Світова історія століття за століттям кидає українству виклик – іспит на виживання. І щоразу українство до виклику не готове. Щоразу воно виявляється некомпетентним, несвідомим, наївним – відсталим.

Причини можна пояснювати навіть дуже переконливо, та факт залишається фактом. Хмельницький чомусь юридично не узаконив власної національної держави. Був не готовий до цього. Мазепа не спромігся дати відсіч Петрові І. Був не готовий. Шевченкова Катерина (персоніфікована Україна), здавалося, наперед мала би знати, що з паном-москалем щастя не знайде. Свята простота не знала. До чого вже мудрі були батьки нації Грушевський з Винниченком і, либонь, мали б усвідомлювати, що російська демократія – це та ж імперіалістична орда, тільки в овечих шкурах. Святі простачки не усвідомили, спартачили відродження України.

Історія кидає нам найбажаніший для нас виклик: дарує незалежність. І знову ми, пізні Івани, виявилися не готові до нього. І знову – вже вкотре! – партачимо власну долю.

А виклики історії далі падають один за одним. Союз незалежних держав (СНД). Єдиний економічний простір (ЄЕП). Що воно таке, ми знаємо? Чим може обернутися для нас – єдиним рубльом, єдиним митним, а відтак і державним кордоном, єдиною мовою, вірою, єдиним громадянством? Ми це усвідомлюємо?

Європейський Союз (ЄС). НАТО. Ми знову не готові.

То хто ж ми? А такі виклики будуть падати на наші голови постійно, бо прогресивний світ розвивається швидшими темпами, ніж ми. Будуть виклики геополітичні, економічні, наукові, технічні, технологічні, екологічні, духовні, культурні. І ми знову не готові, не готові, не готові? І щоразу менше сил залишається для гідної відповіді – явна ознака занепаду етносу. Доки так може тривати?

 

Скільки Мойсеїв нам треба?

 

На що і на кого сподіватися? У своїх мріях-ілюзіях українство сподівається на прихід власного Мойсея. Але він у нас уже був! Ми ж маємо геніального національного пророка, Великого Кобзаря Тараса Шевченка! Поряд з ним біблійний пророк – просто школяр! Погортайте ще раз «Кобзар» і ви знайдете в ньому в десять разів більше доленосних для нас заповідей, аніж у біблійного Мойсея. Від «обнімітесь, брати мої, молю вас, благаю», «учітеся, брати мої, думайте, читайте», «в своїй хаті своя правда і слава, і воля» – до «повставайте, кайдани порвіте». Так, був у нас свій Мойсей! Але ми не пішли за ним. І той гіркий факт, що про нього нині нам треба нагадувати, свідчить про те, що навряд чи й підемо…

Біблійному Мойсеєві знадобилося сорок років, аби вивести свій народ з неволі. Нашому не вистачило й ста сорока років. Чому? Бо, виявляється, нам мало одного Мойсея. Нам потрібні сотні, тисячі Мойсеїв – у кожному місті, селі, навіть кожній хаті. Бо нам потрібні персональні мойсейчуки – кожному свій, кишеньковий чи на повідку, і ми, нерозумні, ніяк не збагнемо, що такі ватаги мойсейчуків не єднають націю, а лише роздирають, ведуть нас до розбрату, до чвар, до вічного протистояння кожного проти кожного. Власне, вже давно привели.

Не можу не згадати ще раз про передбачення ворожбита Павла Глоби, за яким незалежна Україна не відродиться, а з роками перетвориться на відсталий, консервативно-закостенілий, одіозний анклав у центрі Європи і, не знайшовши виходу з цього тупика, знову попроситься в підданство до Росії. Що ми не думали б собі про Глобу, але до того йде. Якщо українство не зможе дати гідної відповіді на виклик незалежності, впаде під ноги існуючому кримінально-корумпованому режимові, не знайде в собі сил обрати нове, прогресивне керівництво державою, то нема сумніву, що передбачення ворожбита збудуться, і наша бідна, відстала сірома ніколи не зможе стати рівною серед рівних і вільних народів. Події з «антикризовою коаліцією» остаточно переконали Європу, що мати справу з Україною не варто. І ми знову не готові до цього виклику. А наш національний Мойсей з тривогою застерігав наступні покоління українців:

Погибнеш, згинеш Україно,

Не стане знаку на землі…

Так, до того йде… За роки незалежності Україна не спромоглася на українського президента, український уряд, український парламент. Здається, за стільки років можна було прийняти хоча б по одному пріоритетному закону в рік, а саме:

– твердо і безповоротно вибрати європейський шлях розвитку;

– забезпечити країну власними енергоносіями, щоб остаточно унезалежнитись від Росії, бо Україна лише тоді стане повністю незалежною, коли перестане бути залежною від російських енергоносіїв;

– заборонити російському капіталові скуповувати українські підприємства і землю;

– встановити чіткі кордони між Україною і Росією, бо Росія – не та «сестра», з котрою можна жити без надійного частоколу і замків, і до Євросоюзу без чіткого визначення цих кордонів нас ніколи не приймуть;

– повернути населенню украдені першого року незалежності заощадження;

– забезпечити всім громадянам прожитковий мінімум на рівні споживчого кошика, щороку гарантовано підвищувати його, піднявши рівень життя українців до рівня життя у Словаччині, Польщі, Прибалтійських країн, адже за природними ресурсами Україна багатша від усіх їх разом узятих;

– захистити українську мову, культуру, вітчизняний інформаційний простір, запровадити навчання у вищих школах тільки державною мовою, відродити національне книгодрукування, кіномистецтво;

– створити єдину помісну церкву Київського патріархату;

– провести неграбіжницьку реформу в сільському господарстві;

– усіма засобами сприяти розвитку малого і середнього підприємництва;

– створити незалежну судову систему, перевести під контроль громадськості правоохоронні органи і спецслужби;

– провести адміністративну, банківську, кредитну, військову реформи…

На жаль, за роки незалежності нічого цього не зроблено. В парламенті самі свари, бійки, поливання опонентів мінеральною водою в гризні за якісь примітивні поправки до цифри 41-05 чи 05-41, пропорційно-мажоритарних чи мажоритарно-пропорційних відсотків (далебі, не втямлю, що воно за проява), від яких народові ні тепло, ні холодно. Замість державотворчих законів – державоруйнівна ратифікація угоди про ЄЕП, яка є зрадою національних інтересів, першим кроком до повторного поневолення України Москвою. І цей парламент ще має нахабство претендувати на провідну владу в парламентсько-президентській республіці? Чи потрібен взагалі Україні такий парламент?

Кожен народ сподівається від своєї влади забезпечення зростання добробуту. Нашу владу неможливо запідозрити в таких сподіваннях. Уряд за мізерне підвищення зарплат і пенсій брехливо видає лише індексацію інфляції. Він не дбає ні про освіту, науку, охорону здоров’я, не дбає ні про малого, ні про старого. Молоде покоління українців йому взагалі не потрібне.

Не від добра мільйони українців сьогодні батракують по всьому світу. Режим свідомо, планомірно виштовхує мільйони найздібніших, найенергійніших громадян за кордон – у наймитство, в проституцію, куди завгодно, аби позбутися з очей активного елементу, що міг би зацікавитись його діяльністю, протестувати, бунтуватися і псувати йому кримінальний бізнес.

 

Кадебісти в мазепинках співають

 «Ще не вмерла…»

 

Нинішній панівний режим – це не національна влада. За влучним висловом Дмитра Павличка, це клан переодягнених у мазепинки кадебістів, які, співаючи «Ще не вмерла Україна», узурпували собі право грабувати оту «ще не вмерлу» і разом з награбованим добром продавати і його власника – український народ.

Чи можна назвати національною владу, яка свідомо ослаблює, знекровлює власний народ, позбавляє його рідної мови, віри, веде молитися до чужої церкви – головного оплоту русифікації українців. З її мовчазної згоди українці втрачають рідну мову і фактично вже опинилися в єдиному з північним сусідом інформаційному просторі, від чого він лише задоволено потирає руки. Бо мова – це нація, нема мови, нема власного інформаційного простору – нема нації, нема опору нашим майбутнім зверхникам. Мій колега-письменник з берегів Дніпра написав сповнене трагізму оповідання, в якому передбачає той недалекий час, коли українською зможе спілкуватися лише зі своїм собакою Сірком…

Сьогодні тільки провладний холуй і запроданець не бачить, що коаліційні уряди і парламенти не порятують Україну. Досить того факту, що вони приховують від народу ту правду, що Росія і не збирається всерйоз визнавати незалежність України, вважаючи її тимчасовим непорозумінням, залагодити яке на свою користь – лише справа часу. Москва ні на мить не сумнівається, що дочекається свого, а чекати вона вміє.

Я оголеним серцем чую розпачливий крик про зраду мільйонів замордованих українців з братських могил Соловецьких, Колимських, Воркутинських, Норильських таборів смерті, з усіх казематів і застінків, де «старший брат» триста років випробовував на наших патріотах усі можливі засоби і методи з арсеналу людиноненависництва, звірячих інстинктів загарбника, ката і садиста. А що ж теперішні українці? А нам що до того!

Сьогодні Росія знову ставить Україну на коліна, знову колонізує її посиленими темпами. Наші владні «регіональні» брюховецькі зустрічним планом полегшують її загарбницьку місію, саботуючи процеси перетворення України на європейську, демократичну, авторитетну державу. А що ж українці?

На догоду і радість усім ворогам наша незгода нашими ж руками розвалює економіку країни, душить підприємництво, позбавляє народ основ його існування, законного права жити з власної праці, натомість підсовує йому вступ до ЄЕП, злорадно забиваючи перший цвях у домовину нашої незалежності. За тим неодмінно прийде російська заборона Україні самостійно вступати до Євросоюзу, до НАТО, підтримувати економічні, торговельні зв’язки з іншими країнами, запозичувати їхні наукові відкриття, новітні технології. Далі буде заборона вірити у свого Бога, поклонятися могилам наших предків, самостійно думати, любити рідну землю, розмовляти материнською мовою… Триста років українців мордували тими заборонами. А нам, безпам’ятним, що до того?

 

Перетворимо село на цвинтар

 

Щоб звести українство зі світу, досить знищити його опорний, репродуктивний клас – селянство, відібрати в нього землю, знизити до безглуздого рівня ціни на плоди його праці, оподатковувати кожний хатній поріг, кожну грядку, вишню, курку – нехай ті гречкосії забираються під три чорти! Влада вже запустила хижі пазурі в саме серце нації – село вимирає, стає цвинтарем. А що ж українці?

Влада допомагає ворогам нищити вітчизняну промисловість, аби остаточно розвіяти по світу наше робітництво. Ржавіють і гниють останні, вже нікому не потрібні залишки устаткування заводів і фабрик, масово виїжджають на заробітки за кордон молоді інженери, кваліфіковані робітники. Серед холодних, сирих, брудних, облуплених мурів колишніх заводів і комбінатів, серед іржавого металобрухту, що зостався від високотехнологічних ліній та конвеєрів, ще тиняються старі, немічні, розкваліфіковані аборигени. Сьогодні стало очевидним, що такий катастрофічний погром нашої господарської системи був свідомо запланований російськими імперіалістами (на випадок унезалеження України) ще сто років тому.

Чи могла Україна уникнути економічної катастрофи? Безперечно – могла! Якби з першого року незалежності влада поставила собі за мету створити вітчизняну нафтогазову, енергетичну систему, раз і назавжди відокремитися від російської «труби». Могла, якби наші владні шельменки – кравчуки, кучми, лазаренки – не плазували рабськи перед Москвою, якби їхні утробні інтереси не домінували над національними. Шельменки-лазаренки розікрали останні народні гроші і розвіяли по Панамах. Таких злодіїв слід без суду карати шибеницею за злочин проти людства, бо вони вкрали майбутнє великої європейської нації. А що ж українці? Так звана народна влада скаженіє в пошуках методів грабування власного народу, в оподаткуванні діяльності кожної підприємливої людини, душить її творчу ініціативу. Оподатковується кожен підприємливий крок, кожен мізерний дохід. Втративши всяке людське обличчя, вона скоро буде оподатковувати навіть новонароджених і мерців: перших за те, що посміли народитися, а других – за дозвіл поховати, за «земельну ділянку» і домовину. Колись Петро І заснував фіскальну установу «прибыльщиков», єдиним завданням якої було вигадувати нові види оподаткування. Виходить, що Україна нині перебуває на стадії розвитку петровської Росії. А що ж українці?

 

Інтелект ніби й не потрібен

 

Наша антинародна влада запопадливо допомагає ворогам України позбавляти націю інтелекту. Залишити вчителя без зарплати, без засобів до існування, без перспектив на пошану вдячних поколінь можуть тільки хами з свинячими головами і серцями. В лютому 2004-го мені випала честь бути делегатом IV з’їзду-збору українських письменників. Збір справляв гнітюче враження: старі, бідно вдягнені люди з кийками в руках і торбами за плечима надто переконливо репрезентували совість нації, котру хамська влада викинула на смітник. Те, що вчений, лікар, інженер, митець, письменник стали у нашої влади «зайвими ротами», є грізним симптомом того, що вороги планомірно готують українству темне майбутнє, що націю виштовхують до прірви небуття.

Відбувається постійний, методичний процес винародовлення українства, катастрофічне скорочення його чисельності. Якби Україна здобула волю, скажімо, за доби Мазепи, то наша нація давно була б стомільйонною, найбільшою й наймогутнішою в Європі. Якби… Сьогодні вона не має й сорока мільйонів і процес вимирання посилюється, що є найголовнішим доказом її деградації. Смішно чути брехливі запевнення режиму про якесь піднесення та відродження, – вмираючому підступно співають про одужання, аби, задурений ілюзіями, спокійніше вмер. А що ж українці?

Ще кілька років, і наші зовнішні вороги викличуть з Європи (вони це вміють) високі комісії і скажуть: «Подивіться, шановні, до чого ж ці українці – бездарний, темний, нікчемний народ. Він ще не доріс до незалежності. Чи можна приймати його до Євросоюзу? »

⇐ Предыдущая45678910111213Следующая ⇒

Поделиться: