Гряде Великий Донецький Пацанат

 

Тепер поговоримо про розкол України. Чим він зумовлений, хто його робить і що ми з того маємо? А маємо фактично Україну, розіп’яту на хресті розколу, на хресті, в якого вертикальний, закорінений в землю брус – це етнічне українство, тоді як поперечина – це антиукраїнські сили, елемент, призначений для того, щоб було на чому розпинати корінний народ.

Як обидва бруси хреста не можуть бути паралельними або одновекторними, а тільки конфронтальними, так і політичні сили Сходу і Заходу України не бачать перспектив об’єднання.

За ментальністю, національністю, патріотизмом населення ми нині в Україні фактично маємо дві України – Західну і Східну. Багатовікова колоніальна роз’єднаність цих регіонів породила такі глибокі зміни в психології людей, що їх духовна єдність зараз видається вельми проблематичною. До політичної згуртованості цих людей ще можна притягти – кого вдалими гаслами, обіцянками, підкупом, кого силоміць за вуха. А от духовної єдності і з могоричем не накинеш.

Один із нардепів-комуністів нещодавно висловив з екрана телевізора слушну думку: Західна Україна сімсот років перебувала під литовською, польською, австрійською владою, тобто під впливом європейського способу життя, культури і церкви. Східна Україна триста літ знаходилася в російській неволі, тобто під впливом азійського способу життя, російської мови, культури, церкви. Сьогодні населення Сходу і Заходу України – це два різних народи, – констатував нардеп. – Два настільки відмінних між собою народи, що їх навряд чи можливо об’єднати в один, як неможливо об’єднати молдован з румунами, чехів зі словаками, німців з австрійцями…

Трагічна думка, що й казати. І хоча останнім часом ми не довіряємо словам комуністів, то на цей раз варто замислитись. Спробуймо це зробити і ми. Почну з себе.

Я чотири роки працював у школах Донбасу. І можу з усією відповідальністю стверджувати: Донбас – це не Європа і далеко не Україна. Історично склалося так, що там зібралися люди, не народжені для західної законослухняності. Основна маса населення не має тут родового коріння, це наплив інтернаціонального шумовиння «джентльменів удачі», вибракованого з інтелектуальних і культурних сфер різних країв колишньої Російсько-радянської імперії на вугільні шахти. Чи знаєте ви, що видатний український поет-патріот Володимир Сосюра – не українець. Його батько Ніколя Сосюр за походженням француз, мати – угорка. Як він став українським поетом – один Бог знає. Загальновідомо, що в погоню за довгим карбованцем пускаються люди не високого рівня освіти, культури і духовності, а насамперед відважні, фатальні, зухвалі прагматики чи просто авантюристи. Характерна їхня риса – побутовий волюнтаризм, життєвий принцип: моє бажання – закон! Хочу – роз’їжджаю по місту на танку, хочу – п’ю пиво перед бочкою, а за бочку йду «відливати», хочу – і пристаю до чужої жінки на вулиці... Кому там не подобається? В морду захотів?

Свіжий приклад: п’яний дебош Віктора Вікторовича Януковича, депутата парламенту від Партії регіонів (сина чинного прем’єра) в Бориспільському аеропорту, коли йому з захмелілою компанією з жиру закортіло «злітати» на гульки до Нью-Йорка. Знахабнілий недоросль вимагав у персоналу аеропорту «подати» йому персональний рейс до США, бо він «як майбутній Президент України» нібито має на це право. Не пощадив синок навіть репутації рідного батька, який поки що і сам не став і невідомо чи колись стане Президентом. Але в Донбасі така невихованість дітей – не дивниця.

Тамтешні люди настільки не сприймають європейської законослухняності, що мало надії на їхнє переродження в найближчі десятиліття, скільки Україну не приймали б до різних Рад Європи, Євросоюзу і НАТО. Не мають від природи української духовності, не мають рецепторів для сприймання «гнилої западенщини». Та «западенщина» їх дратує, як бика червоний колір. Так само вони не сприймають всього українського, що негайно класифікують як націоналізм і бандерівщину. А чого ще чекати від росіян, татарів, башкирів, калмиків, кавказців? І який тут може бути український патріотизм?

За списками учнів у класних журналах мені неважко було визначати національний склад жителів Луганської і Донецької областей. Трохи більше половини прізвищ – українських. Але українці, скажу відверто, – люди добрячі та плохі, в радянські часи мовчки корилися всьому російському – переймали мову, культуру, звичай, навіть церковні традиції. Наприклад, у день поминання душ померлих на цвинтарях відбувалися п’яні гульбища з бойовими піснями про «Катюшу» і «Трьох танкістів», а українці рідною мовою розмовляли лише між собою, щоб ніхто не чув.

З власного досвіду знаю, що в Донбасі навіть собаки зліші, аніж, скажімо, на Волині. A ще стародавні греки знали, що вдача господаря неодмінно впливає на його худобу і навіть на посіви, отже, неважко здогадатися, чому собаки злі... Прикро, але за 15 років незалежності українці в Донбасі та й на всій майже Східній Україні панівною більшістю не стали, а надалі залишаються другорядною, меншовартісною більшістю. Недавно я знову побував у тих краях. Таке враження, скажу вам, що ніби повернувся на 20 років назад і опинився десь у 1986-му, радянському часі. Та ж російська мова, ті ж зашмульгані радянські пісеньки з барів про Мішку, Чорного кота і зайців, що косять траву, той самий дух «скотного двора», про який так влучно написав Оруелл. Населення більше хоче федералізації, ніж українізації.

Правда, я особисто зустрічав там окремих героїв, котрі були щирішими патріотами, аніж багато моїх знайомих галичан. Зрештою, з Донбасу родом Ліна Костенко, Іван Дзюба, Василь Стус. Але ми, українці, маємо слабкість видавати одиничні приклади і факти за цілісні явища. Однак для цілісного явища потрібна критична маса фактів – 75 відсотків патріотів, яких у Донбасі в натурі ніколи не було й нема. Там і нині верховодять росіяни, а українська маса залишається ніби совковою – безсловесною і безправною.

І тут ми підходимо до головного: чому саме донецьким пацанам програла Помаранчева революція? Кому це було вигідно і хто за цим стоїть? Дивуюся тим своїм знайомим в Україні, котрі ще й досі не усвідомили, за що і проти кого боролися помаранчеві. Нібито, кажуть, йшлося за зниження податків, підвищення зарплат і пенсій, а ще проти розкрадання кучмістами народного добра. Яка наївність! Відсилаю таких невігласів на консультацію до депутатів Російської Думи, бо вони в далекій Москві краще знають, проти кого боролися наші помаранчеві. Вони скажуть: це було передусім повстання українців проти експансії Росії в Україну, проти ескалації російських впливів у нашому житті, проти планів Москви задушити тихою облогою українську незалежність.

Перемога донецьких – це реванш Москви за поразку в грудні 2004-го. Не минуло й двох років, як руками свого донецького авангарду росіяни організували антиукраїнський державний переворот. А українці знову виявилися слабаками. Як завжди. Україною знову керують росіяни – Азарови, Клюєви, Герасимови, Петрови, Сідорови, нахабно заявляючи, що вони прийшли до влади надовго. Знову – російською мовою! – повчають нас, як ми маємо любити їхню «народну» владу. Збайдужілі, легковажні українці знову по-дурному ігнорують цю загрозу: ет, мовляв, уряд Януковича нічого не доб’ється, сам розвалиться і кане в небуття. Дав би Бог теляті вовка з’їсти! Пора б уже знати, хто такі росіяни і як тяжко вирватися з їхньої вовчої хватки. Україна ще не раз наплачеться від любові «старшого брата».

Нині ні для кого не секрет, що вбивство журналіста Гонгадзе інспіроване Москвою, аби дискредитувати Леоніда Кучму в очах Заходу, зробити його невиїзним і залишити для нього єдиний «верный путь» – до Москви. І це їй вдалося. Нині вже не секрет, що Віктора Ющенка труїли московським діоксином, аби зберегти без змін прокучмівську політику Києва. Не секрет, що Москва нацьковує «половецький степ» нашого Сходу на «помаранчевий» Захід з метою створення з України Великого Донецького Пацанату і остаточного задушення нашої Європейської мрії. Щоб усе в Україні стало донбас...

Великі пацани вже й не таяться, що це Москва намовляє їх влаштувати імпічмент Президентові, аби не запровадив Україну до HATО. І це їй цілком може вдатися. Москва має на руках ще немало козирів проти України і добрий імперський вишкіл, як їх реалізувати. Ще визріють її вовчі ягоди на газовому шантажі України, на проблемі Чорноморського флоту і Криму, на перегляді російсько-українських кордонів. Її програма: перетворити Крим, відтак Донбас у нові «Придністровські республіки», після чого Україна сама впаде в її обійми і дасть себе – на цей раз навічно – прикувати до російської тєлєгі.

Пора нам затямити: Росія ставиться до України, як мисливець до пораненої дичини. Вона інстинктивно відчуває, що рана, яку за триста літ гноблення заподіяла Україні, мала би бути смертельною. І дуже дивується, що та ще жива і не дається їй в руки. Тут у Росії й з’являється природний мисливський азарт – добити поранену здобич!

I от тепер з «єгерями» цього «мисливця» українці мають брататися: Чи нас уже зовсім за дурнів мають? Одначе факт: якщо в перші роки незалежності українці ще відчували реальну можливість об’єднання Сходу і Заходу країни, то нині, після демаршу «донецького пацанату», стривожений західнянин з внутрішнім спротивом поглядає на зрусифікованого східнянина, на його московське холуйство, як і той на «фашистсько-бандерівське охвістя» західнянина. (Це ж бо треба так брутально класифікувати чисто природний, чисто людський патріотизм українця! ). Насправді, кривий не сприймає горбатого, а німий глухого...

І все ж об’єднання можливе. Можливе тому, що інакше існування України неможливе. Можливе тому, що іншого виходу нема. Бо розкол – це національна катастрофа. Катастрофа і для Заходу, і для Сходу.

Що ж потрібно для нашого об’єднання? Об’єктивно потрібні три фактори:

Перший, правовий: Верховний і Конституційний суди України приймають рішення про легітимність українського патріотизму, суверенне право українців будувати національну державу і нелегітимність антиукраїнської діяльності. Вони мають винести вердикт, аналогічний тому, який винесли на президентських виборах 2004-го року.

Другий, соціально-економічний: господарі країни мають подбати, аби в найближчі роки рівень життя в Україні відчутно перевищив рівень життя в Росії і в такий спосіб допомогти непатріотичній частині населення зробити остаточний вибір своєї Батьківщини.

Третій, політичний: потрібна Українська Національна Партія. Партія українців. Потрібен харизматичний політик масштабу В’ячеслава Чорновола, котрий об’єднає всі право- і лівоцентристські національно-патріотичні партії й опозиційні блоки в одну велику національну потугу, яка прийшла б до влади в країні на багато десятиліть і нарешті зробила Україну українською. Вона має згуртувати чесних, перевірених на ділі державників, увібрати в свою програму все краще з програм нашоукраїнців, бютівців, рухівців, націоналістів, консерваторів і соціал-демократів і не гризтися за частковості, хто правіший, хто лівіший, стрижений він чи голений, а зосередити свої зусилля в цей критичний для нашого виживання час на найголовнішому – відродженні нації, зміцненні держави, їх розквіті і визнанні у світі.

Західні українці завжди готові до такого об’єднання. Вони ніколи не визначали і нині не визначають національну приналежність тільки за «географічним» принципом, а насамперед за рівнем патріотизму, незалежно від того, звідки походить патріот – з Донбасу, з Росії чи далекої діаспори. Західняни становили основну військову силу Української Народної Республіки в 1918-1920 pp. Воїни ОУН-УПА з гордістю називали себе козаками і присвоювали собі псевдоніми славних запорозьких козаків. Західняни й сьогодні віддають свої симпатії і покладають надії на Віктора Ющенка, Юлію Тимошенко, хоча ті й не їхні краяни.

Західняни вважають що перед святою справою свободи народу, як перед Господом Богом, усі українські патріоти однакові – і західні, і східні, і південні. В героїчній естафеті борців за волю всі вони вірні сини України, кращі її сини, породжені одним лихом, зцементовані однією метою. Прийде час, ми зрозуміємо свою помилку, припинимо всякий розбрат і розколи, подамо одне одному руки і міцно обнімемось, нащадки прадідів великих – від Байди до Бандери. І за порадою Великого Каменяра будемо мислити категоріями всієї України, а не окремих її регіонів. А якщо ми не здатні на це, що тоді? Все стане донбас?

Закінчу власними поетичними рядками, написаними після поразки Помаранчевої революції:

 

Спали ми задовго…

Мислимо і діємо нарізно,

Без мети і волі до життя.

Завтра було вчора,

вчора буде пізно

І в майбуть не видно вороття…

 

2007 р.

 

⇐ Предыдущая12345678910Следующая ⇒

Поделиться: