє суттєве, яке фіксується засобами

мови у формі понять (абстракцій). Головна особливість абстрактного мислення - оперування абстрактними поняттями і на їх підставі створення нових абстракцій за допомогою логічних методів аналізу, синтезу, узагальнення тощо.

Дискурсивне (лат. - міркування) - це розсудливе, обгрунтоване попереднім знанням мислення. Поняття "дискурсивне мислення" ще має значення як "логічне", "обгрунтоване", "доказове", тобто мислення, яке доводить певні положення з точки зору їхньої істинності, переконливості.

Недискурсивне мислення - це інтуїція та уявлення. Термін "інтуїція" (лат. - пильно, уважно дивитися) мас дуже багато значень. У сучасній літературі його вживають у таких значеннях:

- миттєве осягнення сутності речей, миттєве розуміння чогось, миттєвий умовивід;

- передбачення оптимального варіанта в пошуку, передчуття проблеми;

- згадування, раптова здогадка;

- здатність швидко розглянути суть питання;

- здатність до синтезу знання;

- загальний погляд або узагальнене сприйняття;

- інсайт, або відкриття;

- підсвідомий розум, який дає істину, обминаючи логічні міркування і доведення.

Отже, інтуїція - це такий розумовий процес, який миттєво охоплює істину (суть проблеми, питання, задає напрям пошуку та ін.) без суворого логічного доведення і приводить до нового знання.

На рівні двох універсальних типів відображення дійсності в мозку людини - чуттєвого, наочно-образного та абстрактно- логічного мислення - розрізняють чуттєву та інтелектуальну інтуїцію.

Уявлення - це інтелектуальна здатність відтворювати образи минулого, також створювати образи майбутнього в певній понятійній формі. Залежно від функціональної ролі уявлення поділяють на творчі і нетворчі.

Види мислення - практичне (емпіричне) і теоретичне, професійне (як єдність практичного і теоретичного мислення), їх різновидами є буденне і наукове, філософське і художнє, інженерне і технологічне тощо.

В історії філософії поділ мислення людини на практичне і теоретичне вперше був здіснений філософами античності (Платон, Арістотель), у Новий час Кант, Гегель та інші філософи визначали особливості практичного і теоретичного мислення, їх функції.

Практичне мислення формується і розвивається у процесі безпосередньої життєдіяльності людини. Воно нерозривно пов'язано з конкретними діями, які здійснює людина в таких видах діяльності, як гра, навчання, професійна робота, суспільна праця, і виконує функцію обгрунтування діяльності. Психологи називають практичне мислення "мисленням в дії".

Київський логік А. Т. Ішмуратов у прцесі аналізу практичних розсудів, які опредмечують практичну думку, називає наступні особливості - розсудливість, раціональність, доцільність, логічність.

Розсудливість означає, що людина обговорює сама з собою або з кимось іншим способи виконання діяльності, її результати і можливі наслідки, тобто осмислює по суті діяльність, яку вона здійснює.

Раціональність означає оцінку діяльності людиною, яка практично реалізує певний план, програму, схему, норму поведінки, а також завжди співвідносить свою практичну діяльність з ідеальними планами, схемами, нормами і дає оцінку в певному контексті і ситуації.

Доцільність означає дію, яка оцінюється як засіб для досягнення мети. Синонімом терміну "доцільність" є термін "корисність" ("Корисно займатися спортом", "Доцільно частіше бувати на свіжому повітрі").

Логічність означає, наскільки логічно зумовлена (обґрунтована) та чи інша діяльність, поведінка, чи виводиться вона з необхідністю із попередньої; чи імпульсивна вона, чи логічно обґрунтована попереднім планом, програмою.

Існує три типи мислення:

- чуттєво-образне (наочно-образне) - мислення конкретними образами, картинами; воно притаманне і людям, і тваринам; існування цього типу переконливо заперечує думку, що мислення протікає лише в словесній формі; цей тип властивий представникам творчих професій (письменникам, художникам, артистам ...);

- технічне (практично-дійове) мислення - здійснюється без участі мови; воно притаманне всім людям, але найбільшою мірою спеціалістам технічних професій;

- поняттєве мислення - виражаємо за допомогою мови абстрактні поняття про любов і ненависть, життя і смерть ...

- Участь внутрішнього мовлення в мисленні людей визначається насамперед тим, що воно є:

- а) засобом розуміння чужих думок;

- б) знаряддям нашого власного думання, самостійного розв'язування мислительних задач;

- в) засобом підготовки процесу обміну думками.

Оскільки мова є засобом оформлення людської думки, то цілком природно постає питання про співвідношення між мовою і мисленням. Мова і мислення виникли одночасно в процесі розвитку пізнавальної діяльності людини і становлять діалектичну єдність. Це виявляється в тому, що мова можлива тільки в єдності з мисленням. Без неї не може бути оформлена, закріплена й збережена думка. Саме вираження думки, як і розчленування відповідного змісту думки на певні елементи, здійснюється за допомогою слів і мови. Отже, не буває мислення без мови, так само як і мова не може існувати без мислення, а лише в безпосередній єдності з ним.

Мова і мислення хоча й перебувають у діалектичній єдності, проте не є тотожними.

Метою мислення є отримання нових знань, їх систематизація, тоді як мова лише обслуговує пізнавальну діяльність людини, допомагаючи їй оформити думки і закріпити знання, передати їх, тобто людина мислить, щоб дізнатись і зрозуміти, а говорить для того, щоб передати думки,почуття, побажання. Розрізняючи одиниці мислення і мови, треба зауважити, що елементи мислення (поняття, судження) – це образи, копії предметів дійсності. Їм відповідають елементи мови: поняття знаходять свій вияв у слові, а судження – у реченні, проте не кожному слову відповідає певне поняття (наприклад, службові слова, займенники, що не виражають поняття) і не кожне речення виражає судження (наприклад, питальні речення).

Мова (власне, мовлення) – явище матеріальне. Всі її одиниці зрештою втілюються у матеріально виражених мовних елементах – звуках. Мислення як властивість особливо організованої матерії – мозку, реалізуючись у поняттях, судженнях, висновках, навпаки, не матеріальне, а ідеальне,воно не має властивостей матерії.

І мова, і мислення характеризуються специфічними ознаками. Ці ознаки досить істотні, на них неможна не зважати при докладній характеристиці як мови, так і мислення, бо саме врахування їх вказує, що мова й мислення не є тотожними, хоча й перебувають у діалектичній єдності, в нерозривному зв’язку. Розуміння специфіки мови і мислення не суперечить положенню про їх єдність і взаємозумовленість, жодною мірою не свідчить про відрив мови від мислення. Єдність, нерозривність мови і мислення, їх взаємозумовленість – незаперечний факт.

 

Найзагальнішими та найнеобхіднішими умовами продуктивної психічної діяльності особистості є мова і мовлення, спілкування та увага. З одного боку, вони пронизують усе психічне життя людини і забезпечують можливість активного задоволення її пізнавальних і суспільних потреб, а з іншого — є засобами реалізації внутрішнього світу та можливостей особистості.

Мова є специфічно людським засобом спілкування, що існує об’єктивно в духовному житті людського суспільства і становить собою систему знаків, які функціонують як засоби такого спілкування. Мова виникла у процесі становлення самої людини як суспільної істоти, у процесі спільної трудової діяльності. Біологічними передумовами виникнення мови були звуки та рухи, які спостерігались у пращурів людини і слугували засобом спілкування, задоволення потреби в обміні думками, у пізнанні властивостей предметів та явищ, що оточували людину, і позначалися словами. Мова — суспільне явище, найважливіший засіб організації людських стосунків. За її допомогою люди досягають розуміння, обмінюються думками, здобувають знання, передають їх нащадкам, дістають можливість налагодити спільну діяльність в усіх галузях людської практики.

Вимовлювані комплекси звуків, якими позначалися певні об’єкти, набували певного значення, ставали спільними для людей засобами обміну думками. Мова є системою знаків, що мають соціальну природу, яка створилася й закріпилась у процесі історичного розвитку діяльності членів суспільства.

Слово як одиниця мови має два боки — зовнішній звуковий (фонетичний) та внутрішній смисловий (семантичний). Обидва вони є продуктом тривалого суспільно-історичного розвитку. Єдність цих боків (але не тотожність) утворює слово. Зовнішня фонетична форма слова — це умовний знак предмета або явища, що не передає прямой безпосередньо його властивостей.

У слові зливаються функції знака та значення. Останнє історично розвивалося, звужувалось, узагальнювалось, переносилось на нові об’єкти. Унаслідок цього виникла багатозначність слів, що також є продуктом історичного розвитку кожної мови. Основні елементи мови — її словниковий склад і граматична будова.

Словниковий склад — це сукупність слів у кожній окремій мові. Його специфіка характеризує рівень розвитку мови: що багатший і різноманітніший словник, то багатша і різноманітніша мова. У практиці користування мовою розрізняють словники активний, тобто слова, якими людина користується для вираження власних думок при спілкуванні з іншими людьми, і пасивний — слова, які вона розуміє, коли їх чує або читає, але сама вживає не всі з них. Обсяг і характер активного та пасивного словників людини залежать від її освіти, професії, міри володіння мовою, характеру та змісту діяльності.

Словниковий склад, узятий сам по собі, ще не становить мови. Для того щоб за допомогою слів людина могла обмінюватися думками, потрібна граматика, яка визначає правила зміни слів, сполучення їх у речення. Це забезпечується граматичною будовою мови.

Слова, що є в реченні, необхідно не лише розуміти, а й відповідно взаємоузгодити для того, щоб точно передати зміст думки. Правила зміни слів (морфологія) і правила сполучення їх у речення (синтаксис) формулює граматика і цим дає змогу виражати поняття та судження, робити умовиводи про предмети та явища, їх ознаки та відношення.

Слово як одиниця мови є носієм інформації, яка завжди співвідноситься з означуваними ним певними об’єктами та явищами дійсності. Фіксація у слові об’єктивної реальності та суспільно-історичного досвіду в різних формах їх прояву визначає сигніфікативну (означальну) функцію мови. Іншою функцією мови, що зумовлюється потребами людського спілкування та розвитком її граматичної будови, є вираження змісту предмета інформації. Ця функція забезпечує можливість формулювання думки і передання змісту повідомлення.

Охарактеризовані основні елементи та функції мови стають засобом спілкування, засобом обміну думками за умови, що відбувається процес мовлення між людьми. Мова і мовлення — поняття не тотожні. Мовлення — це процес використання людиною мови для спілкування. Залежно від віку, характеру діяльності, середовища мовлення людини набирає певних особливостей незважаючи на те, що люди спілкуються однією мовою. Так, мовлення однієї людини образне, яскраве, виразне, переконливе, а іншої — навпаки: обмежене, бідне, сухе, малозрозуміле. У цьому вже виявляється відмінність у володінні мовою. Кожній людині властиві індивідуальний стиль мовлення, відмінність в артикуляції звуків, інтонуванні, логічній виразності; кожна людина говорить по-своєму, хоча й користується спільною для всіх мовою.

Мовлення не існує і не може існувати поза будь-якою мовою. Разом з тим сама мова існує як жива тільки за умови, що активно використовується людьми. Мова розвивається і вдосконалюється у процесі мовного спілкування. Мовлення і є формою актуального існування кожної мови.

Мовлення розглядається і як мовна діяльність, оскільки за його допомогою можна, наприклад, забезпечити спілкування, розв’язання мнемонічних або мислительних завдань. У цьому разі мовлення може набирати вигляду мовних дій, що є складовими іншої цілеспрямованої

діяльності, наприклад трудової чи навчальної. Таким чином, мова — це засіб чи знаряддя спілкування між людьми.

 

 

ЗМІСТОВИЙ МОДУЛЬ 2

⇐ Предыдущая123456789Следующая ⇒

Поделиться: