Чи культурна наша культура?

 

У сучасному світі головним пріоритетом людської діяльності є якість.

Не кількість на душу населення землі, металу, вугілля, нафти, хліба і м’яса, не кількість вироблених товарів, наданих послуг, хоча і це немаловажно, а їх якість. Не від кількості, а від якості людських відносин, інтелекту, духовності залежить якість сукупного національного продукту – якість життя.

У передових країнах нині судять про людину не по тому, яку саме роботу та в якій галузі чи творчій сфері вона виконує і скільки важить вироблена нею за день продукція, а передусім по тому, яка якість її праці.

Коли в народі ігнорується чи з певних причин занехаюється розуміння значення якості, то настає занепад тих сил, без яких нема поступу. В Україні, звісно, нерідко точаться розмови про культуру, але стосуються вони переважно традиційної художньої народної творчості або поведінки людини в побуті. Ми, українці, наче й не усвідомлюємо, наскільки таке розуміння культури далеке від вимог часу. Може скластися враження, ніби сучасна культура нам не конче й потрібна.

Дуже слабке в нас усвідомлення поняття культури державної, соціальної, економічної, політичної, правової, наукової, технічної, культури виробництва і праці. Усвідомлення етичного ставлення до особи, громади, обраного нами ж Президента, до рідної країни, сусідніх країн і світової спільноти.

 

Провал культурної пам’яті

 

Як засвідчує історичний досвід, переважна більшість постколоніальних країн, ставши раптом незалежними, зазнали обвальної кризи в усіх сферах буття – в економічній, культурній, моральній. Це сталося і з Україною. Доки наш народ скнів у суворих режимних шорах російського імперіалізму, він рад не рад змушений був дотримуватися в повсякденні законів радянської «табірної зони». Як тільки ці шори спали, стався цілком об’єктивний обвал і прогин рівня загальної культури. Віками уярмлене українство спонтанно відчуло потребу звільнитися від ярма чужої культури в усіх сферах навіть за умови, що та культура не скрізь була недоречною. Люди просто вирішили трохи відпочити від її мульких вимог, від осоружної «усвідомленої необхідності», а дехто, найпринциповіший, навіть від праці взагалі...

Це чітко проглядається з позиції нинішнього села. Доки існували колгоспи, в селах таки була сяка-така культура рільництва, механізації робіт, сівозмін, сортооновлення, племінної справи, захисту рослин. З розвалом колгоспів усе це наче крізь землю провалилося. Ніби стався провал в пам’яті людей, які самі ж це практикували. На наші поля знову повертаються давно забуті гужовий транспорт, плуг на кінній тязі, сапка, «гайдамацька коса» і бур’яни, ми знову сіємо пшеницю невідомо якої репродукції, вручну тягнемо за гичку буряки...

Стає очевидним, що ми, віками бездержавні, не вміємо будувати державу, не можемо дати собі ради, а тому не поважаємо, ненавидимо самі себе за власну ж недолугість. Здавалося, маємо нарешті волю, тож зберімося разом, за рік-два ухвалімо необхідні закони та берімося, браття, до праці – розбудовувати державу, націю, економіку, культуру, як це нині роблять чехи, поляки, прибалти. Але ж ні! Ми набурмосено розповзлися по «самостійних» закутках, подрібнилися на партійні кубла і, як ті павуки в банці, гриземося між собою, обпльовуємо все довкола: нині – ворогів, завтра – друзів. Ледве з ласки Божої дочекалися порядного Президента, як він опинився в облозі опозиції, проти якої негайно кучкується ще якась опозиція, котра декларується в опозиції до всіх інших опозицій – аж до опозиції проти незалежності, проти власного народу. І тому безголів’ю не видно кінця.

Дехто пояснює це приходом демократії. Але демократію можна «впускати» до країни лише на окультурений ґрунт. Коли культури бракує, демократія обертається анархією.

Якщо народ віками переймав відлуння світової цивілізації від своїх, м’яко кажучи, не вельми цивілізованих сусідів і сам був лише в силі сяк-так засвоювати його, а потім, тільки-но вичах зовнішній вплив, він зупинився в стагнації, то треба чесно визнати: перед нами спільнота, здатна ще якось засвоювати набутки культури, але не здатна активно творити їх.

Та це ще півбіди. В Україні загрозливо загострюється конфлікт між економікою і культурою. В масовій свідомості зубожілої спільноти зазвичай посилюється переконання, що турбота про культуру лише підточує сили, спрямовані на розвій економіки і добробуту, що культура, наче та зухвала нахлібниця, краде останні крихти з без того небагатого обіднього столу. Нині той конфлікт проявляється на кожному кроці – це низька культура й етика ділових відносин, виробництва, законослухняності, брудні інтриги, брехня і демагогія політиканів, нечесність, нетерпимість, вседозволеність у спілкуванні. Абсурдне протистояння чіпко оволоділо масовою свідомістю, що головне – економіка, добробут, а культура – потім, спершу треба народ нагодувати, вдягнути, обігріти, а вже як він добряче насититься, то й згадаємо про культуру, духовність, мораль тощо. Не згадаємо. Бо з переситу спершу нап’ємося, відтак захочемо сексу... Бо жодних насущних проблем цивілізації не розв’язати владі і народові з колгоспним, казарменим, жебрацьким рівнем духовності. Признаймося самі собі чесно: на абсурдному протистоянні економіки і культури омріяної багатої, могутньої, цивілізованої держави нам ніколи не збудувати.

То що ж ми нині маємо? Замість того, аби вже завтра з ясною головою братися до виконання назрілих суспільних планів і програм, ми спершу мусимо перелицьовувати, перетрясати, переламувати власну свідомість, спотворену, скалічену колоніальною неволею, кризовим безголів’ям, злидарськими негараздами і ще біс його знає чим, на свідомість сучасних державотворців? О Господи, скільки десятиліть нам буде потрібно, аби усвідомити, що культура (освіта, наука, мораль і етика, духовність, чесність і порядність) – не вороги економіці, а рідна її сестра, постійний рівноправний партнер, що наш національний прогрес і добробут повністю залежить від тісної взаємодії цих партнерів, як розвиток кожного живого організму рівною мірою залежить і від життєдайних дарів землі, і від такого ж життєдайного сонячного світла і тепла. Послуговуватися цими факторами почергово (спершу наб’ємо черево дарами землі, а потім увімкнемо сонячне світло) – це, як кажуть у народі, дурного робота. Та коли ж нарешті прийде довгожданий день нашого прозріння?

Потрібна буде нелегка праця кількох поколінь, аби Україна змогла зліквідувати цей постколоніальний обвал, вирівняти «лінію прогину» й на рівних правах прилучитися до світового поступу.

Та от дивина: жоден президент, прем’єр, спікер парламенту, віце-прем’єр з гуманітарних питань, жоден міністр культури, освіти і науки, академік, ректор чи письменник за роки незалежності не виступив з програмою розвою української культури в її сучасному розумінні та значенні. Ба навіть не порушив цієї проблеми в жодному публічному виступі. Даруйте, але я маю сумнів, щоб вони бодай усвідомлювали глибинну суть проблеми, її значення для майбутнього країни. Руки не доходять? А може, голови?..

Ставлення до культури передусім як до художньої самодіяльності й стилю поведінки особи в побуті притаманне переважно селянській ментальності. Чи не цим пояснюється той феномен, що еліта держави – політична, економічна, науково-технічна, освітянська, мистецька etс ще не звільнилася від селянської психології? Відомо ж бо: перебравшись до міста, селяни позбуваються своєї ментальності аж у третьому поколінні. Це означає, що вийти на рівень сучасної культури і етики зможуть лише внуки-правнуки наших президентів, міністрів, академіків, ректорів, народних артистів, котрі в більшості своїй колишні сільські парубки...

 

Українська культура має бути сучасною!

 

У нашому народі задовго затримується застаріле розуміння суті культури. Для нас вона виражається насамперед у вигляді старовини: старовинних пісень, танців, вечорниць, казок, легенд та іншого фольклору. По суті, ми сприймаємо культуру з оберненою назад головою. А так сподіватися успіху в поступі важко. Минулим живе стара, віджила нація. Молода – живе майбутнім.

Сьогодні культурна нація та, котра може запропонувати світові нові зразки мобільних телефонів, плоскоекранних телевізорів, нові покоління комп’ютерів, фантастичні марки автомобілів і літаків, активно розробляє на майбутнє лазерні технології. Закладати пасіки та різьбити з дерева тарілки добре хіба для відпочинку після тяжкої праці над визначенням основного принципу фотонної ракети.

Нам же стати культурною нацією заважає катастрофічний розрив між заглибленістю в минуле, коли нас «били, топтали, в Сибір заганяли», і перспективами на прийдешнє, коли «заживемо вільно, заможно, культурно». Ніхто не закликає нищити народні корені – звичаї, традиції, фольклор, бо це було б злочином проти нації. І все ж краса народної мудрості попередніх віків не може, не повинна заступати нам сприйняття викликів історії, бо це загрожує занепадом спільноти.

Передові нації так не чинять. В Іспанії ніхто не відроджує танців конкістадорів, у Франції – мушкетерів, у Німеччині – рейтарів. Старовину народну шанують, але не настільки, щоб не дбати про творення сучасної культури. У нас же самі козацькі гопаки та козацькі пісні, немов на них увесь потенціал народної творчості вичерпався. Навіть найсвятіша любов до старовини не дає нам права зупинятися на досягнутому. «Проїдаємо» творчість предків, а що залишимо у спадщину нащадкам?

У вільній Україні є Міністерство культури, в кожній області та районі – управління культури. Чи хтось з лідерів держави звернув увагу, що це, по суті, установи 18-19 століть? Сучасної культури в них ніхто не творить. Установи засновані ще в сталінські часи саме для того, щоб українці захоплювалися минулим і не думали про майбутнє національної культури, яка була приречена на нівелювання. Ці рудименти сталінізму спокійнісінько животіють в незалежній Україні навіть після Помаранчевої революції. Ми дуримо самі себе? Якщо ні, то де наші стратегічні плани майбутнього культурного поступу? Чому донині не чути голосу культурологів, політологів, футурологів, соціологів, економістів, вчених-експертів, творців нових програм і технологій? Не чути голосу патріархів нашої культури Івана Дзюби, Євгена Сверстюка, Ігоря Юхновського, Мирослава Поповича, Дмитра Павличка, колишніх міністрів культури Богдана Ступки, Оксани Білозір та й нинішнього міністра? Українство все ж хоче знати, як йому жити завтра, що конкретно робити для відродження понівеченої поневолювачами нації, а не безнадійно сумувати за втраченими в минулому можливостями і марно сподіватися, що хтось за нас оберне ці втрати на славні здобутки. Такого не буде.

Наша проблема в тому, що людей освічених в Україні немало, та український інтелект не організований. Він діє врозбрід, як Лебідь, Рак і Щука з відомої байки, тому не може за таких умов знайти єдиної національної мети, яка б об’єднала культуротворчі сили, а сам Лебідь, як би не силкувався, зрушити важкого воза культури з місця не спроможний. Це не так просто, коли ледве половина населення країни – національно свідомі патріоти. Оскільки національну культуру має творити насамперед національний інтелект, то виходить, що в нас на це здатна лише патріотична половина населення. Ось чому наш поступ такий повільний.

Давно час лідерам держави починати в країні реформу інтелектуалізації нації, що поєднує піднесення науки, освіти, культури з необхідним економічним, політичним, правовим і фінансовим обґрунтуванням. Мета – домогтися єдності інтелектуальних сил, їх здатності продукувати конструктивні ідеї, пропонувати і впроваджувати сучасні технології на всіх рівнях суспільного життя, а головне, вміти зацікавити, захопити цими ідеями творчу верству країни. Це можливо здійснити лише в єдиному потоці всеохоплюючої національної ідеї з урахуванням позиції фахівців у царині соціології, економіки, політології, психології, історії, кібернетики, права, точних наук, дослідження ринку, досвіду передових країн, інформатики та журналістики. Коли ж такої ідеї, яку покликаний дати лідер нації, нема, то маємо те, що маємо.

А маємо власну державу, правда, ще дуже юну, буквально в підлітковому віці, тож підходити до неї з вимогами, як до держави «дорослої», ще не можна. Одначе й підлітка треба виховувати, бо інакше що з нього виросте?

Культура держави – це передовсім культура Президента, уряду і парламенту, культура економічна, освітньо-наукова і соціальна.

 

Культура Президента

 

Отож, такого культурного (в традиційному розумінні) Президента, яким є Віктор Ющенко, у нас ще не було. І слава Богу! Однак маємо вже третього лідера держави, котрий не дав нам того, що покликаний дати лідер, – національної ідеї – зрозумілої для розуму і близької серцю кожного українця стратегічної програми відродження, утвердження і розвою нації у своїй державі.

Можливо, така всеоб’єднуюча ідея і нереальна для того азіопського загалу, яким нині фактично є народонаселення України. Можливо... Та, на мою думку, є і друга причина – це ситуативна селянська ментальність Президента.

Рішення така людина приймає залежно від ситуації: сьогодні ситуація одна – рішення одне, завтра ситуація змінилася – рішення інше, навіть цілком протилежне. Сьогодні Президент підписує укази про підвищення заробітної плати держслужбовцям, надання недоторканості депутатам усіх рівнів, а завтра сам відміняє власні укази. Президент перед усім світом обіцяє за такий-то термін розкрити таємниці «справи Ґонґадзе» і власного отруєння діоксином, усіх державних злочинців відправити на нари, хоча добре знає, що не дотримає обіцянки. Має надію, що ситуація якось та й зміниться? Це негаразд. Президентові, як і всім нам, бракує принциповості...

Погляньмо на особисті уподобання Віктора Ющенка. Трипільська культура, козацька старина, пасіка, різьба по дереву... Чисто селянське заглиблення в далеке минуле, у природу. А ми хотіли б бачити стратегічну програму Президента, націлену на майбутнє. Ми хотіли б, аби Президент захоплювався футурологією, кібернетикою, «шведською моделлю соціалізму», економічним досвідом передових країн, колекціонував не трипільські черепки, а новітні технології в електроніці, космонавтиці і був у цьому яскравим прикладом для наслідування для мільйонів допитливих хлопчиків, яким і сам колись був, аби вивести українство з його невольничої колиски минулих століть на сучасні інтелектуальні, науково-технічні магістралі третього тисячоліття. На жаль...

А тепер погляньмо на близьке оточення Президента, на ту «свиту, що творить короля». Чи не здається вам, що Віктор Ющенко – єдиний щирий українець в тому оточенні? Решта – національно імпотентні метиси: напівукраїнці, напівросіяни, напівєвреї, напівбуряти, напівмолдавани, напівлитовці, напівлатиші. Не кажу вже про західноєвропейські країни, але навіть у наших сусідів поляків, чехів, румунів такий «інтернаціонал» в оточенні глави держави неможливо уявити. То чи може вийти з такого неукраїнського, ненаціонального, непатріотичного болота український Мойсей? Гай-гай, панове!

За свіжими соціальними дослідженнями Центру ім. О. Разумкова, в представників вищих ешелонів «помаранчевої влади» зафіксовано такі якості: професіоналізм – 69%, порядність – 66%, патріотизм – 13% (! ). Для будь-якої національної країни це національна катастрофа! Що означають оті 13 відсотків патріотизму нашої владної еліти? Тільки те, що решта 87% в оточенні Президента – національні імпотенти, манкурти, інородні зайди, – п’ята колона, котра веде антиукраїнську діяльність, галасливо прикриваючись українською Конституцією.

А ми хочемо, щоб Українська держава насамперед була українською. Такою вона може стати лише за однієї умови: коли структури влади формуватимуться винятково за пропорційним принципом стосовно етнічного складу населення країни. Тобто в оточенні Президента, у парламенті й уряді має бути мінімум 76% українських патріотів, а вже відтак представники нацменшин. Лише глибоке усвідомлення правлячою елітою свого роду і народу є тим підґрунтям, на якому можна зводити надійну споруду української держави. Чому ми боїмося відкрито заявити перед світом, що прагнемо збудувати національну державу?

 

Держава проти культури?

 

Духовний фундамент нації сьогодні розхитаний до загрозливого стану. Зубожіле, а тому й збайдужіле до будь-якого поступу населення, природно, не може перейматися проблемами театру, бібліотек чи музеїв. Як і люмпенська, пролетарська, чи пак, народна совдепівська держава мало дбала про духовність українців і культивувала її лише про людське око, так за інерцією, за залишковим принципом дбає про неї і нинішня влада. Причина очевидна: національна культура не є пріоритетною в незалежній державі. Домінує надалі совковий підхід: спершу відродити економіку, «нагодувать, одягнуть, обігріть народ», а потім, коли ми нарешті наїмося та нап’ємося – можна й «відпочить» на концерті, фестивалі чи в кіно. Так добра не буде! Хто сприймає культуру очима п’яного дозвілля, ніколи не матиме ні розвиненої економіки, ні бажаного добробуту – ні гідного людського життя.

Це аксіома: щоб успішно розвиватися в руслі ринкової економіки, гідно відстоювати свої інтереси в умовах жорсткої конкуренції, держава має бути національною! Життєві інтереси такої держави потребують максимального залучення інтелектуального і духовного потенціалу передовсім титульної нації, сформованої на національній мові, культурі, духовності, освіті, науці. Це аксіома: інтереси України на міжнародній арені, передусім у відносинах з Росією, мають відстоювати українські патріоти, а не метиси-інтернаціоналісти невідомо якої національності!

Наша держава, мабуть, сама себе до кінця ще не усвідомлює. Не квапиться закласти надійні основи громадянського суспільства. У нас досі нема міністерства, віце-прем’єра, телевізійного каналу, немає газети, школи, університету, покликаних формувати в свідомості молоді основи чітко окресленої національної ідеї і таким чином творити українську політичну націю. В свідомості українця досі не подолано комплекс меншовартості, провінційності, не сформовано цілісної системи національних орієнтирів.

Та найприкріше, що держава досі не визначилася у своєму ставленні до сучасної світової культури, до своєї участі в світовому культуротворчому процесі. Вона й надалі безоглядно орієнтується тільки на старі народні традиції, «проїдає» культурну спадщину предків. Та від того, що Україна, як і більшість постколоніальних африканських держав, і надалі демонструє гопака, прогресивний світ чомусь не в захопленні. Що й казати, коли наша держава за роки незалежності навіть не спромоглася сформувати фундаментальну концепцію власної ж розбудови...

Незалежна Україна донині бореться за незалежність – і кінця цій боротьбі не видно. Симптоматично, що стратегічний напрямок боротьби пролягає не стільки через руїни відсталої економіки, хибної політики, злиденного соціуму, скільки через непролазні хащі національної і духовної нерозвиненості, нецивілізованості і безкультур’я. В умах і душах українців невгавають бої з помийними відходами радянської совкової «правди», що глибоко скалічила та ледве не знищила працьовите й довірливе українство. Брудний виквіт тієї зарази – убога стихія люмпену і міщанства, отруюючи паростки національного відродження перегаром, гнилою ковбасою та матірною лайкою, не квапиться покидати наші посмутнілі міста і села, а навпаки, й надалі плодить хапуг і дурисвітів, хабарників і запроданців, байдужих до всього, крім особистої вигоди. Вони насмішкувато зиркають на величні постаті наших предків – Володимира, Богдана, Тараса, поливають їх брудом власного ґатунку, аби не нагадували нікчемам про їхню нікчемність. Якщо це не так, то як пояснити, що нинішній авангард того совкового люмпенства та манкуртського криміналу під проводом неукраїнців януковичів має найвищий рейтинг серед електорату? Як пояснити, що в той же час національно-патріотичні партії мають нижчий рейтинг? Як пояснити, що держава бюджетними (народними) коштами і засобами масової інформації підтримує перших і не підтримує других? Після цього стає зрозумілим, чому європейський вибір України обстоює заледве третина наших громадян.

Гадаєте, Європа не знає, не бачить цього? Гадаєте, вона дуже нам рада, дуже переймається тим, хочуть чи не хочуть наші януковичі приєднуватися до неї? А ми на її місці переймалися б?

 

Культура парламенту

 

Уявіть собі страшилку: весь наш парламент складається з депутатів типу Шуфрича, Вітренко, Симоненка, Корчинського... Оце був би жах!

⇐ Предыдущая9101112131415161718Следующая ⇒

Поделиться: