Стаття 31. Процесуальні права та обов'язки сторін

Сторони мають рівні процесуальні права і обов'язки.

2. Крім прав та обов'язків, визначених у статті 27 цього Кодексу, позивач має право протягом усього часу розгляду справи збільшити або зменшити розмір позовних вимог, відмовитися від позову, а відповідач має право визнати позов повністю або частково. До початку розгляду судом справи по суті позивач має право шляхом подання письмової заяви змінити предмет або підставу позову, а відповідач — пред'явити зустрічний позов.

(Частина друга статті 31 у редакції Закону № 2453-УІ від 07.07.2010)

Сторони можуть укласти мирову угоду на будь-якій стадії цивільного процесу.

Кожна із сторін має право вимагати виконання судового рішення в частині, що стосується цієї сторони.

5. Заявник та заінтересовані особи у справах окремого провадження мають права і обов'язки сторін, за винятками, встановленими у розділі IV цього Кодексу.

1. Стаття, що коментується, закріплює принцип процесуальної рівності сторін, сутність якого в тому, що сторони в цивільному процесі наділяються рівними можливостями щодо відстоювання своєї позиції в цивільній справі. У поєднанні з принципом диспозитивності і змагальності досягається реальна рівність сторін у процесі. Цей принцип не означає, що позивач і відповідач мають.однакові права, адже це об'єктивно неможливо, йдеться про рівні можливості в реалізації наданих їм законом прав.

2. Сторони належать до складу осіб, які беруть участь у справі, а тому мають загальні права, які передбачені ст. 27 ЦПК України. Проте в силу свого особливого процесуального статусу ці особи наділяються і додатковими (спеціальними) правами.

3. Позивач має право протягом усього часу розгляду справи збільшити або зменшити розмір позовних вимог, відмовитися від позову. При цьому можливість реалізації цього права обмежується стадією розгляду справи, тобто до винесення судом рішення.

До початку розгляду судом справи по суті позивач має право шляхом подання письмової заяви змінити предмет або підставу позову.

* Цивільний процес. За ред. Білоусова Ю. В. — К., 2004. — С. 41.

129

РОЗДІЛІ. Глава 4

ЬПозов у цивільному процесі — це письмово оформлена і адресована суду письмова вимога, яка складається з вимоги процесуального характеру (відкрити провадження у справі) і вимоги матеріального характеру (захистити невизнане, оспорюване чи порушене право)."

Предмет позову — це матеріальний зміст позовних вимог позивача, проявляється в матеріально-правовій заінтересованості — отримати певне матеріальне благо (див. коментар до ст. 26 ЦПК України)

Підстава позову — обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги, які об'єктивуються у поданих доказах. Верховний Суд України відзначив, що під підставами позову, які згідно зі ст. 31 ЦПК може змінити лише позивач, слід розуміти обставини, якими обґрунтовуються позовні вимоги, а не самі по собі посилання позивача на певну норму закону, яку суд може замінити, якщо її дія не поширюється на дані правовідносини*. „ Позивач може змінити або підставу, або предмет позову. Зміна підстав і предмету позову не допускається_ДВерховний Суд України відзначив, якщо в процесі розгляду справи повністю змінюються підстави й предмет позову, то це слід розглядати як нові позовні вимоги, які мають бути оформлені письмовою заявою у відповідності з ЦПК і одночасною відмовою від раніше заявлених вимог**.

І Зміна підстави або предмету позову здійснюється шляхом подання до суду відповідної письмової заяви. Отже, усною заявою це процесуальне право не може бути реалізоване і така заява не породжує правових наслідків. Проте якщо позивач бажає змінйЗШ підстав або предмету позову, він може клопотати про оголошення перерви в судовому засідання для надання йому можливості скласти відповідну заяву.

І Зміна підстав або предмет позову можлива лише до початку розгляду судом справи по суті, тобто до того моменту, коли суд почне проголошувати позовну заяву.__, Ця норма спрямована на усунення зловживання процесуальним правом на зміну підстав або предмету позову. Заява, подана після початку розгляду справи по суті, залишається без розгляду і повертається позивачеві.

4. Зміна підстави або предмету позову має важливе тактичне значення. Відповідач захищається проти тих вимог, які зафіксовані в позовній заяві. Зміна предмету чи підстав позову вимагає від відповідача нових аргументів та нової тактики захисту. Позивач може декілька разів змінювати предмет чи підстави позову. Використання цього прийому дозволяє виявити аргументи та докази відповідача, які потім можна використати на обґрунтування власних вимог, заявити найбільш незручні для захисту вимоги.^

Первинний позов може взагалі мати спеціальне тактичне призначення — «розкрити > відповідача, виявити його найслабші місця. Згодом позовні вимоги формулюються так, як потрібно.

Найкращий спосіб використання такої тактики — поставити відповідача у ситуацію, коли після зміни позовних вимог він змушений спростовувати те, що раніше стверджував.

5Т*Збільшення (зменшення) розміру позовних вимог — це зміна позивачем ціни первісно заявлених вимог. Розмір позовних вимог визначається відповідно до ст. 80 ЦПКЦ Зміна розміру позовних вимог може бути викликана уточненням розрахунку ціни позову, частковим виконання спірного зобов'язання відповідачем, тактичними міркуваннями..

Тактичне значення зміни розміру позовних вимог полягає в тому, що застосування цього прийому дозволяє мінімізувати державне мито, що сплачується при поданні позовної заяви. До того ж відповідач захищатиметься проти малих вимог так само, як

* Застосування судами цивільного і цивільного процесуального законодавства. За ред. Шевчука її. І. — К.. 2002. - С. 246.

** Там же. - С. 246.

130

Стаття 31

і проти великих. Отже, позивач матиме змогу перевірити, які у відповідача є докази і аргументи протж позову.

Цивільне процесуальне законодавство не пов'язує зміну ціни позову із зміною підпав позову. Але ці елементи взаємообумовлені, а тому зміну ціни позову потрібно супроводжувати зміною підстав позову.

Під час застосування цього прийому слід ураховувати, що безпідставна та немотивована зміна ціни позову діє проти позивача, свідчить про відсутність чіткої правової позиції у справі.

Потреба змінити ціну позову може виникати також, коли позивач змінює позовні зимоги 'і замість витребування майна в натурі вимагає відшкодування збитків. Наприклад, позивач звернувся з позовом про витребування у відповідача автомобіля. Заявлена ціна позову — 15000 гривень. Позивач знає, що автомобіль коштує дорожче, але це не має значення, адже йому потрібний автомобіль, а не гроші.

У процесі підготовки справи до розгляду встановлено, що автомобіль був проданий іншій особі. Позивач розуміє, що вимога про витребування майна в натурі не буде задоволена, оскільки у відповідача спірного майна немає. Тому він змінює позовні вимоги і вимагає відшкодування збитків. Тепер позивач зацікавлений у встановлені дійсного розміру збитків. Він наводить суду докази про ринкову вартість автомобіля у розмірі 31000 грн. (наприклад, висновок спеціаліста) і подає заяву про збільшення розміру позовних вимог. У межах цих вимог суд розглядає справу далі.

Відповідно до ст. 206 старого ЦПК України, суд, присуджуючи майно в натурі, по-зннен вказати в рішенні вартість майна, яку належить стягти з відповідача, якщо при виконанні рішення присудженого майна не буде в наявності. Аналогічної норми в новому ЦПК немає, але суддям, на наш погляд, надалі слід користуватися традиціями, які виробилися ще за старим ЦПК. Тим більше, що вони новому ЦПК не суперечать.

Відомості про вартість майна суд отримує з доказів, наданих сторонами і, насамперед, з ціни позову, вказаної позивачем. Отже, він зацікавлений вказати суду дійсну або навіть завищену вартість майна, якщо припускає, що спірного майна у відповідача не виявиться.

6. Відмова від позову — це одностороннє волевиявлення позивача, спрямоване на врегулювання спору і закінчення справи в будь-якій її стадії. При цьому відмова від позову позбавляє особу права в подальшому звертатися до суду з аналогічними позовними вимогами, що суд зобов'язаний роз'яснити (див. коментар до ст. 174 ЦПК). При відмові позивача від позову суд лише перевіряє повноваження на такі дії його представника, якщо він бере участь у справі та висловив такий намір. Суд не приймає відмову позивача від позову у справі, в якій особу представляє її законний представник, якщо його дії суперечать інтересам особи, яку він представляє.

Важливим є питання часових меж реалізації цього права. Так, коментована стаття вказує, що це право може бути реалізоване протягом усього часу розгляду.

Позивач може відмовитися як від позову в цілому, так і від частини позовних вимог. М. І. Балюк, Д. Д. Луспеник наголошують, що важливо відрізняти відмову від частини позовних вимог та зменшення позову. Так, відмова від частини позову можлива лише у випадку, якщо позивачем заявлено дві чи більше позовних вимог, і позивач відмовляється не від усіх цих вимог. Якщо ж позовна заява містить тільки одну вимогу, то відмова позивача від її частини має розглядатися як зменшення розміру позовних вимог*.

А/. /. Балюк, Д. Д. Луспеник Практика застосування цивільного процесуального кодексу України (цивільний жроцес у питаннях і відповідях). Коментарії, рекомендації, пропозиції. Серія * Судова практика*. — X.: Харків жфидичний, 2008. — С. 255.

131

РОЗДІЛ І. Глава 4

Відмова від частини позову та зменшення розміру позовних вимог — це різні процесуальні дії, оскільки вони відрізняються одна від одної за змістом, сферою дії та правовими наслідками. Так, відмова від позову може мати місце на будь-якій стадії процесу, тобто як у суді першої, так і в судах апеляційної та касаційної інстанцій, а зменшення розміру позовних вимог можливе лише в суді першої інстанції. Прийняття судом відмови від частини позовних вимог тягне за собою закриття провадження у справі в цій частині. У цьому випадку повторне звернення до суду з вимогами, від яких позивач відмовився, не допускається. Зменшення ж розміру позовних вимог не позбавляє позивача права повернутися до первісно заявлених вимог чи навіть збільшити їх.

7; Відповідач має право визнати позов повністю або частково. Це також одностороннє волевиявлення, спрямоване на врегулювання споруд Однак, на відміну від розпорядчої дії позивача, визнання позову, навіть якщо воно прийняте судом, тягне не припинення справи, а винесення рішення про задоволення позову. Проте якщо визнання відповідачем позову суперечить закону або порушує права, свободи чи інтереси інших осіб, суд постановляє ухвалу про відмову в прийнятті визнання відповідачем позову і продовжує судовий розгляд (див. коментар до ст. 174 ЦПК).

У своїх правових позиціях ВС України вказує на те, що у разі визнання відповідачем (або його представником за відсутності у дорученні відповідних обмежень) позову можливе лише ухвалення рішення про задоволення позову, а не про задоволення позову частково чи про відмову в його задоволенні. Якщо для цього немає законних підстав, суд постановляє ухвалу про відмову в прийнятті визнання відповідачем позову і продовжує розгляд справи. Визнання позову повинно бути безумовним, а якщо у справі беруть участь кілька відповідачів, то ухвалення рішення про задоволення позову за наявності для цього законних підстав можливе лише у разі визнання позову всіма відповідачами. Слід розрізняти визнання відповідачем позову від визнання ним обставин позову, що згідно з частиною першою статті 61 ЦПК звільняє позивача лише від доведення цих обставин. \_уЩодо права подати зустрічний позов — див. коментар до ст. 123 ЦПК. \ 8. Сторони можуть укласти мирову угоду на будь-якій стадії цивільного процесу. Мирова угода — це двостороннє волевиявлення, спрямоване на врегулювання спору шляхом взаємних поступок, може стосуватися лише прав та обов'язків сторін та предмету позову (див. коментар до ст. 175 ЦПК).

ВС України відзначає, що мирова угода сторін може стосуватися лише їх та спірних правовідносин і її умови мають бути такими, щоб у разі, коли сторони або одна з них у наступному відмовляться від виконання цієї угоди, остання могла бути виконана примусово відповідно до п. 5 ст. З Закону «Про виконавче провадження». Наприклад, у справі про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, допустима мирова угода про реалізацію цього права шляхом поділу зазначеного приміщення. У той самий час у справі про визнання незаконним переведення на іншу роботу не може бути укладено мирової угоди на умовах звільнення позивача за власним бажанням, оскільки спірні правовідносини не стосувалися припинення трудового договору*.

Часові межі реалізації цього права також не обмежуються закінченням судового розгляду, оскільки відповідно до Закону України «Про виконавче провадження» сторони мають право укласти мирову угоду, яка затверджується судом.

У силу частини другої статті 215 ЦК норми закону щодо підстав нікчемності право-

* М. І. Балюк, Д. Д. Луспеник Практика застосування цивільного процесуального кодексу України (цивільний процес у пишаннях і відповідях). Коментарії, рекомендації, пропозиції. Серія «Судова практика». — X.: Харків юридичний, 2008. — С. 255.

132

Стаття 32

чинів є імперативними. У зв'язку з цим суди повинні відмовляти у визнанні мирових угод у справах щодо визнання нікчемності правочинів та застосування наслідків як таких, що суперечать закону (частина п'ята статті 175 ЦПК). У справах про визнання недійсними оспорюваних правочинів та застосування наслідків їх недійсності мирові угоди визнаються судом з урахуванням вимог статті 175 ЦПК (п. 29 постанови Пленуму ВС України від 06.11.2009 р. «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними»).

Умови та порядок визнання батьківства визначено законом, тому в справах названої категорії суд не може визнавати мирові угоди (п, 8 постанови Пленуму ВС України № 3 від 15.05.2006 р. «Про застосування судами окремих норм Сімейного кодексу України при розгляді справ щодо батьківства, материнства та стягнення аліментів»).

Мирову угоду не можна розглядати як договір у цивільно-правовому розумінні і визнавати недійсною у позовному провадженні, оскільки порядок її укладання та затвердження регламентовано відповідними положеннями ЦПК.

Зазначені розпорядчі дії (відмова від позову, визнання позову і мирова угода) є обов'язковими для суду лише тоді, коли вони не суперечать закону та не порушують прав і охоронюваних законом інтересів.

9. Коментована стаття прирівнює за процесуальними правами до сторін заявника та заінтересованих осіб у справах окремого провадження, за винятками, встановленими у розділі IV цього Кодексу. Такий виняток, наприклад, передбачено ч. 5 ст. 235 ЦПК, зокрема, справи окремого провадження не можуть бути закриті у зв'язку з укладенням мирової угоди. Відсутність окремих прав пояснюється тим, що у справах окремого провадження відсутній спір про право, а тому права, які випливають зі змісту розгляду спірних правовідносин, не поширюються на дану категорію справ.

Стаття 32. Участь у справі кількох позивачів або відповідачів

1. Позов може бути пред'явлений спільно кількома позивачами або до кількох відповідачів. Кожен із позивачів або відповідачів щодо другої сторони діє в цивільному процесі самостійно.

2. Участь у справі кількох позивачів і (або) відповідачів (процесуальна співучасть) допускається, якщо:

1) предметом спору є спільні права чи обов'язки кількох позивачів або відповідачів;

2) права і обов'язки кількох позивачів чи відповідачів виникли з однієї підстави;

3) предметом спору є однорідні права і обов'язки.

3. Співучасники можуть доручити вести справу одному із співучасників, якщо він
має повну цивільну процесуальну дієздатність.

1. Коментована стаття регулює питання співучасті в цивільному процесі. Співучасть — це обумовлена матеріальним правом множинність осіб на тій чи іншій стороні в цивільному процесі внаслідок наявності загального права або загального обов'язку*. Важливою ознакою співучасті є наявність у декількох позивачів чи відповідачів у справі однакових за спрямованістю матеріально-правових вимог чи юридичних обов'язків_Дя ознака дозволяє відрізняти процесуальну співучасть від інших видів участі множинності заінтересованих осіб: від участі третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги на предмет спору, а також від співвідповідача, який залучається до

* Цивільне процесуальне право України. За ред. В. В. Комарова. — Харків, 1999. — С. 72.

133

РОЗДІЛ І. Глава 4

участі у справі судом у разі відсутності згоди на це позивача в порядку ст. 33 ЦПК. 1 2. Цивільна процесуальна співучасть може виникнути в момент відкриття провадження у справі, якщо до суду звертається декілька позивачів чи позов пред'явлено до декількох відповідачів, так і на більш пізніх стадіях, наприклад, суд може об'єднати позови і в стадії судового розгляду в порядку ст. 126 ЦПК. Процесуальна співучасть може виникнути також у разі вступу у справу кількох правонаступників сторониИ

3. Ознаки цивільної процесуальної співучасті:

'— співучасники — це суб'єкти спірних матеріально-правових правовідносин;

— інтереси співпозивачів (співвідповідачів) не суперечать одне одному, але є протилежними інтересам іншої сторони; .

— наявність одного провадження, в якому розглядається справа з участю співпозивачів чи співвідповідачів.

4. Співучасть за формою можна розділити на такі види:

— активна співучасть (кілька співпозивачів проти одного відповідача). Така співучасть є найбільш поширеною. У співпозивачів завжди спільні інтереси щодо до відповідача. Така співучасть має місце, наприклад, при пред'явленні кількома спадкоємцями по закону до спадкоємця про визнання заповіту недійсним;

— пасивна співучасть (один позивач проти декількох співвідповідачів). Співвідповідачів при пасивній співучасті пов'язані з позивачем протилежними матеріально-правовими інтересами;

— змішана співучасть (кілька співпозивачів проти кількох співвідповідачів).—і
(Особливістю активної процесуальної співучасті є те, що вона можлива тільки з іні
ціативи співпозивачів. Можливі співпозивачі в справі повинні повідомлятися судом
про те, що в провадженні суду знаходиться конкретна цивільна справа, в яку вони
можуть вступити як співпозивачі. Співпозивачі не можуть притягатися до справи без
урахування їх думки, оскільки це суперечитиме принципу диспозитивності. На це
вказує і ВС України, відповідно до правових позицій якого, якщо позов пред'явлений
не всіма особами, яким належить таке право, суд не вправі залучати таких осіб до
участі у справі як співпозивачів, оскільки згідно з принципом диспозитивності особа,
якій належить право вимоги, розпоряджається своїми правами на власний розсуд.

Активна співучасть специфічна ще в одному відношенні: усіх співпозивачів обов'язково об'єднує спільність матеріально-правових інтересів щодо відповідача*.

Особливістю пасивної співучасті є те, що вона можлива як з ініціативи позивача (позивачів), так і з ініціативи суду, який може притягнути особу як співвідповідача до участі в справі.

Так, при пред'явленні позову до частини відповідачів (наприклад, при солідарному обов'язку боржників згідно зі статтею 543 ЦК України) суд не вправі зі своєї ініціативи і без згоди позивача залучати інших відповідачів до участі у справі як співвідповідачів. Суд зобов'язаний вирішити справу за тим позовом, що пред'явлений, і відносно тих відповідачів, які зазначені в ньому. Лише у випадку неможливості розгляду справи без участі співвідповідача чи співвідповідачів у зв'язку з характером спірних правовідносин (наприклад, при розгляді справ про захист гідності, честі та ділової репутації за участю засобів масової інформації) суд залучає його чи їх до участі у справі зі своєї ініціативи (статті 32, 33 ЦПК). Мотиви, з яких суд визнав неможливим розгляд справи без зазначених осіб, повинні бути зазначені в ухвалі, копія якої разом з копією позовної заяви невідкладно надсилається залученим особам.

5. За ступенем обов'язковості співучасть може бути обов'язковою (необхідною) або
факультативною (можливою, допустимою).

* Цивільне процесуальне право. За ред. Комарова В. В. — Харків, 1999. — С. 74. 134

Стаття 32

Обов'язкова співучасть можлива в тому разі, якщо характер спільного матеріального правовідношення такий, що питання про права і обов'язки одного із суб'єктів неможливо вирішити без притягнення до справи інших суб'єктів цього відношення, чає місце, зокрема, у справах про спільну власність, про спадкування, про виключення майна з опису, про захист часті і гідності, про право користування житловими приміщеннями. /

Наприклад, у п. 9 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи» від 27.02.2009 р. № 1 передбачено, що якщо юзов пред'явлено про спростування інформації, опублікованої в засобах масової інформації, то належними відповідачами є автор і редакція відповідного засобу масової інформації чи інша установа, що виконує її функції, оскільки згідно зі статтею 21 Закону про пресу редакція або інша установа, яка виконує її функції, здійснює підготовку та випуск у світ друкованого засобу масової інформації. У разі, коли редакція друкованого засобу масової інформації не має статусу юридичної особи, належним від-ювідачем є юридична особа, структурним підрозділом якої є редакція. Якщо редакція є є структурним підрозділом юридичної особи, то належним відповідачем виступає засновник друкованого засобу масової інформації.

Якщо ж оспорювана інформація поширена в мережі Інтернет, то співвідповідачами [ступатимуть автор відповідного інформаційного матеріалу та власник веб-сайта, на якому розміщувалася ця інформація.

На обов'язкову співучасть вказано також у постанові Пленуму Верховного Суду

України від 27 серпня 1976 р. «Про судову практику в справах про виключення

майна з опису». Зокрема, зазначено, що за правилами, встановленими для розгляду

озовів про виключення майна з опису, розглядаються вимоги громадян і організацій,

що грунтуються на праві власності на описане майно або на праві володіння ним.

Відповідачами в справі суд притягує: боржника, особу, в інтересах якої накладено

ірешт на майно, і в необхідних випадках — особу, якій передано майно, якщо воно

було реалізоване. У тих випадках, коли опис проводився для забезпечення конфіска-

ї чи стягнення майна на користь держави, як відповідач притягується відповідний

фінансовий орган.

Обов'язковий характер цього виду співучасті пояснюється необхідністю розглядати гправу з участю всіх співучасників. Якщо йдеться про відповідачів, то суд зобов'язаний залучити їх до розгляду справи. При співучасті ж на стороні позивача суд не вправі в примусовому порядку залучити співпозивачів до процесу, оскільки згідно з принципом диспозитивності особа, якій належить право вимоги, розпоряджається своїми [равами на власний розсуд. Суддя лише повідомляє цих осіб про їх право вступити в роздіочатий процес для захисту своїх інтересів. " 6. Факультативна співучасть виникає за розсудом суду. У цьому випадку справи тівучасників можуть розглядатися окремо, що не впливає на законність і правильність рішення суду. Це, зокрема, право суду на об'єднання позовів у порядку ст. 126 ЦПК. Факультативна процесуальна співучасть викликається доцільністю, тобто вона гприяє скороченню часу й витрат, пов'язаних з вирішення справи.

Об'єднання позовів, таким чином, може провести й сам позивач формулюванням г заяві кількох позовних вимог для розгляду в одному провадженні. Якщо ж позивачем подано кілька заяв з однорідними позовними вимогами, об'єднати їх правомочний і суддя. Як умова такого об'єднання позовів може виступати спільність предмета позову кількох позивачів до одного відповідача або одного позивача до кількох відповідачів, спільність підстав позову й процесуальна доцільність.

135

РОЗДІЛ І. Глава 4

Так, на факультативну співучасть, проте на стороні відповідача, вказано в п. З постанови Пленуму Верховного Суду України < < Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами про відшкодування шкоди» від 27.03.1992 р. № 6. Передбачено, що особи, які спільно заподіяли шкоду, тобто заподіяли неподільну шкоду взаємопов'язаними, сукупними діями або діями з єдністю наміру, несуть солідарну відповідальність перед потерпілими. У такому ж порядку відповідають володільці джерел підвищеної небезпеки за шкоду, заподіяну внаслідок взаємодії кількох джерел підвищеної небезпеки іншим особам. Тобто в цьому випадку потерпілий сам визначає, до кого пред'явити позов, а тому співучасть може мати місце (пред'явлення позову до всіх боржників), а може і не мати (пред'явлення позову до одного із боржників).

7. Кожен із позивачів або відповідачів щодо другої сторони діє в цивільному процесі самостійно, хоча співучасники можуть доручити вести справу одному із співучасників, якщо він має повну цивільну процесуальну дієздатність. Можливість передачі прав представляти інтереси співучасників одному із них обґрунтовується тим, що предметом спору є спільні права чи обов'язки; такі права і обов'язки випливають з однієї підстави; предметом спору є однорідні права і обов'язки. Вказівка на наявність повної цивільної процесуальної дієздатності як умови на ведення справи одним із співучасників випливає із загальної вимоги до осіб, які можуть бути представниками" (див. коментар до ст. 40 ЦПК).

8. Якщо позов пред'явлений не всіма особами, яким належить таке право, суд не вправі залучати таких осіб до участі у справі як співпозивачів, оскільки згідно з принципом диспозитивності особа, якій належить право вимоги, розпоряджається своїми правами на власний розсуд (п. 10 постанови Пленуму ВС України Лр 5 від 12.06.2009 р. «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства, що регулюють провадження у справі до судового розгляду»).

9. Процесуальна співучасть має значний тактичний потенціал. Участь у процесі
декількох відповідачів замість одного створює позивачу додаткові переваги. Позивачу
може бути вигідно мати декілька відповідачів. По-перше, кожен із них зацікавлений
у тому, щоб не відповідати за позовом. Тому хоч вони й на одній стороні, їх інтереси
не співпадають. Є підґрунтя для зіштовхування співвідповідачів.

По-друге, бажаючи захистити свої інтереси, співвідповідачі будуть надавати суду докази, які позивач може використати для обґрунтування своєї позиції.

По-третє, рішення суду, за яким на співвідповідачів покладається солідарний обов'язок, може бути виконане за рахунок будь-якого з них. Стягувач матиме більше шансів на реальне виконання рішення.

По-четверте, залучення кількох відповідачів, які знаходяться у різних місцях, створює можливості для маневрування із підсудністю, оскільки позов може бути пред'явлено за місцем знаходження одного із відповідачів. Цей тактичний прийом здобув широке застосування. У професійних колах співвідповідача, який притягується лише для цілей визначення бажаної підсудності називають «технічним відповідачем».

Однак можуть мати місце й негативні тактичні наслідки від цього прийому, якщо співвідповідачі домовляться про спільний захист. Спільний захист посилює їх ресурси, розширює тактичний простір. Тому, залучаючи співвідповідачів, слід перешкоджати їх об'єднанню проти позивача.

Співвідповідача найкраще притягати із самого початку, але це можна зробити і в процесі розгляду справи шляхом подання до суду відповідної заяви.

Притягнення другого співвідповідача може використовуватися також як альтернатива заміні неналежного відповідача. У такий спосіб позивач «зберігає» первісного

136

Стаття 33

■ дповідача, але й притягує другого, належного. Щодо первинного відповідача суд ■ позові відмовить, але він змушений буде брати участь у справі.

Стаття 33. Заміна неналежного відповідача, залучення співвідповідачів

1. Суд за клопотанням позивача, не припиняючи розгляду справи, замінює пер
вісного відповідача належним відповідачем, якщо позов пред'явлено не до тієї осо
би, яка має відповідати за позовом, або залучає до участі у справі іншу особу як
співвідповідача.

(Частина перша статті 33 із змінами, внесеними згідно із Законом № 2453-УІ гід 07.07.2010)

2. Після заміни відповідача або залучення до участі у справі співвідповідача
справа за клопотанням нового відповідача або залученого співвідповідача розгля
дається спочатку.

1. Належними є сторони, які є суб'єктами спірних правовідносин.
„Належним є відповідач, який дійсно є суб'єктом порушеного, оспорюваного чи неп
ізнаного матеріального правовідношення- Належність відповідача визначається, перш
а все, за нормами матеріального права.. Відтак, неналежним відповідачем є особа,

іка не має відповідати за пред'явленим позовом.

2. Згідно зі ст. 14 Закону «Про авторське право та суміжні права» особисті не-
іайнові права автора не можуть бути передані (відчужені) іншим особам, вони охо
роняються безстроково.

Автор твору є належним позивачем за позовом про заборону дій щодо використан-

і твору, що порушують його особисті немайнові права, незалежно від того, майнові

ірава передано (відчужено) (ст. 31 Закону) чи передано право на використання твору

іншій особі (ст. 32 Закону), якщо ця особа не здійснює захист цього права (ст. 52

Закону).

Разом з тим, право на відшкодування збитків (майнової шкоди), або стягнення

юходу, отриманого порушником внаслідок порушення ним авторського права, або

нплату компенсації залишається за особою, якій у зазначених випадках передані

відчужені) майнові права чи передані виключні права на використання твору. Автор

має право вимагати відшкодування моральної шкоди.

Належним відповідачем у справі про захист авторського права та (або) суміжних ірав є особа, яка своїми діями порушила особисті немайнові чи майнові права суб'єктів авторського права та (або) суміжних прав.

Здійснюючи видавничу діяльність, видавець, що надав виготовлювачу видавничої продукції оригінал-макет твору для його друку, є належним відповідачем у разі порушення прав автора твору.

Виготовлювач видавничої продукції (типографія) здійснює лише технічні функції при виданні твору. Проте виготовлення без дозволу замовника додаткового тиражу видання не допускається (ст. 21 Закону «Про видавничу справу»). У разі, якщо виготовлювач видавничої продукції, наприклад, зі своєї ініціативи збільшив замовлений тираж твору чи виконав замовлення видавця без дозволу правоволодільця, він також має відповідати за порушення авторського права. Таку ж відповідальність виготовлювач несе за інші дії, зазначені в ст. 21 Закону «Про видавничу справу».

Як співвідповідачі можуть залучатися кілька осіб, які залежно від характеру порушення майнових прав суб'єкта авторського права та (або) суміжних прав, несуть солідарну або часткову відповідальність (пп. 10, 11 постанови Пленуму ВС України

137

РОЗДІЛ І. Глава 4

від 04.06.2010 р. № 5 «Про застосування судами норм законодавства у справах про захист авторського права і суміжних прав»).

3. Відповідачами у справі про захист гідності, честі чи ділової репутації є фізич
на або юридична особа, яка поширила недостовірну інформацію, а також автор цієї
інформації.

Якщо позов пред'явлено про спростування інформації, опублікованої в засобах масової інформації, то належними відповідачами є автор і редакція відповідного засобу масової інформації чи інша установа, що виконує її функції, оскільки згідно зі статтею 21 Закону про пресу редакція або інша установа, яка виконує її функції, здійснює підготовку та випуск у світ друкованого засобу масової інформації.

У разі коли редакція друкованого засобу масової інформації не має статусу юридичної особи, належним відповідачем є юридична особа, структурним підрозділом якої є редакція. Якщо редакція не є структурним підрозділом юридичної особи, то'належним відповідачем виступає засновник друкованого засобу масової інформації.

У випадку, коли інформація була поширена у засобі масової інформації з посиланням на особу, яка є джерелом цієї інформації, ця особа також є належним відповідачем.

При опублікуванні чи іншому поширенні оспорюваної інформації без зазначення автора (наприклад, у редакційній статті) відповідачем у справі має бути орган, що здійснив випуск засобу масової інформації (п. 9 постанови Пленуму ВС України від 27.02.2009 р. Л£ / «Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особ> > ).

4. Якщо позивач заявляє вимоги до одного з належних відповідачів, які спільно
поширили недостовірну інформацію, суд вправі залучити до участі у справі іншого
співвідповідача лише у разі неможливості розгляду справи без його участі (статті 32.
33 ЦПК).

Відповідачем у випадку поширення інформації, яку подає посадова чи службова особа при виконанні своїх посадових (службових) обов'язків, зокрема, при підписанні характеристики тощо, є юридична особа, в якої вона працює. Ураховуючи, що розгляд справи може вплинути на права та обов'язки цієї особи, остання може бути залучена до участі у справі в порядку, передбаченому статтею 36 ЦПК.

У разі поширення такої інформації посадовою чи службовою особою для визначення належного відповідача судам необхідно з'ясовувати, від імені кого ця особа виступає. Якщо посадова чи службова особа виступає не від імені юридичної особи і не при виконанні посадових (службових) обов'язків, то належним відповідачем є 'саме вона.

Належним відповідачем у разі поширення оспорюваної інформації в мережі Інтер-нет є автор відповідного інформаційного матеріалу та власник веб-сайта, особи яких позивач повинен установити та зазначити в позовній заяві (п. 2 ч. 2 ст. 119 ЦПК).

Якщо автор поширеної інформації невідомий або його особу та/чи місце проживання (місцезнаходження) неможливо встановити, а також коли інформація є анонімною і доступ до сайта — вільним, належним відповідачем є власник веб-сайта, на якому розміщено зазначений інформаційний матеріал, оскільки саме він створивтехнологіч-ну можливість та умови для поширення недостовірної інформації. Дані Про власника веб-сайта можуть бути витребувані відповідно до положень ЦПК в адміністратора системи реєстрації та обліку доменних назв та адреси українського сегмента мережі Інтернет.

Якщо недостовірна інформація, що порочить гідність, чесгь чи ділову репутацію, розміщена в. мережі Інтернет на інформаційному ресурсі, зареєстрованому в установленому законом порядку як засіб масової інформації, то при розгляді- відповідних

138

Стаття 33

позовів судам слід керуватися нормами, що регулюють діяльність засобів масової інформації (пп. 10—12 постанови Пленуму ВС України від 27.02.2009 р. № 1 «Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи»).

5. У разі якщо предметом правочину є майно, яке належить особам на праві спільної часткової власності, суд на підставі статей 358, 361 та 362 ЦК відповідно до частини другої статті 35 ЦПК залучає до участі у справі про визнання такого правочину недійсним усіх співвласників (п. 26 постанови Пленуму ВС України від 06.11.2009 р. «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними»).

6. Судам необхідно враховувати, що згідно зі ст. 21 КЗпП належним відповідачем у справі за позовом про оплату праці є та юридична особа (підприємство, установа, організація), з якою позивачем укладено трудовий договір (п. 27 постанови Пленуму ВС України Л6 13 від 24.12.1999 р. «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці»).

7. При розгляді справ за позовами про відшкодування моральної шкоди на підставі ст. 56 Конституції судам слід мати на увазі, що при встановленні факту заподіяння такої шкоди незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу державної влади, місцевого самоврядування або їх посадових чи службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень вона підлягає відшкодуванню за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування. Дія цієї норми не поширюється на випадки заподіяння моральної шкоди рішеннями, діями чи бездіяльністю недержавних органів, їх посадових чи службових осіб.

При вирішенні спору про відшкодування моральної шкоди, заподіяної громадянинові незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу державної влади, його посадовими або службовими особами, судам слід виходити з того, що зазначений орган має бути відповідачем у такій справі, якщо це передбачено відповідним законом (наприклад, ст. 9 Закону «Про оперативно-розшукову діяльність»). Якщо ж відповідним законом чи іншим нормативним актом це не передбачено або в ньому зазначено, що шкода відшкодовується державою (за рахунок держави), то разом із відповідним державним органом суд має притягнути як відповідача відповідний орган Державного казначейства України (п. 10' постанови Пленуму ВС України Л6 4 від 31.03.1995 р. «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди»).

8. У справах про виключення майна з опису належними відповідачами є боржник, особа, в інтересах якої накладено арешт на майно, і в необхідних випадках — особа, якій передано майно, якщо воно було реалізоване. У тих випадках, коли опис проводився для забезпечення конфіскації чи стягнення майна на користь держави, належним відповідачем є відповідна державна податкова інспекція. Заяви боржників про неправильність включення майна в опис розглядаються в порядку, передбаченому ст. 409 КПК, коли арешт на майно накладено при провадженні в кримінальній справі або в порядку, передбаченому ст. 373 ЦПК, якщо опис проводився судовим виконавцем (п. 4 постанови Пленуму ВС України Л£ 6 від 27.08.1976 р. «Про судову практику в справах про виключення майна з опису»).

9. У момент порушення справи не завжди достовірно відомо, чи є відповідач належним. Якщо під час судового розгляду буде встановлено, що особа, до якої пред'явлено позов, не повинна відповідати за ним, оскільки не є учасником спірних правовідносин, то суд мав би у позові відмовити. У свою чергу, позивач мав би знову звертатися до суду з позовом уже до належного відповідача.

Натомість, з метою процесуальної економії та забезпечення ефективного судового

139

РОЗДІЛ І. Глава 4

розгляду та швидкого захисту порушених прав у цивільному процесуальному законодавстві існує інститут заміни неналежного відповідача. Його сутність полягає у тому, щоб, не припиняючи провадження у справі, замінити неналежного відповідача належним і саме щодо останнього вирішити заявлений позов. Для цього суд має право:

1) за клопотанням позивача провести заміну неналежного відповідача;

2) за клопотанням позивача залучити до участі у справі іншу особу як співвідповідача.

10. При заміні неналежного відповідача можливі такі варіанти:

1) судом встановлено, що первісний відповідач є неналежним, і встановлено особу належного відповідача. У цьому випадку за клопотанням позивача суд здійснює заміну чи залучення до участі у справі іншої особи як співвідповідача;

2) позивач згоден на вибуття неналежного відповідача, а належного немає. У цьому випадку суд закриває провадження у справі у зв'язку із відмовою позивача від позову;

3) якщо за такими же обставинами позивач не згоден на вибуття неналежного відповідача, справа розглядається по суті та ухвалюється рішення про відмову у задоволенні позову.

З урахуванням принципу диспозитивності суд не має права притягати належного відповідача як співвідповідача, як це було раніше передбачено у другому реченні части-ни 1 коментованої статті. Якщо суд вважає, що відповідач визначений неправильно, суд може інформувати позивача про можливість заміни, але якщо позивач відповідного клопотання не подає, суд повинен розглядати справу далі і відмовляти у позові.

Суд повинен розглянути позов щодо тих відповідачів, яких зазначив позивач. Однак якщо позивач помилився і подав позов до тих, хто за його власним переконанням відповідати за позовом не повинен, або Притягнув не всіх, він може клопотати про притягнення належних або додаткових відповідачів, і суд повинен це зробити.

11. Ініціатива щодо заміни неналежного відповідача повинна виходити від позивача,
який повинен подати клопотання. У цьому клопотанні позивач повинен обгрунтувати
необхідність такої заміни, а саме чому первісний відповідач є неналежним і хто є від
повідачем належним. Встановлення неналежності первісного відповідача без з'ясування
особи, яка повинна відповідати за позовом, не дає можливості провести заміну.

Подання позивачем такого клопотання означає, що він не лише згоден, але й просить про заміну неналежного відповідача належним.

12. Використання у коментованій статті звороту «Суд за клопотанням позивача...
замінює первісного відповідача належним відповідачем,... або залучає до участі у справі
іншу особу як співвідповідача» дає підстави вважати, що суд зобов'язаний вчинити
одну з двох процесуальних дій:

1) замінити неналежного відповідача або

2) залучити до участі у справі як співвідповідача іншу особу.

Яку саме з цих дій слід вчинити, визначає суд, з урахуванням думки інших осіб, які беруть участь у справі. Так, наприклад, якщо неналежний відповідач не згоден на заміну його належним відповідачем, суд може притягти належного відповідача іншим відповідачем. Суд може дійти висновку, що участь у справі неналежного (але причетного до справи) відповідача буде сприяти повному і всебічному розгляду справи, а тому із його заміною не погодитися.

13. Коментована стаття не передбачає як умову заміни відповідача його згоду. Про
те в судах позицію неналежного відповідача враховують, якщо він вимагає розгляду

140

Стаття 33

: равп по суті і прийняття щодо нього рішення про відмову в задоволенні позову як

абілітуючої підстави. Тобто навіть за згоди позивача на вибуття неналежного від-

ювідача з процесу, суди враховують думку останнього і, якщо він наполягає на ви-

ішенні справи щодо заявленого до нього позову, вказують у рішенні про відмову

і задоволенні позову щодо нього.

Існує думка, що така практика є необгрунтованою, адже сама заміна неналежного

з оповідача вже означає, що ця особа жодним чином не посягала на права, свободи

і інтереси позивача. Ця підстава сама по собі має реабілітуючий характер.

Разом з тим, на нашу думку, первісного неналежного відповідача слід залишати

справі, якщо він про це просить (не дає згоди на його заміну), оскільки він і піс-

і5? визнання його неналежним залишається заінтересованим у справі. Наприклад,

■ рвісний неналежний відповідач може бути зацікавлений у відшкодуванні судових

ітрат, яких він зазнав у зв'язку з пред'явленням до нього необгрунтованого позову

> часу заміни. Якщо він вибуває зі справи внаслідок заміни, то судові витрати йому

■ є відшкодуються.

Його заінтересованість може полягати в тому, щоб унеможливити звернення до зго з тотожним позовом в майбутньому, оскільки після заміни неналежного відпо-ї; дача це не виключено.

Неналежний відповідач може бути зацікавлений у збереженні свого процесуального гіатусу для того, щоб мати можливість брати участь у дослідженні доказів або одержувати копії документів, які додані до справи.

Тому якщо неналежний відповідач не погоджується з його заміною, з метою захисту •го інтересів суду доцільно замість заміни відповідача залучати належного відповідача до справи як другого відповідача.

14. Пред'явлення позову до неналежного відповідача не є підставою для відмови
відкритті провадження у справі чи залишення заяви без руху. У цьому випадку

зідповідно до правил ст. 33 ЦПК питання про заміну неналежного відповідача чи за-учення до участі у справі іншої особи як співвідповідача вирішує суд.

Після заміни неналежного відповідача або залучення співвідповідача справа роз-'лядається спочатку в разі її відкладення або за клопотанням нового відповідача чи залученого співвідповідача, та за його результатами суд відмовляє в позові до нена-іежного відповідача та приймає рішення по суті заявлених вимог щодо належного «ідповідача (п. 8 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про застосування юрм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції» від 12.06.2009 р. № 2).

15. Якщо при розгляді справи за заявою спеціальних органів по боротьбі з корупцією
та організованою злочинністю (їх перелік наведено у ч. 1 ст. 9 та ч. 1 ст. 10 Закону
України від 30.06.1993 р. «Про організаційно-правові основи боротьби з організованою

очинністю») про визнання ордера, угоди недійсними суд установить, що заяву подано є на підставі матеріалів оперативно-розщукової діяльності чи кримінальної справи, він нрішує питання про заміну неналежної сторони за правилами коментованої статті*.

16. У разі заміни відповідача або притягнення додаткового відповідача справи
очинається розгляд спочатку лише за їх клопотанням. Якщо таке клопотання було

заявлено, то суд зобов'язаний розпочати розгляд справи спочатку. При цьому усі докази слід досліджувати заново.

17. Слід зазначити, що на відміну від ЦПК 1963 року, чинний ЦПК не знає заміни
еналежного позивача. Це пов'язано із тим, що заміна позивача суперечила принципу

ктосування судами цивільного і цивільного процесуального законодавства. За ред. Шевчука П. І. — К.. 2002. -С 246.

141

РОЗДІЛ І. Глава 4

диспозитивності. Позивач може бути змінений лише внаслідок процесуального право-наступництва.

18. Заміна неналежного відповідача або притягнення другого відповідача допускається лише до постановлення рішення суду. Це питання вирішується ухвалою суду, яка офомлюється окремим документом і надсилається належному відповідачу (другому відповідачу) і є підставою для його участі в процесі. Заміна може бути проведена також у стадії попереднього судового розгляду. Заміна відповідача є безумовною підставою для відкладення розгляду справи.

19. Законом не передбачено можливості заміни заміненого відповідача. Така ситуація може виникнути, якщо під час вирішення питання про заміну первісного неналежного відповідача належним суд припустився помилки. Ця помилка може полягати у заміні належного відповідача (тоді той відповідач, який вступає в процес на заміну, є неналежним і, отже, потребує заміни) або в заміні неналежного відповідача іншим, але теж неналежним відповідачем. На нашу думку, у цих випадках можна проводити повторну заміну неналежного відповідача. і

20. Належність відповідача повинна визначатися на час подання позову. Відповідач — це особа, яку позивач вважає порушником його права. Спосіб захисту порушеного права обирає позивач. Неможливість виконання судового рішення не свідчить про неналежність відповідача.

Якщсгпід час розгляду справи відбулися зміни у спірних правовідносинах, унаслідок яких обраний спосіб захисту стає неефективним, позивач вправі змінити спосіб захисту, але не може змінити відповідача, як неналежного. Наприклад, під час розгляду віндикаційного позову встановлено, що відповідач не володіє річчю, щодо якої заявлено вимогу про витребування, оскільки продав ЇЇ іншій особі. Позивач розуміє, що в задоволенні позову буде відмовлено, оскільки такий позов пред'являється лише до фактичного володільця.

У цьому прикладі відповідач є належним, оскільки саме він неправомірно утримував річ і тому виник спір. Передача речі іншій особі не робить відповідача неналежним. Питання про правомірність утримання ним речі позивача залишається. Водночас, витребувати цю річ у нього неможливо. Неефективність віндикаційного позову щодо нього є наслідком специфіки цього способу захисту права власності. Це не пов'язано з неналежністю відповідача. Тому суд продовжує розгляд справи та вирішує її по суті щодо первісного відповідача. Натомість, позивач може звернутися до фактичного володільця з окремим віндикаційним позовом та просити суд вжити заходи забезпечення позову у вигляді арешту майна та передачі речі на зберігання третій особі.

21. Інститут заміни неналежного відповідача слід відрізняти від притягнення до
участі у справі інших відповідачів. На нашу думку, притягнення до справи іншого,
додаткового відповідача, повинно відбуватися лише за заявою позивача з урахуванням
вимог ст. 32 ЦПК. Оскільки відповідача називає саме позивач, то суд не може від
мовити у прийнятті такої заяви про уточнення складу відповідачів, якщо при цьому
є передбачені законом підстави для участі у справі співвідповідачів.

Законом не визначено правові наслідки притягнення до справи додаткового відповідача за заявою позивача. На нашу думку, за аналогією закону слід керуватися ч. 2 коментованої статті, яка передбачає наслідки залучення до справи відповідача з ініціативи суду. Тому якщо заявою позивача до участі у справі залучено додаткового відповідача, то на його вимогу розгляд справи слід розпочинати спочатку.

22. Розгляд справи та постановлення рішення щодо неналежного відповідача робить
неможливим виконання рішення, тому насамперед позивач зацікавлений у тому, що б
відповідач був належним. Однак не всі рішення потребують виконання. Якщо заявлено

142

Стаття 34

: зов про визнання і судовим рішенням встановлено певний факт, що стосується по-іивача, то цей факт вже існує незалежно від того, хто брав участь у справі.

Наприклад, заявлено позов про визнання права власності на майно, оскільки відпо-іідач оспорює це право (при цьому навіть не має значення, чи дійсно право оспорюються). Рішенням суду позов задоволено і визнано право власності позивача на спірне майно. З, моменту набрання рішенням суду законної сили позивач буде вважатися власником цього майна не лише щодо відповідача, а щодо всіх осіб, навіть й тих, які участі у справі не брали. Рішення суду є обов'язковим для всіх.

Отже, якщо з однакових підстав право оспорюється кількома особами, а рішення гуду постановлено лише за участю частини з них, то визнане судом право буде встановленим для невизначеного кола осіб.

Стаття 34. Треті особи, які заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору

1. Треті особи, які заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору, можуть зступити у справу до закінчення судового розгляду, пред'явивши позов до однієї чи обох сторін. ЦІ особи мають усі процесуальні права і обов'язки позивача.

2. Після вступу в справу третьої особи, яка заявила самостійні вимоги щодо предмета спору, справа за клопотанням цієї особи розглядається спочатку.

1. Треті рсоби належать до числа осіб, які мають матеріально-правову і процесуально-
лравову заінтересованість у справі.

Згідно зі ст. 34, 35 ЦПК України треті особи поділяються на два види:

1) треті особи, які заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору;

2) треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору.

Участь третіх осіб у цивільній справі зумовлена тим, що судовий спір між сторонами прямо: (для третіх осіб, які заявляють самостійні вимоги) або опосередковано (для третіх, осіб, які не заявляють самостійні вимоги) стосується прав та інтересів інших осіб. Тому участь у справі третіх осіб є формою захисту їх прав та інтересів, що пов'язані із спірним правовідношенням. Окрім того, їх участь у справі дозволяє суду повно та всебічно дослідити обставини справи, з'ясувати дійсні взаємовідносини учасників спору.

Треті осо|5и — назва до певної міри умовна. Третіми вони називаються тому, що на час їх появи в процесі вже є і перші (позивачі), і другі (відповідачі). Треті особи завжди вступають у справу, в якій провадження вже відкрите.

2. Треті, особи, які заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору, можуть
вступити уіісираву до закінчення судового розгляду, пред'явивши позов до однієї чи
обох сторі, н.

Самостійні вимоги третіх осіб повинні стосуватися предмету спора. Предмет спору — це об'єкт спірного правовідношення, те благо (річ, право, інше майно), з приводу якого виник спір. Задоволення позову третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги на предмет спору, робить неможливим задоволення вимог позивача щодо цього ж предмету спору.

Участь третіх осіб, які заявляють самостійні вимоги на предмет спору, характеризується наступними ознаками:

— вступають у процес, що розпочався;

— вступають у процес до закінчення судового розгляду;

— є суб'єктами спірних матеріальних правовідносин;

— вступають у процес добровільно та з власної ініціативи;

143

РОЗДІЛ І. Глава 4

— втручаються у спір між сторонами, що вже виник;

— їх інтереси суперечать, як правило, інтересам обох сторін;

— заявляють самостійні вимоги на предмет спору (можуть претендувати на весь предмет чи на його частину);

— відстоюють у процесі свої інтереси, а відтак, їхня юридична заінтересованість носить особистий характер. Матеріально-правовий інтерес полягає в тому, що рішення, яке буде винесено судом у конкретній справі, може порушити права та інтереси третьої особи. Процесуально-правовий інтерес третьої особи полягає в недопущенні ухвалення судом невигідного для себе рішення;

— вступають у справу, пред'явивши позов до однієї або до обох сторін.

3. Треті особи, які заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору, вступають
у справу, шляхом пред'явлення позову до однієї чи обох сторін. Позов пред'являється
до тієї із сторін, яка порушує права третьої особи. Так, наприклад, якщо позивач-
орендар заявив позов до суборендаря-відповідача про повернення орендованого
майна, і з аналогічною вимогою звертається третя особа — власник, то позов буде
пред'являтися до відповідача-суборендаря, оскільки саме він володіє спірним май
ном.

У свою чергу, у справах про визнання прав, позов третьої особи буде пред'являтися до обох сторін одночасно, оскільки обидві вони є порушниками її прав та інтересів, сперечаючись про право, яке, на думку третьої особи, належить їй.

Третя особа може пред'явити позов лише щодо тих осіб, які є сторонами у справі. Якщо позов стосується й інших осіб, то у прийнятті позовної заяви третьої особи слід відмовити з огляду на те, що позовна заява не відповідає вимогам ч. 1 ст. 34 ЦПК, та роз'яснити право на звернення до суду в загальному порядку.

4. Закон не забороняє участь в одній справі кількох третіх осіб, які заявляють самостійні вимоги на предмет спору. При цьому якщо третя особа вступає в процес, в якому вже є третя особа із самостійними вимогами, позов пред'являється лише до сторін (або до однієї з них) і не може бути пред'явлений до третьої особи, яка вступила в процес раніше.

5. Позовна заява третьої особи повинна відповідати загальним вимогам, що містяться у ст. 119 ЦПК, але має вона й свої особливості. У позовній заяві третьої особи слід зазначити, що вона подається третьою особою, яка заявляє самостійні вимоги на предмет спору в іншій судовій справі (там, де у звичайній позовній заяві пишеться «позивач» буде написано «третя особа, яка заявляє самостійні вимоги на предмет спору»), і зазначити сторін цієї справи. Доцільно зазначити також, у провадженні якого судді перебуває ця справа та її номер, якщо це відомо. В іншому випадку позовна заява третьої особи, яка нічим не відрізняється від звичайних позовних заяв. не потрапить у ту справу, в яку вона подається, а буде направлена до автоматичного розподілу між суддями.

Позовна заява може бути подана до закінчення судового розгляду. У свою чергу, судовий розгляд закінчується виходом суду до нарадчої кімнати для постановлення рішення.

Додатково див. коментар до ст. 125 ЦПК.

6. Треті особи, які заявляють самостійні вимоги на предмет спору, мають усі про
цесуальні права і обов'язки позивача, тобто це загальні права осіб, які беруть участь
у справі (див. коментар до ст. 27 ЦПК), а також спеціальні права, якими наділяється
позивач (див. коментар до ст. 31 ЦПК).

Проте певна різниця в правах є. На відміну від позивача, третя особа, яка за-' являє самостійні вимоги на предмет спору, не може обирати відповідачів (лише

144

Стаття 35

серед сторін), не може обирати підсудність (позов завжди подається до суду, який розглядає справу), залучити додаткових відповідачів, клопотати про заміну неналежного відповідача, якщо ним є позивач за первісним позовом. Неоднозначним є визнання за третіми особами права на укладення мирової угоди, оскільки це право сторони реалізують спільно.

До третьої особи із самостійними вимогами не може бути пред'явлено зустрічний позов.

7. Необхідно розрізняти третіх осіб із самостійними вимогами на предмет спору і співпозивачів. По-перше, співпозивачі можуть вступити в процес, що розпочався, а можуть разом порушити справу шляхом подання позову, тоді як такі треті особи вступають лише у процес, що розпочався. По-друге, у співпозивачів інтереси співпадають, а у третіх осіб із самостійними вимогами на предмет спору інтереси протилежні інтересам позивача і відповідача. По-третє, співпозивачу протистоїть відповідач, а такій третій особі — позивач і відповідач.

8. У силу того, що третя особа із самостійними вимогами має у справі матеріальний і процесуальний інтерес, передбачено, що після вступу в справу цієї особи справа за її клопотанням розглядається спочатку. Ця норма є імперативною, а отже, суд зобов'язаний розпочати розгляд справи спочатку.

9. Вступ у справу третіх осіб, які заявляють самостійні вимоги па предмет спору, є важливим тактичним прийомом. Залучення третіх осіб з тактичних міркувань змінює розстановку сил в процесі, розширює предмет доказування, ускладнює судовий розгляд. Крім позивача, на предмет позову претендує інша особа.

З тактичних міркувань вимоги третьої особи формулюються так, щоб вони були аналогічними вимогами позивача, або так, щоб їх задоволення перешкоджало задоволенню вимог позивача.

Приклад. Левицький звернувся з позовом до колишньої дружини, Левнцької, про поділ майна, набутого за час спільного подружнього життя з 1993 року. До складу майна, що підлягає поділу, позивач включив трикімнатну квартиру, автомобіль, предмети домашньої обстановки. Волощук, колишня теща позивача, звернулася з позовом до обох сторін про визнання права власності на 1/ 2 частину квартири, покладаючись на те, що спірна квартира придбана і на її кошти. Волощук, колишній тесть позивача, звернувся з позовом до сторін про витребування з чужого незаконного володіння побутової техніки, покладаючись на те, що вона була передана у безстрокове безоплатне користування.

Позови тестя та тещі, третіх осіб із самостійними вимогами на предмет спору, мають тактичний характер. їх мета — допомогти дочці-відповідачці, зменшити склад майна, що підлягатиме поділу між колишнім подружжям.

Частина 2 коментованої статті має високий тактичний потенціал для затягування розгляду справи. Завжди може знайтися підходяща третя особа, яка заявляє самостійні вимоги на предмет спору наприкінці судового розгляду і одночасно клопоче про розгляд справи спочатку. При цьому суд не може відмовити у прийнятті позовної заяви третьої особи з тих підстав, що у справі вже є треті особи.

Стаття 35. Треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору

1. Треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, можуть вступити у справу на стороні позивача або відповідача до ухвалення судом рішен-

145

РОЗДІЛ І. Глава 4

ня, якщо рішення в справі може вплинути на їх права або обов'язки щодо однієї із сторін.

2. Треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, можуть бути залучені до участі в справі також за клопотанням сторін, інших осіб, які беруть участь у справі, або з ініціативи суду.

3. Треті особи, які не заявляють самостійних вимог, мають процесуальні права і обов'язки, встановлені статтею 27 цього Кодексу.

4. Вступ у справу третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, не тягне за собою розгляду справи спочатку.

1. Треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, відрізня
ються від третіх осіб із самостійними вимогами тим, що рішення суду впливає на їх
права або обов'язки щодо однієї із сторін. Підставою заінтересованості третіх осіб цього
виду є їх матеріально-правові відносини з однією із сторін даної цивільної справи.

Наприклад, ч. 2 ст. 1187 ЦК передбачено, що шкода, завдана джерелом підвищеної небезпеки, відшкодовується особою, яка на відповідній правовій підставі (право власності, інше речове право, договір підряду, оренди тощо) володіє транспортним засобом, механізмом, іншим об'єктом, використання, зберігання або утримання якого створює підвищену небезпеку. А згідно з ч. 1 ст. 1191 ЦК особа, яка відшкодувала шкоду, завдану іншою особою, має право зворотної вимоги (регресу) до винної особи у розмірі виплаченого відшкодування, якщо інший розмір не встановлений законом. Тобто може мати місце ситуація, коли, наприклад, водій автомобіля бере участь у справі про відшкодування шкоди як третя особа на стороні відповідача, який є власником джерела підвищеної небезпеки. Він заінтересований у тому, щоб суд відмовив у задоволенні позову, оскільки в іншому випадку власник автомобіля звернеться до нього в майбутньому з регресним позовом.

2. Треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, можуть всту
пити у справу на стороні позивача або відповідача.

У судовій практиці такі треті особи беруть участь найчастіше на стороні відповідача. Так, згідно зі ст. 24 Закону України «Про службу в органах місцевого самоврядування» як треті особи у справах про відшкодування матеріальної шкоди, заподіяної територіальній громаді, виступають службові особи органів місцевого самоврядування, які заподіяли цю шкоду. Однак у третіх осіб цього виду може бути й інша заінтересованість, наприклад, у разі участі дружини відповідача в справі про стягнення аліментів на дітей, яка є стягувачем аліментів за раніше винесеним судовим рішенням. Вона побоюється пред'явлення позову про зниження розміру аліментів у разі, задоволення позову у даній справі.

У п. 8 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику у справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди від 31.03.1995 р. № 4 передбачено, що за моральну (немайнову) шкоду, заподіяну працівником під час виконання трудових обов'язків, відповідальність несе організація, з якою цей працівник перебуває у трудових відносинах, а останній відповідає перед нею в порядку регресу. Тобто в цьому випадку працівник буде третьою особою на стороні відповідача (організації), оскільки прийняте рішення може бути підставою для пред'явлення організацією до нього регресного позову.

Ця позиція простежується і у и. // постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи» від 27.02.2009 р. № 1, де вказано, що відповідачем у випадку поширення інформації, яку подає посадова чи

146

Стаття 35

^гужбова особа при виконанні своїх посадових (службових) обов'язків, зокрема, при ■ описанні характеристики тощо, є юридична особа, у якої вона працює.. Ураховуючи,

і розгляд справи може вплинути на права та обов'язки цієї особи, остання може бути виучена до участі у справі в порядку, передбаченому статтею 36 ЦПК.

Пункт V постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику розгляду гідами цивільних справ за позовами про відшкодування шкоди» від 27.03.1992 р. Л£ 6 казує, що вирішуючи питання про прийняття до провадження заяв про відшкодування

соди, заподіяної працівнику ушкодженням його здоров'я, пов'язаним із виконанням? > дових обов'язків, суди повинні враховувати, що спори між потерпілим працівником і роботодавцем (незалежно від форм власності та виду діяльності) щодо права «а відшкодування зазначеної шкоди підлягають судовому розгляду в порядку, встанов-

■ ному для вирішення трудових спорів. Суд повинен обговорити також питання про

нтягненн'я до участі у справі відповідного органу Фонду соціального страхування •ід нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України як третьої особи на стороні відповідача, яка не заявляє самостійних вимог.

3. Значно рідше в судовій практиці трапляються випадки участі третіх осіб на сто
роні позивача. Наприклад, громадянин А. успадкував жилий будинок. У заповіті за
бачалося, що спадкоємець зобов'язаний надати в довічне користування громадянці

. (сестрі спадкодавця) одну кімнату. За позовом громадянина А. про виселення наймачів суд допустив як третю особу на стороні позивача громадянку Б., оскільки юна заінтересована в позитивному результаті справи. Таке рішення суду базувалося гіа тому, що громадянка Б. не може бути ні позивачем, ні відповідачем, тому що не є

і володільцем, ні власником жилого будинку, і захист свого права могла одержати лише беручи участь як третя особа на стороні позивача.

Як третя особа на стороні позивача бере участь банк у разі пред'явлення заставодавцем позову, що стосується заставленого майна; кредитор позивача у разі пред'явлення ним позову про стягнення боргу з відповідача.

4. Треті особи цього виду вступають у процес, не подаючи позову. Вони подають суду письмову заяву про вступ у справу та обґрунтовують підстави.

5. Крім вступу за власною ініціативою, може мати місце залучення до участі у справі також за клопотанням сторін, інших осіб, які беруть участь у справі, чи з ініціативи суду. (Детальніше про порядок залучення див. коментар до ст. 36 ЦПК).

Сторони зацікавлені у залучені до участі у справі на своїй стороні третіх осіб, оскільки відповідно до ч. З ст. 61 ЦПК обставини, що будуть встановлені рішенням суду не потребуватимуть доказування знову у разі пред'явлення позову сторони до особи, яка залучена як третя особа.

Треті особи, які не заявляють самостійних вимог, мають процесуальні права і обов'язки, встановлені ст. 27 ЦПК, тобто загальні права осіб, які беруть участь у справі.

6. Вступ у справу третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет позову, не тягне за собою розгляду справи спочатку. Така позиція законодавця пояснюється тим, що треті особи цього виду, маючи лише процесуальну заінтересованість, не обов'язково повинні бути присутніми спочатку розгляду, оскільки їх цікавить лише результат розгляду справи — ухвалене рішення суду.

7. Нотаріуси, що посвідчували правочиад, залучаються до участі у справі як треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, якщо позивач обґрунтовує недійсність правочину посиланням на неправомірні дії нотаріуса (п. 26 постанови Пленуму ВС України від 06.11.2009 р. «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними»).

147

РОЗДІЛ І. Глава 4

Стаття 36. Порядок залучення до участі у справі або вступу в справу третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог

1. Сторона, в якої за рішенням суду виникне право заявити вимогу до третьої особи або до якої у такому випадку може заявити вимогу сама третя особа, зобов'язана повідомити суд про цю третю особу.

2. У заяві про залучення третьої особи повинні бути зазначені ім'я (найменування) третьої особи, місце її проживання (перебування) або місце знаходження та підстави, з яких вона має бути залучена до участі у справі.

3. Суд повідомляє третю особу про справу, направляє їй копію заяви про залучення третьої особи і роз'яснює її право заявити про свою участь у справі. Копія заяви надсилається особам, які беруть участь у справі. Якщо від третьої особи не надійшло повідомлення про згоду на участь у справі, справа розглядається без неї.

4. Третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, може сама звернутися з заявою про свою участь у справі.

5. Якщо особи, які беруть участь у справі, заперечують проти залучення чи допуску третьої особи до участі в справі, це питання вирішується судом залежно від обставин справи.

6. З питання залучення або допуску до участі в справі третьої особи суд постановляє ухвалу.

1. Коментована стаття регулює питання залучення третьої особи без самостійних
вимог за заявою сторони чи вступ такої третьої особи з власної ініціативи.

На сторону, в якої за рішенням суду виникне право заявити вимогу до третьої особи або до якої у такому випадку може заявити вимогу сама третя особа, покладено обов'язок повідомити суд про цю третю особу.

Наприклад, ч. 2 ст. 1187 ЦК передбачено, що шкода, завдана джерелом підвищеної небезпеки, відшкодовується особою, яка на відповідній правовій підставі (право власності, інше речове право, договір підряду, оренди тощо) володіє транспортним засобом, механізмом, іншим об'єктом, використання, зберігання або утримання якогс створює підвищену небезпеку. А згідно зч. 1 ст. 1191 ЦК особа, яка відшкодувала шкоду, завдану іншою особою, має право зворотної вимоги (регресу) до винної особи у розмірі виплаченого відшкодування, якщо інший розмір не встановлений законом. Тобто в цьому випадку на відповідача (особу, яка на відповідній правовій підстав володіє джерелом підвищеної небезпеки) покладається обов'язок повідомити про третю особу (наприклад, водія транспортного засобу), оскільки у відповідача за рішенням суду виникне право заявити регресну вимогу до третьої особи (водія).

Повідомлення про третю особу може бути як усним, так і письмовим. Усне повідом-лен-ня заноситься до протоколу судового засідання. Повідомлення про третю особу не можна ототожнювати із заявою про залучення третьої особи. Повідомлення має інформаційні призначення і не свідчить про бажання сторони залучити третю особу до справи.

2. Залучення третьої особи відбувається шляхом подання зацікавленою особою (не
обов'язково стороною) відповідної заяви, яка повинна містити ім'я (найменування)
третьої особи, місце її проживання (перебування) або місце знаходження та підстави,
з яких вона має бути залучена до участі у справі. Достатньо вказати лише на ті ма
теріальні правовідносини, в яких сторона перебуває з такою третьою особою і з яких
можуть випливати майбутні вимоги сторони до третьої особи, чи навпаки.

Заява подається в копіях відповідно до кількості осіб, які беруть участь у справї. Судового збору за подання такої заяви не передбачено.

148

Стаття 36

У ст. 35 ЦПК зазначено, що треті особи можуть бути залучені за клопотанням горін, інших осіб, які беруть участь у справі. У коментованій статті застосовується термін «заява», яка є різновидом клопотання.

3. Обов'язок щодо повідомлення третьої особи про справу, направлення їй копії заяви
ро залучення і роз'яснення їй права заявити про свою участь у справі покладається
а суд. Якщо третя особа залучається до участі у справі з ініціативи суду, то заява

з залучення їй не направляється, а направляється копія відповідної ухвали суду.

Залучення третьої особи листом суду, як це зазвичай роблять, не відповідає закону.

Подання повідомлення про третю особу або заяви про залучення третьої особи є

зумовною підставою для відкладення судового засідання. Тому питання про залу-

ення третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог, доцільно вирішувати ще під час підготовки справи до розгляду. Суду слід з'ясовувати коло осіб, які можуть бути

третіми особами у справі, та запитувати з цього приводу сторін.

4. Третя особа має право погодитися або не погодитися на участь у справі. При
> ому, якщо від третьої особи не надійшло повідомлення про згоду на участь у справі,
з справа розглядається без неї. Тобто вважається, що вона згоди на участь у справі

не дала.

Коментована стаття не визначає строки повідомлення третьою особою своєї згоди на участь у справі, а тому необхідно виходити з розумних строків, тобто таких, які б іередбачали об'єктивну можливість надходження повідомлення до третьої особи і час, необхідний на відправлення і надходження відповіді.

5. Примусового притягнення до участі у справі третьої особи не передбачено.
Вивчення існуючої практики показало, що суди часто не звертають уваги на по
рушення порядку притягнення до участі у справі третіх осіб, які не заявляють само-

тійних вимог. За традицією, що склалася за часів дії ЦПК 1963 р., третіх осіб за-іначають безпосередньо у тексті позовної заяви, і суди такі заяви приймають. Однак така практика не відповідає законодавству і повинна бути переглянута.

Притягнення третіх осіб до участі у справі позовною заявою законом не передбаче-ю. Більше того, це суперечить закону, оскільки ст. 36 ЦПК передбачає спеціальний юрядок залучення третіх осіб — шляхом подання відповідної заяви. Тому якщо без-іосередньо в позовній заяві зазначено третіх осіб, таку позовну заяву слід залишати ез руху та надавати час на усунення недоліків. В іншому випадку будуть порушені ірава третіх осіб, оскільки їх залучено до процесу всупереч встановленому порядку та без їх згоди.

Разом з тим, у ЦПК можна знайти норми, які спростовують вищенаведений висновок. Ідеться, зокрема, про ст. 127, в якій зазначено, що «одночасно з копією ухвали про відкриття провадження у справі відповідачу надсилається копія позовної заяви з копією доданих до неї документів, а третій особі — копія позовної заяви». З цього иіпливає, що на момент відкриття провадження у справі третя особа вже суду відома і для неї подається копія позовної заяви. Відома вона може бути лише з позовної заяви.

6. Коментована стаття передбачає варіант вступу третьої особи у справу за власною
ініціативою шляхом подання заяви. Норма статті не встановлює вимог до такої заяви.
Проте, очевидно, що у ній потрібно вказати підстави, які вказують на те, що прийняте
судом рішення може вплинути на права чи обов'язки такої особи.

Вступ третьої особи повинен здійснюватися за ухвалою суду, адже суд повинен теревірити, чи є передбачені законом підстави для цього. Якщо буде встановлено, що рішення у справі не може вплинути на їх права або обов'язки щодо однієї із сторін, суд відмовляє у задоволенні клопотання. Якщо припустити можливість вступу третіх

149

РОЗДІЛ І. Глава 4

осіб у справу лише за її заявою, то це може призвести до появи у справі випадкових осіб, які необгрунтовано вважають, що спір стосується їх інтересів, а також до процесуальних зловживань.

За результатами розгляду питання про залучення чи допуск до участі у справі третьої особи суд постановляє ухвалу. Ця ухвала не може бути оскаржена окремо від рішення суду в апеляційному порядку (див. коментар до ст. 293 ЦПК).

Стаття 37. Процесуальне правонаступництво

1. У разі смерті фізичної особи, припинення юридичної особи, заміни кредитора чи боржника у зобов'язанні, а також в інших випадках заміни особи у відносинах, щодо яких виник спір, суд залучає до участі у справі правонаступника відповідної сторони або третьої особи на будь-якій стадії цивільного процесу.

2. Усі дії, вчинені в цивільному процесі до вступу правонаступника, обов'язкові для нього так само, як вони були обов'язкові для особи, яку він замінив.

1. Процесуальне правонаступництво, як і заміна неналежної сторони, означає змі
ну персонального складу учасників спору. Процесуальне правонаступництво можна
визначити як заміну сторони чи третьої особи у спірних або встановлених судо*
правовідносинах внаслідок зміни суб'єктів права або обов'язку в матеріальних право
відносинах.

Процесуальне правонаступництво застосовується лише щодо сторін або третіх осИ (обох видів).

Процесуальне правонаступництво можливе в будь-якій стадії процесу і у будь-якому виді провадження.

2. Залежно від обсягу правонаступництва розрізняють універсальне (повне) і син
гулярне (часткове) правонаступництво. Універсальне правонаступництво настає у раз:
смерті громадянина і припинення юридичної особи, а сингулярне — заміни кредитора
чи боржника у зобов'язанні, а також в інших випадках заміни особи у відносинах,
щодо яких виник спір.

3. У разі процесуального правонаступництва, на відміну від заміну неналежної
сторони, суд зупиняє провадження в справі до вступу або притягнення в справу право
наступника (див. коментар до ст. 201 ЦПК).

Ще одна відмінність від заміни неналежної сторони полягає у тому, що при замін, провадження в справі починається заново, а при правонаступництві — продовжується Це пояснюється тим, що відповідно до коментованої статті всі дії, вчинені в процесі правопопередником, обов'язкові для правонаступника в такій самій мірі, в якій вонж були обов'язкові для правопопередника. Правонаступник продовжує брати участ» у справі правопопередника, а тому процес продовжується.

4. Смерть фізичної особи як підстава для процесуального правонаступництва м»е
універсальний характер. У тих випадках, коли матеріальні правовідносини тісне
пов'язані з особою суб'єкта, правонаступництва матеріального, а відтак і процесуаль
ного не може бути. Зокрема, згідно зі ст. 1219 ЦК не входять до складу спадщині
права та обов'язки, що нерозривно пов'язані з особою спадкодавця, зокрема:

1) особисті немайнові права;

2) право на участь у товариствах та право членства в об'єднаннях громадян, яко: інше не встановлено законом або їх установчими документами;

3) право на відшкодування шкоди, завданої каліцтвом або іншим ушкодження* здоров'я; і

150

Стаття 37

4) права на аліменти, пенсію, допомогу або інші виплати, встановлені законом;

5) права та обов'язки особи як кредитора або боржника, які випливають із
зобов'язання, що пов'язане з його особою і у зв'язку з цим не може бути виконане
іншою особою.

Тобто вимоги, які випливають з цієї категорії правовідносин, процесуального право-наступництва не допускають. Водночас, допускається правонаступництво у справі за позовом про переведення прав та обов'язків покупця при порушенні права переважної купівлі частки у праві спільної сумісної власності, оскільки дане право за своєю природою є майновим.

Якщо спірні правовідносини не допускають правонаступництва, провадження у справі закривається на підставі п. 6 ч. 1 ст. 205 ЦПК.

5. Припинення юридичної особи як підстава процесуального правонаступництва
не враховує вимог ЦК. Так, ч. 1 ст. 104 ЦК вказує, що юридична особа припиняється
в результаті передання всього свого майна, прав та обов'язків іншим юридичним осо
бам — правонаступникам (злиття, приєднання, поділ, перетворення) або в результаті
ліквідації. Якщо реорганізація передбачає правонаступництво, то при ліквідації пра
вонаступників не існує. Очевидно, в цін ситуації під припиненням юридичної особи
слід розуміти лише ті форми припинення, які допускають правонаступництво.

Якщо юридична особа припинилася шляхом поділу, слід з'ясувати, хто саме є її правонаступником у частині спірних правовідносин. Для цього слід вптребовувати статут юридичних осіб — правонаступників, рішення про поділ та розподільчий баланс (акт). Якщо зазначені документи не дають підстав для однозначного висновку про особу правонаступника, до участі у справі слід залучати усіх правонаступників, оскільки вони несуть солідарну відповідальність за зобов'язаннями припиненої юридичної особи.

6. Заміна кредитора чи боржника у зобов'язанні регулюється ЦК. Так, відповідно
до ст. 512 ЦК кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою внаслі
док:

1) передання ним своїх прав іншій особі за правочпиом (відступлення права вимоги);

2) правонаступництва;

3) виконання обов'язку боржника поручителем або заставодавцем (майновим поручителем);

4)* виконання обов'язку боржника третьою особою.

Проте кредитор у зобов'язанні не може бути замінений, якщо це встановлено до
говором або законом. Зокрема, ст. 515 ЦК встановлює, що заміна кредитора не до
пускається у зобов'язаннях, нерозривно пов'язаних з особою кредитора, зокрема,
у зобов'язаннях про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням
здоров'я або смертю. *

Що ж до заміни боржника, то ст. 520 ЦК передбачає, що боржник у зобов'язанні може бути замінений іншою особою (переведення боргу) лише за згодою кредитора.

7. Правонаступників може бути декілька. Кожен з них вправі вступити у справу
замість особи, котра вибула. З цих підстав може виникнути процесуальна співучасть
навіть у випадку, коли її не було під час подання позову.

Між правонаступниками може виникнути судовий спір щодо обсягу правонаступництва. Так само первісний позивач може доводити безпідставність правонаступництва. До вирішення цих спорів суд зобов'язаний зупинити провадження у справі на підставі ч. 4 ст. 201 ЦПК. Заміна первісного позивача кількома правонаступниками або ініціювання судових спорів між первісним позивачем і правонаступником може спричинити затягування розгляду справи.

151

РОЗДІЛ І. Глава 4

Це може призвести також до зміни підвідомчості, особливо коли спір виник між фізичною і юридичною особами. Якщо фізична особа — позивач уступає свої вимоги юридичній особі (навіть своєму підприємству), то справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства і відповідно до п. 1 ст. 205 ЦПК провадження у справі закривається.

Такий прийом використовується, наприклад, якщо позивач відчуває, що програє справу. Після заміни його юридичною особою провадження у справі закривається. Розгляд справи в господарському суді розпочинається заново, отже, процесуального правонаступництва не відбувається. Фактично, позивач отримує другий шапс.

8. Залучення правонаступника відбувається ухвалою суду за заявою правонаступника
або з ініціативи суду. Ухвала суду з цього питання оскарженню не підлягає.

Суд може відмовити у допуску до участі у справі правонаступника, якщо не надано доказів правонаступництва.

Суд може залучити правонаступника (як позивача, так і відповідача) і тоді, коли він не бажає вступати у справу, адже його процесуальний статус залежить не від особистого волевиявлення, а зумовлений участю у справі правопопередни-ка. У кожному випадку суд може вирішувати це питання після одержання доказів правонаступництва. Якщо правонаступників (спадкоємців) декілька, залучаються вони усі, незалежно від обсягу правонаступництва (частки у спадковому майні). Слід мати на увазі, що кожен правонаступник може мати різну правову позицію щодо спору і кожному з них суд повинен забезпечити процесуальне право на участь у судовому засіданні. Тому незалучення когось з правонаступників є істотним порушенням норм процесуального права, яке може призвести до скасування судового рішення.

9. Правонаступник користується усіма процесуальними правами правопопередника,
але не зобов'язаний дотримуватися його процесуальної стратегії. Він, зокрема, може
відмовитися від позову, змінити підстави або предмет позову, відкликати позовну за
яву, визнати позов, навіть якщо ці дії суперечили б намірам правопопередника.

⇐ Предыдущая 1 2 3 4 567 8 9 10 Следующая ⇒

Последнее изменение этой страницы: 2019-06-08; Просмотров: 249; Нарушение авторского права страницы