Нам однієї революції замало

 

З Осипом Морозом ми знайомі понад десять років. Він американський українець, родом з Тернопільщини, доктор економіки, соціолог, колишній радник Президента і Кабміну України, дійсний член УВАН, Світової асоціації футурологів, автор багатьох наукових праць. Щороку по кілька разів приїжджає в Україну і нерідко надсилає мені свої нові книги, газетні публікації, які засвідчують, що автор небайдужий до долі Вітчизни, що його серце залишилося тут, на прабатьківській землі і гірко болить її болями. Він з когорти тих галичан середини минулого століття, нині майже вимерлих, для котрих національна незалежність, патріотизм, світові перспективи українства незрівнянно вищі за власні інтереси. Поразка Помаранчевої революції зробила ще більш виваженим, іронічним, а почасти й обурено-критичним погляд цього унікального «американця» на нас і наше життя.

 

Аби не було гірше

 

Українство – це хутір, ґражда, це «моя хата скраю»... зі своєю окремішністю, самодостатністю, своїми тужливими піснями та кволими сподіваннями на когось. Таким його зробила вікова неволя та бездержавність. В українців немає чуття групи, як в американців, общинності та єдності, як у японців. Вони не прагнуть успіху, лідерства. Їм досить, аби ті, хто поряд, були слабшими, дурнішими, ледачішими, й вони на їх тлі могли б реалізуватися.

Ментальність українця ґрунтується на недовірі іншому. Сотні літ він не вірив ні чужим, ні своїм, доки не втратив віри в себе. Він щиро каже: «Повірте мені», але навіть сам собі не вірить. Українці легко дають організувати себе проти чогось, але за вирішення проблеми самі не хочуть братися. Чекають, аби це зробив хтось інший – голова села, Президент, Газпром, НАТО, а може, й Матір Божа... Тому що в Україні все спирається не на закон, а на ментальну культуру.

Чи можна сподіватися, що час змінить усе на краще? Так, але в Україні плин часу мінімум удвічі повільніший, ніж у передових країнах. Український народ звик жити неспішно. Є літо, потім опадатиме листя – прийде осінь, випаде сніг – настане зима, а там знову тепло. Українець, як і американський індіанець, – дитя природи. Для нього не мають особливого значення такі часові відрізки, як тиждень, день, година... Загальна риса – у закладах, установах постійно чуєш: «Давайте перенесемо це на завтра...» «Давайте зустрінемось з понеділка...» Мало хто береться робити справу вже і зараз. Та й життя при Союзі привчило стояти в черзі – за чим завгодно, – зовсім не відчувати часу. Побутує анекдот: літак з Лондона до Нью-Йорка прилітає о 21.00, з Токіо – о 7.02, а з Києва – в п’ятницю.

Тому навіть добре освічений, сповнений системних знань, українець у вирішальний момент мислить, як селянин, який живе лише «від хліба до хліба». Пережити опалювальний сезон, провести посівну, вибори, створити коаліцію тощо – це рудименти селянської ментальності. Така схильність до млявого виживання, «аби не було гірше», не відчуваючи дійсного часу, не сприяє процесові якісного перетворення економіки, політичного життя і, як наслідок, – творення української європейської нації.

 

Українець віддає перевагу протесту, а не творенню

 

Спрадавен він був підневільним, пригнічений безнадією і цілком природно ненавидів чужинецьку владу, чужого пана, а заодно й свого сусіду, котрий запопадливо допомагав тій владі і тому панові накладати йому на шию ярмо. Він настільки зріднився з протестним станом душі проти чужого ярма, що це стало домінантою його свідомості і сьогодні. Він проти Кучми і проти Ющенка, проти Євросоюзу, НАТО і Росії, проти помаранчевих, коаліцій та опозицій. Ще трохи – і буде проти державної незалежності. Просто шалений опір змінам, навіть позитивним. Він користується комп’ютером, бо обставини змушують, але душа його категорично протестує проти японських комп’ютерних технологій, проти німецької «хімії» в саду і на городі, проти... Вічна незгода є великим гальмом розвитку національної самовідданості.

Варто було мільйони селян загнати в колгоспи, як зараз їх не можна вигнати звідти. Ветерани війни і праці живуть повоєнною романтикою: медалі, ордени, дешева горілка, безплатна квартира, путівки в санаторії. Націонал-демократам потрібно було шукати з ними спільної мови, а не обзивати «комуняками», «москалями», «енкаведистами». От вони й організувалися на спротив. Звідси й потужна Партія регіонів.

Українці завжди проти, а треба, щоб вони були «за», а не «проти», як у минулі часи. Наприклад, щоб вони не лаяли російську мову, а замість того всіма силами розвивали, поширювали й утверджували свою. Хоча б у цьому були «за».

Мабуть, уперше українці об’єдналися не «проти», а «за» під час Помаранчевої революції. За демократичний розвиток, за чесну владу, за гідний рівень життя. Але ж нині вони знову оперують поняттями «проти»: проти Ющенка, Тимошенко, Януковича.

Майдан став моментом народження національної істини. У Києві бізнес об’єднався заради того, аби донецькі «братки» не відібрали його здобутків: економічний інтерес переріс у національну ідею. Але після того її не розвинули далі. Були надто гучні обіцянки, які не реалізовано. Хто спричинив кризу? Ті, хто мерз на Майдані? Ні, її викликали ті, хто при владі. Вони спричинилися до ще більшого посилення протестної ментальності.

Ющенко має відповісти перед народом за провал помаранчевої ідеї, за зраду сподівань кожного свідомого українця. Ющенко шалено розчарував українську діаспору. Ймовірно, то отруєння відбилося на його мозку. Можливо, він нездоровий. Я слухав його виступ до Дня Конституції. Загальні слова, всім відомі факти. Президент не повинен робити загальних промов. Він зобов’язаний дати народові нову концепцію, бачення майбутнього.

Протестний менталітет одночасно є причиною і наслідком того, що нині народ не має довіри до жодного політичного лідера. Це є трагічний стан. Ніхто з лідерів не довів, що вартий вести народ. Українці через свою вікову незгоду не вміють створити проводу. Це проблема. Хоча ще більша проблема – нездатність створити для себе закон, за яким жити. Цього не підмінить жодний лідер, якого наразі не видно. Зате Україна має найкращих спеціалістів у галузі піар-технологій – як вибріхуватись.

Ось такі реалії. Та хіба з тими реаліями хтось рахується? Я вам скажу, які реалії бачу. Крутії – це також реалії. Після Помаранчевої революції я гадав, що нарешті українці створять українську сучасну, якісну націю, яка має сучасний провід – нову державну владу. Що нарешті їхній менталітет руйнівної концепції «проти» перейшов значною мірою на державотворчу концепцію «за». Я гадав, що сукупний український інтелект став провідником у формуванні нової нації і держави. Однак спостерігаючи за тим, що діється в «помаранчевій владі» і як на це реагує народ, переконався у зворотному. Ющенко зрадив сподівання нації. «Наша Україна» не має права більше називатися «Нашою Україною». Вона є проти України.

Зрада помаранчевих, гірке розчарування не в ідеалах, а в лідерах Майдану знову і, можливо, ще більшою мірою повернула націю до звичної концепції гуртуватися «проти». Масове розчарування на руку ворогам, дозволяє збаламутити народ проти ідеалів Майдану, найлегше це зробити з галичанами, бо вони – політично неграмотні люди. Скажімо, наприклад, коли Ющенко приїхав до Львова і відбувся мітинг, то водночас було зорганізовано десятитисячний мітинг-протест проти Юлії Тимошенко. А потім знову мова йде про об’єднання національно-патріотичних сил? То так треба було робити? Це – неграмотність, так не можна робити. Треба якоїсь послідовності, якоїсь концепції, а не вічної незгоди.

 

Нація без державного розуму – це плем’я, приречене збирати буряки і хвалитися найбільшими бджолами...

 

Американський конгрес прийняв Ющенка як нікого іншого. А той робить такі кроки, як договір з Януковичем, Меморандум, Універсал. Якщо виграла Помаранчева революція, то навіщо ти її продаєш? За яким правом?

Ющенко втратив в Америці авторитет ЗМІ. Більше пишуть про Юлю. В кількох газетах і журналах були статті про неї, однак також критичні. Юлія Тимошенко є зовсім іншою людиною, аніж Ющенко. Вона людина дії, вона здатна на рішучий крок. Але річ не в нинішніх тарифах і пенсіях, а в довготермінових планах, умінні бачити перспективу Україна на 20 років вперед.

Українській еліті бракує державного розуму. Державу треба будувати не тільки на обіцянках і брехні, а на суворій правді і науці. Насамперед розвивати національну економіку. Бо як ні, то нам лишається гірка доля рабів у тих націй, які здатні творити сучасну економіку. Вони заберуть кращих наших дипломованих фахівців, а решта буде збирати буряки. Світ жорстокий, він гратися не буде. Він не має якоїсь там християнської моралі, честі, то все для нього – баланда.

Реформи, про які говорять в Україні, – балачки. Розробляють різні стратегії розвитку... – як обікрасти Україну. І це триває від дев’яностого року. Добробут і безпека населення – під загрозою, життєві стандарти знижуються. Наука, освіта, озброєння – на дуже загрозливому рівні. Населення України зменшилося з 52 до 46 мільйонів. Це сталося через дуже серйозні «антиреформи», через брак у владної еліти державного розуму та патріотизму. Державою керують не українці, а ті, хто лише видає себе за таких. Український стратегічній менеджмент формує життя громадян в рабському стилі. Це все – стратегічний план цілковитого знищення української нації і держави.

Якось я був запрошений в статусі гостя на засідання уряду, на якому йшлося про боротьбу з корупцією. Та я не почув жодної пропозиції високих посадовців про конкретні дії проти цього зла. Всі говорили, що воно існує і що з ним треба боротися і боротися. Цим і обмежились. В кулуарах після засідання в інтерв’ю журналістам окремі високопосадовці таки зізналися, що корупціонери засіли і в парламенті, і в Кабміні, і навіть в Секретаріаті Президента. Якщо влада знає про корупцію, знає, хто цим займається, то чому не схопить за руку, чому нема офіційних судових рішень?

В Україні забагато лідерів і гетьманчуків. Якщо лідер бідний, він – небезпечний.., бо він тоді стає злодієм. Тому і маємо таку непроглядну ситуацію в Україні. Ми ж вчимо своїх студентів на першому курсі економіки: спочатку треба мати харчі, тоді одяг, тоді хату, але аж ніяк не навпаки.

У першу чергу я поставив би як основу проблему для українства – проблему проводу... Провід для української громади – це вимога дня, не лише нинішнього, а й завтрашнього. Ця проблема була причиною тяжкого стану в країні впродовж століть. Відсутність такого проводу в теперішній час рівнозначна майже загибелі...

Подивіться телетрансляцію з Верховної Ради – побачите, що в депутатів відповідальності жодної, а є колотнеча, взаємні звинувачення, у кращому випадку – заклики один до одного, що треба дбати про загал, хоча щирості в таких словах нема. Звичайно, є добрі люди, але дуже багато випадкових, жадібних до влади політиканів, яким все одно де стояти, аби тільки при владі. Якби наша нація була нацією, вона мала б відкликати таких народних депутатів. Давно пора відкликати Чорновола, Голуба, Шуфрича, Симоненка, Волгу. Таких треба гнати звідти – добровільно вони не підуть.

Провід має бути здатний реалізувати нові, часом ще вчора неймовірні ідеї. Тому Україні потрібен не один Ющенко, а десятки тисяч висококваліфікованих керівників-патріотів. Зрозумійте одне: лідер – це не посада, а спосіб мислення.

Нинішнім українським лідерам оптимальніше було б скористатися досвідом і порадами кращих лідерів сусідніх країн. Це допоможе у вирішенні завдання номер один – подолання економічної кризи. Завдання номер два – боротьба з корупцією. І номер три – посилення ролі освіти, науки, інтелекту нації взагалі. Але вони не хочуть поради. Вони такі гроші мають, що будь-яку пораду просто купують. Вони є темні люди для поради.

Через таких лідерів народ не має довіри до уряду. Уряд, який доводить людей до такого зубожіння, як сьогодні, не можна назвати національним урядом.

 

Буряки тягнути за гичку – це не економіка

 

Людей освічених в Україні справді багато, хоча український інтелект не організований. Він діє вроздріб, тому не має єдиної національної мети, яка стала б вольовим центром національної енергії. Такого в Україні я не бачу. Головну роль мав би відігравати український національний інтелект. Адже тільки він може забезпечити національні інтереси: безпеку, добробут, культуру. Він має сформувати інтереси населення в конкретні програми. Цього я теж не бачу. Оскільки це не може бути передане комусь іншому – за все повинен відповідати український народ.

Країна, яка не розвиває власного інтелектуального потенціалу випереджувальними темпами, не може розраховувати на гідне місце у світовій спільноті. Це інтелектуальний імператив нашого часу.

В Україні (школі, вузі) все ще продовжує діяти принцип: навчити на уроці, на лекції (бо вдома жахливі умови, батьки – пияки, діти без нагляду, студенти не навчені самостійно вчитися). Недовір’я до учня, студента, нестача підручників, літератури, лабораторій ускладнює працю вчителів і не дає глибоких знань. І навіть за таких умов освіта в Україні загалом непогана. У природничих науках українська освіта стоїть навіть вище, ніж у багатьох країнах, у тому числі США. А ось у вищій школі творяться дивні речі. Раніше в Україні було 12 університетів. Тепер їх чи не більше, ніж у США і Франції разом узятих. Та ось загадка української освіти: чим більше університетів, тим менший їхній вклад в науку. Нагадаю, що в США протилежний закон: якщо університет за п’ять років не запатентував наукового відкриття, він втрачає свій статус. Українці цим, видно не переймаються, вони й надалі готові жити чужим розумом, споживати готове, а не продукувати нові знання, новітні технології.

Цінність і роль науки визначається її участю в економіці. Економіка не може бути створена штучно, сама собою. І Бог її нам з неба не скине готовою. Клінтон говорив, що Америка багата не тому, що має гроші, а тому, що не шкодує грошей на науку. Стан України поганий, вона виділяє на науку мізерні кошти та ще й не контролює, як вони використовуються.

Без науки немає економіки. Буряки тягнути за гичку – це не економіка. Не допоможе нам і пшениця, скільки б ми її не мали. Мусимо творити нові технології, нові машини. Держави, які розуміють, що свій порядок у світі диктують ті, хто на крок попереду від інших у винайдені і застосуванні новітніх технологій, вкладають кошти у підвищення інтелекту нації, у виховання, освіту, наукові відкриття, винаходи. Ми ж ризикуємо дістати на світовій арені роль дядька, який і досі міркує, як зробити велосипед. Поки ми стоїмо в глибокій задумі, коли нам було краще жити – вчора чи сьогодні, наш завтрашній день, утікаючи від нас, крутить пальцем коло скроні, показує нам язика і робить ручкою «па-па! ».

Якщо нема науки – нема економіки. А є лише таке: той картоплю продає, а той светри, а там якесь мале підприємство випускає вікна та двері. Виживати можна і так. Микола Томенко задля економії коштів пропонував навіть розігнати Академію Наук. Тобто те, що від неї залишилося, – старі, немічні академіки, бо молодші заробляють на прожиття в інших країнах і сферах. Але ж у цьому держава винна, а не вчені! Я поважаю Томенка, він гарна людина, але тут не під силу розум пішов.

Погані перспективи, якщо міністри всерйоз думають розганяти Академію, а Президент думає їхати на Сорочинський ярмарок купувати глечики! Або ж у Японії хвалиться, що українські бджоли більші. Звісно, ніхто не образився, адже наші бджоли таки більші. Та чи це суттєво? Це не те, за що люди мерзли на Майдані.

Невже ми фатально приречені бути аутсайдерами європейської цивілізації? Якщо припустити, що темпи зростання ВВП в Україні навіть сягнуть фантастичного рівня – 20% на рік, то, щоб наздогнати бодай економічно слабшу Польщу, знадобиться щонайменше 20 років, не кажучи вже про Німеччину, Францію та інші країни Європи, економіки яких, природно, не стоятимуть на місці. Тобто якщо не взятися за розум, не розвивати національний інтелект, не дбати про сучасний поступ науки, то «рух навздогін за Європою» для України безперспективний. Так ми можемо назавжди залишитися зі своїми гопаками та глечиками в солов’їних селах, над якими гудуть великі бджоли...

Я маю велику повагу до свого народу попри висловлені гострі і, мабуть, не зовсім приємні для українця речі, щиро зізнається професор О. Мороз у своїй книжці «Думки, концепції, дії». Та що робити, коли такі реалії...

 

2007 р.

 

⇐ Предыдущая12345678910Следующая ⇒

Поделиться: