Коли ж настане час справедливості?

 

Україна здобула незалежність, але досі так і не стала на шлях справедливості. Ні економічної, ні соціальної, ні національної. Мало того, несправедливість в Україні тільки зростає.

Що таке економічна справедливість? Це коли з сукупного річного доходу країни на всі види зарплат і пенсій йде понад 70% коштів. Наприклад, у світового економічного лідера США зарплата і пенсії становлять 74% ВВП, у Швеції, Норвегії, Канаді та інших розвинених країнах – ще більше. В Україні сьогодні, навпаки, зарплати і пенсії становлять ледве 27% ВВП. І всім нам хочеться знати чому?

Що таке соціальна справедливість? Один з фундаментальних основоположників сучасної світової економічної теорії, українець Туган-Барановський стверджував, що соціальною метою кожної держави є дві очевидні речі: добробут простої людини і її культура. Послідовники вченого вивели формулу, яка до цього часу є незаперечним постулатом у світі: не можна побудувати заможну, культурну, демократичну державу, якщо дохід громадянина нижчий за 12 тисяч доларів на рік. А ми що маємо? У 5-10 разів нижчі від прийнятого цивілізованим світом рівня зарплати і пенсії і, як наслідок, 70% громадян за межею бідності.

Неспроста країни, які нині визнані прогресивними, всіма можливими способами підвищували погодинні ставки працівників, зарплату, різного роду доходи і пільги, йшли на будь-які заходи з метою обмеження прибутків великого капіталу. Навіть затавровані священним пролетарським гнівом «акули імперіалізму» дбали про соціальну справедливість у своїх країнах – про добробут і культуру співвітчизників. Виходить, що нам далеко навіть до них.

Нарешті, що таке національна справедливість? Це коли нація є повноправним господарем країни. Коли національне багатство країни належить її нації. В нас чомусь не належить. В одній з найбагатших ресурсами країн Європи віками бореться за виживання одна з найбідніших націй. Основні багатства як належали, так і належать чужинцям, а корінний народ як був наймитом до здобуття незалежності, так ним і залишається: «стабільно» бореться із злиднями, мовчки вимирає, масово емігрує і з дипломами про вищу освіту проситься до західних малограмотних міщан мити туалети або до білорусів (! ) – рядовими колгоспниками.

Причини безталання легко пояснюються навіть таким простим прикладом. Щороку наші громадяни отримують приблизно півмільярда гривень прибутків через дивіденди на акції та цінні папери. 92% цих прибутків отримують 50 громадян, а 8% – решта 46 мільйонів. З тих 50 громадян далеко не всі українці. А з 46 мільйонів – майже всі. Тут і хочеться запитати: скільки разів нам ще треба здобувати незалежність, аби стати господарями власної країни? Скільки термінів по 17 років нам потрібно, щоб в Україні настала національна справедливість?

Отже, суто економічна несправедливість – це не найбільша проблема, що постала перед українством. За розумної влади її вдається подолати. Значно страшнішою стала наша безпорадність перед викликами історії в державі і світі. Сьогодні ми фактично не можемо впливати на зміни у вітчизняній і світовій економіці, котрі, як лісова ріка опале листя, несуть нас кудись без нашої згоди. Така безпорадність викликана відчуженням українства від власних природних багатств і національного капіталу і подальшим утриманням його в статусі наймита на рідній землі і власній господарці.

 

Наймитові не допоможе ні соціалізм, ні капіталізм

 

За останні півтора століття видатні вчені світу пропонували різні способи розв’язання проблеми відчуження. На наших теренах переміг сумнозвісний постулат марксистів – ліквідація приватної власності на засоби виробництва. У Союзі і, звісно, в Україні з великим рейвахом, варварством і кров’ю її ліквідували. Але подолання відчуженості «трудящих мас» від національного капіталу не відбулося. І дуже скоро стало очевидним, що форма власності – приватна, державна, кооперативна – для побудови «раю на землі» значення не мала. Під час громадянської війни одні селяни й робітники проливали кров за ліквідацію приватної власності, інші – за її збереження, та як тільки війна скінчилася, перші змушені були знову брати до рук вила і йти на ферми до худоби, а другі знову ставали за верстати точити залізяки. Вся власність в Союзі спочатку вважалася «загальнопролетарською», потім – «загальнонародною», а наприкінці – державною, але участь радянського трудівника у володінні нею абсолютно нічим не відрізнялася від участі громадян капіталістичних країн. Навіть якби віддавати працівникові всю вартість виробленої ним продукції, він все одно залишався відчуженим від капіталу. І кров проливав за фікцію.

Одне слово, рядовий трудівник капіталом не управляє і не розпоряджається. Не він вирішує, яку продукцію випускати, як той капітал буде розвиватися, які нові верстати і технології будуть запроваджені. Автомобіль фірми не возить його на роботу, у кращих кабінетах він не сидить і на прийом керівників фірм його теж не запрошують. Значить, даремно він так тяжко і довго боровся проти несправедливості, породженої відчуженням праці від капіталу. Єдина розрада, що відчужений не тільки він один.

 

Вампіризм менеджерів

 

У минулому столітті відбувся перехід від простого капіталізму до нової економічної системи – капіталізму корпоративного, суттю якого на цей раз стало поступове відчуження від капіталу... його ж власника. Нині нема на світі корпорації, де був би одноосібний власник. Співвласниками їх є тисячі акціонерів. Жоден з них не має повного права на майно і не може поводити себе як одноосібний господар корпорації. Коли на підприємствах працюють десятки тисяч робітників, власник змушений делегувати своє право управління виробництвом керівникам філій, цехів і дільниць. Усім тим, кого називають менеджерами.

Мало того, жоден найталановитіший власник не здатен одноосібно забезпечити ефективне планування всіх напрямків роботи сучасного великого підприємства. Запровадження нових технологій, вивчення кон’юнктури ринків сировини та збуту, перехід на нові види продукції, маркетинг і реклама – все це сфера діяльності управлінця-менеджера. Для успішної роботи менеджерам, як і власникам, потрібні кабінети, престижні автомобілі, інші блага, що є частиною капіталу корпорації. Так влада поступово, але невблаганно переходила від власника до менеджера-управлінця, що власником не був, але розпоряджався і користувався чужим капіталом. Ці процеси назвали «революцією менеджерів».

Тут доречно запитати: а яке діло нам, людям праці, до того, що власники втрачають контроль над економікою? Так їм і треба! Насправді, жертвою цих процесів стали не лише власники, а й ми. Сертифікаційна приватизація зробила мільйони українців дрібними акціонерами. Нібито власниками. І тепер майже всі вони відчули свою безпорадність перед процесами «дикого капіталізму» на їхніх рідних підприємствах, де вони ніби співвласники, але безправні господарі. І на те нема ради. Бо скільки б дрібні акціонери не мріяли про «розвиток малого і середнього бізнесу», олігархи, отримуючи максимальну вигоду від цих процесів, не тільки не збираються нічого змінювати в нашій системі – вони будуть боронити її всіма засобами, навіть силовими. Адже тільки безпорадність акціонерів дозволяє їм отримувати свої надприбутки. Наслідками такої синівської «турботи» про Україну, про добробут і культуру рідного народу (за Туган-Барановським) стало те, що за роки незалежності наш ВВП скоротився в 1, 5 раза, зарплати і пенсії в 3, 5 раза. Воістину бідній людині не допоміг ні соціалізм, ні капіталізм.

 

Як у людей, але набагато гірше

 

У незалежній Україні старий власник (держава), і новий (акціонери) втратили право на дохід від свого майна. Прибутковість більшості підприємств, наче за чиєюсь командою, повсюдно стала від’ємною. Кількість вкрай збиткових, але на диво активно функціонуючих підприємств перевищила дві третини, а в окремих областях ще більше.

Дохід підприємств почали отримувати не власники-акціонери, а директори, які керували цими підприємствами за радянської влади і продовжували управляти ними в умовах незалежності. Всі вони були менеджерами-управлінцями чужого майна, але доходами від цього майна розпоряджалися безкарно на свій розсуд. Тобто на свою користь. А точніше – просто крали.

Схема грабежу була така. При великих підприємствах директори навдивовиж дружно створювали кілька посередницьких малих підприємств з перепродажу ресурсів та готової продукції. Відтоді ресурси вони закуповували не на ринку, а через ці МП за завищеною ціною. Насправді, ціна була ринкова, але завищувалася для того, аби різницю директори могли розділити між собою. Реалізація готової продукції відбувалася у зворотному напрямку, і знову різниця в цінах осідала в кишенях директорів.

Багато хто може пригадати, як наші новоспечені комбінатори закуповували, скажімо, імпортні комбайни нібито за мільйони карбованців, хоча справжня ціна їх була вдвічі нижчою. Бо треба ж було привласнити різницю. Завищені ціни на ресурси, занижені – на готову продукцію, завищені до абсурду зарплати директорів – усе це були схеми злочинного «права на дохід» від народного майна, створеного за десятиліття важкою працею багатьох поколінь українців, а тепер перетворених власною владою вимріяної у віках власної незалежної держави на безправні отари призначених до «стрижки» безмовних овець. Оголошена рідною владою політика «радикальних ринкових перетворень» насправді виявилася політикою відтиснення, відганяння, відлучення української нації від національного багатства і доходу від нього.

Ще збереглося в пам’яті, як колишній прем’єр-міністр Валерій Пустовойтенко «інтернував» у наметовому таборі під Переяславом отих самих директорів, котрі знахабніли до того, що вже й податків державі не сплачували, ні зарплати працівникам. Розбещені потуранням з боку влади, вони відкрито заявляли, що «не збираються годувати народ з доходів від своїх власних підприємств», хоча ті й не були ними приватизовані. Дивлячись на їхні ожирілі, байдужі, пихаті лиця, чесні люди думали одне: як шкода, що Україна – не Китай і в ній відмінена смертна кара за розкрадання народного майна в особливо великих розмірах. «Інтернування», як прийнято в нас, закінчилося нічим, вкрадених мільярдів не повернули, нікого за злодійство не покарали. Недолуга влада навіть не спромоглася провести колону директорів-крадіїв по Хрещатику під гаслом «Вони з’їли наше м’ясо! » А шкода!

 

Координатори дерибану

 

Хто тоді міг передбачити, що відлучення українства від його національних багатств в його незалежній державі (! ) тільки починалося.

Коли директори вдалися до масового безкарного (або зумисне інспірованого? ) «дерибану» народного добра, економіка почала розсипатися. Селяни не могли ні купити бензину, ні продати цукру, нафтопереробні комбінати не могли ні купити нафти, ні продати бензину. Розумними людям дуже підозрілим видавався «розрив економічних зв’язків» не між сусідніми країнами, скажімо, між Україною і Росією, а між суміжними галузями сусідніх українських областей. Як таке могло бути? Так виникла сила, що взяла на себе міжгалузеву корпорацію. Настав час олігархів-посередників.

Сьогодні вся економіка України перебуває під владою не власника акціонера як представника народу, а олігархів. Олігархи – це не власники капіталу, це менеджери, котрі управляють чужим майном і отримують з нього дохід, який душа забажає. Справжній власник майна – народ – до розподілу доходів доступу не має.

Олігархи-посередники не вирощують буряків і не видобувають вугілля. Як правило, вони взагалі нічого не виробляють. Вони тільки управляють і координують.

Так, на початку 90-х основним видом діяльності посередників були поставки бензину і дизпального на село. Тоді собівартість пального на нафтопереробному комбінаті становила 15 коп. за літр. Ринкова ціна після всіх накруток посередників – 60 коп. за літр. За бартерними угодами ціна подвоювалася до 120, а в посівну і жнива вона підвищувалась навіть до 240 коп. за літр. Спекулянти, отримуючи бензин по 15 коп. і продаючи його по 240 коп. за літр, вилучали в такий спосіб дохід і з нафтокомбінатів, і з селян, хоча жодними підприємствами вони не володіли і навіть не управляли. Та це був тільки початок. Нам, наївним і безпорадним, і не снилося, скільки той літр бензину коштуватиме на сімнадцятому році незалежності.

Нічим не володіючи, шельменки-посередники без жалю покидають пограбовані ними сектори економіки, в яких залишають руїни. Ця легкість і безкарність засвідчує їх «дружбу» з владою, яка, хоч і називає себе українською, чомусь не дбає про те, щоб народ мав користь від своїх національних багатств. «Дерибан координаторів» тяжко вдарив по всій вітчизняній економіці. Небезпека розвалу поширилася з окремих галузей на всю економіку.

 

Зачистку проведуть олігархи-симбіоти

 

Коли від вітчизняної економіки повіяло цвинтарем, за діло взялися олігархи-симбіоти – голови рад директорів великих корпорацій. Так почався третій етап відчуження народу від капіталу. Олігархи-симбіоти не «кидали» випотрошених ними секторів, а навпаки, вони прив’язані до конкретної галузі і вибудовують у ній свої надкорпорації. Наприклад, у металургії СКМ Ахметова, ІСД Тарути, «Приват» Пінчука та інші.

На відміну від посередників олігархи-симбіоти навіть прагнуть стати юридичними власниками симбіозу підприємств своєї виробничої галузі. Але зовсім не для того, щоб мати відповідальність за наслідки свого господарювання, сплачувати податки і реально зароблені зарплати найманим працівникам. Навпаки, отримавши юридичний імунітет, олігарх убезпечує себе від втручання власників малих пакетів акцій і йому не треба ділитися доходами галузі ані з акціонерами, ані з найманими працівниками, ані з державою. Ринат Ахметов лише за один рік подвоїв свої надприбутки в той грабіжницький спосіб, що на зарплату працівникам виділяв з доходу корпорації найменший відсоток у цивілізованому світі.

Найстрашніше те, що вампіризм олігархів-симбіотів може існувати нескінченно довго. Вони залишатимуть працівникам і державі голодний мінімум, необхідний для простого фізичного виживання. Але ні про який розвиток економіки, ні про яку заможну, могутню державу не може бути й мови! Там, куди прийшли олігархи, припиняється створення нового капіталу. Вони беруть під контроль чужі капітали, чужі заводи і галузі, але не прагнуть створювати нові, як це було раніше.

Так українські (і не тільки) олігархи віднайшли стабільні форми перетворення своїх народів у рабів. Відтепер, якщо українство не знайде в собі сили подолати відчуження від власного майна, не зруйнує злодійські схеми олігархів, вітчизняна економіка довічно працюватиме на просте відтворення. І працівники підприємств животітимуть у гірких злиднях, без перспективи для себе і своїх дітей.

Олігархізація, відчуження народу від капіталу – головне джерело несвободи і соціальної несправедливості в Україні. Подолання цього відчуження – головний шлях до справедливості і цивілізованого прориву України. І якщо ми хочемо, щоб нас у світі поважали, мусимо той шлях пройти.

 

Вихід – у соціалізації і принциповості спостережливих рад

 

Економіка країни, полишена на стихійний розвиток, неминуче стає олігархічною, опиняється в тенетах безконтрольних менеджерів. І як бачимо з власного досвіду, трагедії відчуження народу від національного капіталу не можуть зупинити ні комуністи з націоналістами, ні ліберали з консерваторами.

Старі «ленінці» знову пропонують націоналізацію. Але вона не дасть бажаного результату. Махінації менеджерів почалися на підприємствах, що перебували в державній власності. Тому націоналізація сама собою відчуження не здолає. Приватизація за стільки років теж не дала результатів. Не допоможе, як це ми бачимо в Росії, і державний контроль. Світова практика пропонує поки що один вихід: соціалізацію. Тобто над усією корпоративною економікою нам потрібно обов’язково встановити суспільно-громадський контроль. Якщо у світі відчуження капіталу від працівника вдалося значною мірою подолати методом соціалізації, так і процес відчуження нашого народу від національних багатств ми маємо право і зобов’язані подолати в такий же спосіб.

На Заході за діяльністю дирекції корпорації вже давно наглядають спостережливі ради, до складу яких входять авторитетні виробничники і профспілкові лідери. У спостережливих радах розвинутих країн, а тепер і Польщі, Чехії, Угорщини, частка представників трудових колективів становить 30 – 50 відсотків.

Нам слід починати із соціалізації виробництва. Підготовляти активістів робітничої самооборони, здатних сміливо й ефективно представляти інтереси своїх товаришів по праці у спостережливих радах усіх районів та областей України. Налагоджувати тісні контакти з місцевими організаціями національно-патріотичних, опозиційних партій і блоків для консультацій, взаємопідтримки і навіть спільних дій під час захисту законних прав трудівників. Спостережні ради повинні знайти в собі сили і мужність не допускати, щоб прибутки осідали не на їхніх підприємствах, а в посередницьких структурах.

Критичне відчуження капіталу від простого трудівника і від народу загалом об’єктивно зробило маси працівників та дрібних акціонерів союзниками в боротьбі за свої права. Гасло Помаранчевої революції «Нас багато, нас не подолати! » залишається в силі. Тільки мета тепер не політична, а економічна: «Соціалізовані корпорації замість олігархічних! ».

Однак мало встановити народний контроль за роботою окремих підприємств. І прибутки суспільно значущих корпорацій мають бути не просто повернуті працівникам у таких же відсотках, як, наприклад, у США, Канаді, Швеції й інших розвинутих країнах, і перебувати під контролем суспільства та держави. Інакше всі наші сподівання на заможне життя безпредметні. Ось свіжий ганебний факт з недавніх офіційних повідомлень. Не минуло і тижня після Указу Президента про розпуск парламенту, як налякані політичною нестабільністю олігархи миттю розгорнули «зачистку» України і вивезли за кордон 1, 5 млрд. доларів. Це означає, що наш народ не є господарем і власником багатств власної країни.

Якщо так триватиме далі, постулат великого патріота Туган-Барановського (про середній річний заробіток українського працівника – 12 тисяч доларів) не зможе бути реалізований, а отже, Україна не має шансів стати заможною, культурною та демократичною.

То коли ж прийде час справедливості? Сьогодні Україна в руках олігархів і добровільно своєї влади вони не віддадуть. Справедливість настане тоді, коли люди праці разом з національно-патріотичними політичними силами не здолають опір олігархів, не повернуть собі законні права господарів країни і не встановлять у ній демократичну, цивілізовану владу. Коли це буде – кожен має знати сам.

 

2007 р.

 

⇐ Предыдущая567891011121314Следующая ⇒

Поделиться: