Це і є основний принцип та механізм саморегуляції – трансформації суспільного життя в ринкових умовах на сучасний лад, який сьогодні в розвинутих країнах дає найвищий економічний ефект.

Адміністративна, бюджетна, судова реформи, закон про всебічне сприяння в розвитку малого підприємництва – лише перші кроки до відродження української спільноти. Але за однієї умови: як сьогодні балаганна розбалансованість державних устоїв та механізмів влади проникає в усі сфери нашого буття – аж до подружніх, інтимних взаємин – так натомість і ефективність рятівних реформ кожен українець має відчути на кожному кроці. Інакше це не діло, інакше це буде невідповідна, безвартісна заміна, недостатня для потенційного відродження. Скільки ще потрібно століть злиднів, щоб ми заслужили таке право на національне відродження?

 

Дотація за торбу ковбаси

 

Наші українські заробітчани в Італії, Португалії, США дивуються, що заробітки тамтешніх працівників такої ж, як у них, кваліфікації в десятки разів вищі від заробітків в Україні, хоча вони працюють ні в десять разів, ні навіть утричі більше. Ця соціальна несправедливість не буде усунута, доки не здійснимо бюджетної реформи, за якою процес формування місцевих бюджетів йде знизу догори, від низових владних ланок до центральних. Сільські, селищні, районні, обласні органи самоврядування повинні мати право встановлювати розміри необхідних для їх розвитку бюджетів, фондів заробітної плати і лише оптимально визначений відсоток коштів віддавати до державного бюджету. В демократичних країнах центр не відбирає в регіонів основні кошти, як це досі „по-сталінськи» робиться в нас, щоб відтак вони, регіони, за торби ковбаси, ящики коньяку і коробки шоколадок випрошували в нього свої ж кошти на фінансування власних потреб за залишковим методом, бо пора нарешті зрозуміти: що фінансується за торбу ковбаси за залишковим методом, так само і розвивається. Але необхідні кошти надійдуть до місцевих бюджетів лише тоді, коли на місцях запрацює широка мережа середніх і малих приватних підприємств, а отже, появиться широка база оподаткування. А широкою вона буде (з огляду на реальні можливості населення), коли цьому посприяє держава – Президент, уряд, парламент.

Справді, щоб зрушити з місця наш кризовий застій, нашу стагнацію злиднів, навіть економічної, адміністративної та бюджетної реформ замало. Вкрай потрібно, щоб парламент негайно прийняв ще й новий Податковий кодекс, бо існуючі методи оподаткування лише душать та нищать малий бізнес і, без сумніву, зведуть нанівець усі результати названих вище реформ.

І винити в цьому самих податківців не варто. Чиновники вони як чиновники. Винна «декоративна» влада, котра дозволяє доморощеній компрадорській буржуазії грабувати Україну, вивозити з неї в офшори мільярди доларів (якщо вірити статистиці, за роки незалежності вивезено понад 31 млрд. доларів, лише за минулий рік – понад 3 млрд.), а треба ж якось латати діри в жалюгідній економіці, в освіті, культурі, в зарплатах, пенсіях, соціальних виплатах мільйонам злидарів! От вона й здійснює істеричний тиск на податківців, аби останні, ретельно обминаючи значну частину тіньових суб’єктів господарювання, чомусь звільнених від оподаткування (демократія ж! ), з нелюдською жорстокістю накидалися на тих беззахисних, котрих стригти можна (бо кого ж іще? ) та «виконували плани збору». От вони й виконують.
Сьогодні наше податкове законодавство таке, що працювати в бізнесі, не порушуючи закону, майже неможливо. Воно змушує підприємців ховати гроші в тінь, а податківцям дає можливість на цьому спекулювати. Саме тому податкова реформа прогальмовується парламентом, бо стара існуюча система вигідна олігархічним партіям, які рекетують підприємців. А ще дуже вигідна тим міністерським шельменкам, котрі за розподіл загальнонародних коштів на дотації звикли отримувати торби не з «гнилою», як у поета-класика, а з дуже смачненькою ковбасою.

Якщо держава справді має бажання дбати про добробут народу, вона не повинна видирати в підприємця, що ледве звівся з колін і сам ще не знає, як йому жити на світі, останню копійчину і таким чином душити його і без того кволий бізнес, а навпаки, надати йому необхідну фінансову, технічну, технологічну, методичну допомогу і правовий захист, як це давно робиться в демократичних країнах. В один час з проведенням реформ потрібно створити мережу кредитних банків, фондових бірж, подбати про ринки готової продукції, відповідно до обсягів виробленого валового продукту збільшувати в обігу грошову масу, нарешті подбати про підвищення заробітної плати працюючих, хай не в десять разів, як у багатих країнах, а для початку бодай у два-три рази. І не треба говорити дурниць про неготовність широкого загалу до цих реформ, про винятковий український менталітет, бо відколи існує світ, таке піклування держави про людину усіма менталітетами сприймається однозначно.

 

Призупинені пологи

 

Із чужої, і з власної історії ми знаємо, що населення само, без цілеспрямованої допомоги держави, на жаль, не структуризується належним чином в оптимальні терміни, а буде розгублено тупцювати на місці, як тупцює нині. Сумний приклад – земельна реформа, коли селяни із своїми паями на володіння земельними наділами покинуті напризволяще. У сільському балагані наче вимкнули світло.

За прогнозами Інституту соціології НАН України (та ми і самі це добре бачимо) соціальні перспективи нинішнього українського села лише трохи кращі від безнадійних і ще дуже далекі від того рівня добробуту, якого ми хотіли б. Батьки передають дітям те, що вміють самі, а вміють вони тільки копати, сапати, косити і кидати. На узбіччі сучасних аграрних технологій передумов, аби діти селян жили краще за них, немає. 52 відсотки батьків воліли б, щоби діти мали власний бізнес, але хто їм допоможе в цьому балагані?

Сучасні технології дають можливість підвищувати продуктивність праці на селі не на відсотки, а в рази. Так було в 50–60 роках минулого століття в Західній Європі, коли там відбулася аграрна революція, пов’язана з приходом нових технологій, техніки, наукової організації виробництва. У нас аграрна революція відбулася, але яка її мета і кому вона потрібна – нині вже ніхто не пам’ятає, а тому прихід нових технологій та наукової організації виробництва не те що не відбувся, а навпаки, стався відступ до ще довоєнного рівня господарювання. Таке враження, ніби в селянки-породіллі призупинили пологи. Вже й частину дитини (реформи) видно, але судоми припинено – і лежить безталанне, ледь живе українське село посеред світу, наче на посміховисько людям.

Влада не тільки не ініціює народження реформи, а навпаки, панічно боїться її. Бо в колишньому колгоспі трудилося від 200 до 500 селян. За нових технологій переважна більшість з них стане (вже стали! ) безробітними. А цього лиха у нас і так більш ніж досить. Тому й виходить так: роздали людям паї – і мовчимо. А раптом мода на реформи минеться?

До речі, навіть Молдова випереджає Україну в просуванні земельної реформи. Земля там віддана сільським радам, вони здають її в оренду всім бажаючим на конкурсній основі. Орендна плата поповнює місцеві бюджети, дає можливість поліпшувати життєдіяльність свого села. В Молдові не є новинкою створення муніципальних підприємств на сільських теренах. Власник землі – найслухняніший платник податків, тому що його власність найбільше піддається обліку та контролю. В Україні вихід із ситуації бачиться в тому, щоб якскоріше збулася мрія тих 52 відсотків селян, котрі хочуть бачити своїх дітей власниками, підприємцями, фермерами–бізнесменами.

Отже, без проведення реформ, про які йдеться, не запрацює в нас на повну силу економічна реформа. Значить, не буде високих темпів піднесення економіки, наповнення бюджету, розв’язання проблеми безробіття, ні зростання добробуту населення, збагачення людей праці.

Справді, звідки ж наші сусіди (Польща, Словаччина, Чехія), котрі за природними ресурсами – разом узяті – значно поступаються Україні, черпають до своїх бюджетів такі високі надходження, звідки їх громадяни мають незрівнянно вищу заробітну плату? Ось тут ми і підступилися до суті проблеми: гроші «карбує» саморегуляція економічного життя. Себто розважлива, масова, розумними людьми ініційована, державою підтримувана і захищена організація вільної підприємницької діяльності громадян, спрямована на повне задоволення потреб людини, яку та держава поважає. У нашому випадку вона має бути спрямована на порятунок українства від злиднів, припинення процесу розповзання його молодих продуктивних сил по закордонах у пошуках кращої долі, повернення їх в Україну і залучення до процесу державотворення на рідній землі. Цей пакет законів і реформ наш парламент зобов’язаний прийняти найближчим часом, не пізніше кінця цього року, інакше нам не розв’язати гострих соціальних проблем і за наступне десятиліття.

 

Нездоланні бар’єри бідності

 

Коли держава посприяє у забезпеченні цих умов, то наші люди, гнані нестатками, а тому беручкі до роботи, вже дадуть собі раду на рідній землі, не тинятимуться по закордонах у пошуках шматка хліба і з великим задоволенням працюватимуть на себе, на свій достаток, а заодно – на процвітання України.
Ось, на мою скромну думку, основне завдання кожного складу парламенту вже на перший рік їх роботи, якщо вони справді будуть зацікавлені (в чому є великий сумнів), щоб українство вибилося із злиднів, зажило по-людськи. Досягти цього можливо лише в умовах політичної, економічної, соціальної структуризації суспільства, за законами якої сьогодні живе цивілізований світ.
Одначе ми були б дуже наївними людьми, якби сприймали наші сподівання за можливий доконаний факт. Реалії, що їх маємо в Україні, не обіцяють, на превеликий жаль, скорого успіху, якого ми стільки років чекаємо. На шляху до саморегуляції нас підстерігають щонайменше три височенних бар’єри, які, дай нам, Боже, сили, мусимо якось подолати.

Бар’єр перший. Серед нас є надто багато людей, котрі криком кричать про те, що ми, виявляється, нібито не можемо переймати досвід інших країн, бо в нас, українців, мовляв, інша доля, інша ментальність, інша самобутня культура (самобутнє безкультур’я), інше, геть відмінне світосприйняття і бачення перспектив та неповторне історичне призначення. Все це насправді не більше як примітивна демагогія або комусь дуже вигідна лжа. Досвід людства епохи соціокапіталізму універсальний та об’єктивний, як об’єктивні закони економіки взагалі, і ментальність та самобутність того чи іншого народу тут ролі не грає, якщо сам народ не хоче цього. До слова, ідеї шведського соціокапіталізму з однаковим успіхом розвивають і канадці, і південні корейці.

Проблема в тому, на який культурний, цивілізаційний рівень народу, на який рівень політичної, соціальної, економічної зрілості суспільства, а також на який рівень індивідуальної культури та моралі кожного його члена зокрема лягає запозичений досвід. Коротше кажучи, якщо добірне зерно лягає в благодатний грунт, воно дає щедрі сходи. Якщо ж падає в багно, – нидіє і гине. Прикро, але рівень зрілості нашого суспільства, рівень культури кожного з нас ще такий, що з найкращих ідей на нашому ґрунті, з-під наших рук зазвичай виходить глевкий млинець. Навіть коли хочемо зробити якнайкраще – виходить як завжди. Неможливо й полічити, скільки слушних ідей, «передових досвідів» загублено, дискредитовано, скажімо, за останні десятиліття, хоча далеко не всі з тих ідей були поганими. Причина: бездержавний, віками гноблений, хронічно бідний народ цивілізованим не буває, високими ідеями не переймається. Йому не до того.

Якщо не подбати про значне піднесення добробуту народу за допомогою реформ, про які йдеться, то зубожілий люд і надалі буде ставитись до високих ідей державотворення, як до «панських жартів». Керівникам держави час усвідомити це.

Бар’єр другий. Переважна, якщо не максимальна більшість керівників наших владних структур – це діти колишніх бідняків. А психологія бідняка відома: спершу думати про себе, а потім про Україну. (Тепер настав їх злодійський зоряний час і тому вони чинять шалений спротив будь-яким позитивним реформам). Ця психологія – бич українства. Сьогодні вже ніхто не заперечує, що люди з бідняцькими душами не думають ні про Україну, ні про зубожілий народ. Лише про себе. Адже адміністративна реформа може відбирати в них «повноту влади», а бюджетна реформа – гроші. Тому бідному, тисячу разів одуреному українцеві важко повірити, що навіть таке реформування спільноти може дати скорий позитивний результат.

Бар’єр третій, найгрізніший. Наївно було б сподіватися, що двома-трьома реформами, навіть ідеальними, можна легко відродити віками бездержавну, занедбану, ворогами зіпсовану спільноту. Я добре усвідомлюю, що такі мої утопічні твердження в розумних людей можуть викликати лише скептичну посмішку. Чого сподіватися від якихось реформ, коли українці власної Конституції не поважають, крутять нею як циган сонцем. Дайте їм сьогодні хоч сто реформ, вони їх тут же візьмуть під ноги, бо, здобувши незалежність і перебуваючи вперше в своїй історії в фазі розквіту так званого первинного накопичення благ, вони, небораки, здатні перш за все дбати про свій шлунок і гребти все, що потрапить під руку, до себе. Такої думки дотримується більшість наших громадян.

І це закономірно. Не може шанувати своєї Конституції народ, який ніколи не мав і нині не має можливості жити за принципами християнської моралі, дотримуватися Десяти заповідей Божих. Ніколи не мав одного Бога, своєї Батьківщини, єдиної національної ідеї. Тому ніколи не вважав за гріх красти в чужої, ненависної йому влади, чужого пана чи чужого по крові і вірі сусіди, неправдиво свідчити проти них, тобто вибріхуватися на чім світ, аби лише самому викрутитися з халепи, коли захисту нема від кого чекати. Ніколи не шанував старших, навіть своїх батьків, бо постійно бачив, що і ті нікого не шанували. У свята Божі чи державні святкував з неприхованим інтересом наїстися та напитися від душі...

Відверто кажучи, в умовах бездержавності, в наймах у завойовників народ кращим просто не міг бути. Признайся чесно, шановний читачу, приклавши руку до серця: чи міг українець в криваві часи ленінізму-сталінізму вижити, не вміючи рафіновано красти, продавати ближнього, правдоподібно вибріхуватися, переконливо вдавати «благонадійного», в глибині душі не дбаючи тільки про себе? Якщо тобі здається, що міг, то ти або не жив у той час, або нині витаєш у хмарах демагогічних утопій. А народ не міг жити утопіями. Він змушений надавати перевагу матеріальному: не вкрадеш – не проживеш...

 

Починаймо жити по совісті

 

Та ми, українці, завжди вміли повертати біду собі на користь. Ну і що, коли колгоспний тракторист за півціни прихопив собі з заводу цегли, а з лісу – дерева на хату. Зате який особняк залишив дітям! Ну і що, коли молодий спеціаліст вступив до компартії, став головою колгоспу чи директором заводу, зате всю рідню «поставив на ноги» і сам залишився в душі щирим патріотом України. Який би балаган не влаштовували чужинці на нашій землі, українці в ньому ніколи не були на останніх ролях. У всіх балаганах вони пописувалися добрими «артистами», перетворюючи їх на театри абсурду, але все ж на театри!

Вікова бездержавність знищила нашу національну еліту, але вона навчила простих українців так дбати про себе, про особисті інтереси, що цієї науки їм вистачить на віки. Такої науки не має жоден народ у Європі.

Доба незалежності, на превеликий жаль, – і це мусило чесно визнати, – різко понизила рівень нашого життя, культури і моралі. Але для нас, навчених лихом неволі, це не є несподіванкою. Ми готові до суворих викликів історії. І наші люди нині не сидять склавши руки. Українство в русі! Мільйони людей кинулися по закордонах на заробітки, мільйони вчаться торгувати, закладати свій бізнес, ефективно господарювати – вчаться державотворення і громадянської активності. В недалекому майбутньому це принесе свої плоди.

А тепер головне: якби ми хоча б третину того потенціалу егоїзму та індивідуалізму, того завзяття, з яким ми навчені дбати про себе й особисті інтереси, та перекинули в процесі саморегуляції на турботу про громадські, суспільні, державні справи, на розвиток економіки, культури, науки, на відродження нації врешті-решт, Україна скоро забула б про кризу та негаразди. А такий потенціал у нас є.

Отже, якими грізними ці бар’єри не видавалися б, час починати долати їх з допомогою того ж пакету реформ. І потрібно для цього не так уже й багато: національно-патріотичним силам здобути, нарешті, невідворотну перевагу в парламенті. Можливо, і торішні позачергові вибори не будуть останніми і негайного позитиву не дадуть, та все ж це ще один крок, ще один урок у науці державотворення. Здійснити цей крок потрібно, щоб під помаранчевими прапорами зблокувалися всі наші національно-патріотичні сили. Тільки переконлива перемога цих сил дасть змогу нарешті сформувати в парламенті максимальну більшість свідомих державотворців і негайно прийняти ті реформи, яких уже стільки років чекає наш народ.

Якими не виявилися б результати майбутніх чергових та позачергових виборів, котрийсь з наступних парламентів неодмінно буде поворотним в історії України. Якщо патріотичні сили здобудуть перемогу, відбудеться поворот до виходу із загальної кризи, до скорого зростання добробуту широких верств населення, становлення України як заможної, демократичної, європейської держави. Якщо ж вони зазнають поразки – відбудеться поворот до ще тяжчих злиднів, остаточного перетворення України в кланово-кримінальну, наскрізь корумповану і безнадійно відсталу країну, аж до повної втрати її незалежності.

Можливо, все буде і не зовсім так, скоріше все буде зовсім не так, але що буде набагато важче, складніше і глупіше, то можете не сумніватися.

 

2007 р.

 

⇐ Предыдущая891011121314151617Следующая ⇒

Поделиться: