Де закінчується патріотизм, там починається дарвінізм

 

Наша спільнота сьогодні ще більш роз’єднана, розхитана, ніж вона була до здобуття незалежності. Кожна невдача розхитує її ще сильніше. Без сумніву, ми маємо справу з ворожою програмою поступового ослаблення і деградації нашого національного духу. Комусь дуже на руку, щоб в Україні розгорялося непорозуміння і ненависть між народом і його так недавно здобутою власною владою, щоб цілковито виснажити народ чварами, незгодами, щоб люди не бачили іншого виходу, як утекти з рідної землі світ за очі, хоча і там їх ніхто не чекає.

Хто має очі, той бачить, як від цього безголів’я українство огортає глибока втома. Чимраз більше втрачаємо ми потяг до розбудови власної держави, натомість чимраз сильнішою стає байдужість до всього, що відбувається в нашому домі. За байдужістю неминуче прийде депресія, за депресією – деградація. Все йде до того, що в недалекому часі Україну чекають нові катастрофи, перед якими збліднуть усі лиха, що були досі. Повна, нищівна катастрофа Помаранчевої революції – тільки початок. Отверезіння настане, коли вже пізно буде щось змінити. А що Україна?..

Кожен, хто читає зараз ці рядки, може не гірше від мене доповнити трагічний «реєстр».

Правда, щоб реєструвати наші нещастя та негаразди, великого розуму не потрібно. Але й поради давати, як їх подолати, – теж наївно, бо, як бачимо, ніхто в нас тих порад, хай навіть найгеніальніших, не чує і виконувати не квапиться. Шкода й говорити.

Наші люди не усвідомлюють, що порятунок України, її поступ і розквіт вимагає надлюдських зусиль і таких же надлюдських жертв, на які вони вже не спроможні. В усіх народів не бракує таких людей, але в нас їх, зневірених, збайдужілих, аж надто багато. З покоління в покоління меншає обдарованих людей, енергійних, безстрашних патріотів, мужніх борців, здатних на героїчний чин, на самопожертву в ім’я Вітчизни, людей, рівних розумом, героїзмом і мужністю Тарасові Шевченку, Степану Бандері, Василеві Стусу.

Такі люди сьогодні Україні чи не більше потрібні, аніж вони були потрібні свого часу. А їх нема.

 

Чому ми завжди не готові?

 

Суспільний поступ є надто важким і довготривалим процесом і далеко не всі ми готові до нього. Щоб піднятися до висот сучасного світового прогресу, потрібні титанічні зусилля і самопожертва, щоб упасти в прірву здичавіння, – абсолютно нічого не треба робити. Ця легкість надто звабна для спільноти, ураженої деградацією…

Признаюсь до гріха, якого сам собі ніколи не зможу простити: не маю надії на відродження українства. Не бачу цієї надії в наших людях, їх ділах і помислах. І чимраз нижче схиляюся до думки, що процес деградації українства невідворотний: надто багато часу і можливостей упущено, надто мало волі й сил зосталося, аби надолужити втрачене. Вигасають рештки патріотизму…

Здеградований етнос завше в історії витіснявся і буде витіснятися з лиця землі сильнішими, патріотично згуртованішими, прогресуючими етносами і за ним не треба плакати, бо такий об’єктивний закон поступу людства. Де закінчується патріотизм, там починається дарвінізм…

 

Хто дикіший, той і зверху

 

Під тяжким пресом цієї думи приходжу до переконання, що українство – прохідний етнос на власній землі (як скіфи і русь), що в майбутньому його чекає не відродження, а переродження на якісно досконаліший етнос з вищим рівнем інтелекту, культури, духовності, волі до життя, до поступу. З іншою самоназвою. І називатимуть цей народ за його високі достойності не окраїнним, а провідним у Європі. Ми ж станемо для нього погноєм. Єдина розрада: наші жертви не будуть марними…

Глибоко усвідомлюю, як гірко читати ці рядки нашим патріотам. Сподіваюся, вони розуміють, що не я виштовхую українство за межу існування. Виштовхуємо себе ми самі, а конкретніше, виштовхує нас нинішня антиукраїнська влада, що не знає і не хоче знати долі власного народу. Тож відкиньмо, братове-українці, безплідні емоції, безпідставні ілюзії й наївні сподівання та спробуймо осмислити своє прийдешнє з позицій тверезого, критично-аналітичного розуму.

⇐ Предыдущая3456789101112Следующая ⇒

Поделиться: