Загнивання капіталізму в Україні

 

Чи бурхливий розвиток капіталізму в незалежній Україні подолав, хоча б частково, ту прірву, яка проглядається між українським та зарубіжним капіталізмом? Якщо не подолав, то чому? І чи є надія на успіх за нашої з вами пам’яті?

Перша відповідь-виправдання, що спадає на думку: ми фактично не знали, що таке капіталізм, з чим його їдять і що з нього мають після перетравлення. Всі ми є очевидцями, як ті антиукраїнські сили, котрі прагнули скористати з розвалу Союзу, аби прибрати до рук його економіку та фінанси і на цій потужній основі знову захопити владу, брутально дурили і дурять народ, нібито при їхньому капіталізмі ми нарешті заживемо аж гей! А ми, темні, віками утримувані в кріпацькому, відтак колгоспному хліві, охоче повірили (бо дуже вже хотілося вірити! ), що нарешті заживемо в цивілізованій Європі, серед родовитого панства, і самі станемо панами.

Еге ж, станемо! Насправді виявилося, що наш капіталізм – це особлива система злодійського привласнення всенародного добра групою шельменків шляхом тотального обману решти спільноти. Система, густо вкрита відразливими раковими пухлинами нелюдяності, і обплутала їх метастазами. Досить назвати одну визначальну грань системи – її прагнення перетворити на товар усе, що навіть не може бути товаром: честь, совість, гідність, судові рішення, парламентські закони, подружні й родинні зв’язки, землю і людину заодно. Навіть рідну неньку – аби гроші!

За такої системи, коли все продається і купується, корупція і хабарництво – це її об’єктивне породження, невід’ємна складова. Те саме хабарництво, що охопило в країні практично всі сфери життя, не є чимось випадковим, накинутим нам зовнішніми ворогами, а цілком закономірним наслідком дикого капіталізму. Всі розмови Президента, прем’єра, чільних правоохоронці про успішну боротьбу з корупцією – пусті балачки.

Ще одна невідома нам об’єктивна істина, від якої стає моторошно на душі: капіталізм, виявляється, розвивається на світі нерівномірно, такими собі концентричними колами. Має центральні зони (найбільш розвинені країни), до них горнуться проміжні зони, а далі колами – обширні периферійні «дикі поля», які є допоміжними, залежними територіями – сировинними придатками з дешевою, злиденною робочою силою. Іншими словами, Україна є частиною периферії світової економіки, що й обумовлює нинішній її незадовільний стан технологічного, соціального, культурного розвитку. Додайте до цього наш ментальний, притаманний не від природи, а від вікового безправ’я і злиднів кайдашизм (у бідній хаті завжди сварка), необхідність, що стала об’єктивною, обдурити, вкрасти, переступити через ближнього (бо інакше не виживеш) – і отримаєте непівський капіталізм з «українським обличчям».

Добросердні популісти стверджують, що українці, мовляв, живуть погано, не тому, що в чомусь гірші від європейців чи американців, а тому, що наша країна перебуває в периферійній зоні світової економіки, де й експлуатація жорстокіша, і з правами людини кепсько. А розвиненим країнам вигідно тримати нас у такому статусі, бо треба комусь на них працювати.

Звідси й сумний для нас висновок: такий розподіл прав сильних і слабких націй практично не дає Україні шансів у найближчому часі наздогнати у своєму розвитку передові європейські країни. В усталеній віками ієрархії капкраїн це можливе лише за умови, коли Україна витіснить з наближеної до центра світового капіталізму котрусь зі своїх удачливіших сусідок. Та миролюбна Україна навряд чи здатна на таке «нахабство».

Просторікування наших ліберальних економістів, мовляв, щоб Україна жила краще, треба всім краще працювати, при всій уявній логічності абсурдні. Насправді, питання не тільки в тому, щоб краще працювати, але і в тому, щоб вироблений продукт розподілявся справедливіше. Без справедливого розподілу цього продукту чесна і інтенсивна праця позбавлена сенсу. Додайте до цього, що за роки незалежності відплив капіталу з України завжди значно перевершував притік інвестицій. Фактично бідна Україна фінансує багаті західні країни, котрі мають її за джерело дешевої робочої сили і сировинних ресурсів, яких, на жаль, в країні не так багато.

Один з головних наслідків становлення українського капіталізму – здичавіння людини, тобто загнивання її морального, культурного і духовного рівня. Наслідки «капіталізації» цілком співставні з наслідками Голодомору початку 30-х років. Історикам майбутнього ще належить об’єктивно оцінити весь жах нашого «перехідного періоду» і його руйнівні наслідки для історичного майбуття України.

Первинне накопичення капіталу в Україні відбувалося відповідно до схеми, описаної ще класичним марксизмом: по-перше, шляхом «приватизації» несправедливо і незаконно експропріювали держвласність, внаслідок чого багатство опинилося в руках небагатьох; по-друге, зубожіла основна маса населення. Причому головним інструментом здійснення первинного накопичення капіталу на користь олігархів і бандитів стала держава: за допомогою державних механізмів була не тільки варварськи розграбована держвласність, але також здійснені гіперінфляція і різного роду економічні афери типу так званих трастів, унаслідок чого більшість населення відкинута за межу бідності. Такий результат «реформ» не є випадковістю або помилкою, адже капіталізм може успішно функціонувати лише тоді, коли на ринку знаходиться більшість знедолених, убогих людей, готових дешево продавати свою працю. І це ще кращий вихід, оскільки ті, хто не вписався в нові умови, приречені на вимирання.

Українське суспільство все більш стає класовим, буржуазним, де пануюче соціальне і культурне становище займає буржуа, чий духовний світ визначається тією роллю, яку він грає в соціальній структурі. Головним мотивом життєдіяльності буржуа є прагнення до накопичення капіталу. Для нього значення буття полягає не в тому, щоб кимось бути, а в тому, щоб «мати», причому чимраз більше.

Новітня українська буржуазія помітно відрізняється від буржуазії країн Заходу. Якщо духовною основою західної буржуазії була протестантська етика з її культом чесної праці, то в української буржуазії такого етичного стрижня не було, так що з європейською буржуазією її ріднить, мабуть, лише любов до великого корита.

 

Даремно ми не повірили вождям світового пролетаріату

 

Згадаймо, як настирно ті вожді переконували нас, що капіталізм – не жилець на цьому світі, бо його остання стадія – імперіалізм – загниває на пні. Дарма ми їм не повірили. Тепер це загнивання вочевидь спостерігаємо в рідному краю. Навіть без «останньої стадії». За приклад візьмемо таку скромну за промисловим потенціалом область, як Тернопільську.

Згадаймо, що ми, тернополяни, мали до того часу, як до нашої хати вдерся капіталізм? Мали потужну наукову, промислову, аграрну, освітню, лікувальну, культурну базу. Мали високотехнологічні заводи «Оріон» і «Сатурн», КБ «Промінь» з розробками космічних технологій, мали суперсучасний завод «Квантор», який виготовляв загадкові мікросхеми на новітньому японському обладнанні. Все пішло на металобрухт! А в цехах «Оріона» перекупки торгують яйцями та петрушкою.

Мали «флагманів» вітчизняної промисловості – комбайновий завод і «Текстерно», котрі удвох забезпечували половину річного міського бюджету. На весь Союз славилися світлотехнічні вироби «Ватри», фарфорового і заводу штучних шкір. Можливо, якість не всіх виробів була достатньо високою, але в будь-якій передовій країні неодмінно знайшлися б фахівці, котрі легко вивели б ту якість на світовий рівень. У Тернополі таких фахівців чомусь не знайшлося та й ніхто їх і не шукав. Тисячі викинутих на вулицю інженерів цих підприємств подалися на заробітки за кордон, проклинаючи долю за те, що народилися в Україні.

А ще в районах і селах ми мали потужні підприємства «Сільгосптехніки», міжколгоспбуду, машинно-тракторні двори і майстерні. Все краще з них розкрадено і продано, решта пішла на металобрухт. Нормальний господар такого погрому ніколи не допустив би. Його міг допустити капіталізм, який загнився ще до народження...

Аби прискорити процес того загнивання, був, як пригадується, кимось сформований так званий «директорський корпус». На перший погляд, ніби правильно, бо хто краще розумівся на економіці, ніж директори підприємств і голови колгоспів. Та пригадаймо, якою «капіталізацією» підприємств, об’єднань, колгоспів займалися ті непмани! Монголи хана Батия поряд з ними виглядали б школярами! В нормальній правовій державі їхні злочинні дії підпадали б під статтю Кримінального кодексу. І то не під одну!

Якби ті «ожирілі князьки» мали в серці бодай крихту любові чи жалю до нещасної України, вони готувалися б до інтеграції в світову економіку, переоснащували підприємства новітніми технологіями, шукали заміни «обірваним економічним зв’язкам». Натомість вони всі як один, наче по команді, гарячково обставляли підприємства «дочірніми фірмами», масово перекачували в них фінанси і фонди головних підприємств, свідомо доводячи їх до банкрутства і розвалу. Деякі знайомі авторові директори перед смертю (! ) чесно зізнавалися своїм рідним, що розвалювати заводи та об’єднання їх змушували ті, хто їх на ті посади висував і з ким вони повинні були ділитися прибутками від «дочірніх фірм», від «загнаних» за кордон партій кольорових металів і технологічного устаткування. Це дає підстави зробити висновок, що акція знищення українського промислового потенціалу була спланована, до того ж, силами не чужинецькими, а своїми, українськими. Ні американські шпигуни, ні ізраїльські аферисти тут ні до чого.

Зазначу: Тернопільщина – не виняток. У такому ж стані економіка всіх областей країни, більшість з яких за роки незалежності зазнала ще катастрофічніших втрат. Попри все це влада має нахабство заявляти, що наша економіка зростає небаченими темпами. Зростає на старому, недобитому, ще радянському технічному та технологічному устаткуванні? Яке фактично догниває? Шановні владоможці, майте ж совість!

Отак ми, українці, «мудро та патріотично» розбудовуємо свою незалежну капіталістичну державу.

Сьогодні вартої уваги промислової галузі в області нема. Наївно думати, що у пригоді тернопільським промисловцям можуть стати наука, новітні технології, високі патріотичні поривання. Науки вони ніколи не поважали і тому з «ноу-хау» їм не по дорозі, а патріотизм давно продали за гроші. Якщо часом і трапиться якийсь новатор, то це скоріше виняток, «маяк», як свого часу була «маяком» серед кукурудзівників краю знатна героїня праці Євгенія Долинюк.

Не вірте, шановні, що комбайновий загинув, бо в Україні не було умов для його виживання. В Україні було все – до останньої гайки і шплінтика, аби завод в перші роки незалежності випускав техніку вкрай потрібну для капіталізації вітчизняної економіки. Але, мабуть, команда була не та... Тоді на заводі-гіганті працювала понад тисяча інженерів, за роки незалежності до них могли приєднатися ще стільки ж випускників Тернопільського політехнічного університету. Щоб такій армії інженерів не дати собі ради з випуском потрібної нашому господарству техніки – це хіба в головах геть розуму не мати!

Харчова галузь, якою нині прикривають свою економічну неміч керівники області, – не промисловість. Це лише жінки з баняками та макогонами. Це ганьба чоловічої половини населення краю, які фактично живуть на утриманні у жінок. Як і базар – не індустріальна база. Перехід – вимушений – десятків тисяч робітників, інженерів, учителів, економістів на базарні прилавки – це нещастя для тернополян. Ми сором’язливо називаємо їх малими підприємцями. Насправді, це лише малі перекупники та малі спекулянти, а не підприємці...

 

Сільське господарство – коневі під хвіст

 

Антинародний «директорський корпус» злочинно діяв не тільки в промисловому, а й аграрному секторі Тернопілля. Якщо порівняти досягнення підприємств соціалістичного села з досягненнями підприємств села капіталістичного, то цифри вражаючі.

Так, у 1990-му валовий збір зерна становив 1400 тис. тонн, тепер – 600 тис. тонн; виробництво м’яса – 135 тис. тонн, тепер – 8, 2 тис. тонн; молока – 500 тис. тонн, тепер – 35, 4 тис. тонн; картоплі – 350 тис. тонн, тепер – 24 тис. тонн... Правда, деякі крихти маємо в немічному «тіньовому секторі», який гонорово називаємо приватним.

Майже кожен голова колгоспу про виважений, ефективний перехід свого господарства на капіталістичний спосіб виробництва, про раціональне перетворення його на сучасну ферму не подбав. Усі дружно подбали лише про загнивання господарства шляхом розкрадання колективного майна, основних фондів та фінансів. І знову ж таки діяли вони, як і директори підприємств, організовано, за наперед спущеним з вищих інстанцій планом дій: розвалити, розпродати, а виручкою поділитися з «плановиками». Не минуло й кількох років, як потужної колгоспної техніки не стало. Трудомісткі процеси на селі значною мірою переведені на кінську тягу, на ручну працю. З дивовижною легкістю забуто досягнення агронауки про сівозміни, репродукції, захист рослин. Стривайте, але це вже не капіталізація, а феодалізація села!

А ось і кінцевий результат капіталізації двох основних виробничих галузей краю. На початок 1990 року сукупний валовий дохід області в грошовому еквіваленті становив 5 млрд. крб. (рівно по 2, 5 млрд. крб. дали промислова і сільськогосподарська галузі). Сьогодні він ледве дотягає до мільярда гривень. Але купівельна сила карбованця тоді була в середньому в десять разів вища, ніж нинішньої гривні. (Порівняйте: буханець хліба – 16 коп. і 260 коп.; кіловат електроенергії – 4 коп. і майже 40 коп.; книжка – 3 крб. і 30 грн; ціна бензину, дизпального, оплата за житло та компослуги – підвищення в десять разів). Тобто 5 млрд. крб. 1990 року – це сьогодні 50 млрд. гривень. А область має лише 1 млрд. гривень річного сукупного доходу. Тернопільщина загалом безпросвітно дотаційна, перебуває на утриманні «регіонів». Така ціна нашої «непманізації».

Катастрофічне звуження бази оподаткування з індустріальної до переважно фізичних осіб, до «подушного» як основного джерела наповнення місцевого бюджету – це повернення до часів Сковороди і Шевченка, коли «латану свитину з каліки знімали» – за подушне.

Патякання можновладців про те, що, мовляв, аби краще жити треба всім краще працювати, при всій своїй зовнішній логіці сприймаються українцем як знущання з обкраденого, зубожілого народу. Краще працювати, щоби злодії могли ще більше красти? Усвідомлюючи це як аксіому, українець працювати краще не буде, хіба би зовсім втратив глузд. Щоб люди краще працювали, насамперед потрібно, аби сукупний продукт розподілявся справедливіше. Без цього чесна праця позбавлена сенсу.

Не допоможуть і побрехеньки про іноземні інвестиції в нашу економіку. Інвестори не такі наївні люди, як декому здається. Вони добре бачать, що щорічний відплив капіталу з України за кордон перевищує всі розумні норми. То чому ж Україна для розвитку економіки не використовує власних капіталів із зарубіжних банків та офшорів, а запрошує інвесторів? Щоб обкрадати їх за відсутності правових гарантій? Що це за підозрілі ігри? Фактично бідна Україна останніми коштами, що має, фінансує сьогодні багаті західні країни, і саме тому зарубіжних інвесторів їй не бачити. Мусить залазити в мільярдні борги. Але хіба це вихід?

Я вже втратив лік тим західним інвесторам, які цікавилися нашим комбайновим, «Текстерно», заводом штучних шкір, фарфоровим, пропонували проекти будівництва заводів автодеталей і сміттєпереробного, виробництва дизпального з ріпаку... І що змінилося?

За статистичними даними (які завжди приблизні) 60 тисяч тернополян-заробітчан щороку «інвестують» родичам в область до 200 млн. доларів або один мільярд гривень, що перевищує її власний річний сукупний дохід. Таке враження, що влада живе своїми інтересами, а населення – своїми. Обходяться без взаємозв’язку!

Заодно з галузями промисловості і сільського господарства тихо загнивають і сфери освіти, охорони здоров’я, ЖКГ, плачуть над щербатою долею наука і культура. Комфортні лікарні тільки для багатих, а для бідних досить голого ліжка в лікарняному коридорі та кілька таблеток аспірину. Бідному нині легше померти, аніж витрачати на лікування кошти, які йому й не снилися. Почастішали випадки, коли рідні хворого, вийшовши за двері лікарні, викидають на сміття рецепти, які вони не в змозі оплатити...

У школах учителі через низьку і багаторічну нерегулярну оплату праці втрачають мотивацію навчати і виховувати учнів. Процвітання інституту репетиторства засвідчує, що середня школа не виконує свого призначення, а той факт, що серед випускників медалістів чимраз більше та ще й золотих у п’ять разів більше, ніж срібних (що в природі просто не може бути), свідчить про проникнення в школу корупції.

У вищих школах плата студентів-контрактників за навчання досягла такого абсурдного рівня, коли половина студентів своїм коштом забезпечує навчання другій половині. Такої чудасії навіть в Африці нема.

Не випадково за роки «непманізації» загрозливо скоротилася чисельність населення країни й області внаслідок дочасного вимирання та еміграції, котра радше нагадує евакуацію. Множаться лави безпритульних дітей, розбитих сімей, хворих на туберкульоз, СНІД, поширюється алкоголізм та наркоманія. Одне слово, минуле в нас собаче, а майбутнє свиняче, як сумно кепкують тернополяни в Рік Свині, що настав після Року Собаки. Бо на Заході «чорні оракули» вже каркають, що до 2050 року в Україні залишиться чи то 25, чи 15 млн. жителів, серед яких далеко не всі будуть українцями...

Українська держава сьогодні переживає кризу національної довіри. Якщо спочатку цинічніша «номенклатурна буржуазія» для збереження своєї влади і награбованого добра в нових умовах скористалася ідеологією націоналізму, то пізніше навіть найнаївніші прихильники націоналізму почали підозрювати, що за декларованими гаслами про національні інтереси ховаються коритні інтереси зажерливих політиків і кримінальних «братиків». Ідеологія націоналізму стала українській буржуазії, що зароджується, у пригоді в боротьбі з останньою надією трудового люду на соціальну справедливість. Просте сьогодні ідеологічний потенціал націоналізму, що дозволяв «жирним котам» маніпулювати свідомістю широких мас, добігає кінця. Попутно звернемо увагу на той факт, що насправді розкол в українському суспільстві проходить не стільки по етнічній ознаці «Схід – Захід», скільки по класовій «олігархи – трудящі маси». Не випадкове також те, що Президент Ющенко і його «любі друзі» так легко знаходять спільну мову з олігархічною верхівкою Партії регіонів: все-таки тут була загальна основа економічних інтересів, в чому, власне, і виявляється «класова солідарність» буржуазної еліти.

У той же час для того, щоб в суспільстві зберігався хоч якийсь мінімальний рівень довіри, що гарантує капіталізму необхідну для його існування стабільність, населення повинно вірити, що держава все ж таки є тим інститутом, який представляє і їх інтереси і який в змозі підтримувати мінімальну справедливість в суспільстві.

Проте проблема у тому, що в це в Україні вже мало хто вірить. Держава практично повністю втратила довір’я в очах патерналістськи налаштованого українства. Держава і право перестали, з погляду населення, виконувати один з головних своїх обов’язків – підтримку соціальної справедливості. Якщо в такій державі бандити і злодії не перебувають у в’язницях, а засідають в парламенті і уряді, то вона просто не потрібна народові. Загнивання капіталізму в Україні призвело до загнивання держави.

Одним із симптомів загнивання державності є також недовіра до Верховної Ради і депутатського корпусу, що граничить з глибоким презирством.

Отже, український капіталізм, за своїм походженням і суттю кримінально-олігархічний, позбавлений необхідної легітимності в очах більшості населення. Це безпосередньо спричиняє кризу легітимності держави, оскільки вона виявилася нездатною захистити права громадян перед свавіллям і грабежем з боку олігархів.

 

Або спитися, або сказитися

 

Чи не найбільшим лихом становлення нашого капіталізму, більшим, ніж економічна криза (хоча це й одного поля ягоди), є падіння морального, культурного, духовного рівня населення.

Сьогодні у світі відбувається переосмислення старих понять, що нібито економіка зі своїми об’єктивними законами править світом. Так воно так, але сама економіка, виявляється, цілком залежна від глибинної психології, ментальності людей і в кожного народу вона розвивається так, як їй це дозволяє його ментальність. Уже й не збагнеш, які закони об’єктивніші. У дружнього, організованого, патріотичного народу одна економіка, в недружнього, неорганізованого, непатріотичного – зовсім інша. Тому і маємо нині капіталізм американський, німецький, японський. І, звичайно, український.

Моральна деградація українців мала дві першопричини: це незаконна прихватизація «загальнодержавної» власності і масове безробіття обкраденої решти населення. З середовища «прихватизаторів» вилупилася наша пострадянська буржуазія. Вона, звісно, по команді «зверху» сформувалася з учорашніх «вірних ленінців», номенклатурників таємної агентури, підприємливого криміналітету і тих, хто найближче стояв до приреченого на заклання пирога народного добра. Буржуїнами стали ті, хто не був переобтяжений такими «пережитками», як моральність, порядність і совість, зате володіли психологічною якістю, котра дозволяла їм ефективно обкрадати й експлуатувати ближніх. Для придання собі історичної ваги в очах розгубленого від такої несправедливості населення вони приватизаційний грабіж іменували «реформою», а себе стали величати «реформаторами».

Аморальна «реформа» обернулася аморальними наслідками. Якщо одним можна безкарно розтягати державну власність, то чому б іншим не можна зайнятися рекетом, сутенерством, торгівлею людьми, наркотиками, проституцією? Хіба це не бізнес? Отже, з легкої руки «реформаторів» відповідно втрачають честь і совість тисячі і тисячі дрібніших жертв капіталізації: спекулянти, шахраї, злодії, пияки. Вони також хочуть жити. Для таких «бізнесменів» християнська мораль не є і ще довго не буде законом життя, тому вони жадібніші, підліші і жорстокіші, ніж їхні західні «колеги». Для таких «християн» бідняк у своїй бідності винен сам і співчуття не заслуговує.

Нагадаю, що за даними науки лише 5% дорослих громадян країни мають хист до підприємництва. Ще 5% назбирається тих, кому здається, що вони мають такий хист. Ну, а решта 90% в процесі капіталізації обдурених і обкрадених людей, виходить, сама винна в своєму зубожінні і співчуття не заслуговує? А здавалося, що всі ми – християни...

Від масового безробіття найбільше потерпають жителі сіл, малих містечок і райцентрів. У містечках і раніше з працевлаштуванням було важко, а зараз – просто катастрофа. Для більшості молодих людей залишається лише шукати заробітку за кордоном. На зміну останній, найвищій стадії колгоспного кріпацтва прийшов «ідіотизм сільського життя» (вислів Маркса). В обласному центрі все ж є театр, футбол, концертні, виставкові зали, супермаркети і базари, у святкові ночі майже безнастанно лунає ракетно-феєрверкова стрілянина, в численних ресторанах та барах жодного вільного місця – то гуляє новоявлена буржуазія. А в містечках і селах повний занепад культурного, духовного життя – пустка, нудьга і цвинтарна безнадія. Людині за поріг хати нікуди вийти. Мої рідні, які проживають в одному з таких містечок і в селі, постійно повторюють: «Від такого життя можна або спитися, або сказитися...»

 

Гнилий капіталізм – гнила демократія

 

Однією з ліберальних ілюзій періоду постперебудови в Україні було те, що капіталізм автоматично принесе демократію і права людини, проте на ділі він приніс плутократію, тобто владу не більшості, а великих грошей. В черговий раз виявилося, що суперечність між демократією і капіталом є основною соціальною суперечністю.

Український капіталізм унаслідок своєї особливої агресивності і дикості створює реальну загрозу демократії, свободі і правам людини. Він не тільки економічно поневолює людину, перетворюючи її на товар, а й маніпулює за допомогою ЗМІ її свідомістю. Ідеал капіталізму – «людина економічна», покірливий раб своєї зарплати і маніпульований рекламою бездумний споживач, сенс життя якого в нагромадженні грошей. По суті, український капіталізм в нинішньому вигляді несумісний із справжньою демократією.

Критикувати легко. Незрівнянно важче порадити, як нам жити далі. Передусім треба усвідомити, що капіталізація не така страшна, як ми собі її малюємо. Живуть же люди в процвітаючих капіталістичних країнах у десять разів краще, ніж ми, а ми до них у найми просимось – мільйонами! Просто до капіталізації треба ставитися з розумом. Звідси – перше запитання: у нас є кому ставитися до капіталізму з розумом? Тож порадьте, де того розуму взяти?

Для початку потрібно всім нам подбати, аби рівень і якість життя в Україні хоча б «на гарматний постріл» наблизилися бодай до рівня життя наших західних сусідів. Щоб вийти на такий рівень, мусимо дати лад політичній, економічній, соціальній системам країни. Звідси друге запитання: чи вистачить у нас розуму, доброї волі та історичного часу, аби подолати нами ж створений політичний хаос і розбрат у країні? Чи вистачить здорового глузду, волі і часу, аби своїми ж руками не руйнувати, не розкрадати власну економіку? Чи вистачить розуму і доброї волі, аби впродовж бодай 10 років підвищувати працюючим заробітну плату щороку не на 15%, а на тисячу гривень і в такий спосіб у соціальній сфері вийти на рівень заможності населення європейських слов’янських країн? Бо в бідних націй завжди безлад, розбрат і сварка.

Нам треба чітко усвідомити, що Москва ніколи не змириться з тим, щоби українці жили заможніше і культурніше, ніж росіяни. Для неї ми не маємо права жити краще, аніж якісь там перм’яки чи марійці. Врятуватися від цього лиха можна лише невідкладним вступом до Євросоюзу і НАТО. Звідси третє запитання: чи вистачить у нас розуму, доброї волі та єдності, щоб захистити своє майбутнє, долю своїх дітей та внуків від антиукраїнської злоби північного сусіди?

І, нарешті, останнє запитання: як на ці історичні процеси можемо впливати ми, скромні провінційні тернополяни, вінничани, полтавці, херсонці?

Та все ж один вихід є! Якою б дикою капіталізація не була, а український капіталізм буде точнісінько таким, яким його захоче мати українська ментальність. Ця ментальність, як той шашіль, побила на трухлятину вікову неволю і сталінський тоталітаризм, перетравила і виплюнула «розвинутий соціалізм». Перетравить і нинішню капіталізацію. Не знаю, чи буде в нас «багатоукладний» соціалістичний капіталізм, як у Канаді, чи капіталістичний соціалізм, як у Швеції. Але що буде український народний капіталізм – це точно. Головне, не втратити віри в перспективу, що справедливий світ можливий і досяжний. Бо перспектива завжди є. І за неї треба боротися!

 

2007 р.

 

Балаган,

⇐ Предыдущая6789101112131415Следующая ⇒

Поделиться: