Або Наше відродження – в саморегуляції

 

Країна розбалансована. Країна поступово перетворюється на балаган. Коли половина населення, щоб якось вижити, перепрофільовує рідний край на безмежне торговище, де вона торгується і продається, спекулює і шахраює, обмінюється хабарами і корупційними схемами, а друга половина на цьому ж торговищі п’є-гуляє, веселиться і плаче, немов перед кінцем світу, то для означення загальної картини нашого буття слово «балаган», на превеликий жаль, з кожним днем чимраз доречніше. В балаган гейби шекспірівського рівня трагікомізму обернувся наш недолугий парламентаризм і ради всіх рівнів, а з ними кульгава демократія, криворука виконавча влада, а відтак уся політика, економіка, суспільні відносини, культура і мораль, бізнес усіх розмірів і сільське господарство (останнє то таки точно).

Усе наше суспільне життя – це лише купа балаганів, з яких ніяк не вдається скласти щось путнє, тим більше вибудувати порядну європейську державу. Ситуація зараз така, як у відомому анекдоті про українське пекло: сьогодні бракує смоли, завтра – дров, післязавтра – сірники відсиріли. Чорти бісяться від злості: в німецькому пеклі завжди все під рукою, в японському всі технологічні процеси на електроніці, в американському інвестицій стільки, що грішники почуваються, як у небі, а українські грішники і в казані діляться на партії, фракції та коаліції, чубляться за владу, шукають винних...

У перші роки незалежності ми наївно вірили, що для розбудови держави і нації потрібні лише три «пе» – патріотизм, професіоналізм і порядність. Де нині ті «пе»? Натомість маємо безліч «бе» – безголів’я, безталання, балаган, безробіття, безгрошів’я, безвідповідальність, безчестя, безнадія... Якість життя для простого люду стала нестерпною. Аби патріотові заснувати свій жалюгідний бізнес, потрібно щонайменше 50 довідок (за кожною доводиться по три рази бити ногами і комусь двічі платити); щоб професіоналові провести до житла газ чи воду, таких довідок і витрат треба 25; щоб порядного громадянина похоронити – довідок 10; молодь скніє без роботи, а як знайде її – чомусь нема зарплати або її чомусь треба вибивати з боєм. Де в демократичному світі є такі закони? Доборолись українці до самого краю, що вже й помирати їм не страшно, у пеклі, кажуть, гірше не буде...

І все ж навіть у такій ситуації більшість громадян уперто уповає – як на останню надію – на мудрого, суворого, але справедливого лідера – батька нації, котрий твердою рукою дасть лад країні, покарає злочинців і винагородить чесних патріотів, ліквідує безробіття, крадіж, спекуляцію та корупцію, оздоровить економіку, вдесятеро підвищить середню зарплату і пенсії, подолає тупорилу бюрократію, подбає про освіту, культуру, здоров’я народу, тобто дасть усе готове.

До певної міри такі сподівання слушні. Бідних людей можна зрозуміти, коли вони видають бажане за дійсне, бо народ насправді сам собою не керує, не владарює і сам себе не веде, а, готовий на самопожертву, прагне йти за визнаним провідником і вірити, що його ведуть правильною дорого. Та от заковика: звідки такий геніальний лідер, такий мудрий батько мав би взятися? Як він зміг би вирости, виховатися нині в моральній атмосфері нашого балаганного торговища і хто дозволив би йому стати таким у середовищі національної невизначеності, патріотичної розслабленості, масового превалювання особистих інтересів над суспільними, в атмосфері, коли «нікому нічого не треба», лише відірвати свій шматок хліба, мерщій сховатися в кущі і швидко з’їсти, поки інші не занюхали і не видерли. У таких «реаліях» Мойсеї не виростають. Виростають януковичі.

Інша частина наївних патріотів, у свою чергу вірить, що над нами знову змилосердиться Господь, як змилосердився в 1991-му і, обминувши всі наші провини, таки пошле нам омріяного провідника, який здивує світ. Дуже нелегко в це повірити, бо за які, справді, заслуги нам належить Божа благодать? За те, що на одного новонародженого у нас припадає два, вбитих абортами (32 мільйони життів втратила Україна впродовж останнього півстоліття від абортів). За те, що ми ведемо перед у Європі за захворюваннями на СНІД, венеричними хворобами, за проституцією, дитячою безпритульністю, наркоманією, алкоголізмом, екологічним забрудненням довкілля? Доки можна випробовувати Боже терпіння?

Безоглядні оптимісти чомусь випускають з уваги, що сторіччя бездержавності не могли проминути для нас безслідно і безкарно. Нація значною мірою розгубила інстинкт державотворення. Нема в нас нині мудрих, шляхетних політиків, нема династій з генами володарів-державотворців, усіх давно винищили вороги і «сира земля накрила», як співається в одній з повстанських пісень. Нині маємо, м’яко кажучи, балаганні ватаги нестійких, ненадійних патріотів з непередбачуваною поведінкою, яким просто небезпечно довіряти. Скільки вже було серед відомих у країні діячів, котрі видавалися нам розумними, щирими патріотами, доки раптова зміна обставин не перетворювала їх на зрадників, перебіжчиків, жалюгідних нікчем. З останньої серії балаганних паяців: Мороз, Головатий, Кінах, Бокий і ще десятки брехунів (Шуфрич, Чорновіл, Герман, Богословська), фізіономії яких на телеекранах чесним українцям просто гидко бачити. Та вражає навіть не те, що їх так багато. Вражає дисбаланс, що таких нікчем з кожним днем чимраз більше, а мудрих, мужніх, шляхетних патріотів чимраз менше. От над чим усім нам треба застановитися!

 

Отже, переходимо до саморегуляції

 

Сьогодні Україна потерпає від злиднів, масового безробіття, втрати значною частиною населення економічних і соціальних орієнтирів у житті. Українство розповзається на всі чотири сторони світу в пошуках хоч якогось заробітку, в пошуках елементарних засобів до існування, як розповзалася в часи лихоліть після поразок визвольних війн Хмельницького, Мазепи, Петлюри, втрачаючи національну самобутність, честь і достоїнство. В умовах масового зубожіння проблема працевлаштування і пов’язаного з ним заробітку рівнозначні проблемі фізичного виживання взагалі. Цей смертельний для нації процес ставить під загрозу саму ідею побудови незалежної держави. Він не може тривати безконечно. Від того, як скоро нам вдасться зупинити його, залежить завтрашній день України, кожного з нас зокрема.

Який бачиться вихід із цієї загрозливої ситуації? Вихід є, він – у структуризації суспільства на засадах самоуправління і саморегуляції. Це той шлях, на який за останні роки організовано й з очевидною вигодою для себе ступили наші західні сусіди – угорці, чехи, поляки, словаки, прибалти. Ми також хочемо жити заможно, як і вони, але за п’ятнадцять років не спромоглися структуризувати суспільство, тупцювали майже на місці, не маючи поняття, що таке саморегуляція і в яких тлумачних словниках шукати пояснення цього терміну, не маючи, як показує практика, ні в низах, ні у верхах навіть бажання зацікавитися ним. Наші люди донині не знають, як дати собі раду.

Суть проблеми – у повному переході суспільства від регульованого державного способу життя до саморегуляції на засадах економічного, соціального, правового самоврядування, самоуправління, самофінансування, від злиденного існування на утриманні держави до повного забезпечення потреб на власний розсуд, звичайно, при розумній батьківській та материнській підтримці держави, до самозбагачення кожного працелюба, підприємливого громадянина, як, до речі, і живуть нині – і непогано! – люди в багатьох країнах.

Принцип саморегуляції є визначальним для ділового світу початку XXI століття. Хто його сповідує – живе по-людськи, хто ні – скніє в злиднях. Без такої трансформації нашої спільноти не обійдемося і ми, якщо хочемо називатися європейцями.

Як виглядає саморегуляція, скажімо, на низовому рівні? Хто мав нагоду побувати в польських, словацьких, угорських селах, той бачив: на кожних третіх воротах є вивіска, що господар виготовляє меблі, ремонтує авта, годує свині, робить ковбаси, слюсарює, виготовляє будівельні матеріали, шиє одяг, взуття, надає інші послуги. У наших селах і на кожних тридцятих воротах такої вивіски не побачите. На ціле село (кожен може назвати своє) – один кравець, один механік, один ковбасник – і все? Така ж сама підприємницька неміч і в наших містечках. І таке ж безпросвітне безробіття. Аж ніяк не з вини нещасних людей.

Жителі сіл і містечок сусідніх країн виробляють товарну продукцію, надають платні послуги, заробляють гроші, збагачуються самі і наповнюють місцеві бюджети. На їхніх теренах широка база оподаткування, річні бюджети їх сільських управ (у переводі на гривні) у 10 разів більші від річних бюджетів наших райцентрів, а середні заробітки у стільки разів вищі від середніх наших. Чому? Бо, скажімо, на 10 тисяч сільських жителів Галичини за статистикою є лише 17 дрібних підприємств (та й то половина з них – на папері), тоді як у сусідній Польщі на таку ж кількість населення їх у десять разів більше. Причина: наші підприємливі люди не мають коштів, аби відкрити своє діло, не можуть збувати свою продукцію, бо населення неплатоспроможне, а хто має і може це робити, того додушать податками. І коло замикається на безвиході.

Чи треба дивуватися, що більшість західноукраїнських областей зароблять собі на злиденне прожиття лише половину бюджетних коштів, а другу половину рік за роком вижебрують у держави. У владних верхах виношується хибна ідея розформування окремих наших областей, що лише поглибить проблему безробіття і зубожіння місцевого населення.

Так не повинно бути, бо в даному випадку ми маємо справу не з об’єктивними законами економіки, а лише з елементарною незрілістю суспільства, з безголів’ям і у верхах, і в низах. Справді, чого чекають наші сільські люди? Що держава і далі даватиме їм роботу, зарплату, житло, а з колгоспних полів і далі можна буде красти на прожиття? Але ж ті часи минули! А чого чекають наші владоможці? Що наша економіка сама реформується, суспільство само структуризується, що злидарі без гроша в кишені самі масово займуться бізнесом? Але ж час здійснення тих реформ та трансформації хтось мав би організовано наближати!

Де нині молода робоча сила України? В Росії, Італії, Іспанії, Португалії? Може, всі ми подамося туди на заробітки, а Україна нехай пропадає? А розбагатілі злодії нехай і далі граються у виборчі кампанії та парламентські фракції? Доходить до того, що молоді українки–заробітчанки виходять заміж за кордоном повторно і не мають уже бажання повертатися додому, до своїх дітей, – до бруду і злиднів нашого реального життя. Зубожілі родичі людини, що занедужала, отримавши від лікарів рецепти на ідіотськи дорогі ліки, за воротами лікарні мовчки викидають ті рецепти на сміття, виносячи таким чином – не зі злої волі, а винятково з причини безнадійної бідності – смертний вирок близькій людині. Самогубства з тих же причин стали явищем, яке вже нас не хвилює. Процес занепаду української нації чимраз більше набирає трагічних рис. Офіційно Україна посідає перше місце в Європі за темпами скорочення (читай – вимирання) населення...

 

Як подбаємо, так і будемо мати

 

По суті, ми сьогодні живемо в умовах безтермінової «шокової терапії» (в народному розумінні цього терміну), що триває з часу здобуття незалежності і кінця їй не видно. Хто може сказати, скільки вона ще триватиме? Ні з трибуни парламенту, ні з уст міністрів ми не чули на цю тему жодного слова. Чи вони усе добре усвідомлюють, але чомусь мовчать, чи самі нічого не знають?

Як сталося, що наші західні сусіди на шляху структуризації суспільства на засадах самоуправління і саморегуляції набагато випереджають нас, хоча в перші роки незалежності починали з тих же проблем, з тієї ж «шокової терапії», що й ми? Той же обвальний був спад виробництва, масове безробіття, астрономічна інфляція і як наслідок – різке зниження життєвого рівня населення. І все ж вони швидко й упевнено подолали притаманні постсоціалістичним країнам «перехідні хвороби». Пояснення одне: вони усвідомили, які переваги людям забезпечує фактор саморегуляції суспільного життя, а ми ні. Ми й далі витаємо в світі мертвих псевдосоціалістичних догм – деморалізуючій спадщині тяжкого бездержавного, колоніального минулого, змарнувавши перше півтора десятиліття незалежності. Скільки ще треба десятиліть, аби керівники нашої держави, політичні партії, усі патріоти України усвідомили це?

Одвічне наше питання – що робити? Те ж саме, що й наші західні сусіди, – ще десять років тому треба було повернутися лицем до рекомендацій Європейської хартії про місцеве самоврядування (з якими нам, відверто кажучи, і досі ліньки ознайомитися, бо ми ще й не усвідомили як слід, що взагалі треба ознайомлюватися) і ще вчора провести через новообраний парламент пакет украй необхідних реформ. Насамперед адміністративну, бюджетну, податкову, судову реформи. Без цього годі сподіватися, що запрацює економічна реформа, на яку ми покладали стільки надій, а насправді вийшло, що віз опинився попереду коня. Реформи настільки серйозні, що без їх реалізації нинішнім поколінням українців годі дочекатися добробуту.

Тут дехто може дорікнути, що автор наївно вірить у дієвість будь-яких реформ в Україні, що вони тут комусь взагалі потрібні, та ще й не знає, які реформи в нас прийняті, а які ні. Я і справді не знаю, бо не бачу їхніх позитивних результатів. Може, хтось інший бачить? Може, на папері вони й існують десь у міністерських шухлядах, але де їхня дієвість, де економічна ефективність? У яких столицях, обласних, районних центрах, селах та селищах їх шукати за нашої державної розбалансованості, в балаганах політичного, економічного, соціального буття? Суспільні реформи – це як наукові відкриття: котрі, як відомо, мають бути експериментально, на практиці підтверджені в усіх відповідних лабораторіях світу і дати однозначний результат. У наших західних сусідів реформи працюють саме так. У нас чомусь не працюють, про що, до речі, постійно нагадує Рада Європи.

 

Без крикунів і крикух

 

Як мала би діяти, скажімо, адміністративно-територіальна реформа на низовому рівні. Насамперед наперекір відомому ідіотизмові нашого сільського життя, коли й нині деякі села нерідко під впливом малоосвічених, інтелектуально і морально нерозвинених, але дуже емоційно збуджених крикунів і крикух діляться на дві сільські ради, намагаються відгородитися одна від однієї мало не китайським муром і невідомо на якій економічній основі існувати. Так добра не буде. Навпаки, села потрібно об’єднувати у великі адміністративно-територіальні одиниці з населенням у середньому 10 тисяч чоловік, виходячи з економічної (соціальної, інфраструктурної) доцільності, аби одні з них, маючи потужніший промислово-бізнесовий, інвестиційний потенціал, не жирували на злиденному тлі інших і не змушені були «годувати» бідніших, а всі разом могли рівномірно розвиватися. (До речі, це в нас уже було, коли „укрупнені» колгоспи об’єднували по два-три і більше сіл і мали „центральну садибу»).

Керівниками (старостами) таких об’єднань слід обирати патріотичних, професійних, порядних господарів і неодмінно при них з таких же людей – наглядові ради. Обидві сторони терміном на чотири роки, особливо обдарованих – на вісім. Щоби керівники, як це в нас часто буває, не вироджувалися в «князьків», не дбали про заснування своїх «монархічних династій», не обзаводилися за хабарі «волохатою рукою» у верхах і нишком не приторговували для власної вигоди громадською землицею (як все це нині нам знайоме! ). З другого боку наглядова рада не повинна мати права вже з наступного дня після обрання керівників об’єднаних сіл починати, як у нас знову ж таки повсюдно буває, боротися з ними за перерозподіл влади. Усі важливі справи мають залагоджуватися колегіально, прозоро, на основі порозуміння і правових угод, як це зазвичай роблять громадяни розумні, статечні, добре виховані, а всі конфліктні спори – вирішуватися в господарських судах. Для початку – якнайменше недолугих емоцій, незгод та чвар (від «природжених» бунтарів, інтриганів та провокаторів слід рішуче звільнятися), а більше ділової компетентності, активності, моральності і бажання чесно дбати про загальне добро – добробут селян свого об’єднання. Дбати про підтримку малого бізнесу, збільшення кількості прибуткових підприємств і фірм, аби наповнюваність місцевих бюджетів завжди превалювала над рівнем видатків. Щоб наші села не вимирали від безробіття й занедбаності, а набирали цивілізованого вигляду, щоб люди в них мали гідні умови життя, – без наркоманії, алкоголізму, злодійства, проституції... (Як згадаєш, як вигибає нині наше село, – аж на серці тяжко...).

Адміністративна реформа й у «верхах» поставить коня і віз на свої місця. Вона очистить економіку від рудиментів колоніальної командно-адміністративної системи і її функціонерів – державних виконавчих органів, а наші голови – від безплідних псевдодемократичних догм. Громадяни незалежної України мають самі обирати депутатів усіх рівнів, місцеві ради самі формують свої робочі органи – виконавчі комітети. Вони ніким не командують, керівників підприємств не призначають і не звільняють, бо розпоряджатися приватною власністю не мають права. «Верхи» не втручаються в діяльність низових органів самоврядування, наділених самодостатніми повноваженнями, бо нема потреби підганяти людей, котрі працюють для власної вигоди. (Але потрібно безжально відганяти тих, хто дбає лише про власну кишеню, навіть якщо на початках їх буде більшість). Нікого не треба викликати в район, область чи до Києва «на килим», для вказівок, розносів чи «впровадження передового досвіду» хоча б тому, що більшість старих, ще «совкових» управлінських структур відмирають як непотрібні. Усім править закон, інтерес регіону, села, колективу і людини. Культурні, цивілізовані, законопослушні колективи підприємств, фірм, селянських спілок трудяться вільно, як один добре відлагоджений механізм, без окрику і підстьобування зверху (підганяють до роботи рабів), працюють на власну вигоду, власні прибутки, а через це – на вигоду всієї спільноти. У них, як казав поет, «в своїй хаті й своя правда, і сила, і воля».

Завдання «верхів» – дбати передусім про інтереси трудових колективів, аби вони могли ефективно працювати, дбати про інтереси регіону, дотримання закону і наповнення бюджету. А в наших реаліях – ще жорстко присікати злодійство та корупцію. Саме суспільна саморегуляція і допоможе нам подолати ганебне злодійство.

⇐ Предыдущая78910111213141516Следующая ⇒

Поделиться: