Організація системи конвоювання на початку Другої світової війни

Потреба у перевезеннях значних об’ємів вантажів військового та цивільного спрямування змусила використовувати велику кількість кораблів. У мирний час це було б звичайним ділом, але в умовах тотальної морської війни торгові судна без ескорту ставали легкою мішенню для противника, який бажає перекрити шляхи постачання. Цей спосіб непрямого ослаблення противника був ефективним та напряму впливав на боєздатність військ. Щоб захистити торгові судна було застосовано конвойну систему перевезень із ескортом бойових кораблів.

Конвойна система – старий винахід. Ця система успішно розвивалась ще в часи Першої світової війни як контрзахід у боротьбі з німецькими підводними човнами. Англійці в той час розробили та з успіхом застосовували систему конвоїв, але за період між двома світовими війнами, як в англійській, так і в німецькій стратегіях були розроблені нові види озброєння та радіообладнання. З початком Другої світової війни, організація протидії підводним човнам зайняла багато часу. Велика кількість торгівельних кораблів, яким доводилося перетинати великі морські відстані, зумовило складність завдання створення ефективної конвойної системи[26].

Більшість маршрутів були вже давно розроблені та освоєні цивільними моряками, проте військові дії внесли свої корективи, внаслідок чого деякі були дуже небезпечними і не використовувались, а деякі освоювались та розбудувались вперше. П'ятьма основними маршрутами поставок в Радянський Союз були Радянський Арктичний, Чорноморський, Північний, через Перську затоку і Далекосхідний(Див. Додаток №1). При цьому радянські арктичні порти, які замерзають на весь період, крім літніх місяців, мали найменше значення. За всю війну через них в СРСР було доставлено всього 506 240 тон вантажів. Останнім відкрився Чорноморський маршрут, який діяв лише п'ять місяців 1945 року, і за цей час по ньому пройшло 762 720 тон вантажів. Шлях через Мурманськ і, як альтернативний варіант, порт Архангельськ був найкоротшим маршрутом з США в Радянський Союз (приблизно 8300 км). З жовтня 1941 року і до квітня 1942 року це була основна артерія поставок. Через напади противника цей шлях був небезпечним і ненадійним до середини 1944 р., проте до цього часу вже існували інші маршрути поставок. Незважаючи на небезпеку, в ці порти в північній частині Росії англійськими і американськими суднами було доставлено 4 439 680 т вантажів. Найбезпечніший і надійний маршрут через Перську затоку був і найдовшим, і вимагав найбільших витрат часу, проте саме завдяки фактору безпеки він залишався затребуваним. Незважаючи на відстань, через Перську затоку в Радянський Союз було перевезено 4 659 200 тон вантажів. Найбільше завантаження припало на маршрут від американських портів на Західному узбережжі в радянські порти в Східному Сибіру через японські води. Через цей небезпечний морський шлях на радянських суднах або суднах, зафрахтованих для Росії, в Радянський Союз надійшло 9 233 280 тон вантажів. Тут практично йшли тільки вантажі невійськового призначення, так як при цьому Японія закривала очі на поставки «противнику свого союзника». 47 відсотків всього вантажопотоку в СРСР із Західної півкулі пройшло прямо під боком у Японії[27].

Організація конвоїв в північні райони СРСР була розпочата англійцями в серпні 1941 р. і впродовж всієї війни відповідальність за успішну доставку вантажів і за рух цих конвоїв лежала на англійському військово-морському флоті. Військово-морський флот США почали брати участь в охороні цих конвоїв в найважчий період квітня - липня 1942 р. Американські торгові судна (з військовими командами на борту), навантажені вибуховими речовинами та іншими воєнними матеріалами, виходили в море в складі конвоїв, починаючи з грудня 1941 р[28].

Судна, що прямували в СРСР, перевозили всі види військових матеріалів: вибухові речовини, боєприпаси, нафту, машини, знаряддя, автомашини, літаки і різні деталі. На зворотному шляху вони не мали таких важких і небезпечних вантажів, але перевозили в США значну кількість хрому, хлористого калію, магнезиту, хутра, шкір, лісоматеріалів і навіть гусячого пір'я[29].

Слідуючи з Великобританії до СРСР конвоям присвоїли міру «РQ» (за ініціалами одного з офіцерів відділу планування Адміралтейства Квіліна Пітера Робертса (Quellyn Реtег) і «QР» (для тих, які слідували в зворотному напрямку). Першому конвою додали також кодову назву «Dervish».

Після німецької окупації Норвегії і нападу на Радянський Союз стало ясно, що єдиним реальним шляхом з Великобританії в Радянський Союз був північний маршрут через Норвезьке і Баренцове моря. Перший конвой «Dervish» вийшов 21 серпня 1941 р. з Хваль-фіорда. Відповідальність за весь маршрут від пунктів формування до пунктів розвантаження конвоїв несли англійці. Якщо в Великобританії конвої контролювалися Адміралтейством, то в СРСР за прибуття кожного конвою відповідальність ніс нарком ВМФ, якого в свою чергу контролювали Ставка і Верховний Головнокомандувач[30].

     Конвої рухалися по досить вузькій по морським міркам смузі шириною 180-200 миль, між краєм арктичних льодів і водами, що омивають окуповану німцями Норвегію. Архіпелаг Шпіцберген доводилося огинати з півдня через суцільні льоди, розташовані на північ від нього, і велику кількість дрейфуючих айсбергів[31]. Безпосередньо перед виходом конвою з місця збору, капітани торгівельних кораблів отримували наказ про порядок руху в конвої, їхнє місце в ордері, маршрут напрямку і швидкості з якою конвой буде йти, а також про можливі відхилення від курсу, маневри та сигнали.

28 вересня 1941 року перший з так званих PQ-конвоїв вийшов з Ісландії в Архангельськ. Він складався з 10 суден, супроводжуваних крейсером «Саффолк» і 2 есмінцями. У той же день лорд У. Бівербрук разом зі спеціальним представником Ф. Рузвельта Авереллом Гарріманом прибув до Москви, щоб домовитися з радянськими представникам про постачання військових вантажів. Найгіршим було те, що вони погодилися з вимогою представників СРСР організувати ці поставки по арктичному маршруту, хоча він був найнебезпечнішим і ненадійним з існуючих. Перехід конвою PQ-1 пройшов спокійно, і він прибув до місця призначення 11 жовтня 1941року[32].

     На початковому етапі перевезень, вантажі надходили лише з Англії і в обмін на товари або дорогоцінні метали. Формально ці поставки та економічні відносини з Британією були закріплені 18 серпня 1941 р. в угоді «Про товарообіг, кредит та кліринг»[33].

У цей період війни більшість американських суден, що прямували в СРСР, виходило з Філадельфії, і в Галіфаксі або в Сідні приєднувалося до трансатлантичної конвою. Звідси вони слідували разом з конвоєм до пункту, звідки конвой прямував до Ісландії. Англійський конвой, сформований в Гар-Лох або Лох-Ю, на західному узбережжі Шотландії, приєднувався до них в Хваль-фіорд, де формувався конвой «PQ», який прямував до під охороною англійських корветів, есмінців і легких крейсерів. Маршрут цих конвоїв проходив через фарватер, протралений в замінованій Датській протоці, і потім все далі і далі на північ, наскільки це дозволяли льодові умови. В кінці шляху конвої повинні були повернути на південь до Кольської затоки, де вони знаходилися в радіусі дії німецької авіації, що базувалася на аеродромах Норвегії та Фінляндії[34].

     Важливим фактором, який вплинув на долю радянських конвоїв, були відмінності в організаційній структурі британських і німецьких збройних сил. Британський прем'єр-міністр У. Черчилль одночасно був міністром оборони і головою Імперського комітету оборони. Він підтримував тісний зв'язок з начальниками штабів трьох видів збройних сил, про що свідчить довгий перелік зустрічей з ними. У. Черчилль прекрасно усвідомлював значення морських сил для ведення війни в цілому, на відміну від «фюрера німецької нації», який, на щастя для союзників, так і не зрозумів цього уроку історії[35].

Вважаю за потрібне згадати те, що у вмілому керуванні та плануванні У. Черчилля значну роль відіграв кабінет Адміралтейства. В особі Першого Морського Лорда адмірала флоту сера Дадлі Паунда(Див. Додаток №2) У.Черчилль отримав чудового радника з морських справ. Д. Паунд володів видатними здібностями і мав величезний досвід. Хоча в цей час йому вже виповнилося 62 роки, ніхто не сумнівався в його компетентності для виконання своїх обов'язків. У чомусь за характером Д. Паунд був схожий на У. Черчилля, що сприяло виникненню між ними певних симпатій. Іноді вони сперечалися, але лише в тих випадках, коли прем'єр-міністр вважав політичні міркування більш важливими, ніж військові. У цьому випадку він відкидав рекомендації Першого Морського Лорда, що незмінно приводило до тяжких наслідків.

Сер Дадлі Паунд був безпосередньо пов'язаний з головнокомандувачем і командирами окремих ескадр. Якщо говорити про Флот Метрополії, його флагманський корабель на стоянці в Скапа Флоу був пов'язаний прямою телефонною і телетайпною лініями з Адміралтейством. Тому головнокомандувач мав можливість обговорювати будь-які питання безпосередньо з Першим Морським Лордом. Цієї переваги не мав більше жоден з головнокомандувачів флоту. Відносно взаємодії з авіацією положення Флоту Метрополії теж було досить вигідним. Адміралтейство було тісно пов'язане з головнокомандувачем Берегового Командування Королівських ВПС, штаб якого знаходився в Нортвуді. У Пітвіллі, неподалік від Розайту, був розташований Об'єднаний штаб, де служили офіцери флоту і авіації. Туди головнокомандувач скеровував свої запити на проведення розвідки і нанесення ударів. Якщо були необхідні додаткові літаки, він був зобов’язаний запросити Адміралтейство, і воно зверталося в штаб Берегового Командування, адже лише головнокомандувач мав право розпоряджатися. У перший рік війни найбільшою проблемою був брак літаків. У всьому іншому взаємини флоту і авіації були майже ідеальними. Це можна пояснити тим, що Берегове Командування на початку війни очолював головний маршал авіації сер Чарльз Боухілл, який починав службу морським офіцером і добре розумів проблеми флоту[36].

З сторони Радянського Союзу були зроблені адміністративні зміни задля кращого управління та узгодження. 20 липня 1941 р. британська військово-морська місія була створена в Архангельську, а 29 липня - в Мурманську. Цікаво відзначити, що аж до 1943 р. їх офіційним завданням було недопущення захоплення німцями радянського флоту (так скептично оцінювали англійці радянські збройні сили). У жовтні 1941 р. в радянському Головному морському штабі було створено Відділ зовнішніх комунікацій, який відповідав за забезпечення торгового сполучення та перехід кораблів з одного театру військових дій на інший. Згодом були створені відділення конвойної служби в складі оперативних відділів флотів і флотилій. У Великобританії, Америці і Ірані організували відділи морських перевезень, які займалися забезпеченням безпеки мореплавства і охороною радянських суден в портах цих країн[37].

Таким чином, організовуючи систему конвоювання союзники зіткнулись із великою кількістю проблем, починаючи від юридичного та політичного узгодження, закінчуючи пошуком вільних суден в умовах війни. Для забезпечення перевезень потрібно було укомплектувати вмілий екіпаж при мобілізації чоловічого населення, відповідний ескорт в умовах тотальної морської війни, визначити вантаж та інші нюанси перевезення цінних та небезпечних вантажів. Це був складений та водночас закритий від очей звичайних людей та навіть військових процес. Цінність конвоїв була у їхньому вантажі, який ціною людських життів доставлявся задля спільної перемоги.

⇐ Предыдущая12345678910Следующая ⇒

Поделиться: