РОЗДІЛІ ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ

Глава 1 ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ

Стаття 1. Завдання цивільного судочинства

1. Завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своє­часний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизна­них або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

1. Цивільне судочинство — це форма реалізації судової влади, форма здійснення
правосуддя в цивільних (в широкому розумінні) справах.

Коментована стаття виділяє мету та завдання цивільного судочинства і тому є ви­значальною для розуміння всіх інших норм ЦПК.

2. Метою цивільного судочинства є захист порушених, невизнаних або оспорюваних
прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів
держави.

Захист прав, свобод та інтересів слід відрізняти від їх охорони. Саме в ній вбачалося основне завдання судочинства за ЦПК 1963 р. (ст. 2). Охорона прав та інтересів має на меті запобігти їх порушенню. Охорона здійснюється шляхом установлення відпо­відних норм права, правових стимулів, заборон тощо.

Захист прав здійснюється у разі їх порушення. Відповідно до ст. 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, не­визнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Цивільне судочинство захищає права та інтереси не лише позивача, але й відпові­дача, наприклад, у разі постановлення рішення про відмову у позові, а також третіх осіб, які заявляють самостійні вимоги на предмет спору.

3. Об'єктом судового захисту є права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та
інтереси юридичних осіб, інтереси держави. Для розкриття цих категорій необхідно
звернути увагу на Рішення Конституційного Суду України у справі за конституцій­
ним поданням 50 народних депутатів України щодо офіційного тлумачення окремих
положень частини першої статті 4 ЦПК України (справа про охоронюваний законом
інтерес) від 1 грудня 2004 року № 18-рп/2004 (Справа № 1-10/2004)

Відповідно до п. 3.1 мотивувальної частини цього рішення, у загальносоціологіч-ному значенні категорія «інтерес» розуміється як об'єктивно існуюча і суб'єктивно усвідомлена соціальна потреба, як мотив, стимул, спонукання до дії; у психології — як ставлення особистості до предмета, як до чогось для неї цінного, такого, що при­тягує. В юридичних актах термін «інтерес», ураховуючи його як етимологічне, так і загальносоціологічне, психологічне значення, вживається у широкому чи вузькому значенні як самостійний об'єкт правовідносин, реалізація якого задовольняється чи блокується нормативними засобами.

23

РОЗДІЛ І. Глава 1

У п. 3.4 Рішення зазначено, що виходячи зі змісту частини першої статті 8 Консти­туції України охоронюваний законом інтерес перебуває під захистом не тільки закону, а й об'єктивного права у цілому, що панує у суспільстві, зокрема справедливості, оскільки інтерес у вузькому розумінні зумовлюється загальним змістом такого права і є його складовою.

Особливого значення набуває чітке розмежування понять «інтерес» (у вузькому розумінні) і «суб'єктивне право», логічно-смислОвий зв'язок між якими є очевидним: і те, й інше опосередковуються об'єктивним правом, гарантується і охороняється дер­жавою тощо. Зокрема, і суб'єктивне право, і пов'язаний з ним інтерес є дозволами. Але перше є особливим дозволом, тобто дозволом, що відображається у відомій формулі: «Дозволено все, що передбачено у законі», а друге — простим дозволом» тобто до­зволом, до якого можна застосовувати не менш відоме правило: «Дозволено все, що не забороняється законом». Інтерес, навіть перебуваючи під охороною закону чи пра­ва, на відміну від суб'єктивного права, не має такої правової можливості, як останнє, оскільки не забезпечується юридичним обов'язком іншої сторони. Законкй'й інтерес відбиває лише легітимне прагнення свого носія до того, що не заборонено законом, тобто тільки його бажання, мрію, потяг до нього, а отже, й не юридичну, а фактичну (соціальну) можливість. Це прагнення у межах сфери правового регулювання до ко­ристування якимось конкретним матеріальним або нематеріальним благом. Відмінність такого блага від блага, яке охоплюється змістом суб'єктивного права, полягає в тому, що користування благом, на яке особа має право, визначається можливістю в межах закону, а до якого має законний інтерес — без вимог певних дій від інших осіб або чітко встановлених меж поведінки.

Отже, поняття «охоронюваний законом інтерес» у логічно-смисловому зв'язку з поняттям «права» (інтерес у вузькому розумінні цього слова) означає правовий феномен, який:

а) виходить за межі змісту суб'єктивного права;

б) є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони;

в)  має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб;
г). не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, за­
гальновизнаним принципам права;

ґ) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах право­вого регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом;

д) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений за­коном. Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб'єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним.

Системний аналіз, який провів Конституційний Суд України, свідчить, що поняття «охоронюваний законом інтерес» у всіх випадках вживання його у законах України у логічно-смисловому зв'язку з поняттям «права» має один і той же зміст.

З урахуванням наведених вище міркувань Конституційний Суд України вирішив, що поняття «охоронюваний законом інтерес» треба розуміти як прагнення до корис­тування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об'єктивного і прямо не опосередкований у суб'єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об'єктом судового захисту та інших за­собів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам.

4. Захист цивільних прав здійснюється не лише судом, але й іншими органами та особами:

24

Стаття 1

1) Президентом України. Відповідно до ст. 102 Конституції України Президент
України є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, до­
держання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина.

З метою захисту цивільних прав та інтересів, Президент, зокрема, зупиняє дію актів Кабінету Міністрів України з мотивів невідповідності цій Конституції з одночасним зверненням до Конституційного Суду України щодо їх конституційності (п. 15 ст. 106 Конституції); скасовує акти Ради міністрів Автономної Республіки Крим (п. 16 ст. 106 Конституції);

2) органами державної влади, органами влади Автономної Республіки Крим або
органами місцевого самоврядування. Ці органи захищають цивільні права та інтереси
як шляхом вчиненням фактичних дій (наприклад, припинення працівниками міліції
злочину, який посягає на особу чи власність), так і шляхом прийняття відповідних
рішень (наприклад, рішення СЕС про зупинення реалізації неякісної продукції, про
усунення порушень на ринку цінних паперів тощо).

При цьому ст. 17 ЦК визначає, що рішення, прийняті зазначеними органами щодо захисту цивільних прав та інтересів, не є перешкодою для звернення за їх захистом до суду;

3) Уповноваженим Верховної Ради з прав людини. Відповідно до ст. 55 Конститу­ції України кожен має право звертатися за захистом своїх прав до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини;

4) прокурором. Прокурор може захищати цивільні права та інтереси шляхом вжиття відповідних заходів прокурорського реагування: протесту, припису, подання. Підстави та порядок їх застосування передбачені Законом України «Про прокуратуру»;

5) нотаріусом. Нотаріус здійснює захист цивільних прав шляхом вчинення ви­
конавчого напису на борговому документі у випадках і в порядку, встановлених
законом.

Стаття 19 ЦК закріплює право особи на самозахист свого цивільного права та права іншої особи від порушень і протиправних посягань. При цьому самозахистом є застосування особою засобів протидії, які не заборонені законом та не суперечать моральним засадам суспільства. Способи самозахисту мають відповідати змісту права, що порушене, характеру дій, якими воно порушене, а також наслідкам, що спричинені цим порушенням. Способи самозахисту можуть обиратися самою особою чи встанов­люватися договором або актами цивільного законодавства.

Судовий захист порушених прав та інтересів особи, порівняно з іншими формами захисту, має наступні ознаки:

1) здійснюється спеціальним державним органом — судом;

2) здійснюється професійними юристами — суддями;

3) відбувається у передбаченій законом процесуальній формі;

4) є остаточним;

5) має найвищу юридичну силу;

6) здійснюється шляхом постановлення судового рішення, яке має загальнообов'язкову силу;

7) виконання рішення суду забезпечується можливістю застосування державного
примусу;

8) юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.
5. Завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчас­
ний розгляд і вирішення цивільних справ.

Коментована стаття встановлює принципи, яким повинне відповідати цивільне судо­чинство:

25

РОЗДІЛ І. Глава і

— справедливий судовий розгляд і вирішення цивільних справ; *

— неупереджений судовий розгляд і вирішення цивільних справ;

— своєчасний судовий розгляд та вирішення цивільних справ.

Ці принципи закріплюють у національному законодавстві положення стгб Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950 р., ратифікованої Законом України від 17.07.97 р., відповідно до якої кожному гарантується право на справедливий судовий розгляд. Кожен при вирішенні питання щодо йо*го цивільних прав та обов'язків має право на справедливий і відкритий розгляд упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, установленим законом.

Незважаючи на юридичну невизначеність принципів справедливості, неупередже­ності та своєчасності, вони неодноразово застосовувалися Європейським судом з прав людини. Під час застосування цієї норми Конвенції Європейський Суд з прав людини відзначив, що «справедливість строку розгляду справи» повинна визначатися склад­ністю справи, а також поведінкою заявника та відповідних владних структур (судів). У цивільних справах щодо статусу особи має значення те, що є важливим для самого заявника, а на це особливо слід звернути увагу, якщо занадто довгий розгляд справи може порушити право особи на повагу до сімейного життя.

Щодо поведінки відповідних судів, які мали справу в своєму провадженні, Суд ви­знав, що стосовно того, що було важливим для заявника (розлучення, право на утри­мання та право побачення з дітьми), суди держави-відповідача не доклали достатніх зусиль, передбачених ч. 1 ст. 6 Конвенції, для забезпечення «справедливого суду». Зокрема, періоди їх бездіяльності від 25 листопада 1993 р. до 15 грудня 1994 р. і від 15 грудня 1994 р. до 10 липня 1997 р. Суд вважає такими, що не відповідають вимозі «розумного строку» розгляду справи, за що держава-відповідач повинна нести відпо­відальність (рішення від 18.02.1999 р., справа «Лаїно проти Італії»).

6. У листі Верховного Суду України від 25.01.2006 р. № 1-5/45 відзначається,
що у цивільних, адміністративних і господарських справах перебіг провадження для
цілей ст. 6 Конвенції розпочинається з моменту подання позову і закінчується вине­
сенням остаточного рішення у справі.

Критерії оцінювання розумності строку розгляду справи є спільними для всіх кате­горій справ (цивільних, господарських, адміністративних чи кримінальних). Це склад­ність справи, поведінка заявника та поведінка органів державної владуй (насамперед суду). Відповідальність держави за затягування провадження у справт, як правило, настає в разі нерегулярного призначення судових засідань, призначення¹ судових за­сідань з великими інтервалами, затягування при переданні або пересиланні справи з одного суду в інший, невжиття судом заходів для дисциплінування сторін у справі, свідків, експертів, повторного направлення справи на додаткове розслідування чи новий судовий розгляд.

7. У справі «Рябих проти Росії» (заява № 52854/99, рішення від24.07.2003 р.),
Суд зазначив щодо неупередженості, що її існування для цілей пункту 1 статті 6
Конвенції має визначатися суб'єктивно, тобто на підставі особистих Переконань та
поведінки конкретного судді у справі, та об'єктивно, тобто встановлення того, чи
пропонує суддя достатньо гарантій, щоб відкинути всі легітимні підстави сумніватися
у його упередженості.

Стаття 2. Законодавство про цивільне судочинство

1. Цивільне судочинство здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу та Закону України «Про міжнародне приватне право».

26

Стаття 2

(Частина перша статті 2 із змінами, внесеними згідно із Законом № 2709-1 V від 23.06.2005)

2. Якщо міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верхов­ною Радою України, передбачено інші правила, ніж встановлені цим Кодексом, застосовуються правила міжнародного договору.

3. Провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

4. Закон, який встановлює нові обов'язки, скасовує чи звужує права, належні учасникам цивільного процесу, чи обмежує їх використання, не має зворотної дії в часі.

1-і Коментована стаття встановлює низку актів, які регулюють цивільне судочинство, тобто містять цивільні процесуальні норми. До таких актів належать Конституція Украї­ни, ЦПК, Закон України «Про міжнародне приватне право», міжнародні договори України. Інші акти законодавства, зокрема, Укази Президента України, постанови Кабінету Міністрів України, акти органів місцевого самоврядування, не належать до законодавства про цивільне судочинство, тому вони не можуть містити цивільних процесуальних норм.

Звертаємо увагу, що відповідно до ч. 2 ст. 8 ЦПК при вирішенні цивільних справ суд застосовує й інші нормативно-правові акти, прийняті відповідним органом на під­ставі, в межах повноважень та у спосіб, що встановлені Конституцією та законами України.

Таким чином, різниця між ст. 2 і ст. 8 ЦПК полягає у тому, що ст. 2 передбачає нормативні акти, які регулюють процедуру розгляду цивільних справ (цивільне судо­чинство), тобто процесуальні норми, а ст. 8 — акти, на підставі яких вирішується спір, тобто норми матеріального права.

2. Основний закон України — Конституція України передбачає основні засади орга­нізації судової влади та здійснення судочинства. Передбачені Конституцією принципи розкриваються у ЦПК. Конституційні засади правосуддя передбачені у ст. З (пріори­тетність прав та свобод людини), ст. 8 (верховенство права), ст. 10 (державна мова судочинства), ст. 55 (право на звернення до суду), ст. 58 (пряма дія закону), ст. 124 (здійснення правосуддя виключно судами), ст. 125 (територіальність та спеціалізація судів), ст. 126 (незалежність суддів). Найбільш насиченою процесуальними нормами є ст. 128 Конституції, яка визначає основні засади судочинства:

1) законність;

2) рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом;

3) забезпечення доведеності вини;

4) змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом; їх переконливості;

5) підтримання державного обвинувачення в суді прокурором;

6) забезпечення обвинуваченому права на захист;

7) гласність судового процесу та його повне фіксування технічними засобами;

8) забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду, крім ви­падків, встановлених законом;

9) обов'язковість рішень суду.

Відповідно до ст. 8 Основного Закону України Конституція, має найвищу юридич­ну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй.

Відповідно до ст. 147 Конституції Конституційний Суд України вирішує питання

27

РОЗДІЛ І. Глава 1

про відповідність законів та інших правових актів Конституції України і дає офіційне тлумачення Конституції України та законів України. Тому його рішення, в яких на­ведене тлумачення процесуальних норм, теж є джерелом цивільного процесуального* права.

Юридична сила рішень Конституційного Суду України полягає в тому, що вони є обов'язковими до виконання на території України, остаточними і не можуть бути оскаржені (ст. 150 Конституції України).

3. Закон України «Про міжнародне приватне право» від 23.06.2005 р. встановлює
порядок урегулювання приватноправових відносин, які хоча б через один із своїх
елементів пов'язані з одним або кількома правопорядками, іншими, ніж український
правопорядок.

Відповідно до ст. 2 цього Закону, він застосовується до таких питань, що виникають у сфері приватноправових відносин з іноземним елементом:

1) визначення застосовуваного права;

2) процесуальна правоздатність і дієздатність іноземців, осіб без громадянства та іноземних юридичних осіб;

3) підсудність судам України справ з іноземним елементом;

4) виконання судових доручень;

5) визнання та виконання в Україні рішень іноземних судів.

Безпосередньо процесуальним відносинам присвячено розділи XI — XIII цього Закону.

4. Відповідно до ст. 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода
на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного
законодавства України. Укладення міжнародних договорів, які суперечать Конституції
України, можливе лише після внесення відповідних змін до Конституції України.

Відповідно до ст. 19 Закону України «Про міжнародні договори України» чинні міжнародні договори України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства і застосовуються у порядку, перед­баченому для норм національного законодавства.

Якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому порядку, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті за­конодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору.

5. Цивільні процесуальні норми містяться і в інших законах: Цивільному, Сімей­ному кодексах, Кодексі законів про працю України тощо. Наприклад, передбачене у ст. 218 ЦК правило, що у разі недодержання сторонами письмової форми правочину заперечення однією із сторін факту вчинення правочину або оспорювання окремих його частин може доводитися письмовими доказами, засобами аудіо-, відеозапису та іншими доказами, а рішення суду не може ґрунтуватися на свідченнях свідків, стосу­ється допустимості засобів доказування в цивільному процесі.

6. Чинне законодавство не відносить до джерел цивільного процесуального права постанови пленуму вищих спеціалізованих судів та ВС України. Відповідно до п. 6 ч. 2 ст. 36 Закону України «Про судоустрій і статус суддів України» пленум вищого спеціалізованого суду за результатами узагальнення судової практики дає роз'яснення рекомендаційного характеру з питань застосування спеціалізованими судами законодав­ства при вирішенні справ відповідної судової юрисдикції. Водночас Пленум Верхов­ного Суду України таких повноважень не має.                                                            ■ , і

Роз'яснення з питань застосування норм матеріального та процесуального права, які є результатом узагальнення судової практики, мають важливе значення для фор­мування єдиної практики тлумачення та застосування закону на всій території України

28

Стаття З

та сприяють запобіганню та усуненню судових помилок.

7. Коментована стаття не містить норм про можливість застосування аналогії закону
і аналогії права до цивільного судочинства. Однак видається, що їх застосування є
можливим і необхідним.

Аналогія закону і аналогія права є способами подолання прогалин у праві. Прога­лина у праві має місце, коли певні суспільні відносини, які належать до сфери право­вого регулювання, або не врегульовані взагалі, або врегульовані неповно. Прикладне прогалин в цивільному процесуальному праві є порядок тимчасового вилучення доказів хія дослідження судом (ст. 93 ЦПК), порядок проведення одночасного допиту свідків для з'ясування причин розходжень у їхніх показаннях (ч. 12 ст. 181 ЦПК).

Аналогія закону — це поширення судом на відносини, не врегульовані правом, конкретних правових норм, що регулюють подібні відносини. При цьому суд може допустити застосування аналогії закону, якщо: 1) процесуальні відносини не вре­гульовані законом; 2) є законодавство, що регулює подібні відносини; 3) подібне законодавство не суперечить сутності цивільних процесуальних відносин, до яких застосовується аналогія.

У разі неможливості застосування аналогії закону суд може застосувати аналогію права, тобто поширити на ці відносини загальні засади законодавства, що регулює організацію та здійснення судочинства, насамперед, його конституційні принципи.

8. Частини 3 і 4 коментованої статті встановлюють дію цивільного процесуального
закону в часі. Провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів,
чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Якщо провадження у справі відкрито до вступу в силу нового закону, що регулює порядок судочинства, то суд зобов'язаний застосувати новий закон незалежно від того, коли було відкрито провадження, якщо в самому законі не передбачено інше.

У ч. 4 реалізований принцип, закріплений у ст. 58 Конституції України: закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи. Однак цю норму слід за­стосовувати лише щодо процесуального законодавства. Таким чином, закон, який встановлює нові процесуальні обов'язки, скасовує «Йі звужує процесуальні права, належні учасникам цивільного процесу, чи обмежує їх використання, не має зво­ротної дії в часі.

⇐ Предыдущая12345678910Следующая ⇒

Поделиться: