Архитектура Аудит Военная наука Иностранные языки Медицина Металлургия Метрология
Образование Политология Производство Психология Стандартизация Технологии


Апостазія ( відступництво )



Апостазія – означає відступ чи повну втрату віри. Існує тоді, коли віруючий втрачає віру і відмовляється вважати себе членом Церкви, тому, що прямо заперечує Бога і спасіння в Ісусі Христі.

Апостазія може бути спричинена як зовнішньо, так і внутрішньо. Наприклад, бувають випадки, коли певні трагічні події можуть бути причиною віровідстуництва (невинна смерть близької людини, “божа несправедливість” ...). З іншої сторони віра може помалу нестати, коли довший час не знаходить підтвердження у практиці (поведінці, вчинках) людини. Коли людина живе згідно принципу: ” е tsi Deus non daretur ”.

Як це стається? Віра є динамічною, вимагає постійного поглиблення, очищення, укріплення та здійснення. Власне вона і здійнюється через це поглиблення, очищення ... З іншої сторони також укріплюється через здійснення у практиці.

Служіння ідолам ” - Ідолопоклонство

Запитаєте, чи не є служіння ідолам справа минулого? Жодним чином! Але що сьогодні слід розуміти під поняттям служіння ідолам? Ідолом може стати кожна створена дійсність, яка постає абсолютним центром життя. Такі ідоли виникають повсюди там, де не знаходить місця Бог, де його заперечують. Адже там де заперечують Бога, стає потрібним те, що не є Богом, що абсолютизуєтиться як ідол. Кожен час і культура має тут свої небезпеки. Одна, яка суттєво зберіглася з найдавніших часів – це потяг до маєтку – пор. слова Ісуса Христа: Не можете служити обом, Богу і мамоні (Мт 6, 24; Лк 16, 13) Які види ідолопоклонства можете навести ?

Сьогодні поширеним є вираз - девіз: “бізнес є бізнес”. Що це означає? Для християн єдиним прийнятливим девізом мав би бути: “Бог є Бог!” Тільки він має буття від себе самого, є ens per se і ens a se . Все інше (те, що є, що існує) є від Бога і для Бога (створено). Все знаходить свій правдий сенс (оправдання) у відношенні до Бога. Якщо ж поставити на п’ядестал “бізнес”, “ринок”, “обов’язок” чи будь що інше, і розуміти його як самоціль, то для Бога не залишається місця.

Ідолопоклонство це є гріх проти чесноти віри, який полягає у любові до якогось сотвореного добра, яке підноситься до абсолюту і ставиться на місце Бога. Найчастішим випадком є ідолопоклонство грошам, які у свідомості багатьох дійсно заміняють Бога.

Служіння ідолам має згубні наслідки не лиш для конкретної людини, але й рівно ж для її соціального оточення та природного довкілля.

 

Марновірство ( забобонність ), магія та окультизм

Прагнення до нумінозного (божественного, святого) може здійснитися на різний спосіб (відповідально - безідповідально). З однієї сторони - це може бути покірливе підпорядкування Богу та спроба по мірі можливостей краще пізнати його. З іншої сторони можливою є спроба активного впливу на вищі сили, з намаганням нав’язати свій контроль та виконання своєї волі (не відчитати Божу волю, але нав’язати свою). Бог сприймається на матеріальний, а не на персональний спосіб. Людина ж сприймається як така, що через посвячення у певні магічні практики може дістати над надприродними силами та “потустороннім світом”. (магія, астрологія тощо)

 

· Mahi ]
Mahi[ zahalom vyzna;a[t/ ]k sukupnist/ relihijnyx u]vlen/ ta obr]div, pov`]zanyx z viro[ u nadpryrodnu sylu, ]ka nibyto zdatna ;udodijno vplyvaty na xid podij v wytti l[dej, zumovl[vaty zbih spry]tlyvyx ;y nespry]tlyvyx obstavyn v \x wytt=dil/nosti. :erez pevni rytualy, formuly ta serednyky, manipul[=t/s] nadpryrodnimy sylamy, qob na takyj sposib dos]hnuty pevnyx v;ynkiv na l[ds/ku dijsnist/.

· Astrolohi]
Vira v pevnyj zv`]zok miw nebesnymy tilamy, \x miscepolowenn]m ta dole[ l[dyny. A takow vminn] za dopomoho[ ta=mnoho znann], maty vladu nad dole[.

· Spirityzm
Zv`]zok z duxamy, v osnovnomu z du'amy pomerlyx, qob distaty ta=mne znann].

 

 




Забобони

ККЦ, 2111: Забобони є відхиленням від релігійного почуття і практик, які воно передбачає. Вони можуть також стосуватися культу, який ми віддаємо правдивому Богові, наприклад, коли приписується якесь магічне значення деяким практикам, навіть законним та необхідним. Пов’язувати успішність молитов або сакраментальних знаків лише (виключно) з їх матеріальним порядком без внутрішніх настроїв, яких вони вимагають, - означає впасти в забобони.

 

Існує також такзвана “ релігійна забобонність ” , яка полягає в надмірному віддаванні культу й почитанні осіб або образів святих (образи, медалі), абсолютизуючи їх до тої міри, що вони займають місце Бога.

 

Народна релігія (Цуленер) –полягає у використанні надприродніх сил, як своєрідного щита для захисту від життєвих негараздів. Натомість коли все добре, Бог залишається, а особливо його моральний зобов’язуючий закон трактується як зайвий (без необхідності обтяжуючий багаж).

 

Ворожбитство і чаклунство (2115-2117) – особливо 2116-2117 занотувати !

ККЦ, 2116: Усі форми ворожбитства треба відкинути: вдавання до сатани чи до демонів, викликання померлих чи інші дії, що помилково передбачають “розкриття майбутнього. Звернення до гороскопів, астрології, хіромантії, тлумачення віщувань і долі, явища ясновидіння, вдавання до медіумів містять у собі прагнення до панування над часом, над історією і зрештою над людьми, як і бажання увійти в спілку з окультними силами. Вони вступають у суперечність із вшануванням і повагою, які поєднані з любовним страхом, що їх ми зобов’язані віддавати єдиному Богу.

 

2117: Усяке вдавання до чаклунства або чародійства, за допомогою яких намагаються заволодіти окультними силами, щоб поставити їх собі на службу й отримати надприродну владу над ближнім, - навіть, щоб цим забезпечити його здоров’я, - вступає у важку суперечність із чеснотою релігійності. Ці практики засуджуються ще більше, коли, коли вони супроводжуються наміром зашкодити іншому, або коли йдеться про втручання демонів. Носіння амулетів також заслуговує осуду. Спіритизм часто містить у собі ворожбитські, або чаклунські практики. Тому Церква нагадує вірним остерігатися їх. Звернення до медицина, названої народною, не узаконює ні викликання злих сил, ні використання легковірності іншої людини.

 

Святотатство полягає в негідному ставленні до святих таїнств чи інших літургічних діянь, а також до людей, речей і місць, посвячених Богові, і в опоганенні їх. Святотатство є важким гріхом, особливо, коли його чинять проти Євхаристії, бо в цьому таїнстві стає сутністно присутнє саме тіло Христове. (ККЦ, 2121)

 

Симонія – це продаж і купівля духовних благ. Симонові, який був чаклуном і хотів придбати духовну владу, яку він побачив у діяннях апостолів, Петро відповідає: “Срібло твоє нехай з тобою буде на погибель, бо ти за гроші думав придбати дар Божий” (Ді 8, 20). Це відповідало словам Ісуса: “Даром прийняли, даром давайте” (Мт 10, 8). Неможливо заволодіти духовними благами і поводитися з ними як власник чи господар, бо джерело їхнє – у Богові. І їх можна прийняти від Нього лише даром.

 

Морально - богословська оцінка хибних проявів віри (народна релігія, забобони, тфу, тфу тфу... та все інше цього роду).

 

Кожен хибний прояв віри є злом, яке певною мірою позбавляє людину правдивої основи її егзистенції і становить реальну загрозу на шляху осягнення остаточної мети. Величина цієї загрози є пропорційною (1) - до рівня внутрішньої задіяності особи та (2) - ваги об’єктивного зла певного марновірства (напр. тфу-тфу і апостазія чи чаклунство).

 

Підсумок

Кожен чин чи бездіяльність проти чесноти віри становить загрозу на шляху до Бога. В цьому сенсі необхідно намагатися уникати будь-якого хибного прояву віри відповідально прийняти Божий дар віри, плекати її, розвивати, поглиблювати, свідчити та поширювати.

5. Екскурс : атеїзм як провина проти чесноти віри ( пор . Ранер , 42-45) – самостійно опрацювати по Ранеру !

 

 

Підсумок загальний (!)

1815 Віра є Божою чеснотою, через яку ми віруємо в Бога та в усе те, що Він нам сказав та об’явив і що Свята Церква дає нам вірувати, бо Він є самою правдою. Через віру «людина вільно, цілковито віддає себе Богові». Тому віруючий старається пізнати і сповнити волю Бога.

Віра - це перш за все дар Божий, отриманий в хрещенні, вона дає нам Божу силу і рівночасно є для Божим покликанням жити на Божий спосіб – жити по Божому! (парафраза св. Максим Ісповідник). Віра займає центральне місце в житті християнина. Вона є початком всякого чеснотливого життя. Всі інші чесноти випливають з неї як із повноводного джерела.

 

Рівночасно людина має обов’язок відповідально прийняти Божий дар віри, плекати її, розвивати, поглиблювати, свідчити та поширювати. Якщо цього не зробити віра може попасти в смертельну небезпеку (приклад вазонка, рослини, яка несе в собі життя, але якщо не доглядати, не полити, не додати гумусу, добрив, не прополоти ..) Доброю поживою для віри, як ми сказали є молитва, читання св. Письма, духовні вправи, духовні читання, роздуми щодо питань віри, святі тайни (зокрема сповідь та євхаристія) та вчинки віри (морально добрі вчинки, якими виражаємо свою віру у повсякденні – християнський етос).

 

Надія

Надія в Старому Завіті

Для Старого Завіту є характеристичною надія Ізраїлю на сповнення спасаючої обіцянки Ягве. Його надія основується на історичному досвіді спасаючої прихильності Ягве і покладається (орієнтується) на її сповнення (обіцянка Авраамові, обіцяка землі, обіцянка повернення на батьківщину з вигнання). Вірність Ягве є єдиним зв’язком між минулим та майбутнім. Надія віруючого покладається на одного Бога. Те, що Ягве є єдиним об’єктом надії дуже добре виражається в мові молитви псалмів. Надія на Бога утотожнюється із поняттям визволення, опіки, охорони від біди  та спасіння (Пс 13,6; 22,5; 71,5;130,5): 

Я надію на милість Твою покладаю, моє серце радіє спасінням Твоїм! ...

(Пс 13,6)

На Тебе надіялись наші батьки, надіялися і Ти визволив їх.

(Пс 22,5)

Ти бо, Владико, надія моя, Господи, Ти охорона моя від юнацького віку мого!

(Пс. 71,5)

Я надіюсь на Господа, має надію душа моя, і на слово Його я вповаю.

(Пс 130,5)

 

 

Змістовні рамки надії в Старому Завіті охоплюють такі поняття як qiwwah (надіятись), jichêl (очікувати), hikkah (чекати настійливо чи з нетерпінням), sibber (виглядати, чекати). Даними термінами описане ставлення – це конкретне особисте очікування, яке попри “ ще ні ” з певністю дивиться в майбутнє і покладається на Боже спасаюче діяння. Людина надії – це Віруюча людина ( віри ), яка покладає все своє майбутнє на Бога . Натомість безрозсудною є та людина яка будує своє життя на тому що не є Богом, напр на багатстві (Пс 52, 7-9), людях (Єр 17, 5), чи на політичних розрахунках (2 Kön 18,24; Jes 31,1; 36,6); Jer 2,37; Ez 29,16; Hos 10,13), бо засновує своє життя на фальшивих надіях. Така людина конфронтується з загрозою божого суду.

 

 7 Отож, Бог зруйнує назавжди тебе, тебе викине й вирве з намету тебе, й тебе викоренить із країни життя. Села.

8 І побачать це праведні, й будуть боятись, і будуть сміятися з нього:

9 Ось муж, що Бога не чинить своєю твердинею, та на великість багатства свого покладає надію ...

(Пс 52, 7-9)

 

5 Так говорить Господь: Проклятий той муж, що надію кладе на людину, і робить раменом своїм слабу плоть, а від Господа серце його відступаї!

(Єр.17:5)

 

Надія в Новому Завіті

Надія в контексті Нового Завіту набирає христоцентричного розуміння. (В апостола Івана надія ідентифікується з поняття віри. ) Під поняттям надії сприймається не просто визволення з земних бід, але насамперед орієнтація на майбутнє , яке відкривається у Ісусі Христі. Ісус Христос та “Царство Боже” є основними орієнтирами (об’єктами) надії. Там де панує Бог, панують мир, примирення, щастя, життя в повноті. Таке Боже панування очікується від Бога, воно є зрештою праініціативою Бога, остаточне здійснення якої навіщує Христос і пов’язує з своїм приходом (vgl. Mt 12,28: “А коли ж Духом Божим вигоню Я демонів, то настало для вас Царство Боже”).

Вчення Ісуса Христа (притчі про ріст – “Wachstumsgleichnisse”) вказує нам, що ми знаходимось у певному процесі (процесі Божої Історії Спасіння): який вже почався, який триває, який рухається в напрямку свого сповнення. 181113

Воскресіння Христа в цьому сенсі є остаточним підвердженням Божої обіцянки спасіння і одночасно основа надії всіх християн. Воскресіння Христа вказує на вимір безмежності християнської надії, вказує, що для надії не існує жодних меж, ані навіть межі смерті. Те, що на перший погляд може виглядати як кінцева межа, відкриває доступ до цілком нового способу егзистенції, яка відкрита Богом (запрошує) для всіх людей.

Апостол Павло розуміє надію христоцентрично. У Христі мають досягнути остаточного визволення та вдосконалення всі люди та все створіння (пор. Рим 8, 19-21). При тому ап. Павло навчає про динамічний взаємозв’язок між хрестом та воскресінням – хто з Христом помре, буде з ним жити.

 

Підсумок
Надія в Новому Завіті має христоцентричний характер і розуміється як динамічний процес. Царство Боже яке відкривається (уприсутнюється) в Христі є основоположним досвідом християнської віри і надії; звершення цього Божого Царства вже почалося, але ще не завершилось. Причиною християнської надії є воскресіння Христа, подія в якій ми всі покликані взяти участь. Християнська надія охоплює всю історію і все створіння. Мова йде не тільки про моє особисте спасіння, але про звершення Історії Спасіння.

Надія у історії богословя

Августин є першим, хто опрацював вимір майбутнього християнської надії, яка орієнтується на вічність через воскресіння у Христі, а також подав її церковно-сакраментальне обгрунтування. Таким чином було вперше тематизовано поле напруги ( полярності) між “вже” та “ще ні”.

 

Чеснота надії ( ejlpiv ~)згідно Максима ісповідника (580-662/63 рр )

Надія для Максима Ісповідника є запевненням та потвердженням всього того, що основується у вірі та сповняється в любові. Надія є наче дійсністю, ланкою, що поєднює між собою початок (віру) та кінець (любов) чеснотливого життя. Співвідношення між цими трьома богословськими чеснотами Максим Ісповідник пояснює при допомозі своєї улюбленої тріади: ajrchv ‑ mesovth ~ ‑ telov ~ ( початок – середина – кінець ).

Віра стоїть на початку чеснотливого життя та обожествлення людини. Вона закладає основи християнського життя, але вона обіймає теж і середину та кінець такого життя з віри, доки протягом такого перфективного руху не буде досягнуто повного богопізнання.

Надія відноситься до середини розвитку чесноти ( mesovth ~). Надія є тою рушійною силою, що рухає (урухомлює) особою (в напрямку) до її остаточної мети, є наче дорогою до об’єкту надії, і тому є чеснотою “подорожуючого”. Вона вказує те, в що віриться, та робить реально присутнім об’єкт любові.

Любовперш за все, відноситься до кінця такого динамічного руху до Бога(tevlo~), є завершенням та повнотою чеснотливого життя.

Теологія надії ( spes ) св . Томи Аквінського

Св. Тома відрізняє чесноту надії від простого почуття надії.

Надія як почуття – це довірливе очікування будь якого добра в майбутньому. В такому сенсі вона є лише природньою схильністю, морально нейтральною, тобто сама по собі не є ні дброю ні поганою, ні чеснотою ні вадою.

А про чесноту надії говорить як про довіру та очікування стосовно абсолютного добра - Бога.

 

Говорячи про чесноту надії Тома вживає загальний принцип означення будь-якої чесноти: “Quia habitus conoscuntur per actus et actus per objecta” (De spe, a.1). Отже, надія – це впевнене очікування якогось майбутнього добра яке є, на відміну від предмету надії як почуття, абсолютно добрим (позитивним).


Поделиться:



Последнее изменение этой страницы: 2019-05-08; Просмотров: 190; Нарушение авторского права страницы


lektsia.com 2007 - 2024 год. Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав! (0.046 с.)
Главная | Случайная страница | Обратная связь