Якщо відкритий розгляд може привести до розголошення державної таємниці

⇐ ПредыдущаяСтр 4 из 14Следующая ⇒

Відповідно до ст. 1 Закону України «Про державну таємницю» від 21.01.1994 р. державна таємниця — вид таємної інформації, що охоплює відомості у сфері оборони, економіки, науки і техніки, зовнішніх відносин, державної безпеки та охорони правопорядку, розголошення яких може завдати шкоди національній безпеці України та які визнані у порядку, встановленому цим Законом, державною таємницею і підлягають охороні державою.

Відповідно до ст. 8 зазначеного Закону, до державної таємниці у порядку, встановленому цим Законом, відноситься інформація:

а) у сфері оборони:

про зміст стратегічних і оперативних планів та інших документів бойового управління, підготовку та проведення військових операцій, стратегічне та мобілізаційне розгортання військ, а також про інші найважливіші показники, які характеризують організацію, чисельність, дислокацію, бойову і мобілізаційну готовність, бойову та іншу військову підготовку, озброєння та матеріально-технічне забезпечення Збройних Сил України та інших військових формувань;

про напрями розвитку окремих видів озброєння, військової і спеціальної техніки, їх кількість, тактнко-технічні характеристики, організацію і технологію виробництва, наукові, науково-дослідні та дослідно-конструкторські роботи, пов'язані з розробленням нових зразків озброєння, військової і спеціальної техніки або їх модернізацією, а також про інші роботи, що плануються або здійснюються в інтересах оборони країни;

про сили і засоби Цивільної оборони України, можливості населених пунктів, регіонів і окремих об'єктів для захисту, евакуації і розосередження населення, забезпечення його життєдіяльності та виробничої діяльності об'єктів народного господарства у воєнний час або в умовах надзвичайних ситуацій;

про геодезичні, гравіметричні, картографічні та гідрометеорологічні дані і характеристики, які мають значення для оборони країни;

б) у сфері економіки, науки і техніки:

про мобілізаційні плани і мобілізаційні потужності господарства України, запаси та обсяги постачання стратегічних видів сировини і матеріалів, а також зведені відомості про номенклатуру та рівні накопичення, про загальні обсяги поставок, відпуску, закладення, освіження, розміщення і фактичні запаси державного резерву;

про використання транспорту, зв'язку, потужностей інших галузей та об'єктів інфраструктури держави в інтересах забезпечення її безпеки;

про плани, зміст, обсяг, фінансування та виконання державного замовлення для забезпечення потреб оборони та безпеки;

про плани, обсяги та інші найважливіші характеристики добування, виробництва та реалізації окремих стратегічних видів сировини і продукції;

про державні запаси дорогоцінних металів монетарної групи, коштовного каміння, валюти та інших цінностей, операції, пов'язані з виготовленням грошових знаків і цінних паперів, їх зберіганням, охороною і захистом від підроблення, обігом, обміном або вилученням з обігу, а також про інші особливі заходи фінансової діяльності держави;

про Наукові, науково-дослідні, дослідно-конструкторські та проектні роботи, на базі яких можуть бути створені прогресивні технології, нові види виробництва, продукції та технологічних процесів, що мають важливе оборонне чи економічне значення або суттєво впливають на зовнішньоекономічну діяльність та національну безпеку України;

в) у сфері зовнішніх відносин:

РОЗДІЛ І. Глава і

про директиви, плани, вказівки делегаціям і посадовим особам з питань зовнішньополітичної і зовнішньоекономічної діяльності України, спрямовані на забезпечення її" національних інтересів і безпеки;

про військове, науково-технічне та інше співробітництво України з іноземними державами, якщо розголошення відомостей про це завдаватиме шкоди національній безпеці України;

про експорт та імпорт озброєння, військової і спеціальної техніки, окремих стратегічних видів сировини і продукції;

г) у сфері державної безпеки та охорони правопорядку:

про особовий склад органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність;

про засоби, зміст, плани, організацію, фінансування та матеріально-технічне забезпечення, форми, методи і результати оперативно-розшукової діяльності; про осіб, які співпрацюють або раніше співпрацювали на конфіденційній основі з органами, що проводять таку діяльність; про склад і конкретних осіб, що є негласними штатними працівниками органів, які здійснюють оперативно-розшукову діяльність;

про організацію та порядок здійснення охорони адміністративних будинків та інших державних об'єктів, посадових та інших осіб, охорона яких здійснюється відповідно до Закону України «Про державну охорону органів державної влади України та посадових осіб»;

про систему урядового та спеціального зв'язку;

про організацію, зміст, стан і плани розвитку криптографічного захисту секретної інформації, зміст і результати наукових досліджень у сфері криптографії;

про системи та засоби криптографічного захисту секретної інформації, їх розроблення, виробництво, технологію виготовлення та використання;

про державні шифри, їх розроблення, виробництво, технологію виготовлення та використання; ,

про організацію режиму секретності в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, на підприємствах, в установах і організаціях, державні програми, плани та інші заходи у сфері охорони державної таємниці;

про організацію, зміст, стан і плани розвитку технічного захисту секретної інформації;

про результати перевірок, здійснюваних згідно з законом прокурором у порядку відповідного нагляду за додержанням законів, та про зміст матеріалів дізнання, до-судового слідства та судочинства з питань, зазначених у цій статті сфер;

про інші засоби, форми і методи охорони державної таємниці.

Конкретні відомості можуть бути віднесені до державної таємниці за ступенями секретності «особливої важливості», «цілком таємно» та «таємно» лише за умови, що вони належать до категорій, зазначених у частині першій цієї статті, і їх розголошення завдаватиме шкоди інтересам національної безпеки України.

Забороняється віднесення до державної таємниці будь-яких відомостей, якщо цим будуть звужуватися зміст і обсяг конституційних прав та свобод людини і громадянина, завдаватиметься шкода здоров'ю та безпеці населення.

Не відноситься до державної таємниці інформація:

про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту; ;,

про аварії, катастрофи, небезпечні природні явища та інші надзвичайні події, які
сталися або можуть статися і загрожують безпеці громадян; •• в'ііс^:

про стан здоров'я населення, його життєвий рівень, включаючи харчуванця;, одяг, житло, медичне обслуговування та соціальне забезпечення, а також про соціально-демографічні показники, стан правопорядку, освіти і культури населення;

Стаття 6

про факти порушень прав і свобод людини і громадянина;

про незаконні дії органів державної влади, органів місцевого самоврядування та їх посадових осіб;

інша інформація, яка відповідно до законів та міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, не може бути засекречена.

Відповідно до ст. 10 Закону «Про державну таємницю» віднесення інформації до державної таємниці здійснюється мотивованим рішенням державного експерта з пи-ІИЮЬ таємниць за його власною ініціативою, за зверненням керівників відповідних органів державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій чи громадян.

Державний експерт з питань таємниць відносить інформацію до державної таємниці з питань, прийняття рішень з яких належить до його компетенції згідно з посадою. У разі, якщо прийняття рішення про віднесення інформації до державної таємниці належить до компетенції кількох державних експертів з питань таємниць, воно за ініціативою державних експертів або за пропозицією Служби безпеки України приймається колегіально та ухвалюється простою більшістю голосів. При цьому кожен експерт має право викласти свою думку.

Інформація вважається державною таємницею з часу опублікування Зводу відомостей, що становлять державну таємницю, до якого включена ця інформація, чи зміни до нього у порядку, встановленому цим Законом. Звід відомостей, що становлять державну таємницю, формує та публікує в офіційних виданнях Служба безпеки України на підставі рішень державних експертів з питань таємниць.

До державної таємниці допускаються особи, які мають відповідний допуск. З огляду на це постає питання про участь у такій справі осіб, котрі такого допуску не мають. Тут видається доречним використати досвід Російської Федерації. Так, у постанові від 27.03.1996 р. Конституційний Суд РФ дійшов висновку, що відмова обвинуваченому в запрошені обраного ним адвоката з мотивів відсутності в нього допуску до державної таємниці, а також пропозиція обвинуваченому обрати захисника з визначеного кола адвокатів, котрі мають такий допуск, неправомірно обмежує конституційне право на одержання юридичної допомоги та право на самостійний вибір захисника; залежність вибору обвинуваченим адвоката від наявності в останнього допуску до державної таємниці суперечить також принципу змагальності та рівноправності сторін у судочинстві. З огляду на таку мотивацію, вона справедлива і для участі адвоката як представника в цивільній справі. Щодо інших учасників процесу аргументи можуть бути подібними.

Таким чином, в закритому судовому засіданні можуть бути присутні усі особи, які беруть участь у справі, незалежно від того, чи мають вони допуск до державної таємниці. В протилежному випадку можуть бути порушені принципи змагальності та рівноправності сторін;

2) якщо відкритий розгляд може призвести до розголошення іншої таємниці, яка охороняється законом. Зокрема, це стосується розкриття банком інформації, яка містить банківську таємницю (ст. 289 ЦПК), таємницю вчинення нотаріальної дії (ст. 8 Закону України «Про нотаріат»), адвокатської таємниці (ст. 9 Закону України «Про адвокатуру»), таємниця про стан здоров'я (ст. 286 ЦЮ;

3) за клопотанням осіб, які беруть участь у справі, з метою забезпечення таємниці усиновлення, запобігання розголошенню відомостей про інтимні чи інші особисті сторони життя осіб, які беруть участь у справі, або відомостей, що принижують їх честь і гідність

Коментована норма встановлює факультативні підстави для закритого судового за-

РОЗДІЛ І. Глава 1

сідання. У цих випадках суд може допустити закритий судовий розгляд лниіе за клопотанням зацікавлених осіб, які беруть участь у справі.

Факультативними підставами для закритого судового засідання можуть бути:

— необхідність забезпечення таємниці усиновлення. Відповідно до ст. 226 СК особа має'право на таємницю перебування на обліку тих, хто бажає усиновити дитину, пошуку дитини для усиновлення, подання заяви про усиновлення та її розгляду, рішення суду про усиновлення. Дитина, яка усиновлена, має право на таємницю, в тому числі і від неї самої, факту її усиновлення. Закритий судовий розгляд справ про усиновлення передбачено ст. 254 ЦПК;

— запобігання розголошенню відомостей про інтимні чи інші особисті сторони життя осіб, які беруть участь у справі. Відповідно до ст. 301 ЦК фізична особа сама визначає своє особисте життя і можливість ознайомлення з ним інших осіб. Фізична особа має право на збереження у таємниці обставин свого особистого життя. Обставини особистого життя фізичної особи можуть бути розголошені іншими особами лише за умови, що вони містять ознаки правопорушення, що підтверджено рішенням суду.

З огляду на ст. 301 ЦПК, суд зобов'язаний допустити закритий судовий розгляд за клопотанням особи, яка бере участь у справі, в усіх справах, в усіх випадках, коли предметом дослідження в суді є обставини особистого життя людини. Оскільки сфера особистого життя людини є широкою і водночас законом не визначена, то будь-які відомості, пов'язані із особою, можуть тлумачитися як такі, що є її особистим життям;

— запобігання розголошенню відомостей, що принижують їх честь і гідність. Відо
мості, що принижують честь та гідність особи, є різновидом відомостей, що стосуються
особи.

Загалом, в сучасних умовах принцип гласності конкурує з принципом охорони особистого життя людини, яка бере участь у справі. Як загальне правило доцільно було б закріпити пріоритет охорони прав людини, і як наслідок допускати закрите судове засідання на вимогу будь-кого з осіб, які беруть участь у справі. Це не завдасть шкоди ні правосуддю, ні глядачам.

Від закритого судового засідання слід відрізняти видалення із зали судового засідання особи, яка бере участь у справі, на час допиту неповнолітніх свідків, якщо це необхідно для об'єктивного з'ясування обставин справи (ч. 4 ст. 182 ЦПК). У такому випадку із залу видаляється конкретна особа, яка бере участь у справі, а не глядачі.

4. Особисті папери, листи, записи телефонних розмов, телеграми та інші види кореспонденції можуть бути оголошені у судовому засіданні тільки за згодою особи, яка направила їх, та адресата. Відповідно до ст. 306 ЦК, якщо кореспонденція стосується особистого життя іншої фізичної особи, для її використання потрібна згода цієї особи. У разі смерті фізичної особи, яка направила кореспонденцію, і адресата використання кореспонденції можливе лише за згодою їхніх дітей, вдови (вдівця), а якщо їх немає, — батьків, братів та сестер.

Кореспонденція, яка стосується фізичної особи, може бути додана до судової справи лише у разі, якщо в ній містяться докази, що мають значення для вирішення справи. Інформація, яка міститься в такій кореспонденції, не підлягає розголошенню.

Відповідно до ч. 5 ст. 306 ЦК порушення таємниці кореспонденції може бути дозволено судом у випадках, установлених законом, з метою запобігання злочину чи з'ясування істини під час розслідування кримінальної справи, якщо в інші способи одержати інформацію неможливо.

Якщо автор листа і адресат не є учасниками процесу, то для виконання«₍вимог ч. 4 ст. 6 ЦПК, з урахуванням принципу змагальності від особи, зацікавлено^ у поданні суду як доказу відповідної кореспонденції, слід вимагати подання письмової

Стаття 6

годи відповідної особи (автора листа чи адресата), у протилежному випадку кореспонденція досліджуватися не може і не може брати до уваги при вирішенні справи, ■ скільки буде вважатися такою, що одержана з порушенням порядку, встановленого законом, тобто недопуститим доказом (ст. 59 ЦПК).

5. Питання про розгляд справи в закритому судовому засіданні суд вирішує мотиво
ваною ухвалою. Ухвала в обов'язковому порядку постановляється в нарадчій кімнаті
: оскарженню не підлягає. Після проголошення ухвали усі присутні, які не є особами,

: і беруть участь у справі, повинні залишити зал судових засідань.

Питання про розгляд справи в закритому судовому засіданні суд може вирішити як в підготовчій частині судового розгляду, так і після цього, наприклад, під час розгляду справи по суті.

Для правильного застосування коментованої статті важливе значення має розмежування закритого судового розгляду і закритого судового засідання. Річ у тім, що су-ювнй розгляд — це стадія цивільного процесу, під час якої суд досліджує та оцінює локазн і вирішує спір. Судовий розгляд відбувається у формі судових засідань, яких в одній справі може бути декілька. Постановляючії ухвалу про закритий судовий розгляд, суд обмежує доступ сторонніх осіб на всі судові засідання. Тому у разі оголошення перерви чи відкладення розгляду справи, нової ухвали про закритий судовий розгляд постановляти не потрібно. Натомість ухвала про розгляд справи в закритому судовому засіданні діє лише щодо конкретного судового засідання. Разом з тим, різная між закритим судовим розглядом і закритим судовим засіданням у коментованій статті чітко не проведена і ці поняття застосовуються як синоніми.

Розгляд справи у закритому судовому засіданні проводиться з додержанням усіх правил цивільного судочинства.

6. Учасники цивільного процесу та інші особи, присутні на відкритому судовому
ісіданні, мають право робити письмові записи, а також використовувати портативні

аудіотехнічні пристрої. Наведена норма знімає давню проблему звукозапису процесу за бажанням осіб, які беруть участь у справі. Не секрет, що судді завжди з пересто-югою ставилися до таких ситуацій: невідомо, де і як запис буде використано. ЦПК дозволяє здійснювати звукозапис не лише учасникам процесу, але й будь-яким особам, які присутні на відкритому судового засіданні, наприклад, журналістам, студентам. Використання цих записів у друкованих засобах масової інформації теж є вільним. Перешкод для повного або часткового відтворення змісту запису в пресі новий ЦПК не містить.

Натомість, транслювання по радіо і телебаченню вимагає як згоди суду (у вигляді ухвали), так і згоди усіх осіб, які беруть участь у справі. Причому їх згода є первинною. Така згода може бути висловлена усно. Якщо хоча б хтось з цих осіб заперечує, суд не має права дозволяти трансляцію. У цій нормі спостерігаємо намагання законодавця забезпечити охорону таємниці особисто життя громадян.

Особа, зацікавлена у транслюванні судового процесу, повинна звернутися до суду з відповідною заявою. її процесуальний статус ЦПК не визначений, як не визначено і порядок розгляду та вирішення такої заяви. Думається, що заяву слід розглядати в судовому засіданні за участю осіб, які беруть участь у справі, оскільки необхідно з'ясувати, чи погоджуються вони на транслювання. Найбільш доречно вирішувати це питанШ в підготовчій частині судового розгляду. Тому журналістам можна порекомендувати звертатися до суду із заявою про трансляцію до початку судового засідання у справи!

У транслюванні судового засідання може бути зацікавлена й особа, яка бере участь у справі. її інтерес може полягати в тому, щоб зробити справу максимально публічною,

РОЗДІЛ і. Глава і

створити резонанс у суспільстві, залучити однодумців, знайти соціальну підтримку. Така особа теж може клопотати перед судом про трансляцію судового засідання. Клопотання може бути заявлено в будь-який час.

Трансляція — це розповсюдження телевізійних або радіомовних програм з допомогою технічних засобів зв'язку (ст. 1 Закону України «Про телебачення та радіомовлення»). Трансляцією вважається як повне, так і часткове відтворення судового засідання. Разом з тим, на нашу думку, не вважається трансляцією відтворення лише зображення судового засідання (відеоряду) у новинах, інших інформаційних повідомленнях, в яких не відтворюється зміст судового засідання.

Право на трансляцію судового засідання слід відрізняти від обов'язку телерадіо-організації безкоштовно повідомляти рішення суду, що набрали чинності і містять розпорядження про оголошення їх через дану телерадіоорганізацію (ч. З ст. 27 Закону України «Про телебачення та радіомовлення»).

У разі транслювання судового процесу з порушенням встановленого порядку може постати питання про відповідальність за порушення таємниці особистого життя. Правопорушником може бути або суд (який дозволив транслювання без згоди усіх осіб, які беруть участь у справі), або засіб масової інформації (який провів трансляцію без доволу (ухвали) суду).

Відповідно до ст. 9 Закону України «Про інформацію» всі громадяни України, юридичні особи і державні органи мають право на інформацію, що передбачає можливість вільного одержання, використання, поширення та зберігання відомостей, необхідних їм для реалізації ними своїх прав, свобод і законних інтересів, здійснення завдань і функцій. Реалізація права на інформацію громадянами, юридичними особами і державою не повинна порушувати громадські, політичні, економічні, соціальні, духовні, екологічні та інші права, свободи і законні інтереси інших громадян, права та інтереси юридичних осіб.

Проведення в залі судового засідання фото- і кінозйомки, відео-, звукозапису із застосуванням стаціонарної апаратури, а також транслювання судового засідання по радіо і телебаченню допускається на підставі ухвали суду за наявності згоди на це осіб, які беруть участь у справі. Ці дії повинні здійснюватися за ухвалою суду на визначених судом місцях у залі судового засідання і з урахуванням думок учасників процесу можуть бути обмежені в часі. (п. 18 постанови Пленуму Верховного Суду України № 2 від 12.06.2009 р. «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції»).

Детальний звукозапис судового розгляду корисний для таких цілей:

— одержання поточного звукозапису судових засідань (до завершення справи);

— забезпечення повноти звукозапису, записування всіх дій, які відбуваються;

— порівняння офіційного судового і альтернативного звукозаписів;

— оскарження дій судді;

— фіксація заперечень проти дій судді;

— фіксація пояснень сторін, показань свідків та інших учасників процесу;

— подання зауважень на неповноту або неправильність технічного запису судового засідання.

7. Рішення суду проголошується прилюдно, крім випадків, коли розгляд проводився у закритому судовому засіданні. У цьому випадку рішення оголошується тільки особам, які брали участь у справі. Прилюдність проголошення рішення означає зачитування його тексту (або лише вступної та резолютивної частини) учасникам процесу та присутнім у залі судового засідання. Якщо ці особи в залі судового засіданні відсутні (наприклад, не дочекалися), рішення вважається проголошеним.

Стаття 7

Особи, які беруть участь у справі, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їх права, свободи чи обов'язки, мають право на отримання в суді усної або письмової інформації про результати розгляду відповідної справи. Відповідна інформація про результати розгляду справи надається особам, які брали участь у справі, а також іншим особам, прав та інтересів яких стосується рішення суду-

8. Хід судового засідання фіксується технічними засобами. Порядок фіксування судового засідання технічними засобами встановлюється главою 5 розділу Пі ЦПК. Докладніше див. коментар до цієї глави.

9. Офіційним записом судового засідання є лише технічний запис, зроблений судом. Інші записи мають приватний характер. Вони не є офіційними, але теж можуть мати правове значення, наприклад, для встановлення змісту показань свідка у разі, коли технічний запис судом не проводився. Суд не має права вилучати ці приватні записи в учасників процесу навіть тоді, коли вони були зроблені таємно від нього.

Стаття 7. Мова, якою здійснюється цивільне судочинство

1. Цивільне судочинство здійснюється державною мовою.

2. Особи, які беруть участь у справі і не володіють або недостатньо володіють державною мовою, у порядку, встановленому цим Кодексом, мають право робити заяви, давати пояснення, виступати в суді і заявляти клопотання рідною мовою або мовою, якою вони володіють, користуючись при цьому послугами перекладача, в порядку, встановленому цим Кодексом.

3. Судові документи складаються державною мовою.

(Положення статті 7 визнано конституційними згідно з Рішенням Конституційного Суду № 8рп/2008 від 22.04.2008) "

]Л. Відповідно до ст. 10 Конституції України державною мовою в Україні є українська мова. Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України. Застосування мов в Україні гарантується Конституцією України та визначається законом.']

Як роз'яснив КС України у рішенні від 14.12.1999 р. (справа № 1-6/99 № 10-рп/99) положення частини першої статті 10 Конституції України, за яким «державною мовою в Україні є українська мова», треба розуміти так, Гшо українська мова як державна є обов'язковим засобом спілкування на всій території України при здійсненні повноважень органами державної влади та органами місцевого самоврядування (мова актів, роботи, діловодства, документації тощо), а також в інших публічних сферах суспільного життя, які визначаються законом^частина п'ята статті 10 Конституції України).

Відповідно до ст. 11 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» судочинство і діловодство в судах України провадиться державною мовою. Суди забезпечують рівність прав громадян у судовому процесі за мовною ознакою. Суди використовують державну мову в процесі судочинства та гарантують право громадян на використання ними в судовому процесі рідної мови або мови, якою вони володіють. У судах разом з державною можуть використовуватися регіональні мови або мови меншин відповідно до Закону України_{«Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин» у порядку, встановленому процесуальним законом. Використання в судочинстві регіональних мов або мов меншин гарантується державою та забезпечується за рахунок коштів Державного бюджету України.

РОЗДІЛ І. Глава 1

Спеціальним законом у сфері використання мови є Закон Української РСР «Про мови в Український РСР» від 28.10.1989 р. Відповідно до ст. 18 цього Закону судочинство в Українській РСР здійснюється українською мовою. У випадках, передбачених у ч. 2 ст. З цього Закону (тобто в роботі державних, партійних, громадських органів, підприємств, установ і організацій, розташованих у місцях проживання більшості громадян інших національностей (міста, райони, сільські і селищні Ради, сільські населені пункти, їх сукупність), можуть використовуватись разом з українською і їх національні мови, тобто судочинство може здійснюватись національною мовою більшості населення тієї чи іншої місцевості). Стаття 7 ЦПК такої норми не містить.

Разом з тим, коментована ст. 7 ЦПК, ст. 18 Закону «Про мови в Українській РСР», ст. 12 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» регулюють однакові відносини, тому між ними виникає колізія. Ураховуючи те, що усі ці норми є нормами однакової юридичної сили (містяться в законі), застосовувати слід ту, котра прийнята пізніше, тобто ст. 12 Закону України «Про судоустрій і статус суддів».

2. Пошук перекладача та залучення його до процесу не належить до повноважень
суду. Пошуком перекладача займається особа, яка зацікавлена в його послугах. Разом
з тим, може скластися й патова ситуація, коли ні суд, ні зацікавлена особа перекладача
не шукають. У таких випадках суд повинен встановити строк для пошуку перекла
дача, а у разі, якщо протягом визначеного строку переклад не буде запропонований
зацікавленою особою, залучити перекладача самостійно. Перекладач залучається до
справи ухвалою суду.

У разі залучення перекладача до участі у справі для перекладу особі, яка бере участь у справі, справу слід розпочати заново.

Суддя зобов'язаний залучити перекладача і в тому випадку, коли він розуміє іноземну мову, якою до нього звертаються, адже сам суддя не може здійснювати перекладе Суд не має права проводити судовий розгляд іноземною мовою, якою володіють усі учасники процесу, наприклад, російською, навіть якщо на це є згода усіх учасників.

Подекуди виникає необхідність залучення кількох перекладачів. Наприклад, німий іноземець, що не володіє українською мовою, потребуватиме перекладача з відповідної іноземної мови і сурдоперекладача. Кожен із перекладачів у такому разі діє в процесі самостійно.

Про правовий статус перекладача див. докладніше коментар до ст. 55 ЦПК.

За бажанням особи перекладач може бути замінений на іншого. Участь у справі одночасно кількох перекладачів законом не передбачена.

3. Закон обмежує коло дій, при яких особи, котрі не володіють державною мовою,
мають право використовувати рідну їм мову, зокрема, 1) робити заяви, 2) давати
пояснення, 3) виступати в суді і 4) заявляти клопотанняГ]На нашу думку, інші про
цесуальні дії, не зазначені у коментованій статті, наприклад, подавати позовну заяву,
апеляційну чи касаційну скаргу вони повинні робити державною мовою.

ВС України висловив правову позицію, що викладення касаційної скарги росій
ською мовою не могло бути підставою для застосування судом правил ст. 139 ЦПК
України (1963 р.), оскільки вимог щодо мови касаційної скарги ст. 322 цього Кодек
су не передбачено. ВС України зазначив, що посилання в ухвалі апеляційното'суду
на те, що подання касаційної скарги російською мовою суперечить вимогам^ст. 10
Конституції — безпідставне. Як зазначено в ч. З цієї статті, в нашій країні гаранту
ються вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних
меншин України. ^н і

Згідно зі ст. 5 Закону від 28.10.1989 р. «Про мови в Українській РСР» громадянам України гарантується право користуватися національною або будь-якою іншою мовою.

Стаття 8

Громадянин вправі звертатися до державних, партійних, громадських органів, підприємств, установ і організацій українською чи іншою мовою їх роботи, російською мовою або мовою, прийнятою сторонами.

Статтею 18 цього Закону, як і ст. 9 ЦПК (1963 р.), передбачено і забезпечено право осіб, що беруть участь у справі і не володіють мовою, якою провадиться судочинство, робити заяви, давати пояснення і показання, виступати на суді та заявляти клопотання рідною мовою, а також користуватися послугами перекладача. Це передбачено також ст. 10 Рамкової конвенції Ради Європи про захист національних меншин від 1 лютого 1995 р., ратифікованої Законом України від 9 грудня 1997 р. (ухвала судової палати у цивільних справах ВС України від 23.01.2003 р. // Вісник Верховного Суду України, № 2 (36), березень — квітень 2003 р.).

Стаття 8. Законодавство, відповідно до якого суд вирішує справи

і. Суд вирішує справи відповідно до Конституції України, законів України та міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

2. Суд застосовує інші нормативно-правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що встановлені Конституцією та законами України.

3. У разі виникнення у суду сумніву під час розгляду справи щодо відповідності закону чи іншого правового акта Конституції України, вирішення питання про кон-ституційність якого належить до юрисдикції Конституційного Суду України, суд звертається до Верховного Суду України для вирішення питання стосовно внесення до Конституційного Суду України подання щодо конституційності закону чи іншого правового акта.

4. У разі невідповідності правового акта закону України або міжнародному договору, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, суд застосовує акт законодавства, який має вищу юридичну силу.

5. У разі невідповідності закону України міжнародному договору, згода
на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, суд застосовує між
народний договір.

6. Норми права інших держав суд застосовує у разі, коли це встановлено законом України чи міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України.

7. Суд вирішує справи у сфері державних закупівель з урахуванням особливостей, визначених Законом України «Про здійснення державних закупівель».

(Статтю 8 доповнено частиною згідно із Законом від 01.12.2006 № 424-У; із змінами, внесеними згідно із Законом N° 2289- VI від 01.06.2010)

8. Якщо спірні відносини не врегульовані законом, суд застосовує закон, що регулює подібні за змістом відносини (аналогія закону), а за відсутності такого — суд виходить із загальних засад законодавства (аналогія права).

9. Забороняється відмова у розгляді справи з мотивів відсутності, неповноти, нечіткості, суперечливості законодавства, що регулює спірні відносини.

1. Крментована стаття визначає, яким законодавством повинен керуватися суд під час вирішення цивільної справ.

Найвищу юридичну силу в системі нормативних актів має Конституція (Основний закон) України, прийнята 28.06.1996 р. Відповідно до ст. 8 закони та інші нормативно-

РОЗДІЛ І. Глава 1

правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.

У постанові Пленуму № 9 від 01.11.1996 р. «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя» ВС України роз'яснив, що оскільки Конституція України має найвищу юридичну силу, ай норми є нормами прямої дії, суди при розгляді конкретних справ мають оцінювати зміст будь-якого закону чи іншого нормативно-правового акта з точки зору його відповідності Конституції і в усіх необхідних випадках застосовувати Конституцію як акт прямої дії. Судові рішення мають ґрунтуватись на Конституції, а також на чинному законодавстві, яке не суперечить їй.

Суд безпосередньо застосовує Конституцію у разі:

1) коли зі змісту норм Конституції не випливає необхідність додаткової регламентації її положень законом;

2) коли закон, який був чинним до введення в дію Конституції чи прийнятий після цього, суперечить їй;

3) коли правовідносини, що розглядаються судом, законом України не врегульовано, а нормативно-правовий акт, прийнятий Верховною Радою або Радою міністрів Автономної Республіки Крим, суперечить Конституції України;

4) коли укази Президента України, які внаслідок їх нормативно-правового характеру підлягають застосуванню судами при вирішенні конкретних судових справ, суперечать Конституції України.

Якщо зі змісту конституційної норми випливає необхідність додаткової регламентації її положень законом, суд при розгляді справи повинен застосувати тільки той закон, який ґрунтується на Конституції і не суперечить їй.

Слід мати на увазі, що суд не може, застосувавши Конституцію як акт прямої дії, визнати неконституційними закони чи правові акти, перелічені в ст. 150 Конституції, оскільки це віднесено до виключної компетенції Конституційного Суду України. Разом з тим суд може на підставі ст. 144 Конституції визнати такими, що не відповідають Конституції чи законам України, рішення органів місцевого самоврядування, а на підставі ст. 124 Конституції — акти органів державної виконавчої влади: міністерств, відомств, місцевих державних адміністрацій тощо. Звернення до Конституційного Суду України в такому разі не вимагається.

2. При вирішенні цивільних справ суд зобов'язаний використовувати рішення Конституційного Суду України, якими надано офіційне тлумачення Конституції та законів України та визнання законів неконституційними.

Рішення Конституційного Суду України справляють величезний вплив на судову практику, оскільки вони стосуються, як правило, актуальних та неоднозначних питань, щодо яких вже висловлювалися правові позиції державними органами та судами.

Серед останніх, найбільш часто застосовуються Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним зверненням громадянина Сердюка Валерія Анатолійовича про офіційне тлумачення положення частини першої статті 7 Цивільного кодексу Української РСР (справа про поширення відомостей) від 10.04.2003 р.; Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 50 народних депутатів України щодо офіційного тлумачення окремих положень частини першої •статті 4 Цивільного процесуального кодексу України (справа про охоронюваний законом інтерес) від 01.12.2004 р.; Рішення Конституційного Суду України у¹ справі за конституційним зверненням Закритого акціонерного товариства «ОболЬАь» та громадянина Винника Віктора Володимировича про офіційне тлумачення положень

Стаття 8

частини другої статті 28 Закону України «Про господарські товариства», пункту 1, абзацу першого пункту 5 статті 4 Закону України «Про власність» (справа про права акціонерів ЗАТ) від 11.05.2005 р.; Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним зверненням Центральної спілки споживчих товариств України про офіційне тлумачення положень пункту 1 статті 9, пункту 1 статті 10 Закону України «Про споживчу кооперацію», частини четвертої статті 37 Закону України «Про кооперацію» (справа про захист права власності організацій споживчої кооперації) від 11.11.2004 р.; Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним зверненням Ярового Сергія Івановича та інших громадян про офіційне тлумачення положень пункту 2 статті 10 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» та за конституційним поданням 60 народних депутатів України про офіційне тлумачення положень статей 1, 10 цього Закону (справа про права співвласників на допоміжні приміщення багатоквартирних будинків) від 02.03.2004 р.; Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 51 народного депутата України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень статті 92, пункту б розділу X «Перехідні положення» Земельного кодексу України (справа про постійне користування земельними ділянками) від 22.09.2005 р.

3. Закон — це різновид нормативних актів, які приймає Верховна Рада України. Закони повинні відповідати Конституції України. У коментованій статті передбачено, що у разі виникнення у суду сумніву під чає розгляду справи щодо відповідності закону чи іншого правового акта Конституції України, вирішення питання про конституційність якого належить до юрисдикції Конституційного Суду України, суд звертається до Верховного Суду України для вирішення питання стосовно внесення до Конституційного Суду України подання щодо конституційності закону чи іншого правового акта.

Ефективність цієї норми є сумнівною. Вона радше має декларативний характер. Якщо її розглядати в практичній площині, то у разі виникнення сумніву у судді щодо конституційності закону, він буде радитись із колегами по роботі, із суддями апеляційного суду, з іншими фахівцями у галузі права і в такий спосіб буде усувати свої сумніви, і найменш ймовірно, щоб він звертався аж до Верховного Суду.

Неефективність цієї норми полягає також і в тому, що не передбачено, як бути з провадженням у справі. Підстав для зупинення провадження, передбачених ст. 201, 202 ЦПК не має. Пункт 4 ч. 1 ст. 201 ЦПК не може бути застосований, оскільки він передбачає неможливість розгляду справи до вирішення іншої справи, що розглядається в порядку конституційного судочинства. Звернення до Верховного Суду України для вирішення питання стосовно внесення подання щодо конституційності закону не є «вирішенням іншої справи, що розглядається в порядку конституційного судочинства», оскільки конституційне судочинство ще не виникло і навіть невідомо, чи виникне. Тому ухвалу про зупинення провадження у такій справі з посиланням на п. 4 ч. 1 ст. 201 ЦПК нескладно скасувати.

Однак у постанові «Про застосування судами Конституції України» від 01.11.1996 р. Верховний Суд України відзначив, що у разі невизначеності в питанні про те, чи відповідає Конституції України застосований закон або закон, який підлягає застосуванню в конкретній справі, суд за клопотанням учасників процесу або за власною ініціативою зупиняє розгляд справи і звертається з мотивованою ухвалою (постановою) до Верховного Суду України, який відповідно до ст. 150 Конституції може порушувати перед Конституційним Судом України питання про відповідність Конституції законів та інших-нормативно-правових актів. Таке рішення може прийняти суд першої, касаційної чи наглядної інстанції в будь-якій стадії розгляду справи.

РОЗДІЛ І. Глава 1

Підстав для зупинення провадження у справі в цьому випадку не було передбачено і в ЦПК 1963 р., але незважаючи на це Верховний Суд усе ж вважав за можливе зупиняти. Така правова позиція більше ґрунтується на авторитетності найвищої судової установи України, ніж на чинному на той час процесуальному законодавстві. Незважаючи на те, що це роз'яснення було надане до прийняття ЦПК, воно залишається актуальним, оскільки підстави для зупинення провадження не змінилися.

Таким чином, для судді, який усе ж вирішив застосувати ч. З ст. 8 ЦПК, можна порадити одною ухвалою зупиняти провадження у справі (бажано з ініціативи того учасника процесу, який зацікавлений у встановлені неконституційності закону) на підставі п. 4 ч. 1 ст. 201 ЦПК з посиланням в мотивувальній частині на вищезгадану постанову Пленуму Верховного Суду України, і другою ухвалою звертатися до Верховного Суду України з проханням порушити перед Конституційним Судом України питання про відповідність Конституції України відповідного закону.

Відповідно до п. 2) ч. 2 ст. 45 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» рішення про звернення до Конституційного Суду України з питань конституційності законів та інших правових актів, а також щодо офіційного тлумачення Конституції України та законів приймає виключно Пленум Верховного Суду України.

4. У пп. 4 і 5 коментованої статті визначено правило застосування нормативних актів у разі їх невідповідності один одному. Застосуванню підлягає акт законодавства, який має вищу юридичну силу. Найвищу юридичну силу має Конституція України. Після неї — акти Верховної Ради — закони України та постанови. Інші акти називаються підзаконними. До них належать Укази Президента України, постанови Кабінету Міністрів, накази, розпорядження, рішення центральних органів виконавчої влади, акти органів місцевого самоврядування.

У разі невідповідності закону України міжнародному договору, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, суд застосовує міжнародний договір.

Норми права інших держав суд застосовує у разі, коли це встановлено законом України чи міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України. При цьому суд повинен керуватися положеннями Закону України «Про міжнародне приватне право».

Як роз'яснив ВС України у п. 7 постанови «Про застосування судами Конституції України» від 01.11.1996 р., згідно з ч. 2 ст. 57 Конституції є нечинними, а отже, не можуть застосовуватись ті закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права і обов'язки громадян, які не доведені до відома населення у встановленому законом порядку. Це означає, що судове рішення не може ґрунтуватись на неоприлюднених нормативно-правових актах.

Порядок оприлюдення передбачено Указом Президента України «Про порядок офіційного оприлюднення нормативно-правових актів та набрання ними чинності» від 10.06.1997 р. Відповідно до п. 1 Указу закони України, інші акти Верховної Ради України, акти Президента України, Кабінету Міністрів України не пізніш як у п'ятнадцятиденний строк після їх прийняття у встановленому порядку і підписання підлягають оприлюдненню державною мовою в офіційних друкованих виданнях. Офіційними друкованими виданнями є «Офіційний вісник України»; газета «Урядовий кур'єр». Офіційними друкованими виданнями, в яких здійснюється офіційне оприлюднення законів та інших актів Верховної Ради України, є також газета'* Голос України», бюлетень «Відомості Верховної Ради України».

Акти Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України можуть бути в окремих випадках офіційно оприлюднені через телебачення* І радіо. Офіційне оприлюднення нормативно-правових актів здійснюється після включення

Стаття 8

їх до Єдиного державного реєстру нормативних актів із зазначенням присвоєного їм реєстраційного коду. Норматпвно-правові акти,, опубліковані в інших друкованих виданнях, мають інформаційний характер і не можуть бути використані для офіційного застосування.

Відповідно до п. 4 Указу нормативно-правові акти Верховної Ради України і Президента України набирають чинності через 10 днів з дня їх офіційного оприлюднення, якщо інше не передбачено самими актами, але не раніше дня їх опублікування в офіційному друкованому виданні.

Відповідно до п. 5 Указу нормативно-правові акти Кабінету Міністрів України набирають чинності з моменту їх прийняття, якщо більш пізній строк набрання ними чинності не передбачено в цих актах. Акти Кабінету Міністрів України, які визначають права і обов'язки громадян, набирають чинності не раніше дня їх опублікування в офіційних друкованих виданнях.

5. У ч. 7 коментованої статті підкреслено важливість справ у сфері державних закупівель, визначивши, що при їх вирішенні суд. обов'язково має враховувати особливості, передбачені у Законі України «Про здійснення державних закупівель» від 1 червня 2010 р. Водночас процесуальних особливостей розгляду справ, що вникають із цих правовідносин, зазначений закон не передбачає.

6. Пункт 8 коментованої статті допускає застосування при вирішенні справи аналогії закону і аналогії права. Аналогія закону і аналогія права є способами подолання прогалин у праві. Прогалина у праві має місце, коли певні суспільні відносини, які належать до сфери правового регулювання, або не врегульовані взагалі, або врегульовані неповно. Прогалини можуть мати місце внаслідок неможливості передбачити та врегулювати всі процесуальні відносини. ,

Прикладами прогалин в цивільному процесуальному праві є порядок тимчасо
вого вилучення доказів для дослідження судом (ст. 93 ЦПК), порядок проведення
одночасного допиту свідків для з'ясування причин розходжень у їхніх показаннях
(ч. 12 ст. 181 ЦПК). ,..,

Аналогія закону — це поширення судом на відносини, не врегульовані правом, конкретних правових норм, що регулюють подібні відносини. При цьому суд може допустити застосування аналогії закону, якщо: 1) процесуальні відносини не врегульовані законом; 2) є законодавство, що регулює подібні відносини; 3) подібне законодавство не суперечить сутності відносин, до яких застосовується аналогія.

У разі неможливості застосування аналогії закону суд може застосувати аналогію права, тобто поширити на ці відносини загальні засади законодавства, тобто його принципи. Так, відповідно до ст. З ЦК України, загальними засадами цивільного законодавства є:

1) неприпустимість свавільного втручання у сферу особистого життя людини;

2) неприпустимість позбавлення права власності, крім випадків, встановлених Конституцією України та законом;

3) свобода договору;

4) свобода підприємницької діяльності, яка не заборонена законом;

5) судовий захист цивільного права та інтересу; ,

6) справедливість, добросовісність та розумність.

У рішенні суд повинен обґрунтувати застосування аналогії.

Забороняється відмова у розгляді справи з мотивів відсутності, неповноти, нечіткостіл^суперечливості законодавства, що регулює спірні відносини.

7. Відповідно до статей 8 та 22 Конституції України не підлягають застосуванню
судам^ закони та інші нормативно-правові акти, якими скасовуються конституційні

РОЗДІЛ І. Глава 1

права і свободи людини та громадянина, а також нові закони, які звужують зміст та обсяг встановлених Конституцією України і чинними законами прав і свобод.

Суди при визначенні юридичної сили законів та інших нормативно-правових актів щодо їх діяльності повинні керуватися Конституцією України як актом прямої дії, а тому постанови Верховної Ради України та інші підзаконні акти державних органів, якими визначаються питання судоустрою, судочинства і статусу суддів, у тому числі щодо встановлення порядку призначення суддів на адміністративні посади та їх звільнення, терміну повноважень суддів, не підлягають застосуванню як такі, що суперечать Конституції України.

Не підлягають застосуванню акти органів державної влади та органів місцевого само-врядування, їх посадових осіб, прийняті в період, коли повноваження таких органів чи посадових осіб припинені з підстав, передбачених Конституцією України, а також у разі втрати такими органами чи посадовими особами повноважень щодо прийняття законів, постанов, указів, розпоряджень та інших актів (п. 19 постанови Пленуму ВС України від 13.06.2007 р. № 8 «Про незалежність судової влади»),

8. Згідно зі ст. 11 СК при вирішенні спору суд за заявою заінтересованої сторони може врахувати місцевий звичай, а також звичай національної меншини, до якої належать сторони або одна з них, якщо вони не суперечать вимогам цього Кодексу, інших законів та моральним засадам суспільства (п. 1 постанови Пленуму ВС України від 21.12.2007 р. «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюб у.визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя»).

⇐ Предыдущая 1 2 345 6 7 8 9 10 Следующая ⇒

Последнее изменение этой страницы: 2019-06-08; Просмотров: 166; Нарушение авторского права страницы