Наслідки Харківських домовленостей з Росією для реалізації євроінтеграційного курсу України

Починаючи з 90-х років, варіант пакетного поєднання вирішення питань базування російського ЧФ в Україні та забезпечення газопостачання з РФ до України став базовим елементом стратегії Росії у двосторонніх відносинах. Амбітні цілі досягнення енергетичної незалежності України так і не були реалізовані за 19 років. Ретроспективний аналіз показує, що українська сторона протягом усього періоду займалась бізнес-експлуатацією означеного пакету, виносячи за його дужки проблематики національної безпеки в її воєнному, економічному та енергетичному вимірах. Харківські домовленості президентів України та РФ 21 квітня 2010 року надали цій тенденції незворотного характеру та послужили імпульсом для російської сторони щодо низки «об’єднавчих», а фактично поглинальних ініціатив в економічних відносинах.

 

Історія проблеми

 

Як відомо, главами урядів України та РФ 28 травня 1997 року у Києві був підписаний пакет з трьох базових угод, в тому числі міжурядова угода про взаємні розрахунки, пов’язані з поділом Чорноморського флоту колишнього СРСР та перебуванням Чорноморського флоту Російської Федерації на території України. Це був незбалансований пакет угод, обумовлений необхідністю вирішення питання «заборгованості України за державними кредитами, наданими їй Російською Федерацією відповідно до міжурядових угод від 26 травня 1993 року та від 20 березня 1995 року, яка підлягає погашенню до кінця 2007 року і визнаються Сторонами за станом на 28 травня 1997 року в сумі 3074, 0 млн. доларів США з урахуванням відсотків за користування кредитами» [42] .

 Виникнення заборгованості в обсязі понад $3 млрд. було пов’язано з політикою залучення урядом України кредитних ресурсів з боку РФ для закупівлі енергоносіїв. Російська сторона, виходячи з пострадянських реінтеграційних інтенцій, глибинна сутність яких була спрямована на збереження статусу залежності колишніх республік СРСР від РФ, використовуючи практику вільних цін в міждержавній торгівлі, практично сформувала протягом першої половини 90-х років державну заборгованість країн СНД перед Росією. Із загальної суми наданих протягом 1992-1993 р.р. кредитів в $5, 26 млрд. 11-ом країнам СНД, 47, 6% припадали на Україну[43]. Основним призначенням кредитних ресурсів була закупка енергоносіїв. По суті, олігархономіка України почала зароджуватись за формулою «прибутки – собі, борги – державі». Вона отримала свій стартовий потенціал завдяки неплатежам за газ. Відомий економіст А. Аслунд вказував на те, що «Газпром/Росія вимагали, щоб ці неплатежі, винуватцями яких іноді були приватні українські імпортери, гарантувались українською державою»[44]. Держава набирала критичну масу боргів. В певний момент часу «Х» російська сторона поставила питання руба і зробила пакетну флотсько-боргову ув’язку через схему взаємозаліку:

Примітно, що остаточний розгляд запропонованих російською стороною пакету проектів угод щодо ЧФ не розглядався Радою національної безпеки і оборони України. РНБО була виключена з цього процесу, оскільки тогочасний глава держави не був упевнений в тому, що апарат Ради дасть схвальну оцінку недосконалим з правової точки зору та небезпечним з позиції національних інтересів та безпеки, проектам угод. До того ж, Києву будь-що хотілось підписати договір Про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною та РФ, який би юридично закріпив територіальну цілісність держав і непорушність існуючих кордонів між ними. Москва була готова на це за умови підписання пакету угод по ЧФ. 

У 2010 році відбулись процеси схожого характеру. Тільки замість боргового питання, вирішувалось цінове. Різниця між двома сценаріями полягала в тому, що флотсько-борговий розмін: базування ЧФ в обмін на щорічне погашення державного боргу. змінився на флотсько-ціновий: пролонгація базування ЧФ до 2042 року в обмін на 30-відсоткову знижку в ціні на газ. А ініціатором, по суті, була вже не стільки російська сторона, як це було в 90-х, скільки сторона українська, уособлювана новим правлячим режимом зміцнілої української олігархократії. До того ж, рівень опрацювання питання українською стороною виглядав ще більш примітивним, ніж це було у 1997 році. І знову ж РНБО була виключена з процесу.

Для того, щоб прояснити ґенезу такого підходу, який є достатньо очевидним з російського боку в рамках імперської парадигми, але слідування у фарватері якого є неприйнятним для сторони української, виходячи з постулату, що будь-яка іноземна військова присутність, навіть дружня, є загрозою національній безпеці, варто взяти до уваги два аспекти:

- нинішній владна команда в Україні уособлює собою правління газоолігархічного бізнес-угруповання;

- політичним взірцем режиму, що сформувався в Україні, є період президентства Л.Кучми та прем’єрства при ньому В.Януковича;

- в якості моделей вирішення тої чи іншої проблеми беруться зразки з недалекого минулого, а також радянські аналоги, що дає підстави кваліфікувати нинішню систему влади в Україні як мікс неорадянщини та газократії.

Для того, щоб зрозуміти логіку дій чинної влади у відносинах з РФ і мотиваційні контексти, що призвели до підписання Харківських угод, потрібно згадати події 6-річної давнини, що відбувались у Ялті. Ялта у часі майже посередині між 1997-им та 2010-им. Про цю Ялту мало хто згадує, а даремно, бо саме в ній міститься ключ до розуміння багатьох процесів і в помаранчевий, і в постпомаранчевий періоди української політики.

 

«Газова» Ялта - 2004

 

26 липня 2004 року а Ялті відбулася зустріч президентів України та РФ Л.Кучми та В.Путіна з представниками бізнесу двох країн. Сторони досягнули згоди про спільну схему постачання газу в Україну. А 29 липня 2004 року одночасно відбулись дві події: підписання протоколу про склад Координаційної Ради новоствореної компанії «Росукренерго» та підписання пакету контрактів щодо постачання та транзиту природного газу на період до 2028 року. Того ж дня на сайтах «Газпрому» та НАКу з’явилось повідомлення, в якому у спеціальній подачі у загальних рисах були відображені як означені події, так і їх підґрунтя – зустріч президентів України та РФ у Ялті[45].

Підписання пакету угод між РУЕ та НАК «Нафтогаз України» переформатувало газові відносини між Україною та Туркменістаном. Російська сторона, перехопивши обсяги туркменського газу через підписання відомої угоди Путіна – Ніязова від 10.04.2003 р. унеможливила прямі поставки, а створивши контрольовану «Газпромом» посередницьку структуру у вигляді РУЕ, поставила під власний контроль газову торгівлю між Україною та Туркменістаном. Є висока ймовірність припускати, що схвалення подібної непрозорої схеми з боку керівництва України та державної компанії є результатом дії низки чинників, в тому числі, корупційного характеру та мотивів прагнення особистої наживи.

Аналіз подій в Ялті 26 липня з наступним підписанням пакету газових домовленостей в офісі «Газпрому» у Москві 29 липня, свідчить про те, що відбулося не тільки юридичне удосконалення схеми торгівлі туркменським газом з урахуванням бізнес-інтересів політичних фігур, але й одночасна корекція стратегічних пріоритетів України. Це був пакетний підхід з російського боку, розрахований на довготерміновий період – до 2028 року. Фінансовий потенціал схеми РУЕ та розгалужена мережа лобістсько-корупційних комунікацій дозволяла російській стороні активно впливати на гілки влади в Україні, маніпулюючи ними і отримуючи, в результаті, ті чи інші поступки стратегічного характеру. Ось медіа-ілюстрація подій липня 2004 року[46].

⇐ Предыдущая33343536373839404142Следующая ⇒

Поделиться: