Протидія конвоям з боку Крігсмаріне та Люфтваффе

Перші конвої від PQ-1 до PQ-10 проходили північний маршрут відносно спокійно, але після зміни ситуації на фронтах Другої Світової, бажання обрізати постачання Радянського Союзу набуло стратегічного для Гітлера. Задля цього було застосовано повітряні сили Люфтваффе і кораблі із підводними човнами Крігсмаріне. Все це вилилось у масштабну битву за маршрут, яку вели ескорти та торгові судна, бо ціною перемоги були їхні життя та цінний вантаж.

Спершу потрібно зазначити, що німці не були готові до масштабних операцій на північному регіоні. Швейцарський історик Ю. Майстер, кажучи про початковий період війни, відзначає: «Хоча і було відомо, що Радянський Союз, починаючи з 1933 р, мав в Баренцевому морі військово-морські бази і кораблі, число яких продовжувало зростати, німці не підготували з самого початку план ведення бойових дій в цих водах. Німецьке військово-морське командування, мабуть, не розраховувало на те, що Англія почне негайно допомагати Радянському Союзу, поставляючи через північні порти вантажі. У гітлерівському плані «Барбаросса» не враховувалася можливість операцій радянських чи німецьких сил в північних морях »[110].

Здавалося, що перші транспорти з танками, літаками, металом, вибухівкою і іншими вантажами так і будуть відносно безпечно ходити в Архангельськ і Мурманськ. Але навесні 1942 року ситуація різко змінилася. Після битви за Москву А.Гітлеру і його оточенню стало ясно, що розгромити Радянський Союз одним швидким ударом не вдалося. А вступ у війну США взагалі докорінно змінив всю стратегічну ситуацію. Варто було розраховувати на довгу війну на виснаження. У той же час з Східного фронту все частіше стали надходити донесення про появу на різних ділянках фронту англійських літаків, танків, гармат і навіть стрілецької зброї. А це означало, що для підриву військової могутності СРСР необхідно, крім усього іншого, перекрити шляхи постачання йому союзної техніки.

14 березня 1941 року А. Гітлер після бесіди з командувачем Крігсмаріне грос-адміралом Е. Редером розпорядився почати активні операції проти союзних конвоїв, що прямують до Мурманська і Архангельська. Флот повинен був перекинути на Північ більше підводних човнів, а Люфтваффе – збільшити в Північній Норвегії число розвідувальних літаків, бомбардувальників, а також направити туди торпедоносці з інших театрів воєнних дій.

На основі отриманих вказівок рейхсмаршал Г. Герінг віддав наказ про спільні дії авіації і флоту проти союзних караванів. Після виявлення останніх повітряною розвідкою на авіабази в Північній Норвегії – Банак, Бардуфос і Кіркенес – на додаток до вже наявних там сил зі своїх аеродромів в Фінляндії повинні були перебазуватися і інші бомбардувальники 5-го повітряного флоту Люфтваффе[111].

Одним з важливих факторів ведення бою є його уміле управління, проте німецькі командні структури відображали ті недоліки, які внесли свій вклад в поразку Німеччини у двох світових війнах. Німці не мали ні Об'єднаного комітету начальників штабів, ні Об'єднаної групи планування і розвідки. Вони не мали жодних структур, які могли б об'єднати військові, економічні та політичні зусилля країни. А. Гітлер був верховним головнокомандувачем збройних сил, тому він постійно отримував рапорти головнокомандувачів видами збройних сил про воєнну ситуацію, але лише він один мав право приймати рішення. Вкрай рідко проводилися наради з загальних питань ведення війни, в яких брали участь представники армії, авіації і флоту. Німецьке Верховне командування ВМФ розташовувалося в Берліні. Після падіння Франції були створені два командування театрами військових дій: Група «Захід» зі штабом в Парижі і Група ВМФ «Північ» зі штабом в Кілі. Саме вона відповідала за проведення всіх операцій в Арктиці[112].

У 1941 році значна частина кораблів німецьких ВМС базувалася на різних

портах і фіордах Норвегії, так як А. Гітлер був переконаний, що англійці зроблять спроби висадки в Норвегії. Великий лінкор «Тірпіц»(Див. Додаток №6) був направлений в Тронхейм в січні, важкий крейсер «Адмірал Хіппер»(Див. Додаток №7) – в лютому, кишеньковий лінкор «Шеєр»(Див. Додаток №8) – в березні, і кишеньковий лінкор «Лютцов»(Див. Додаток №9)  – в травні. Кожного з них супроводжувала певна кількість есмінців. Це розгортання сил надало німецькому флоту виняткову, в своєму роді, можливість нападу на конвої і зіткнення з англійськими і американськими кораблями охорони, але ця можливість рідко переходила в дійсність[113].

Загалом надводний флот німців складався з «Тірпіца», «Шеєра», «Хіппера», «Кельна» і 7 великих есмінців, які перебували в Північній Норвегії. Головні сили зазвичай базувалися в Нарвіку. Підводний флот складався приблизно з 20 човнів. Німці зазвичай розгортали одну групу човнів в районі Ісландії – острів Ян-Маєн, а другу – біля острова Ведмежий. Німецька авіація складалася з приблизно 40 дальніх бомбардувальників (Ju-88 і Не-111) і 75 торпедоносців (Не-115, Не-111 і Ju-88). Крім того, було відомо, що в Кіркенесі знаходяться кілька пікірувальників Ju-87. Очікувалося, що в районі острова Ян-Маєн з'являться дальні розвідники FW-200 «Кондор» і BV-138, які будуть супроводжувати конвой до самого закінчення шляху[114].

Німецьким військовим командуванням була розроблена спеціальна тактика розвідки і атак на судна союзного конвою. Пошук противника німецькі підводні човни здійснювали в підводному положенні, занурювалися лише при ухиленні від протичовнових сил противника або для прослуховування шумів в темний час доби і в умовах поганої видимості. У підводному положенні човни майже не виявлялися існуючими гідролокаторами кораблів охорони, оскільки радіолокатори на більшості з них ще не були встановлені. Так підводні човни уникали атак літаків, що діяли тільки в світлий час доби. В темну ніч з надводного корабля важко було виявити невелику за розмірами рубку підводного човна, що здіймалася над поверхнею води, в той час як силуети великих суден проглядалися на тлі неба і дозволяли командирам човнів виходити на атакуючу позицію. Атаки спрощувалися ще й тому, що швидкість підводних човнів в надводному положенні була більша за швидкість конвою. Все це в сукупності надавало командирам німецьких підводних човнів великі можливості для підготовки і здійснення повторних атак[115].

З метою економії палива, човни йшли зі швидкістю всього близько 2 вузлів на годину, маневруючи одногодинними галсами, перпендикулярними лінії завіси (завіса – розташування підводних човнів на певному рубежі для виконання бойового завдання). У 1941 р. завіси, як правило, включали від 6 до 12 підводних човнів. У міру збільшення чисельності підводних сил росло і число човнів в завісі. З 1942 р в середньому їх було до 20 і більше. Така завіса охоплювала наглядом смугу до 400 і більше миль, що, природно, підвищувало ймовірність виявлення противника.

Радіосигнал пеленгували інші підводні човни завіси, що полегшувало їм зближення з противником. Вони збільшували швидкість і, слідуючи в надводному положенні, прагнули вийти в голову конвою. З наближенням сутінків підводні човни починали займати висхідні позиції для атаки, а з настанням темряви самостійно атакували конвой, повторюючи напад до тих пір, поки не закінчяться торпеди чи не настане світанок. Вдень підводні човни йшли за межі видимості з суден і продовжували переслідувати конвой, слідуючи паралельними з ним курсом. Човен, знайшовши конвой, перш за все коротким зашифрованим сигналом передавав повідомлення на береговий командний пункт і починав маневрувати для зближення з конвоєм. Після додаткової розвідки командир човна передавав повнішу інформацію про конвої. Надалі цей човен ставав «контактним». Його командир зобов'язаний щогодини передавати дані про конвої. При цьому починати атаку він міг тільки з дозволу, отриманого з берегового командного пункту. Після того як командири німецьких підводних човнів зближувалися з конвоєм, вони прагнули атакувати судна кожен самостійно. Такий метод отримав назву «тактики зграї» («вовчої зграї»), оскільки за своєю суттю він багато в чому нагадував полювання вовків за дичиною. Сутність цього способу дій полягала в організованій системі спільного пошуку конвоїв і подальших самостійних дій кожного човна[116].

Тим часом штаб 5-го повітряного флоту Люфтваффе вивчав обстановку. А. Гітлер розпорядився повністю припинити поставки англійської та американської техніки в Радянський Союз через Мурманськ, і цей наказ треба було виконувати. Вельми невеликі сили, що були в Північній Норвегії в розпорядженні командувача флотом генерал-оберста Г. Штумпфа, можна було далі використовувати для трьох основних цілей: атакувати судна у відкритому морі, бомбити мурманський порт і кораблі, які там знаходяться, атакувати залізничні станції та перегони на Кіровській залізниці[117].

Арктика стала першим театром військових дій, де союзникам по антигітлерівській коаліції довелося випробувати масований натиск німецької торпедоносної авіації. Першими авіаторпедами в німецьких ВПС були оснащені двомоторні гідролітаки Не-115(Див. Додаток №10), що знаходилися на озброєнні берегових авіагруп, а потім німці приступили до підготовки підрозділів колісних торпедоносців. Технічні труднощі вдалося подолати багато в чому завдяки допомозі середземноморських союзників-італійців, що випередили німців в розвитку торпедної зброї приблизно на рік. Підготовка торпедоносців проходила тепер в авіашколі Гроссето. Директива А. Гітлера про зосередження в портах Північної Норвегії великих надводних кораблів і початку активної протидії перевезень в СРСР змусили Г. Герінга приєднатися до зусиль ВМС і в березні 1942 р. віддати наказ 5-му повітряному флоту про взаємодію з військово-морськими силами в операціях проти союзних арктичних конвоїв. Незабаром на полярні аеродроми стали прибувати ескадрильї колісних торпедоносців. До цього німці мали на норвезьких базах дві ескадрильї поплавцевих торпедоносців HE-115С-1[118].

Залежно від району, в якому були знайдені конвої, безпосереднє керівництво ударами по ним покладалося на авіаційне командування «Лофотен», чий штаб розташовувався на аеродромі Бардуфос, або ж на авіаційне командування «Норд-Ост», штаб якого з кінця березня перебував у Кіркенесі. Наявність великої кількості літаків-розвідників дозволяло забезпечити постійне спостереження за великими просторами аж до Ісландії. Особливу цінність при цьому мали літаючі човни, здатні довго патрулювати над морем: двомоторний Do-18G(Див. Додаток №11) володів радіусом дії близько 1600 км, а тримоторний Bv-138С-1 (Див. Додаток №12) – близько 2000 км[119].

Інтенсивні випробування в Гроссенброді показали, що найбільше для використання в ролі торпедоносця підходить двомоторний бомбардувальник Не-111Н(Див. Додаток №13). Люфтваффе рвалися перейти до випробувань в бою. Так народився план атаки Середземноморського флоту адмірала Каннінгхема прямо в гавані Олександрії. Тому восени 1941 року кілька Не-111 були відправлені на аеродром Елевсіс під Афінами для проведення цієї атаки. Однак вона була скасована. Це сталося завдяки втручанню грос-адмірала Е. Редера, командувача Крігсмаріне. Восени 1941 року на зустрічі з фюрером він заявив, що Люфтваффе, розвиваючи свої власні схеми боротьби з кораблями, змусили флот припинити атаки судноплавства поблизу британського узбережжя. Він також сказав, що запропоновані Г. Герінгом операції виглядають несерйозно, хоча італійці теж намагалися зробити щось подібне. Незважаючи на подібні відгуки, фінальні плани Люфтваффе передбачали створення з'єднання з 230 торпедоносців шляхом переобладнання існуючих звичайних бомбардувальників. Школа торпедоносців Люфтваффе була переведена з покритого льодом Гроссенброде в Гросетто на західному узбережжі Італії[120].

В свою чергу, поплавкові торпедоносці, які домоглися ряду бойових успіхів на західному ТВД, не зіграли надто помітної ролі в боротьбі з союзними морськими перевезеннями на Півночі. Нечисленні і порівняно тихохідні Не-115 виявилися не в змозі долати сильну протиповітряну оборону арктичних конвоїв, хоча, згідно з істориком Д. Ірвінгом, і зарекомендували себе, як вельми живучі машини. Лише одного разу, в операції проти каравану PQ-17, коли туманна погода завадила відразу використовувати основні ударні сили 5-го повітряного флоту і в повітря піднялися лише гідролітаки, морські льотчики змогли сказати своє слово[121].

Першим підрозділом торпедоносців стала ескадрилья I/KG.26 (Kampfgeschwader). Навесні 1942 року її льотний склад був відкликаний з Норвегії, щоб пройти 3 тижневий курс тренувань в Гросетто. До кінця квітня перші 12 екіпажів були готові і повернулися на північ Норвегії, де були побудовані спеціальні аеродроми. Вони знаходилися в районі Банак біля мису Нордкап і в Бардуфосс південніше Тромсе. Обидва аеродроми були з'єднані спеціальної лінією телетайпа зі штабом 5-го Повітряного Флоту в Осло[122].

Вже 8 листопада I./KG26 гауптмана Клюмпера і III./KG26 майора Георга Хільшера (Georg Hilscher) отримали наказ терміново перебазуватися з аеродромів Бардуфос і Банак на аеродром Гроссето, розташований в Центральній Італії, поблизу від узбережжя Тірренського моря. Одночасно III./KG30 гауптмана Баумбаха було наказано перелетіти на аеродром Комізо, на острові Сицилія. Потім 12 листопада в Комізо відправився штаб KG30 на чолі з оберст-лейтенантом Блоедорном, а на наступний день аеродром Бардуфос покинула і II./KG30 гауптмана Штоффрегена.

В результаті у складі 5-го повітряного флоту Люфтваффе залишилася лише одна I./KG30 гауптмана Конрада Каля (Konrad Kahl). Однак її «Юнкерси» перебували на фінському аеродромі Кемі, на узбережжі Ботнічної затоки, і не могли виконувати бойові вильоти над Баренцовим морем, що позитивно вплинуло на кількість вцілілих суден у конвоях[123].

В Гросетто було відпрацьовано методику атаки. Літак виходив на ціль на висоті від 40 до 50 метрів і скидав торпеду в 600 метрах від неї. Проти торгових суден, які повільно рухалися, торпедоносці брали фіксований кут попередження, розрахований на швидкість 10 вузлів. Останні коригування прицілу проводилися при заході на ціль. Торпеди скидав механік по команді спостерігача. Така система приводила до затримок, що було вкрай незручно, адже обстановка могла змінитися буквально кожної секунди. Серія навчальних атак судна-мішені «Чітта ді Женова» показала, що атака на мінімальній висоті, щоб уникнути виявлення радаром, з двох протилежних напрямків дозволяє звести втрати до мінімуму. В ході випробувань були випробувані всі стандартні бомбардувальники Люфтваффе, але був обраний Не-111, який вже довів свою придатність. Цей літак у варіанті торпедоносця отримав позначення Не-111Н-6[124].

Щоб правильно скинути торпеду, Не-111 повинен був йти прямо на ціль. Тому після скидання торпеди літак притискався до самої води і відвертав, тільки проскочивши під носом або за кормою атакованого корабля. У цей момент торпедоносець був виключно вразливий. Було ясно, що необхідно одночасно проводити відволікаючу атаку пікірувальників, що підвищило б шанси торпедоносців на порятунок[125].

Дальні розвідники FW-200(Див. Додаток №14) під час свого базування у Північній Норвегії, проявили себе як міцні та витривалі літаки, про що свідчать їхні успіхи в атаках проти конвоїв. 25 травня 1942 р. група I./KG40 отримала перший великий успіх з часу перебазування на бази півночі. Один з розвідників виявив  конвой PQ-16, який прямував в СРСР. Супроводжуючи конвой кілька днів, група  забезпечувала 5-ий повітряний флот розвідданими про місцезнаходження конвою. При цьому був втрачений FW-200С-3, який розбився[126].  

Трагедія конвою PQ-17 описана багатьма істориками та письменниками, існує багато думок та звинувачень хто саме винен у цьому розсіюванні конвою. Проте, саме цей конвой відчув на собі всю міць торпедоносців та страху англійського Адміралтейства перед Крігсмаріне, а конкретно перед «Тірпіцом».

Доставка нової партії вантажів по ленд-лізу в Радянський Союз мала вкрай важливе значення, враховуючи, що вже через день після виходу конвою почався великий наступ Вермахту під кодовою назвою «Операція «Блау», метою якого було захоплення Кавказу і вихід до Волги. Останнє, крім усього іншого, могло призвести до краху другого маршруту поставок по ленд-лізу через Іран[127].

Німецьке командування як ніколи добре приготувалося до операції з перехоплення PQ-17. Ще на початку червня агентура Абвера в Ісландії повідомила про скупчення суден на південний захід від острова і формуванні нового великого конвою. Після цього розвідувальна авіація Люфтваффе отримала наказ регулярно фотографувати базу британського військово-морського флоту в Скапа-Флоу, порти і узбережжі Ісландії. 1 серпня 1942 р. льотчики одного з FW-200 «Кондор» виявили в ісландському Хваль-фіорді велике скупчення судів. На зроблених ними аерофотознімки дешифрувальники нарахували 44 транспорти і три танкера. Там же знаходилися крейсер і есмінці, що цілком могло свідчити про підготовку чергового конвою. Через три дні від розвідки надійшло нове повідомлення, що рейд Рейк'явіка спорожнів. Крім того, на південний захід від Шпіцбергена були помічені чотири есмінці, які прямували на північний схід[128].

Наявність великої кількості бомбардувальників та торпедоносців у Північній Норвегії давали підстави для активної операції проти наступного конвою. Зокрема у розпоряджені 5 повітряного флоту для атак на PQ-17 було[129]:

Бомбардувальники	JU-88 – 103 шт.	JU-87 – 30 шт.
Торпедоносці	He-111 – 42 шт.	He-115 – 15шт.
Далекі розвідники	FW200 – 8 шт.	Bv138 – 44шт.

    

 

 

Командувач німецькими військово-морськими силами в північних водах, Отто Шнівінд, в кінці травня отримав наказ з Берліна підготувати комбіновану операцію повітряних сил, надводних кораблів і підводних човнів для знищення першого конвою, який буде слідувати в СРСР. Німецьке морське міністерство було дуже добре поінформоване про дату виходу в море і про склад конвою «PQ -17». Для участі в цій операції, яка отримала назву «Rö sselsprung» («Гамбіт коня») були виділені лінкор «Тірпіц», а також лінкор «Шеєр», важкий крейсер «Хіппер» і сім есмінців[130].

Німці стежили за рухом PQ-17, чекаючи, коли він наблизиться на необхідну відстань. Опівдні 1 липня 1942 р. конвой був виявлений літаком-розвідником FW-200С-4 з 3 /KG40, тим самим дав старт операції з перехоплення та знищення конвою. З сторони розвідників впродовж операції було втрачено FW-200С-4, який пілотував обер-лейтенант Альберт Грамков. Причиною втрати стала необачна атака американського транспорту «Белінгхем», який збив розвідника вогнем своїх зенітних гармат[131].

Тим часом в штабі 5-го повітряного флоту Люфтваффе все ж вирішили, незважаючи на погодні умови, провести 4 липня комбінований наліт на конвой PQ-17 силами торпедоносців і бомбардувальників. За планом першими в атаку виходили дванадцять Не-115, потім серію атак з пікірування належало провести Ju-88(Див. Додаток №15), і на завершення двадцять п'ять торпедоносців Не-111, розділившись на дві групи, повинні були атакувати конвой відразу з двох напрямків. Однак одна справа спланувати таку операцію, і зовсім інша справа – здійснити її на практиці в умовах обмеженої видимості на відстані кількасот кілометрів від найближчих авіабаз[132].

  Інтенсивні навчання дозволили німцям виробити нову тактику, відому під назвою " Золоті кліщі" (Golden Zange). Суть її полягає в тому, що атаці торпедоносців передує відволікаючий удар висотних і пікіруючих бомбардувальників. Потім торпедоносці атакують широким строєм фронту з темної частини горизонту. Найкращим часом атаки є вечірні сутінки. Тактика «Золоті кліщі» якраз і була застосована в липні 1942 р. проти конвою PQ-17 (здійснено 43 бойових вильоти). До цього моменту німці мали на Півночі 42 торпедоносці Не-111, всі три ескадрильї яких діяли з аеродрому Бардуфосс. Увечері 4 липня після відволікаючого висотного бомбардування 23 Не 111, розділившись на дві групи, атакували 17-й конвой з правих кормових і носових кутів. Літаки ввів в бій командир 3-ї ескадрильї капітан Ейке. Атака літаків, які зайшли на конвой з носових кутів, зірвалася завдяки вмілим діям американського есмінця «Вейнрайт» («Wainwright»)(Див. Додаток №16), який кинувся назустріч ворогу, ведучи вогонь з усіх гармат. Це змусило торпедоносці відвернути, передчасно скинувши торпеди[133].

Пізніше генерал полковник Г. Штумпф в листі рейхсмаршалу Г. Герінгу писав: «Я заявляю, що 5-й Повітряний Флот потопив 22 судна водотоннажністю 142 216 тон». Насправді втрати PQ-17 були помітно менші, хоча все одно залишалися жахливими. Конвой втратив 24 судна, з яких авіація самостійно потопила тільки 8. 9 припадали на частку підводних човнів, а ще 7 були знищені спільними діями. Але набагато важливіше було інше. Німці зовсім не помітили критичний момент битви, коли саме загроза появи надводних кораблів привела до розформування конвою і його загибелі. Люфтваффе вважали, що саме їх атаки призвели до такого результату, але цей висновок був абсолютно невірним. Тому німці приймали всі наступні рішення на основі неправильних висновків зі своєї найбільшої перемоги[134].

Після розгрому PQ-17 в Заполяр'ї настало затишшя. Через трагічний кінець проводки цього конвою було тимчасово припинено сполучення через Арктику. Німецькі літаючі човни і «Кондори» безперешкодно борознили його повітряні простори, безуспішно шукаючи конвой, якого поки не було в планах британського Адміралтейства[135].

Верховне командування ВМФ помилялось так само, як командування Люфтваффе. На думку моряків, успіху було досягнуто завдяки прекрасній взаємодії між літаками і підводними човнами. Так як авіація і підводні човни домоглися результатів, про які можна було тільки мріяти, було вирішено, що саме цей метод слід застосовувати при атаках конвоїв PQ, що мають сильну охорону. Важкі кораблі повинні виходити в море для атаки менш захищених зворотних конвоїв QP, де їх завдання буде помітно простішим. Ці операції будуть доповнювати мінні постановки, які будуть проводити загороджувач «Ульм» та інші кораблі, в тому числі «Хіппер» і есмінці. Саме ці рішення визначили результат битви проти конвою PQ-18, проте вони навіть не обговорювалися на нараді з морських питань 26 серпня в ставці фюрера «Вольфшанце»[136].

Англійці мали всі підстави припускати, що німецький флот, натхнений успіхом операції проти PQ-17, використовує першу ж можливість, щоб завдати удар, кинувши у бій важкі кораблі, поки моральний дух екіпажів залишається на високому рівні. Напевно спільна операція трьох видів зброї: великої групи підводних човнів, посиленої авіагрупи і надводних кораблів, зробила б захист конвою практично неможливою. Складно передбачити, чи зумів би навіть посилений ескорт витримати удар такої сили[137]. 

Тому англійське командування намагалося якомога точніше оцінити чисельність німецького флоту в Норвегії і ймовірність того, що він буде пущений в хід при атаці PQ-18. Результати використання німецьких надводних кораблів впродовж перших 3 років війни були відверто поганими. Після війни цьому була дана маса пояснень, але все зводилося до одного – винен А. Гітлер. Його наказ вступати в бій, тільки якщо англійці багаторазово поступаються в силах, його постійні страхи і занепокоєння щодо лінкорів, що знаходяться в морі, його втручання в планування і керівництво операціями, зрозуміло, перетворювалися в тяжкі кайдани на руках адміралів[138].

6 серпня 1942 року, коли від командира підводного човна U-405 корветен-капітана Рольфа-Генріха Хопмана (Rolf-Heinrich Hopmann) прийшла радіограма про виявлення суден конвою в Датській протоці, що розділяє Ісландію і Гренландію, напруга в німецьких штабах досягла максимуму. Командування групою Крігсмаріне «Норд» негайно відправило в море ще десять підводних човнів, а Люфтваффе отримало наказ посилити повітряну розвідку. Незважаючи на погану погоду, літаючі човни і «Кондори» знову піднялися в небо. У штабах навіть вели прокладку передбачуваного курсу цього «конвою-примари».

Його пошуки тривали аж до 17 серпня. Однак і через перископи підводних човнів, і крізь ліхтарі кабін літаків було видно лише одне – чисте море. Тоді стало остаточно ясно, що висновки, зроблені з повідомлень розвідки, виявилися помилковими. Ніякого конвою не було. 

Правда, ця операція стала непоганими спільними навчаннями Крігсмаріне і Люфтваффе з пошуку і виявлення конвоїв. Всього з 1 по 17 серпня були проведені 140 літако-вильотів розвідників Do-26, Bv-138 і FW-200, які сумарно провели в повітрі 1600 годин і витратили близько мільйона літрів цінного авіаційного бензину.

Насправді британське Адміралтейство зовсім не поспішало відправляти в СРСР наступний конвой PQ-18, сподіваючись дотягнути до настання полярної зими. Тільки під тиском прем'єр-міністра йому довелося почати підготовку до проведення вже на початку осені. При цьому У. Черчилль і адмірал Д. Тові пропонували різні схеми посилення прикриття каравану. Перший хотів пустити в Баренцове море пару лінкорів, які були здатні на рівних битися з «Тірпіц». Другий же вважав, що великі кораблі повинні йти тільки до острова Ведмежий, а далі прикривати транспорти будуть 12-16 есмінців[139].

Проти конвою PQ-18 гітлерівські торпедоносці вдало застосували тактику «золоті кліщі». У другій половині дня 13 вересня після попереднього бомбардування великим числом Ju-88A з 30-ї ескадри відбулася вирішальна атака. На відстані 20 км від каравану літаки 26-ї ескадри розгорнулися поескадрильним ладом фронту з інтервалами між машинами 200-300 метрів і далі продовжували політ на малій висоті, прагнучи тримати свій курс перпендикулярно курсу конвою. Скидання торпед проводилося з дистанції близько тисячі метрів. Ухилитися від випущених торпед судна каравану не встигли. За даними англійського історика С.Роскілла, цей наліт тривав впродовж 7-8 хвилин. Торпедні попадання отримали вісім суден, з них загинуло сім, в тому числі радянський пароплав «Сухона»(Див. Додаток №17)[140].

Однією з головних причин успіху «Золотого гребеня» був пасивний характер захисту. Було очевидно, що до виходу PQ-18 в море ці два приклади були або невідомі, або ними знехтували. Це було помітно хоча б з того, що використовувалася стандартна британська тактика змикання ладу при повітряному нальоті. З іншого боку, було зазначено, що частина есмінців в цей час заправлялася і була відсутня на своїх місцях в строю. Вони могли б діяти самостійно і в цьому випадку зробили б більший внесок в відображення атаки[141].

Смертоносна ефективність тактики «Золотого гребеня» просто вражала, особливо якщо згадати, що це було далеко не найбільше з'єднання торпедоносців, з яким стикався Королівський Флот. При проведенні операції «П'єдестал» конвой на Мальту зіткнувся з набагато більшою кількістю. Атаки проти середземноморського конвою проводили більше сотні літаків всіх типів, але їх відбивав набагато сильніший ескорт, в тому числі 2 ескадрених авіаносця[142].

Проте, дії Люфтваффе, не проходили без відповіді. Якщо при атаках на конвої PQ-16 та PQ-17 німецькі сили втратили 14 літаків, то атака на конвой PQ-18 обійшовся німецьким повітряним силам у 42 торпедоносці та бомбардувальники загалом. Крім того, атаки радянських ВПС на бази в Північній Норвегії стали настільки ефективні, що в вирішення цієї проблеми втрутився райхсмаршал Г. Герінг, віддавши наказ про покращення маскування і захист літаків на аеродромах[143].

Але, як би німцям не хотілося знищити конвой, вони були змушені визнати, що присутність авіаносця у PQ-18 радикально змінила загальну ситуацію. Більшість висновків, зроблених раніше, тепер втратив значення. До сих пір льотчики тренувалися в атаках на малій висоті при протидії одних тільки зенітних гармат. Одномоторні англійські винищувачі стали джерелом додаткової небезпеки, з якою нічого не можна було зробити. У складі 5-го Повітряного Флоту були сучасні винищувачі – Me-109G(Див. Додаток №18) зі складу JG.5. Вони перевершували будь-який винищувач Королівських повітряних сил, однак не могли супроводжувати бомбардувальники на далеку відстань, атакуючи конвої в Баренцевому морі. Єдиним рішенням залишалося відразу потопити авіаносець. Після того як він буде потоплений, пілоти зможуть зайнятися тим, до чого їх готували – полюванням за торговими судами. І знову, щоб якомога швидше знищити авіаносець, вважалося за необхідне захопити зненацька конвой, щоб англійці не встигли підняти винищувачі[144].

Ймовірно, німецькі торпедоносці і пікіруючі бомбардувальники і раніше продовжували б атакувати і топити союзні та радянські кораблі в Заполяр'ї, якби не подія, що сталася за багато тисяч кілометрів від цих місць.

В ніч з 7 на 8 листопада 1942 р. західні союзники почали операцію «Факел» («Torch») – висадку своїх військ на узбережжі Марокко і Алжиру. Це в корені змінювало всю стратегічну ситуацію в Північній Африці, а значить, і на Середземному морі. І ця зміна в перспективі не обіцяла нічого доброго ні Третьому рейху, ні його основному союзнику в Європі – фашистській Італії.       

У Генеральному штабі Люфтваффе було прийнято рішення терміново посилити ударну міць 2-го повітряного флоту, перш за все за рахунок авіагруп, що базувалися в Північній Норвегії. При цьому штабісти виходили з двох обставин. По-перше, союзники більше поки не відправляли в Радянський Союз конвої з вантажами, а по-друге, не за горами був наступ полярної ночі, суттєво обмежувала дії авіації[145].

Подальші операції торпедоносців на Півночі взимку 1944/45 рр. носили вельми сумбурний характер, а тактикою значно поступалися повітряним нальотам 2-ї авіаційної дивізії проти північноафриканських конвоїв на Середземному морі в 1943-44 рр., де були чітко скоординовані дії торпедоносців і бомбардувальників, а також надійне наведення. І все ж німцям вдалося домогтися одного успіху: 23 лютого 1945 р. Ju-188 8-ї ескадрильї 26-ї ескадри (командир капітан Принц) потопили американське судно Ліберті «Хенрі Бекон» («Henry Bacon») зі складу конвою RA-64. Правда, перша атака, розпочата 40 «юнкерсами» підполковника Штеммлера проти RA-64, закінчилася повним провалом і втратою шести літаків, що не завадило льотчикам повернутися на базу та доповісти про потоплення двох крейсерів, двох есмінців і не менше ніж восьми транспортів. Надалі вже жоден арктичний конвой не атакували торпедоносцями, а незабаром 26-а бойова ескадра була відведена в Данію[146].

Епілогом активної боротьби проти конвоїв стала операція «Regenbogen» або «Веселка». Конвой JW-51B вийшов з Лох-Ю в СРСР 22 грудня 1942 р. В склад конвою увійшли 14 торгівельних суден і ескорт. Німецький підводний човен U-354 під командуванням Карла-Хайнца Хершлеба вела спостереження за конвоєм, повідомляючи командний пункт про курс, швидкість та місцезнаходження. 30 грудня 1942 р. командир підводного човна доповів, що конвой охороняється малою кількістю невеликих легких військових кораблів. Німецьке командування вирішило атакувати конвой і того ж дня з Альтен-фіорда вийшла ескадра під командуванням Оскара Куметца в складі крейсера «Адмірал Хіппер», малого лінкора «Лютцов» і 6 есмінців. 31 грудня ескадра наздогнала конвой і втягнула ескорт у бій. В ході бою був потоплений легкий есмінець «Акейтес» і тральщик «Брембл» з сторони англійських сил, німецькі сили втратили есмінець «Фрідріх Екольдт». Але англійським силам вдалось суттєво пошкодити есмінець «Ріхард Байтцен» та флагман ескадри «Адмірал Хіппер». Зустрівши сильний спротив, німецькі сили відступили, оскільки не могли продовжувати бій, тим більше, що сили Північного флоту СРСР мали з хвилини на хвилину підійти на допомогу. 4 січня 1943 р. конвой успішно прибув до місця призначення, а саму операцію часто називають «Новорічним соромом». В результаті операції, за наказом Гітлера подальше активне використання проти конвоїв надводних кораблів було заборонене. Командуючий Крігсмаріне адмірал Е. Редер пішов у відставку, а на його місце призначений К. Деніц[147].

Небезпеки на шляху проходження конвоїв в Північну Росію не обмежувалися тільки штормами. Мурманськ знаходився всього в декількох хвилинах польоту від контрольованих німцями аеродромів, а пагорби, що оточували порт, полегшували противнику проведення раптових повітряних нальотів. Доводилося цілодобово вартувати біля кулеметів, так як між моментом виявлення літаків і скиданням бомб минало всього кілька секунд[148].

Побічно вплинути на роботу порту також можна було, повністю зруйнувавши житлові квартали Мурманська. Справа в тому, що тисячі робітників, які забезпечували розвантаження суден і подальшу навантаження всього доставленого ними на ешелони, десь жили. А позбутися даху над головою в умовах Заполяр'я було катастрофою. Крім того, можна було спробувати знищити наявні в місті запаси продовольства. Тактику нальотів на Мурманськ було вирішено змінити. Замість регулярних ударів групами по 13-15 бомбардувальників генерал-оберст Г. Штумпф наказав перейти до ударів одиночними машинами або групами по два-три літаки з інтервалом в 30-40 хвилин. Це повинно було не тільки заплутати і дезорієнтувати радянську ППО, але і привести до виснаження сил льотчиків і зенітників, зломити моральний дух мирного населення[149].

Все це втілилося на практиці 5 червня, як тільки погода покращилася. Німці не просто відновили нальоти на Мурманськ і його околиці, відтепер стан «Повітряна тривога» тривав в місті по 16-18 годин. Важливо відзначити, що німецька агентура в Мурманську, незважаючи на постійну профілактичну роботу органів НКВС, працювала дуже ефективно. Штаб 5-го повітряного флоту прекрасно знав обстановку в місті, в його розпорядженні були докладні схеми інженерних комунікацій, водопроводу, відомості про розташування секретних і замаскованих об'єктів[150].

Не викликає сумнівів те, що торпедоносна авіація виявила себе як суто ефективний засіб у боротьбі з союзними арктичними конвоями. Авіаційними торпедами на Півночі було потоплено 15 суден водотоннажністю 82909 брутто-тонн, пошкоджено – п'ять, водотоннажністю 35995 брутто-тонн. Арктика стала своєрідним полігоном, де паралельно з нарощуванням німецького торпедоносного авіаційного угруповання відпрацьовувалася тактика масового використання колісних базових торпедоносців. Кульмінацією їх бойового застосування є операція проти PQ-18, тим часом як торпедування транспорту " Крістофер Ньюпорт" в каравані PQ-17 стало фактично «лебединою піснею» поплавцевих торпедоносців. Північний досвід боротьби з конвоями був з успіхом використаний і розвинений льотчиками 2-ї авіадивізії на середземноморському ТВД[151].

     За допомогою своїх повітряних, надводних та підводних сил Третій Райх намагався ослабити постачання Радянського Союзу, проте в силу різних причин йому це не вдалось. Сумний досвід конвою PQ-17 був опрацьований союзниками і були зроблені висновки, які були впроваджені у наступні конвої. Це дало змогу дати відсіч противнику, у поєднанні із подіями, які відбувались за багато кілометрів від Арктики.

 

⇐ Предыдущая12345678910Следующая ⇒

Поделиться: