Харків-2010 – Ялта-2004: паралелі

 

Даний момент є ключовим для розуміння багатьох процесів, що відбувались потім після 26 липня 2004 року – дати чергової зустрічі «без краваток» двох президентів, яких не бракувало й до цього. Подібно і в Харкові 21 квітня 2010 року. Слід згадати, що незадовго до Харківської зустрічі президентів, В.Янукович своїми указами №495/2010 та 496/2010 від 2 квітня 2010 року ліквідував Національний центр з питань євроатлантичної інтеграції України та Міжвідомчу комісію з питань підготовки України до вступу в НАТО відповідно. Практично, це були дії подібні згаданому вище кроку президента Л.Кучми щодо вилучення з військової доктрини положення про вступ України до НАТО. В.Янукович пішов далі Л.Кучми, оскільки він відразу вдався до дій інституціонального характеру.

Харків-2010 — це Ялта-2004, тільки масштаб став іншим. Це вже не газова капітуляція країни, а повномасштабна здача економічного потенціалу «оптом і вроздріб» з формуванням системи відносин між Україною та РФ за субординованим принципом часів СРСР. Знижка у ціні на газ, передбачена «Угодою між Україною і Російською Федерацією з питань перебування Чорноморського флоту Російської Федерації на території України» та «Дополнением к Контракту № КП от 19 января 2009 года між Відкритим акціонерним товариством " Газпром" та Національною акціонерною компанією " Нафтогаз України" купівлі-продажу природнього газу у 2009 - 2019 роках» принесе обмежену вигоду тільки окремо взятому газоолігархічному угрупованню, а державі — конкретні борги і збереження російської військової присутності до 2042 року. І надування газової кульки знову продовжується. В доповненні до контракту зафіксовано заміну цифри обсягу поставок 33, 75 млрд. кубометрів на 36, 5 млрд.

По суті, нинішній правлячий режим поставив Україну в залежність від рішень урядового рівня сусідньої країни, оскільки знижка на газ визначена постановою уряду РФ №291 від 30.04.2010 р. " Про ставки ввізних митних тарифів при постачанні газу з території Російської Федерації на територію України", введену в дію заднім числом – з 1 квітня. Формула ціни, зафіксована у «Контракті № КП від 19 січня 2009 року між ОАО " Газпром" та Национальною акціонерною компанією " Нафтогаз України" купівлі-продажу природного газу у 2009 - 2019 роках» не зазнала зміни. «Угода між Україною і Російською Федерацією з питань перебування Чорноморського флоту Російської Федерації на території України» від 21.04.2010 року фактично носить похідний характер, проте, являючись міждержавним документом, ратифікованим на парламентському рівні, практично позбавляє українську сторону свободи маневру щодо його перегляду, в той час як російська сторона зберегла за собою повну свободу дій через механізм урядових постанов. Реально це означає, що обмежено преференціальний режим для української олігархономіки може призвести з часом до поглинання її російським олігархатом, що упаковується Москвою в красиву обгортку «об’єднання», активів провідних бізнес-угруповань через механізм маніпуляції газовими цінами.

Показово, що під час Ялтинської зустрічі 2004 року, прем’єр-міністр В.Янукович у своєму виступі достатньо чітко позначив пріоритети олігархономіки, які через 6 років стали дороговказами для Харківських домовленостей: «У своєму зверненні до президентів і бізнесменів прем'єр-міністр України, не вибираючи обтічних висловів, чітко позначив «больові точки» партнерських взаємовідносин: «Питання постачань паливно-мастильних матеріалів, нафти, газу є одним з ключових. Хотілося б також розглянути проблеми, пов'язані з роботою наших хімічних підприємств. У цьому ж контексті потрібно обговорити наші транспортні ланцюжки і нашу спільну цінову політику з урахуванням тих світових тенденцій, які є, і з урахуванням нашого становища на світових ринках»[47].

Російський реванш - 2010

 

Відносини, що сформувалися за останні півроку між пануючими режимами в Москві та Києві, дедалі менше нагадують модель відносин «сюзерен — васал», як це виглядало спочатку. Дедалі більше набуває обрисів модель «хижак — здобич». Причому здобич ще не усвідомлює цього, ідентифікуючи себе як молодшого партнера хижака, з яким разом, не конкуруючи, буде промишляти на зовнішніх ринках. Змагаючись в боротьбі за президентське крісло, в Партії регіонів, очевидно, не звертали уваги на зміни, які відбуваються в Росії на доктринальному рівні і на те, чого прагне Росія. Бачення Росії у президента В.Януковича так і залишилось на рівні 6-річної давнини, про що свідчить наведене вище висловлювання прем’єр-міністра В.Януковича. Воно не містить стратегічної рамки, а його зміст – це потреби української олігархономіки, замасковані під так званий прагматизм.

Для того, щоб зрозуміти чого прагне РФ, варто зробити екскурс у рік 2009-й. Характерними ознаками його стала не тільки січнева газова криза у відносинах Росії з Україною та ЄС, але й розробка та прийняття Москвою пакету базових документів стратегічного характеру: «Стратегії національної безпеки Російської Федерації до 2020 року», «Енергетичної стратегії Росії на період до 2030 року» та «Військової доктрини Російської Федерації»[48].

Окрім цього, у 2009 році РФ зробила декілька кроків, що не сприяють підвищенню довіри до її зовнішньої та енергетичної політик. Перший – оприлюднення у квітні російським президентом своєрідного ерзацу Європейської Енергетичної хартії[49] замість розвитку існуючої, другий – продовження у червні – хай і недостатньо вдале – процесу створення ГазОПЕК у вигляді Форуму країн-експортерів газу[50], третій – відкликання у серпні російським прем’єром підпису РФ під Договором Енергетичної Хартії. Цими кроками Росія вивела себе за рамки хай і недосконалих, проте погоджених протягом першої половини 90-х років 51 країною-учасницею правил гри в енергетичному секторі.

Не додала позитиву Росії і пропозиція («Договір про европейску безпеку») по новій архітектурі європейської безпеки[51], що зазнає випробувань прецедентами Косово, Південної Осетії та Абхазії. Усе це наводить на висновок, що Москва намагається переформатувати європейський політичний та енергетичний простір під свої інтереси, окреслити в ньому зони свого ексклюзивного впливу. Додаткові підтвердження цього можна знайти і в проекті «Програми ефективного використання на системній основі зовнішньополітичних факторів з метою довгострокового розвитку Російської Федерації», розробленій 2010 року МЗС Росії, де фігурує завдання просування російських підходів в реформуванні європейської архітектури безпеки одночасно із стримуванням «розширювальної діяльності НАТО». Що стосується Енергетичної стратегії РФ, то її окремі положення продовжують лінію на використання енергоресурсів та трубопровідної інфраструктури як політичного інструментарію.[52]

У згаданому вище проекті «Програми Лаврова» невипадково міститься окрема позиція щодо України та її газотранспортної системи: «Розглядати як стратегічне завдання участь Росії в експлуатації газотранспортної системи України».[53] З технічної точки зору очевидно, що без української ГТС та підземних сховищ газу Росія не зможе стати повноцінним ключовим центром по диспетчеризації газових потоків на лінії Схід – Захід. Себто, означені в офіційних документах позиції чітко зорієнтовані на продовження політики домінування в енергетичній сфері через трубопровідну інфраструктуру не тільки в масштабах Росії, а й у міжнародних форматах, на що її ніхто не уповноважував.

На тлі виходу РФ з Договору Енергетичної Хартії та «об’єднавчих» ініціатив Росії (зокрема, так звана ініціатива Путіна щодо об’єднання «Газпрому» та «Нафтогазу України»), все це не може не насторожувати. З урахуванням п. 17 Стратегії національної безпеки РФ де сказано: «Визначальним чинником у відносинах з Організацією Північноатлантичного договору залишиться неприйнятність для Росії планів просування військової інфраструктури Альянсу до її кордонів і спроби надання йому глобальних функцій, що йдуть врозріз із нормами міжнародного права »[54], цілком логічним виглядає п. 26, у якому мова йде про стратегічне стримування. «Стратегічне стримування передбачає розробку і системну реалізацію комплексу взаємопов'язаних політичних, дипломатичних, військових, економічних, інформаційних та інших заходів, спрямованих на попередження, або зниження загрози деструктивних дій з боку держави-агресора (коаліції держав). Стратегічне стримування здійснюється з використанням економічних можливостей держави ».[55] Оскільки нова військова доктрина Росії характеризує сучасні військові конфлікти, як «комплексне застосування військової сили і сил та засобів невійськового характеру » [56], то завдання стримування сформульовано через «нейтралізацію можливих військових небезпек і військових загроз політичними, дипломатичними і іншими невійськовими засобам »[57].

Перелік невійськових засобів може включати й енергоресурси та інфраструктурний потенціал, який інтенсивно нарощується Росією. Загроза обмеження чи припинення постачання енергоресурсів, замаскована під комерційний конфлікт, здатна справити вплив на вірогідного противника через синхронну мобілізацію лобістського потенціалу всередині країни-жертви, масштабні медіа-психологічні кампанії та кібер-атаки. Це здатне створити кумулятивний ефект гетерогенного впливу на органи влади країни-жертви і змусити її до потрібних поступок. Не випадково, у Військовій доктрині відзначено інформаційний контекст сучасних військових конфліктів: «завчасне проведення заходів інформаційного протиборства для досягнення політичних цілей без застосування військової сили, а в подальшому - в інтересах формування сприятливої реакції світового співтовариства на застосування військової сили»[58].

От і відбулося стратегічне стримування — руху України до НАТО і подальшого розширення Альянсу на Схід. Саме з використанням економічних можливостей, які були реалізовані через апетити українського олігархату до грошей і влади. Олігархономіка в Україні отримала як плату за послуги свої тридцять «срібників» — 30% дисконту на газ. Хижак хоче, щоб майбутня здобич дещо набрала ваги, адже тепер помаранчевої влади в Україні немає, а правлячий режим робить усе так, що українські промислові активи ризикують потрапити в його «об’єднавчі» обійми.

 

⇐ Предыдущая34353637383940414243Следующая ⇒

Поделиться: