Керівна «еліта» злодіїв-казнокрадів цивілізованої держави не побудує. Такого випадку на світі ще не було.

Як трапилося, що народ, сотні років знемагаючи в колоніальному ярмі, не став праведним, а навпаки, здобувши волю, пустився в безоглядний кримінал. Скажете: не смій ображати народ, він у нас святий, це лише окремі виродки стали рвачами! Знаєте, набридло слухати цю демагогію про окремих. Та ви хоч десять разів заміняйте нинішніх крадіїв «кращими з кращих синами і дочками народу» і всі вони виявляться такими ж злодіями. Особливо непевні ті, хто найбільше репетує про соціальну справедливість, святий народ і християнську мораль.

А що ж наші патріоти? І не зчулися, бідолашні, як опинилися в полоні блоку комуноолігархів, державної мафії. Одні подалися в рабство до доморощених капіталістів, інші безнадійними злиднями доводять свою вірність соціалістам, а молодь поки що ніяк не проявляє себе в політикумі, бо не бачить можливості позитивних змін, якщо старше покоління само не знає, що робити.

Наша влада не витримала випробування ринковою демократією. Не змогла забезпечити справедливого переходу державної власності до приватної. Другий десяток років у країні на всіх рівнях триває «хапатня», тобто неконтрольоване, кримінальне розкрадання, розтягання по норах народного добра, а влада не тільки не стримує його, а й сама подає приклад грабіжникам, захищає їх від народного гніву.

Якщо в країні чесний працівник і аферист мають однакові права (останній навіть більші), то владі нічого нарікати, що громадяни їй не довіряють. Наша влада своїми недолугими діями так глибоко підірвала довір’я до себе, що громадяни, правду кажучи, не бачать різниці між старим режимом і новим. І не їх вина, що чимраз частіше надають перевагу старому.

Люди замкнулись у колі власного злиденного світу – сім’ї, рідних і друзів. Виходити за це коло нема інтересу та й взагалі небезпечно, бо там нема ні законів, ні моралі і доведеться мати справу з корумпованими чиновниками, брутальною міліцією, знавіснілими податківцями чи озвірілою мафією. Особливого ентузіазму такі перспективи ні в кого не викликають.

 

Розум ніби не дуже потрібний

 

Тотальна замкнутість людських мас (до речі, дуже вигідна нинішньому режимові), якщо вона й далі триватиме, загрожує деградацією всіх сфер і ланок суспільного життя. Зубожілі люди, кинуті у вир аморальної боротьби за виживання, неминуче перетворюються на безвольну масу рабів, пріоритети яких, як бачимо вже сьогодні, звужуються до корму, пійла та сексу. А це пряма дорога до деградації інтелекту нації.

Разом із згасанням інтелекту згасатиме й дух протесту. Соціологи вже сьогодні визначають, що протидіяти антиукраїнській владі здатні заледве 5-7 відсотків громадян. А якщо ми й надалі будемо дозволяти, щоб нас утискували, якщо ми не знайдемо в собі сил захистити свою людську гідність, то скажіть, люди добрі, як ми сягнемо того рівня, тих темпів поступу, що їх нині демонструє світова цивілізація?

Потрібні зміни. Однак не влада змінює народ, як їй заманеться, а саме народ має конституційне право змінювати свою владу відповідно до потреб. Це можливо лише за умови, коли він з наймита і слуги влади перетвориться на її господаря, а сама влада стане його слугою. Та коли це в нас буде? Скільки не оглядаюся довкола, не бачу ні окремих особистостей, ні згуртованих сил, ні можливостей, які гарантували б незабарне народження й утвердження повновладного, сучасного громадянського суспільства. Від перших закликів опозиції «Повстань, Україно! » до утвердження структурованого суспільства дистанція довжиною в життя не одного покоління. Досить пригадати, що заклики до повстань лунали в Україні не одне століття, а народ як не був господарем у власній хаті, так не є ним донині.

«Дикий ринок» показав, що до нашої керівної еліти напхалися далеко не кращі представники нації з їх низьким рівнем моральної культури і високим рівнем культури кримінальної – і їхнє процвітання перетворило їх в очах «диких бідних» на приклад для наслідування устократ сильніший від усіх нудних проповідей честі та гідності. І чим довше протримається влада, що ігнорує честь, совість і повагу до людини, тим нижче падатиме рівень інтелекту нації, її культури і моральності.

Деградація національного інтелекту відбувається на наших очах. Незадіяність потужного потенціалу освічених категорій населення – ось головна причина негараздів молодої держави. Таке враження, що на шляху до ринкової економіки, парламентської демократії люди розумової праці, інтелігенція не дуже й потрібні.

У якому стані сьогодні інтелектуальний потенціал нації? Доводиться констатувати, що сукупним українським розумом він не став. Купка олігархів, підприємців та промисловців, переважно колишніх комсомольських активістів Україну любить за те, що з неї, сердешної, можна «кров як воду пити», тому ні авторитетом, ні симпатією громадськості не користується. Друга частина ніким не запотребуваних підприємливих людей подалася в найми до чужих панів на заробітки. Третя, найбільша, частина скніє вдома, бо через неорганізованість і розпорошеність опинилася в політичній та економічній безпорадності, не знайшла себе в жодній сфері діяльності, зневірилася і деградує під тягарем безперспективного життя. Про патріотизм, державні інтереси з представниками обох цих категорій шкода говорити. Люди глибоко ображені на державу, на пануючий режим за приниження і злидні. А малоосвічених злидарів скільки не переконуй у перевагах цивілізації, вони в силу своєї інтелектуальної й духовної нерозвиненості органічно не можуть сприймати західного «буржуазного» способу життя, норовлять збунтуватися проти всього, що пахне Заходом.

Сила спротиву «внутрішнього пролетаріату», якого в нас ніколи не бракувало, до ідеалу європейського способу життя дає можливість визначити міру нездатності українства дорівнятися до вершин культури прогресивного людства. Класичний приклад – провал українського парламентаризму, що марно намагається перетворити суспільну руїну заоколичної Європи на парламентську республіку початку XX століття. Чи не тому Україна нині не готова до подолання системної кризи?

 

Дикі бідні і дикі багаті

 

Відсталість є відсталість – її не сховаєш, як шила в мішку. І нема чого її замовчувати та маскувати демагогічними словесами про «червону калину», котру ми піднімемо ледве не до небес. (Поки що й з багна не підняли). Жовтневий переворот у Росії загальмував нормальний історичний розвиток східних слов’ян майже на століття. Тепер мусимо починати з того рівня, на якому він нас зупинив – з «дикого ринку». А «дикий ринок», як йому і належить, тут же поділив нас на «диких багатих» і «диких бідних». І надій на «кавалерійський наскок», «великий стрибок», «вікно в Європу» більше нема (через вікна лазять хіба що злодії). Скільки спроб не робили, виходило, як у того невдахи-стрибуна: як не розганявся неборака перестрибнути свою брудну канаву, та щоразу до манливого другого берега не дотягував, а з розгону – і в багнюку! Шкода наївних мрій. Нема такого прецеденту в історії, аби відсталий етнос одним стрибком злетів на рівень цивілізованих, бо то було б несправедливо щодо останніх. Наздоженемо їх тоді, коли вийдемо на відповідний рівень культури, порядності, працьовитості, відповідальності, обов’язковості, коли навчимося чесно, сумлінно, пунктуально виконувати свій обов’язок перед Україною, перед світом, коли те, що робимо власними руками, світ прирівняє до своїх досягнень. Та чи дасть нам історія шанс?

Українець має таку щербату долю, що йому завжди випадає «проти рожна перти, проти хвиль плисти» (І. Франко). Стіни будови держави зводити тоді, коли хитається фундамент, дах будови зводити тоді, коли валяться стіни, націю відроджувати тоді, коли вигасає національна ідея, мову захищати, коли її витісняє мова колишнього гнобителя, хліба вирощувати більше, коли нема чим виорати поле, науку розвивати, коли нема за що вчитися, а вчені масово покидають країну в пошуках заробітку, виробництво відновлювати, нові технології впроваджувати, коли нема за що їх придбати ні бажання цікавитися ними, нарешті, голосувати за одних правителів, а владу здавати іншим. В чому справа? Якщо ми намагаємось робити щось якнайкраще, а виходить як завжди, це знак того, що ми не зовсім розуміємо, що, власне кажучи, робимо. Через вікову відсталість ми дуже поволі усвідомлюємо, що наукові технології, інформаційні ресурси нині у світі важать не менше, а навіть більше, ніж енергетичні ресурси, корисні копалини, хліб, картопля, ковбаса і горілка...

 

За що нас Бог мав би любити?

 

Залишається надія на Бога. Як відомо, стосунки з Богом надзвичайно прості та зрозумілі навіть на дитячий розум: взаємна любов. Для тих, хто й цього не збагнув, пояснюю ще простіше: з Богом треба ділитися любов’ю. Чесно і щиро вірити в Нього, посвятити Йому себе, офірувати найдорожче, трудитися для Нього, не забуваючи, що і Йому потрібна наша любов. Лише тоді людина має моральне право сподіватися на його прихильність, заступництво й милосердя. Та знищений духовно віковими злиднями українець ще не усвідомлює цього. Його ставлення до Бога надто утилітарне, практичне, матеріальне, він бачить насамперед себе, свій інтерес, дбає передусім про себе, тягне все під себе, бо йому, бідоласі, всього мало. Він ставиться до Бога, як до держави: дай мені добробут, роботу, зарплату, квартиру, субсидію... Дай, дай, дай! А за що? За які пожертви? За себелюбство, за невір’я, захланність, скупість, небажання ділитися найкращим, пожертвувати собою? До недовірків, «одновекторних» вимагачів, прохачів, скигліїв Господь щось не знаходить милосердя...

Не знаходить його ні в сиву давнину, ні в середні віки, ні сьогодні. Порівняйте писемні свідчення тих часів. «Велесова книга» (І тисячоліття н.е.):

Від ранку до ранку бачимо,

Як зло діється на Русі,

І чекаємо, що повернеться до добра.

А такого не буде,

Інакше як сили свої не згуртуємо

І не візьмемо мету одну до мислі нашої.

То бо глаголить нам глас праотців.

Іван Вишенський (XVII століття) в своїх гнівних «Посланіях» з болем у серці картав тогочасний лад, посилав громи і блискавки небесні на голови купки «м’ясоїдів», «куроїдів», «периноспалів», котрі потопають у гріхах, знущаються з власного народу, посполитих, замість коней запрягають до карет, і котрим Україна потрібна лише для задоволення утробних прихотей...

Студент Київського університету Андрузький, побратим Тараса Шевченка з Кирило-Мефодіївського братства, той самий Андрузький, котрий уклав новий український алфавіт, за волелюбні виступи був засланий на Соловки, де після довгих років знущань збожеволів. Його вбивчі докори українцям за втрачену національну гідність актуальні й тепер.

«Брюховецький плазує перед Москвою, видає козаків на страту. А що Україна? А мені що до того!..

Цар Петро владарює в Києві, руйнує Батурин, вирізає Ромни. А що Україна? А мені що до того!.. Цар Петро не підтверджує козацьких прав, викликає Полуботка та інших гетьманів до себе, безчестить їх, заковує в кайдани, а козаків посилає на каторжні роботи... А що Україна? А мені що до того!..»

В’язень сумління Андрузький соромить цілі покоління українців за волячу байдужість до зганьбленої ворогом честі нації, до нещасної долі Вітчизни. На жаль, то були далеко не останні збайдужілі покоління. Започаткований Андрузьким «реєстр» фактів національної трагедії й ганьби можна продовжити аж до сьогодення і навіть далі...

Цар Микола І вкоротив віку нашому геніальному Кобзареві. А що Україна? А мені що до того!

Царизм забороняє українську мову, школу, церкву, переслідує національну інтелігенцію. А що Україна? А мені що до того?

Авантюрист і бандит Муравйов вдерся в нашу землю, розстрілює студентів-гімназистів під Крутами, винищує в Києві наші патріотичні сили, а Центральна Рада розганяє власне військо. А що Україна? А мені що до того?

Симон Петлюра звертається до нації з відозвою про створення збройних сил, благає українців вступати до свого війська та дати гідну відсіч ворогові. А що Україна? А мені що до того!

Сталін розстрілює українське Відродження, голодомором зводить у могилу мільйони українських селян, встановлює безперервний режим репресій, депортацій, фактично – геноцид народу. А що Україна? А мені що до того!

Росія проводить «зачістку» українства на своїй території, примушує мільйони українців переписуватися на росіян. А що Україна? А мені що до того?

Після здобуття незалежності знищені гнобителем патріотичні сили не можуть взяти владу в країні в свої руки, стара компартійна номенклатура розкрадає багатства народу, стимулює системну кризу до такої міри, що на найкращих у світі чорноземах уже й хліб не родить, сам же народ викидає за межу бідності. А що Україна? А мені що до того!

«Дикий» ринок поділив українців на «диких багатих» і «диких бідних», чужий капітал прихопизовує галузі вітчизняної економіки, невдовзі прибере до рук і нашу землю, у владних структурах зростає засилля неукраїнського елементу. А що Україна?..

Деградує наша молодь, поповнюючи лави неуків та безпритульців. Безглуздо розпорошуються національно-патріотичні сили, занепадає наука, освіта, культура, загниває мораль, українство стає посміховиськом в очах світу, вироджується, вимирає, розповзається по чужих країнах у пошуках шматка хліба. А що Україна?..

Що Україна має ворогів – і зовнішніх, і внутрішніх – факт незаперечний, бо так ще ніколи не було, щоб у нас ворогів не було. Хто має очі, той бачить їх по ділах їх. Способи їх дій зводяться до одного: розкладу нашої спільноти, підштовхування її до прірви деградації. Спершу українство розбивають, розпорошують на безліч партій, конфесій і сект з нібито дуже патріотичними завданнями. Водночас на Західній Україні все поквапно було зроблено для того, аби не дати відродитися ОУН і Греко-католицькій церкві, бо вони могли обернутися небажаною для ворога консолідуючою силою, котра закликала б усе українство «обух сталить» для боротьби за українську Україну. З підозрілою легкістю були зареєстровані десятки так званих національно-патріотичних партій і партійок (три Рухи, дві УРП, дві чи три Християнські партії, два Конгреси націоналістів, «Батьківщина», «Собор», Конгрес інтелігенції і т.д. – і загрозливий «обух» струхлявів на порохно й обернувся на солом’яний віхоть, яким уже нікого не розбудити. Для чого це зроблено? А для того, щоб відтак кинути між ті штучно скомпільовані партійки кілька компрометуючих ідейок і остаточно розсварити, роз’єднати незмирних українців, перетворити їх на той чагарник на вітрах, що роздирає сам себе. Завдяки цій демагогічно-демократичній політиці досягнуто результату, коли українцям дійти злагоди і єдності практично неможливо. А що ж Україна?..

 

2007 р.

 

⇐ Предыдущая234567891011Следующая ⇒

Поделиться: