Ніколи не був і не є однорідним і наш багатостраждальний народ. Тому він і так голосує, і таку еліту має, і такі політичні помиї варить.

Етнічно чистих націй у Європі майже нема. Але за безпорідністю ми, мабуть, перші. Якби хтось зумів перевірити нас на ДНК(а), то етнічно чистих українців назбиралося б не більше третини. Все інше – національно несвідома маса невідомого походження, зметисована та здеградована, у кращому випадку, просто байдужа до всього українського.

Смішно, але й ця маса теж неоднорідна. За світовою статистикою, 20 її відсотків (а в Україні ще більше) – це національна «дідівщина», по-вченому – люмпен, а по-нашому просто голота – несвідома свого роду, агресивна, злодійкувата, брехлива і ненаситна, ідеал якої – все добро в країні у власників відібрати і поділити порівну, аби прожерти, пропити, проциндрити, про... (самі знаєте – що) і щоб ніхто при цьому не лякав її Європами та цивілізаціями. Голота продасться хоч чортові, голосуватиме за будь-якого приблуду, котрий пообіцяє задовольнити дикі інстинкти – вікову заздрість, вічну ненаситність і тупу ненависть до всіх, хто кращий, вищий, мудріший від неї.

Коли зібрати докупи ці категорії громадян (недарма в Україні офіційно нема українців, а тільки громадяни), то й кінь зрозуміє, хто винен у наших негараздах. Повторюю: ось де слід шукати причини українського безталання, а не серед окремих персоналій, бо тоді доведеться чесно відповісти на запитання: а хто ж тих запроданців породив, виростив та виховав, як не ми самі!

Причина, люди добрі, в нашій багатовіковій бездержавності. Природа чесно забезпечує кожен народ відповідною кількістю як еліти, так і голоти. Але в нашому випадку в її промисел втрутилися ще й чужинці. Всі вони добивали нас двома способами: методом інфільтрації та асиміляції.

 

Дорога до історичної ями?

 

Що таке інфільтрація – поясню на прикладах. Хто читав книжку Юрія Горліса-Горського «Холодний яр», той не міг не помітити, що жителі південної Черкащини (де в 1920 році виникла Холодноярська республіка) за своїм національним духом, звичаями, традиціями, повір’ями майже нічим не відрізнялися від галичан. Та після поразки повстання все причетне до нього населення більшовики вивезли «годувати білих ведмедів», а замість нього поселили «вологодскіх». Після організованого тими ж жидо-більшовиками Голодомору в спорожнілі села завезли «костромскіх». Нині в серці козацького краю, в Чигирині й сусідніх районах рідко почуєш українське слово.

Столиця Галичини – Львів. Центр міста повністю окупований «русскоязичнимі». Хто наважиться заспівати тут українську пісню, ризикує повторити трагічну долю співака Ігоря Білозіра. І це в столиці оунівського визвольного руху, в незалежній Україні!

Що таке асиміляція, гадаю, ніхто на світі краще від нас не знає. Всі «старші брати» наших талановитих людей, котрі їм не корилися, винищували фізично, гноїли в тюрмах, виганяли за кордон, не давали можливості для культурного розвитку і кар’єрного зростання, покоління за поколінням підневільний українець не мав можливості для нормального людського розвитку, а весь час змушений був пристосовуватися. Всіма правдами й неправдами. А сучасна наука антропологія чітко визначає (і про це нам завжди слід пам’ятати) – раб, невільник, наймит може успішно пристосуватися до своєї неволі, але він розплачується за це розумовим і моральним розвитком. І так покоління за поколінням.

Так покоління за поколінням зменшувалася елітарність українського народу і збільшувалася його розумова й моральна відсталість. Напередодні 90-х років здавалося, що люмпенізація українства перебрала критичну межу і відродження нації вже неможливе. Становище врятувала Богом дана зоря незалежності. Та загроза деградації не минула. Нині Україна знову опинилася на переломі, коли ситуація може хитнутися в той чи інший бік. Нині український патріот знову затамував подих: чи владна еліта врятує йому незалежність, чи знову запродасть чужинцям? Бо чого чекати від уряду, голова якого та його заступники не належать до титульної нації?

За такого лихоліття чимраз більше дратують гучні слова доморощених фарисеїв: «Народ безсмертний! », «Українська національність – від Бога! », «Мова – душа народу, а душа невмируща! » Час уже відверто самим собі признатися: якщо ми не зупинимо руйнівний процес денаціоналізації, асиміляції і русифікації, нас чекає остання дорога – до ями. Тієї, що на історичному цвинтарі...

На мою думку, єдиний щирий українець з-посеред тих, хто підписався під Універсалом національної єдності, – це Президент Ющенко. Як таке може бути в одній з найбільших європейських країн?

Тож не дивуйтеся, добрі люди, що парламенти семи країн світу (Канади, США, Австралії, Аргентини, Литви, Естонії, Угорщини) визнали Голодомор в Україні геноцидом, готові визнати і чимало інших країн, але не наважуються, бо його донедавна не визнавала... Верховна Рада України! Не дивуйтеся, що «головний ідеолог» України буквально з порога заявляє, що не визнає ОУН-УПА борцем за волю України.

Ми нарікаємо, що наш народ з якогось дива сам себе не поважає і не любить. А як, порадьте, поважати тих елітних можновладців (до речі, елітними в колгоспах називали лише бугаїв), котрі при першій ліпшій нагоді так і норовлять «помочитися» на все, що українцям найдорожче – на козацьку славу, на пам’ять жертв Голодомору, більшовицьких репресій. Як любити тих елітних бандитів-олігархів, котрі розграбували економіку країни, створену потом і кров’ю мільйонів чесних людей. Як поважати тих елітних політичних «бугаїв», котрі за роки незалежності перетворили лагідну, добру, пісенну Україну на державно-олігархічну, заражену проказою дикого капіталізму стерву, а її працелюбний народ – на наймитів, люмпенів та корумповано-міщанський «середній клас». Їхні балачки про свободу, демократію, цивілізацію, шановний читачу, можеш сміливо вважати цілком безглуздою демагогією, розрахованою на «козлів». Олігархія, вступивши в кримінальну змову з державною бюрократією, нині відкрито, «конституційно» (! ) нищить ту демократію, вільний ринок, приватний бізнес, мораль, суспільну думку, топче національну гідність українців, внаслідок чого Україна на очах перетворюється на такий собі африкансько-колумбійський банановий «бантустан», де корінний етнос уже ніби й не господар на своїй землі, а приблудний натовп нероб, бомжів та алкоголіків.

Ясна річ, зубожілий народ при всьому християнському бажанні не може поважати та любити чужу йому по духу і крові олігархію, в клані якої майже нема українців. Зрозуміло, що олігархія точнісінько так же ненавидить чужий для неї народ. Сакраментальне запитання: чи може наша спільнота побудувати міцну, багату, культурну державу, якщо суспільні верхи і низи дихають взаємною ненавистю й зневагою. Гадаю, що ні.

Помаранчева революція внесла багато позитивних змін у життя нашої спільноти. Але вона, як бачимо, не змогла (і не збиралася) замінити чужу приблудну олігархію на національну. Скажете: ще невідомо, чи «рідненькі» бандо-олігархи були б кращі від чужинецьких. Цілком ймовірно! Та все ж за такої заміни наступні покоління української буржуазної еліти були б безперечно нам ближчі, лояльніші, зрозуміліші, ніж нинішні жидо-татари. Не хочу бути злим провидцем, але якщо за наступні десятиліття теперішня олігархо-бюрократична верхівка не буде замінена національною (а чи є така перспектива? ), то внутрісуспільна нелюбов і зневага українців не згасне і добра в Україні не буде ще багато десятиліть.

Отже, наша владна еліта уже ніби й не голота, але ще не еліта. Це фактично інфільтрована, асимільована, люмпенізована владна верхівка, якій явно бракує інтелектуального, духовного, морального потенціалу, бракує мудрості, шляхетності й мужності, аби стати елітою. Зате не бракує того, про що й говорити не зручно.

Національною елітою має право називатися лише суспільна верхівка, близька по духу титульній нації. Тоді вона є провідником, навчителем, генератором прогресу і гарантом сподівань, законодавцем шляхетності української нації, оберегом її традиційних цінностей і вірувань. Національна еліта виконує роль голови нації. Запитання для роздумів: чи має сьогодні український народ таку голову?

 

2006 р.

 

12345678910Следующая ⇒

Поделиться: