Неможливо йти вперед з лицем, повернутим назад

 

А ще американський українець Осип Мороз полюбляє зазирати в завтрашній день. З надією, з незгасним оптимізмом, з любов’ю і вірою в зоряний час України. Передбачення, прогнози, поради, заклики до активних, рішучих дій у розбудові незалежної держави – такий основний зміст його книги «Модерна нація: українець у часі і просторі», численних публікацій у вітчизняній та зарубіжній пресі.

 

Навіщо нам китайський часник?

 

Перш за все нам треба знати, куди ми хочемо йти. Де ми хочемо бути і які результати хочемо мати? Яка наша потенційна сила і можливості? Як ми хочемо дістатися того, що собі визначили? Яка наша стратегія, конкретні плани для дії? Коли ці плани здійснимо? Але, щоб це знати, треба визначити, де ми перебуваємо. Бо незнання точки відліку вказує на уявність, несерйозність ситуації. Питання, куди ми хочемо іти як нація, вимагає проводу і вибору оптимального напряму: в економіці, внутрішній і зовнішній політиці, культурі, освіті, науці. Важко уявити собі провід, який би все знав і все вмів, але ще важче уявити провід, яки би після стількох років державної незалежності так мало міг. Тому українцям потрібно активніше діяти функціонально – вміти працювати локально, а думати глобально.

Відсутність всеохоплюючої національної ідеї, точно визначених стратегічних цілей суспільства говорить про непрофесійний склад його проводу. Звідси його неефективність. Непрофесійні лідери не спроможні мислити категоріями національної цілісності, вони конкретно бачать лише свій блок, партію, своє міністерство, організацію – і нічого поза ними. А відтак непрофесійне керівництво самовільно перебирає на себе монополію на істину, уявляючи, що саме воно несе моральну відповідальність за добробут і безпеку народу. Ось причина браку єдності українців, браку взаєморозуміння і взаємоповаги між політиками, причина розбрату і чвар навіть у найтяжчий для України час.

На українській землі відбулися дуже важливі події – війни, революції, голодомори, зміни системи, роззброєння країни. Зміни колосальні. Але український інтелект, здається, не аналізує того, що відбувається, щоб встановити, куди ми йдемо, що з нами відбувається, що робиться, аби народ відчув, що ним хтось керує і керує в належному напрямку. Відчувається, що народ не знає, хто і куди його веде. Чи це Верховна Рада, чи Президент, чи Кабінет Міністрів керує ним? І хто за що відповідає?

В Україні я бачу величезну соціологічну проблему: структура суспільства ще в зародку, нація щойно починає зводитися з колін. Тут ще немає середньої верстви – людей, які володіють майном, знаннями, які задоволені життям, можуть допомагати іншим, сприяти розвиткові культури, розбудові держави загалом. Навпаки, тут є поки що дуже багаті і дуже бідні люди. У них немає спільного інтересу, спільної, об’єднуючої ідеї. Люди бояться сказати, чого вони хочуть, бояться брати на себе відповідальність. Як і до незалежності, вони думають, що це належить робити комусь іншому.

Є народи, держави, які чітко бачать свій інтерес, а Україні чомусь дуже важко знати свій головний пріоритет. Якщо ми в Києві чи у Львові купуємо китайський часник, то слід запитати, чому я маю їсти часник з Китаю і за нього платити долари. Тут щось не так. Адже в нас така родюча земля. То що не дає нам вирішити це питання і йому подібні?

Потрібна довіра до уряду, до парламенту, до суду, потрібна віра народу в те, що всі гілки влади діють йому на користь, а не на шкоду, що вони працюють не тільки для себе, як це робили загарбники протягом попередніх століть. Проте, за спостереженнями, ці люди здебільшого працюють якраз на свою користь, наче вони наступники чи нащадки колишніх поневолювачів. Народ ніяк не може дошукатися різниці між першими і другими.

І все ж сьогодні в Україні є реальна рушійна сила, здатна забезпечити її розвиток. Представники цієї сили – це ті, хто за складних перехідних умов системної трансформації суспільства успішно створює ефективні виробництва, корпорації, фірми, застосовуючи нові технології і методи управління. До цих людей, котрі особисто вже стали економічно незалежними, прийшло розуміння, що краще жити в сильній, багатій і самостійній країні, ніж у залежній і злиденній. Вони усвідомлюють, що не можна бути щасливими і по-справжньому успішними у злиденній країні, а її з собою на Багами не забереш.

Українська проблема в тому, що все в країні має двополюсний, роздвоєний характер – дві мови (українська – російська), два світогляди (прокомуністичний – проліберальний), два менталітети (східний – західний), два вектори майбутнього (проросійський – проєвропейський). Звичайно, такого роздвоєння не було б, якби кожен четвертий громадянин країни не був росіянином – і на це нема ради... Теперішній час визначається тим, що на світову арену виходять нації, які різняться не стільки ідеологіями, скільки питаннями справедливості, віри, релігії. І Україна знову ж опинилася між західною (католицькою) і східною (православною) цивілізаціями, на яку зазіхає Московський патріархат. То куди ж їй, сердешній, іти, куди податися?

Отже, чинник нації «єдина територія» лишень ледве формується у свідомості українців. Відсутня єдина помісна Українська церква. Розколена мова. Історична пам’ять спотворена. У представників старшої генерації вона вже практично не підлягає відновленню, але, на щастя, вона поступово реставрується в нових поколіннях – школи й університети таки роблять свою справу.

Сьогодні одночасно протікають життєво важливі для України процеси: 1) утвердження державності; 2) становлення національної свідомості; 3) розбудова громадянського суспільства. Іншим народам на завершення цих процесів історія відводила століття. Нам – навдивовижу стислі терміни...

 

У них – постмодернізм, у нас – пост феодалізм

 

Як і більшість слов’янських народів, маємо великий

потяг до далекого минулого. І чим воно більше віддаляється, тим видається привабливішим. Нам потрібно наздоганяти світ, чимскоріше йти вперед, бо часу на доганяння чимраз менше, а воно, минуле, повертає нам голови назад. Безперечно, відірваність народу від його національних коренів, звичаїв, традицій, фольклору нівелює націю як таку. Мало того, без національного самоусвідомлення немає усвідомлення перспективи світобачення. Разом з тим краса народних звичаїв не може і не повинна заступати нам новочасних викликів історії. Надмірне заглиблення у минуле, надмірне зосередження на ньому загрожує прогресивному розвиткові нації.

Що з того, що в Україні дуже вже люблять минуле, надто сумні співи – про те, як нас били, де ми програли. Але ж світ нині плекає іншу культуру – базовану на науці культуру постіндустріальної ери, культуру інформаційних технологій. Її переваги красномовно засвідчують досягнення всіх передових країн. А ми все ще не можемо поминути доби постфеодалізму. Колгоспного...

Переконаний, що саме про досягнення сучасної світової культури перш за все слід говорити молоді. Вона має менше упереджень, раціональніше підходить до подій сьогодення, толерантніша до інакодумців. Вона життєрадісна, менше зазнала невдач, більше думає про майбутнє, ніж про минуле, і більше здібна до ефективної діяльності. Треба думати про нове життя – цікаве і успішне. Українці старшої генерації здебільшого не вважають життя таким. Для них завше хтось інший створював обставини існування, тож вони чекають, що хтось інший їх і змінить. А молодь сама готова брати кермо в руки.

Звужене світобачення мусимо переламати – потрібно йти трохи далі, мати відвагу брати участь у світовій науці, культурі, економіці, залучати народ до проблем і процесів, існуючих у світі – інакше як наздогнати передові країни? Це не послаблює націю, а навпаки – посилює. Причини, що зробили українців такими, якими вони є нині, загальновідомі, але самого розуміння цих причин замало. Треба знати, як жити завтра, треба думати про це і щось конкретно робити, а не чекати, що хтось інший змінить нам життя на краще.

Не пасивне вивчення минулого, а активна участь у творенні нового – ось девіз кожного молодого українця. Відповідальність за наше майбутнє не може бути передане одній особі чи організації, навіть тим, хто вважає себе верхівкою піраміди в українській спільноті.

Яким мені бачиться майбутнє України? Насамперед нам потрібен не один Ющенко, а десятки тисяч керівників-інтелектуалів, учених, які працювали б над моделлю можливого майбутнього, нарешті визначили його та запропонували широким верствам населення. Бо роки незалежності спливають один за одним, а поступу нема..

Україні потрібна ефективна національна система управління. Головними ресурсами доброго планування сьогодні є передусім інтелектуальні й психологічні, а не матеріальні ресурси, як вважалося раніше. Тому тільки українська інтелектуальна еліта здатна відіграти ключову роль у плануванні майбутнього, з якою ніхто краще не впорається. Нагальні потреби України треба узгодити з можливостями і скласти стратегічний план не на 2 – 3, а на 20 – 30 років.

Жоден інтелектуальний капітал – ані всередині, ані поза межами країни – не може існувати без добре продуманої інфраструктури ринку. Ми фактично впроваджували ринок, не маючи для цього ні продуманої стратегії, ні необхідних умов. Криза в економіці спричинена і тим, що діяли за принципом: «Там видно буде» – деякі елементи ринкового механізму запроваджували, а адекватних механізмів державного регулювання цієї трансформації не створювали. Як наслідок – останніми роками в Україні розроблено чимало всіляких «проектів» економічного, політичного, громадського ґатунків, проте жоден проект загальнонаціонального масштабу і значення, навколо якого можна було б вести довготривалу роботу, світ так і не побачив. Загальнодержавним методом може стати Проект інтелектуалізації української нації, який поєднує програми розвитку науки, освіти і культури з необхідним економічним, фінансовим та політичним обґрунтуванням.

Процес інтелектуалізації (інформатизації) українства завжди бажаний і ніколи не може бути надмірний. Історія кинула нам виклик і для гідної відповіді їй ми мусимо зібратися з розумом, з думками. Інтелектуалізація – це і є сукупний розум народу, тобто сукупність рівнів освіченості та культури, професіоналізму, здатності продукувати конструктивні ідеї, уміння власним прикладом спонукати до дії інших. Програма має дві складові: активізація, підтягування до нинішніх вимог існуючої, але «сплячої» інтелектуальної еліти та створення нової за сучасними кібернетичними гуманітарними технологіями.

Ще донедавна пересічний українець нахвалявся: «Мої діди-прадіди навчили мене орати та сіяти – і цього досить! » Ой не досить! Уже сто років як не досить. Нині заслуговує на повагу, на успіх у житті той українець, котрий засвоїв науку фахівців у царинах політології, соціології, економіки, психології, історії, кібернетики філософії, політики, юриспруденції, математики, фізики, хімії, біології, дослідження ринку, менеджменту, бухгалтерії і навіть журналістики. Сам добре засвоїв і може дохідливо передати внукам та правнукам!

 

Може, нам досить самої картоплі?

 

Історію можна вивчати повсякчас. Але якщо ви не маєте програми на майбутнє, то, властиво, молоді нічого не запропонуєте. А двадцять перше століття вимагає неабиякого інтелектуального внеску в розвиток української нації. Сучасна передова нація – це насамперед така, що має науку світового рівня і чітко знає свої пріоритети. Без сильної науки не буде сильної і знаної у світі України. Світ цінує тільки розум. Для цього нам треба визначити свої пріоритети та подолати спротив до змін. А спротив інноваціям у нас колосальний. Такий спротив – ознака відсталих націй. Якщо найближчими роками не подолаємо в собі цієї вади, то в процесі глобалізації Україні відведуть роль сировинного придатка або другорядного ринку, куди скидатимуть застарілі товари, часто-густо ще й екологічно небезпечні.

Нова доба вимагає від нас зробити вибір: чи ми хочемо жити, як живуть передові народи, чи для нас і надалі досить самої картоплі... Зробити такий вибір дуже важко. Надто українцям, які звикли багато в чому покладатися якщо не на когось, то на Матір Божу чи Святого Юра і таким чином не брати на себе відповідальність. Не хочу бути песимістом, але в Україні п’ять років пішло на те, щоб написати Конституцію. А скільки років потрібно буде для вступу до Євросоюзу, до НАТО? Двадцять, тридцять чи цілу вічність? Це трохи задовго. Фізичний закон соціуму застерігає: чим довший час, тим менше сил і волі до дії.

Люди не мають певності в державній системі. У підприємця досі нема чіткого правового захисту. Про що говорити, коли Президент не довіряє Кабміну, а Кабмін – парламенту. Політичні партії навіть з ідентичними програмами буквально ворогують між собою. Народ і політичні сили роз’єднані, кожне з них живе своїм життям. Це політична нестабільність. Кому-кому, а одвічно роз’єднаним українцям якраз життєво важливо, щоби політичні сили знайшли сенс спільності з громадськістю. Наголос її треба робити на тому, що партії, блоки, громади об’єднує, а не роз’єднує, будує, а не руйнує.

Потрібно створити атмосферу довір’я в суспільстві. І перш за все до влади. Бо якщо не вірять свої, то за кордоном не повірить ніхто, отже, не буде інвесторів, не буде і вкладень. Інвестори нині вимагають гарантій. А які гарантії можливі в країні, де вищі чиновники «завжди готові» до зловживань. Де одні і далі ходять колонами з хоругвами, а інші тихцем усе «приватизували» і багатіють. Виходить, що в Україні господарі держави – не корінна нація, а національні меншини. Це вони мають гроші і владу. А корінний етнос має злидні, зради і сварки.

Політика подвійних стандартів негативно пригнічує економіку та утруднює входження України в світовий економічний простір. А молодій державі конче потрібна підтримка світового співтовариства. Тільки прогресуюча економіка України за європейськими стандартами буде цікавою для Заходу. Та чи може українська економіка бути європейською, якщо нинішній уряд дивиться на Захід, «як Лєнін на буржуазію».

Які пріоритети повинна мати українська нація? Ми не можемо мати все, отже, треба з’ясувати, що для нас важливіше, чого ми хочемо і яким коштом. В передових країнах зароблені кошти інвестують у розвиток – освоєння новітніх технологій, підвищення якості продукції, здобуття нових ринків. В Україні цього не роблять. Індустрія обтяжена великими податками. Люди при владі мають власні підприємства та уникають сплати податків, а зароблені в «тіні» гроші вкладають не у вітчизняну економіку, а в закордонні банки. Тим часом податкова система (одна з найгірших у світі) обдирає беззахисний і кволий малий та середній бізнес. Отож в Україні економічні механізми і стимули не можуть діяти.

Найбільшими загрозами національній безпеці України є не стільки загрози зовнішні, як внутрішні. Велика небезпека криється в надзвичайно несприятливій динаміці структурних змін в економіці, постійному зменшенні частки високотехнічної продукції в структурі ВВП, катастрофічному старінні основних фондів з їхнім фактичним «проїданням», величезному внутрішньому та зовнішньому боргу.

Славетна хліборобська Україна досі не має навіть національної стратегії розвитку сільського господарства. За таких умов я противник продажу землі. Всю Україну можуть скупити закордонні фірми. Росія також має шалені апетити. Їй вже належить багато стратегічних об’єктів в Україні. Нафта, газ, транзитні потужності вже під контролем або переходять під контроль чужинців.

Українцям треба дати змогу сміливого, вільного вияву свого українства. Кадрова політика України насамперед має бути національною, має бути кращою, ніж вона є тепер. Добирати людей слід так, щоб вони були професіоналами, але добрі фахівці обов’язково мають бути патріотами. Ні голий патріотизм, ні голий професіоналізм неспроможні розв’язати всі суспільні проблеми.

Часто можна почути, що Україна не є українською, тобто вона не має українського духу та інтересу. Ви приїжджаєте до Німеччини і знаєте, чого хоче ця країна. Так само в Америці. А в Україні ви про це так скоро не дізнаєтесь. Українець часом не може сказати точно, за що він виступає. Він ніби переляканий, чогось боїться, не виявляє ініціативи, не бере на себе керівництва, відповідальності. Він дуже боїться змін і трактує їх як щось небезпечне.

Мимоволі напрошується висновок: якщо українець не знає, що робити, куди йти, то це ще можна зрозуміти. Якщо ж він не знає, чого хоче, то це вже зовсім...

Ось такі думки, концепції, поради українського американця професора Осипа Мороза. Декому вони можуть видатися дискусійними, надто критичними. Але вони такі, які вони є.

 

2007 р.

 

⇐ Предыдущая12345678910Следующая ⇒

Поделиться: