Захист конвоїв з повітря, води та суші

Проблеми з перевезеннями виникали в основному у країн-одержувачів допомоги по ленд-лізу – Великобританії і СРСР. За попередньо проведеними розрахунками сам Радянський Союз міг перевезти не більше однієї п'ятої її частини. Тому перевезення всього іншого вантажу лягало на Великобританію.

До складу кругової охорони транспортів входили ескадрені міноносці, корвети, фрегати, шлюпи, тральщики і мисливці за підводними човнами. Крім того, формувалися загони ближнього, дальнього і оперативного прикриття. Вони слідували паралельними курсами з конвоєм, прикриваючи його з південного, найбільш небезпечного напрямку. Північний флот в своїй операційній зоні посилював охорону[152].

Захист цих конвоїв, який необхідно було постійно посилювати, був завданням Королівського Флоту. Його створили напередодні війни на двох океанах (це в гіршому випадку), і йому не вистачало сучасних кораблів і сучасного обладнання. До 1942 року він був змушений нести абсолютно непосильну ношу, борючись з німецькими та італійськими флотами та авіацією в Атлантиці, на Середземному морі, в Північному морі. В кінці 1941 року Японія отримала серію морських перемог, і Королівський Флот був змушений боротися в Південно-Китайському і Яванському морях, після чого відступив в Індійський океан. А тепер до всіх інших проблем додався довгий маршрут в арктичні порти Архангельськ і Мурманськ[153].

При виконанні цього нового завдання Флот Метрополії забезпечував основний супровід конвоїв, хоча Командування Західних Підходів завжди надавало локальний ескорт. Спочатку загроза надходила тільки від німецьких підводних човнів, але як тільки німці усвідомили значення цих конвоїв для росіян, то в 1942 році німці не тільки збільшили кількість підводних човнів на північ, але і перекинули в Норвегію додаткові частини Люфтваффе. Дивна впевненість Гітлера в тому, що Черчилль спробує відбити Норвегію (частково правильна, так як прем'єр міністр у свій час мав таку ідею), привела до перекидання в Норвегію головних сил німецького флоту. Хоча оборона Норвегії залишалася їх головною метою, ці кораблі виявилися розташовані дуже зручно, щоб перехоплювати радянські конвої[154].

Як це б не здавалося парадоксальним, Великобританія, мала один з найбільших авіаносних флотів у світі, вступила у війну, не маючи сучасних палубних літаків. Такий стан справ став наслідком досить тісних ангарів англійських авіаносців, а точніше бажанням мати на цих кораблях сильне авіаційне угрупування на всі випадки життя. Оскільки літаковмістимість без великої модернізації або відмови від принципів підвищеної живучості, закладених в конструкції нових авіаносців, збільшити було не можливо, англійці обрали інший шлях. Вони вирішили зробити універсальний літак, що одночасно був пікіруючим бомбардувальником, винищувачем, розвідником і торпедоносцем. Розробка такої машини завершилася в кінці 1936 року. Він отримав назву «Скьюа» («Skua»), правда функція торпедоносця зникла ще під час проектування. Після переможного завершення «битви за Англію» можливості британської авіапромисловості дещо розширилися. Але на розробку нового вітчизняного морського винищувача розраховувати не доводилося. Лорд Вільям Бівербрук, тогочасний міністр авіаційної промисловості, проводив політику скорочення кількості випущених типів літаків, намагаючись таким чином підняти серійне виробництво. В черговий раз вирішили пристосувати до експлуатації на кораблях один з сухопутних винищувачів. Командування ВПС погодилося передати Флоту частину замовлень на літаки «Харрікейн» – близько 300 машин[155].

Винищувач «Харрікейн»(Див. Додаток №19) серійно будували з жовтня 1937 р. Це був моноплан змішаної конструкції з переважанням металу, оснащений потужним і економічним 12-циліндровим мотором рідинного охолодження Роллс-Ройс «Мерлін» (Rolls-Roys «Меrlin). Для початку «Харрікейн» вирішили перетворити в повноцінний палубний винищувач, тим більше, що сумнівів в здатності цієї машини стартувати з авіаносця і сідати на нього вже не існувало. Під час бойових дій в Норвегії літаки 46-ї ескадрильї успішно злетіли з АВ «Аrgus» і на нього ж потім повернулися. А ось другий варіант його використання міг здивувати багатьох. У надрах Адміралтейства народилася ідея запускати «Харрікейни» з катапульт, встановлених на торгових судах. Такі одноразові, тому що після зльоту повернутися назад вони не могли, винищувачі отримали прізвисько «катафайтери»[156].

Понесені в кінці 1940 року втрати викликали буквально шок в британському Адміралтействі. І справа тут не в числі потоплених суден, а в тому, що значно збільшилася ефективність дій всіх сил гітлерівської Німеччини, кинутих на боротьбу з конвоями. Мало того, що літаки самі завдавали досить афективні бомбові і торпедні удари по транспортам, головне вони, обстежуючи за короткий час тисячі миль, легко виявляли каравани торгових суден. До того ж вони могли годинами майже безкарно висіти над ними в якості своєрідних радіомаяків наведення для нацистських підводних човнів і авіації, оскільки нечисленні ескортні кораблі, спеціалізовані для боротьби з підводними човнами, мали досить посередні засоби ППО[157].

Ось тоді-то і з'явилася на світ ідея, як посилити повітряне прикриття конвоїв при нестачі авіаносців – включити до складу кожного з них судно з винищувачем на катапульти. Концепція застосування останніх була досить проста. При появі цілі, «Катафайтер»(Див. Додаток №20) вистрілювали в повітря. Пілот атакував ворога, якщо пощастило – знищив, якщо ні – просто відігнав противника. Завдання виконано, залишалася вирішити питання, куди тепер подітися пілоту винищувача? Сісти він міг тільки на сушу, якщо вона близька. Якщо немає – машина ставала «одноразовою», льотчик був змушений залишити її після вичерпання запасу пального, вистрибнувши з парашутом. Зрозуміло, що цей захід був вимушеним. Після загибелі авіаносців «Glorious» («Глорієс») і «Соurageous» ( «Корейджес») британцям катастрофічно не вистачало авіаносців не тільки для прикриття численних конвоїв, що ходили через Атлантику, але і для дій у складі Флоту. До пори, до часу цього й не було потрібно, єдину загрозу транспортам представляли нацистські субмарини. Але після окупації Франції та Норвегії у німців з'явилася можливість наносити удари по конвоям силами авіації. Для цього вони використовували дальній пасажирський літак FW.200 «Кондор» («Коndor»), переобладнаний в бомбардувальник і торпедоносець. Літаки злітали з баз в Норвегії і, обходячи Британські острови поза радіусом дії винищувальної авіації, атакували конвої на підходах до західного узбережжя Англії, після чого здійснювали посадку на аеродроми Франції. А потім, після відпочинку екіпажу, заправки і підвіски зброї – назад[158].

На перший погляд це повне безумство, але з іншого боку, обміняти маленький «Харрікейн» на двомоторний Не.111 або Ju.88 з екіпажем з чотирьох-п'яти чоловік явно вигідно. А якщо вдалося «завалити» чотиримоторний дальній розвідник «Кондор» або великий літаючий човен? Тим більше, що ймовірність знищення «катафайтером» літака противника вважалася дуже високою – адже далеко від берегів літають лише великі, порівняно тихохідні і маломаневрені машини. Ні втекти від повноцінного винищувача, ні тим більше переманеврувати його вони не здатні. Єдиним реальним шансом на порятунок для такої машини залишалася спроба, відстрілюючись, сховатися в хмарах, оскільки склад оборонного озброєння більшості німецьких літаків, здатних діяти на великій відстані від берега, робив шанси відбитися самостійно близькими до нуля[159].

Авіаційний підрозділ для торгових суден, оснащених катапультою, що отримало назву МSFU (merchant ship fighter unit), сформували 5 травня 1941 року на авіабазі Спік недалеко від Ліверпуля. Командувати ним доручили вінг-командеру Моултон-Барретту. Підрозділ укомплектували виключно добровольцями, що в подальшому стало традицією. Спочатку особовий склад МSFU набирався з льотчиків FАА, але незабаром їм на зміну прийшли пілоти Королівських ВBС (RАF)[160]. 

Необхідно відзначити, що всупереч розхожій думці бойові запуски винищувачів з САМ-ship-ів(Див. Додаток №21) були вкрай рідкісним явищем. За весь час їх застосування зафіксували всього з десяток таких випадків. Зазвичай німецькі розвідники віддалялися, тільки побачивши обертання гвинта літака на катапульті. Тому, щоб льотчики не втрачали навичок пілотування, на САМ-ship-ах існувала система їх постійній ротації. Пілоти в обов'язковому порядку замінялися через кожні два походи. Іноді з тією ж метою винищувачі вистрілювались з катапульт на підході до своїх баз, після чого вони здійснювали самостійні перельоти на береговий аеродром. Перший же бойовий зліт катапультного «Харрікейна» здійснив 18 червня 1941 року суб-лейтенант М. Біррелл з FCS «Марlin». Але збити ворожу машину йому не вдалося, FW.200, за яким він погнався, раніше, ніж вдалося зблизитися на дистанцію вогню, знищили зенітки кораблів охорони. На щастя для британського пілота, йому вдалося дотягнути до ірландського берега і зробити посадку на сушу[161].

  Ранок 25 травня 1942 р. ознаменувався першим бойовим застосуванням винищувача з САМ-судна при проводці північних конвоїв. Спочатку спостерігачі з кораблів конвою QP-12 помітили, що поблизу з'явився літаючий човен Bv-138. Через деякий час до нього спочатку приєднався чотиримоторний «Кондор», а незабаром і ще два Ju-88A. Всі вони кружляли в хмарах з різних сторін конвою, не роблячи ніяких активних дій проти нього. Незадовго до дев'ятої години ранку, коли один з літаків знаходився в дощових хмарах попереду конвою, а інший – позаду нього, спостерігачі помітили спалахи сигнальних ракет, запущених з них. Це можна було витлумачити як сигнал для підводних човнів, які перебували десь поблизу або ж для бомбардувальників. Тому відразу після цього було віддано наказ на старт «Сі Харрікейна» з катапульти транспорту «Емпайр Морн»[162].

З квітня 1942 року САМ-ship-и стали включатися до складу конвоїв, доставляли ленд-лізовські вантажі в Мурманськ і Архангельськ. Причиною тому стали активні дії німецької авіації проти союзних караванів в Заполяр'ї. Незважаючи на досить нетривале використання «Харрікейнів» у високих широтах, там їм вдалося значно поповнити рахунок бойових вильотів. Першим в заполярне небо піднявся 25 травня 1942 року «Харрікейн» під керуванням флаінг-офіцера Кандела з «Еmpire Morn», що йшов в складі зворотного конвою QP.12. Британському льотчику вдалося відігнати німецький літаючий човен «Блом Фосс» BV.138 і збити Ju.88. На жаль, цей бій став останнім і для Кендела. Використавши весь запас пального, пілот вистрибнув з парашутом, але купол останнього розкрився занадто низько, всього в 50 футів над водою. Від отриманих при ударі об воду травм льотчик помер на борту корабля ескорту, що підібрав його з води[163]. 

Останнім північним конвоєм, до складу якого включили САМ-ship, став РQ. 18. Крім «Еmpire Morn» повітряне прикриття каравану забезпечував ескортний авіаносець «Аvenger» («Евенджер»). На останній покладалась основна вага боротьби з німецькими торпедоносцями і бомбардувальниками. Здавалося, що єдиний «Сі Харрікейн» САМ-ship-а на цей раз не знадобиться. У корені ситуація змінювалася, коли, пройшовши найбільш небезпечну зону, «Аvenger» відокремився від РQ.18, приєднавшись до кораблів охорони зворотного конвою QР.14. Зірковий час для «Харрікета» настав 18 вересня 1942 року, коли в 11.50 за місцевим часом караван атакували 15 торпедоносців Не.111, що йдуть низько над водою. Випущеному з «Еmpire Morn» «Сі Харрікейну» під управлінням флаїнг-офісера Бьорра вдалося, атакувавши з пікірування з висоти 700 футів, розвалити їх стрій і збити один з «Хейнкелей». В результаті цього всі скинуті німцями торпеди пройшли повз цілі. Британський винищувач зміг дотягнути до радянського берега. Він приземлився на аеродромі Кегостров, маючи в баках всього п'ять галонів палива. Згодом англійці передали цю машину радянській стороні, подальша її доля невідома[164].

Після проводки РQ.18 британське Адміралтейство відмовилося від ідеї використовувати САМ-ship-и в Заполяр'ї і Північній Атлантиці. На зміну їм прийшли більш пристосовані для цих театрів бойових дій ескортні авіаносці і МАС-ship-и(Див. Додаток №22), благо, що до цього часу вони стали масово вступати до складу флоту. І на це були досить вагомі причини. По-перше, при відносно масовому застосуванні противником авіації, наявність у складі конвою одного-двох суден з катапультами втрачало будь-який сенс, навіть пара «Харрікейнів» не могла надійно прикрити судна від ударів з повітря. По-друге, наявність декількох протичовнових машин на борту ескортників і МАС-ів, дозволяло вирішити проблему боротьби з ще одним одвічним ворогом союзних караванів – нацистськими підводними човнами. І, найголовніше, наявність злітної палуби забезпечувало багаторазове використання літаків. З шістнадцяти із тих що залишилися в строю 26 САМ-ship-ів. зняли авіаційне обладнання, знову перетворивши їх у звичайні транспорти, а інші перевели на траси конвоїв Англія – ​ ​ Гібралтар Середземне море і Англія – ​ ​ Фрітаун[165].

Радянські повітряні сили теж брали участь у захисті конвоїв у своїй зоні відповідальності. Проте, морської авціації в Радянському Союзі не існувало, а сухопутні пілоти не охоче літали над морем. Окремими епізодами можна відзначити роль радянського бомбардувальника Іл-4(Див. Додаток №23), який вдало проводив операції щодо прикриття конвоїв. Штурман такого літака Крилов Андрій Іванович, так описує чергове завдання з прикриття конвою: «Генерал Скрипко показав на карті шлях, по якому йдуть морські транспорти під конвоєм військових кораблів в наші порти. Зробивши невелику паузу, він продовжував:  Розраховуючи на «блискавичне» завершення війни, гітлерівське командування не готувалося до порушення наших морських комунікацій на півночі. Тому одинадцять конвоїв, куди входило понад сто транспортних суден, проведених в обох напрямках в сорок першому році, не тільки не зазнали втрат, а й пройшли без протидії з боку супротивника. І тільки на початку сорок другого року гітлерівці зосередили в Північній Норвегії ​ ​ великі надводні кораблі, значні сили підводних човнів. У Норвегії та Фінляндії утворений п'ятий німецький повітряний флот. Чисельність авіації до весни поточного року збільшилася до 400 літаків. Все це для того, щоб якомога швидше перервати морські сполучення між Радянським Союзом і Англією. Уже перші нальоти фашистської авіації на транспорти і на Мурманськ виявили слабкість нашої протиповітряної оборони і зажадали надійного прикриття міста, порту і конвоїв в море, а також заходів по знищенню ворожих літаків на аеродромах в Північній Норвегії та Фінляндії»[166].

Важливим етапом в удосконаленні охорони конвоїв став розвиток протичовнових сил, а також будівництво ескортних авіаносців і переобладнання торгових суден під авіатранспорт, так звані МАК-шипи. Під час війни в США і Англії був побудований 121 такий авіаносець і введено в дію 19 авіатранспортів. Останні були обладнані польотною палубою і одночасно з перевезенням вантажів могли забезпечити посадку і зліт до чотирьох літаків[167]. 

Поряд з кораблями, значного кількісного та якісного розвитку отримала протичовнова авіація, можливості якої в боротьбі з підводними човнами перед війною недооцінювалися. До 1944 р. англо-американська протичовнова авіація. розгорнута в Атлантиці, налічувала вже 4, 5 тис. літаків. Для виявлення підводних човнів в надводному положенні з 1940 р. літаки озброювали радіолокаційними станціями, можливості яких постійно вдосконалювалися. З 1942 р. вони були поєднані з потужними прожекторами (типу «Лей» з дальністю понад 1, 5 км). До цього часу на озброєнні літаків з'явилися досконаліші приціли. Це дозволяло здійснити не тільки виявлення, а й атаку підводних човнів в темну пору доби. Для виявлення підводних човнів в підводному положенні літаки озброювалися магнітометрами, а влітку 1943 р. на озброєння стали надходити радіогідроакустичні буї. Для знищення виявлених підводних човнів льотчики застосовували фугасні і глибинні бомби, реактивні снаряди, а з 1943 р. – самонавідні акустичні торпеди[168].

Тривалі випробування і доробка гідролокатора «Асдік», які проводилися в Англії впродовж усього міжвоєнного періоду, продемонстрували, що через технічні особливості даної апаратури (наявності спрямованого променю з верхньою і нижньою межами) навіть найнадійніший контакт з підводним човном губився, коли корабель наближається до цілі ближче ніж на 90-140 метрів. У той же час атака звичайними глибинними бомбами вимагала безпосереднього проходження над ціллю, на що потрібно близько 10-18 секунд. Ця величина визначалася швидкістю атакуючого корабля. Ще від 8 до 28 секунд, в залежності від глибини на якій знаходився підводний човен і типу бомби, йшло на занурення останніх на задану глибину. За цей час підводний човен міг змінити свій курс, швидкість і глибину занурення настільки, щоб опинитися за межами можливої ​ ​ зони ураження бомбового серії. У цих умовах найбільш логічним виходом стала розробка протичовнової зброї, що стріляє вперед по курсу корабля[169].

Перші зразки англійських ГАС «Аsdic» (в флоті СРСР отримали назву «Дракон» зі збереженням цифрового позначення британської модифікації) надійшли в СРСР в кінці листопада 1941 р. в кількості чотирьох одиниць. Вже 5 грудня в Полярному відкрилася перша школа гідроакустиків. Через рік на ПФ (він традиційно отримував ленд-лізовську техніку в першу чергу) ГАС «Дракон-128С» і «Дракон-134А» оснастили ЕМ «Грозний», СКР «Гроза» і 8 СКА типу «МО». Всього ж до кінця війни СРСР отримав окремо від кораблів 329 комплектів англійських ГАС щонайменше, шести модифікацій. За цей же час радянська промисловість поставила 1671 комплект гідролокаторів і шумопеленгаторів для розміщення на кораблях і на березі. Але через низькі ТТХ радянських ГАС на кораблях використовували саме імпортні зразки. У післявоєнному звіті начальника Управління зв'язку ВМФ відверто зазначалося, що «отримані нами ультраакустичні прилади спостереження з Англії і США за своїми тактико-технічними даним різко відрізняються в кращу сторону від подібних наших станцій». Те ж зазначалося і в звітних документах ПФ. Так, з 429 випадків виявлення підводних човнів гідроакустичними і шумопеленгаторними станціями кораблів СФ за роки війни 150 припадало на ГАС «Дракон-128С», 18 на «Дракон-123А», 14 на «Дракон-134А», 103 на «Скорпіон С-1». 99 на «Скорпіон Л-1», 45 на «Скорпіон А-2-Е3» і жодного на вітчизняні ГАС і ШПС[170].

Революційне значення для збільшення потенціалу протичовнових сил мала розробка радіолокаторів дециметрового діапазону. За рахунок багаторазово збільшеної роздільної здатності такі станції могли використовуватися як для навігації на обмеженій території, де вони досить точно відтворювали радіолокаційну карту берега, так і для виявлення малорозмірних цілей. Зокрема, англійська РЛС типу «271 Мк.4» і її американський аналог РЛС «SL-1», випробувані на СФ в 1944 р., переконливо продемонстрували можливість виявлення ПЛ в крейсерському положенні на відстані шести миль, в позиційному – на відстані чотирьох з половиною миль, перископа або пристрою РДП – на півтори милі. Перший радіолокатор моделі 271 з'явився на британському корветі «Оrchis» в березні 1941 р., а до кінця цього року королівський флот мав у своєму розпорядженні вже 50 кораблів, оснащених цими станціями. Навесні 1942 року після знищення трьох підводних човнів, які намагалися атакувати конвої на південно-західних підходах до Англії, командувач німецькими підводними силами адмірал К. Деніц припустив, що на озброєння противника поступила нова ефективна зброя. Через рік, в травні 1943 р. при спробі завдати удар по конвою «ОNS-5» і «НХ-237» німецькі підводні човни зазнали нищівної поразки. Саме РЛС типу «271» і її американський аналог «АSV ІІІ», що надійшли до початку 1943 року на озброєння значної кількості ескортних кораблів атлантичних конвоїв, стали тим засобом, який «підписав вирок» тактиці «вовчих зграй» і рішучим чином переломив хід «битви за Атлантику» на користь союзників[171].

Завдяки посиленню англійської оборони судноплавства, кількісному і якісному зростанню протичовнових сил і засобів, результативність німецьких підводних човнів різко знизилася, а втрати зросли. У зв'язку з цим в кінці травня 1943 р. дії «вовчих зграй» проти конвоїв в Атлантиці були припинені, підводні човни відкликані на бази для переозброєння їх більш ефективною зброєю проти авіації і протичовнових кораблів. Чималу роль зіграло і те, що за два роки до цього – 9 травня 1941р. англійці захопили німецький підводний човен U-110. на якому знаходилися всі коди, шифрувальні документи і шифрувальний апарат «Енігма», що застосовувався для дешифрування радіоповідомлень. Завдяки розшифруванні радіоповідомлень англійці дізнавалися райони розташування німецьких «вовчих зграй» і змінювали курс своїх конвоїв. В результаті з червня по серпень 1941р. німецькі підводники змогли виявити тільки 4% всіх конвоїв союзників в Північній Атлантиці, а з вересня по грудень – лише 18%. У 1942 р. англійці встановили радіопеленгаторні станції («Хафф-дафф») на ескортних кораблях, що дозволило більш точно визначати місцезнаходження німецьких підводних човнів і в найкоротший термін їх атакувати[172].

Основним засобом ураження підводних човнів в зануреному положенні в роки Другої світової війни продовжували залишатися глибинні бомби (ГБ). Імпортні зразки глибинних бомб за своїми характеристиками значно перевершували радянські ББ-1 і ISM-1, прийняті на озброєння ще в 1933 р. Збільшення максимальної глибини занурення ПЛ противника до 200-220 м до кінця війни зробило їх абсолютно неефективними, оскільки, на відміну від союзницьких, за ці роки вони не модернізувалися[173].

Найбільш ефективним способом застосування глибинних бомб в британському флоті спочатку вважалася атака одиночним кораблем за даними ГАС. Встановивши курс, швидкість і приблизну глибину занурення підводного човна (вона визначалася, виходячи з відстані, на якій губився контакт через те, що ціль виявлялася ПСД променем ГАС) корабель проходив над нею за наздоганяючим курсом. Після чого брався курс на випередження, відповідний часу занурення ГБ на задану глибину, помноженого на швидкість човна, і скидалася серія глибинних бомб. Вона, в залежності від типу і озброєння корабля, на початку Другої Світової війни складалася з трьох – семи штук. Але вже в 1940 р. з'ясувалося, що для надійної поразки підводного човна необхідне одночасне скидання не менше десятка Мк VII. Відповідно до цього до середини війни більшість есмінців, ескортних міноносців, корветів і фрегатів отримали можливість скидати 10-14-бомбові серії[174]. 

Перші експерименти по створенню такої зброї стали проводитися в Англії на початку 30-х років, однак через дефіцит бюджету ВМС їх припинили в 1934 р. Ідеї судилося відродитися на початку війни, і після успішних випробувань на британському есмінці «Westcott» в кінці 1941 року на озброєння королівського флоту надійшов багатостовбурний бомбомет «Неdgehog» («Їжак») (Див. Додаток №24). Вже через рік ними було оснащено більш як 100 кораблів флоту Його Величності і значну кількість американських. В кінці 1943 року перші одиниці, озброєні «Неdgehog» (тральщики типу «АМ»), надійшли на озброєння ВМФ СРСР. Всього ж до кінця Другої Світової війни флот СРСР поповнив 71 корабель, оснащений МБУ[175].

Теоретично «Неdgehog» давав протичовновим силам цілий ряд важливих переваг. До них належала можливість тривалого і безперервного підтримання контакту з атакованою субмариною, відсутність демаскуючих атаку вибухів глибинних бомб в разі промаху, і повну впевненість в знищенні цілі у випадку потрапляння, однак на практиці все виявилося набагато складніше. «Неdgehog» представляв собою спеціальну платформу, оснащену 24 нерухомими штоками (6 рядів по 4 штуки в кожному). Установка (загальна вага близько 13 т) за допомогою електромоторів могла повертатися на 25-30 градусів в сторони від діаметральної площини корабля і в останніх модифікаціях мала стабілізацію по крену. Для захисту від впливу хвиль і бризок вона закривалася спеціальним кожухом. Габарити і вага платформи були такі, що, як правило, вона розміщувалася замість або відразу позаду носової установки. Необхідність демонтажу частини артилерійського озброєння або його серйозної модернізації стала перешкодою для оснащення «Неdgehog» ескадрених міноносців, що діяли в складі головних сил британського та американського флотів[176]. 

Вельми значний час було витрачено на вироблення тактичних прийомів застосування «Неdgehog», оскільки спочатку, в більшості випадків, атакуючі кораблі мали в момент залпу занадто велику швидкість ходу. Після накопичення достатнього досвіду з'ясувалося, що найефективнішою швидкістю для стрільби є 6-7 вузлів. В результаті, перший випадок знищення підводного човна залпом з «Неdgehog» зафіксований в листопаді 1942 р., і тільки до початку 1944 року після вирішення всіх технічних і тактичних проблем бомбомет став дійсно ефективною зброєю. З цих причин, поява і широке впровадження багатоствольних бомбометів не здійснило перевороту в протичовновій боротьбі. Звичайні глибинні бомби, що скидаються з кормових бомбоскидачів і бортових бомбометів, до кінця війни залишалися головною зброєю протичовнових кораблів[177].

Але найбільш досконалим в роки Другої світової війни в групі реактивних бомбометів став англійський триствольний «Squid» («Кальмар»)(Див. Додаток №25), який надійшов на озброєння в 1943 р. По суті, він був складовою частиною першого в історії комплексу протичовнової зброї, куди крім нього входила новітня ГАС «Аsdic-147». Однак він виявився занадто дорогим і складним у виробництві. З цих причин до кінця війни в складі ВМС Великобританії налічувалося лише 60-70 кораблів оснащених «Squid» – фрегатів типу «Loch» з двома бомбометами на носовій надбудові і корветів типу «Саstle» – з одним. А американці взагалі не стали приймати їх на озброєння[178].

Принципова відмінність комплексу ґрунтувалася на можливості нового «асдіка» визначати не тільки напрямок і відстань до атакованого підводного човна, а й глибину його занурення. Введення даних про зміну останньої величини проводилося в апаратуру бомбомета до моменту пострілу в автоматичному режимі, на підставі чого відбувалася дистанційна установка детонаторів глибинних бомб (вага – 177 кг, вага ВВ – 94 кг мінола, швидкість занурення – 13, 3 м/с, максимальна глибина підриву – 274 м). Максимальна дальність стрільби «Squid» складала 250 м. При падінні бомби утворювали трикутник зі сторонами 37 м, що, фактично, відповідало площі, ураженої 24-бомбовим залпом «Неdgehog». Якщо корабель оснащувався двома «Squid», глибина підриву бомб, випущених з різних установок, відрізнялася на 18 м. За оцінками західних спеціалістів, ймовірність знищення цілі залпом однієї МБУ даного типу оцінювалася в 25%, двох – в 40%. Фрегати і корвети, оснащені «Squid» брали участь в забезпеченні «північних» конвоїв в 1944-1945 рр., і, мабуть, були оглянуті радянськими фахівцями, оскільки в 1955 р. на озброєння ВМФ вступив реактивний протичовновий комплекс «Ураган»[179].

Для забезпечення безпеки плавання транспортних суден як в конвоях на зовнішніх і внутрішніх комунікаціях, так і в одиночному плаванні треба було використовуючи досвід минулого озброїти і торгові судна.

Адміралтейство розпочали кампанію із озброєння торгових суден з початком Другої світової, коли атлантичні конвої та звичайні торгівельні судна потерпали від атак підводних човнів. Озброювали їх не тільки артилерійським чи зенітним, а й протичовновим озброєнням. Так, за словами К.Деніца «6 вересн 1939 р. однин з підводних човнів( U-38) вперше був обстріляний з торгівельного судна артилерійським вогнем. Через два тижні англійське інформаційне бюро опублікувало в якості прикладу, повідомлення про те, що торгівельне судно обстріляло підводний човен і змусило його відступити. 26 вересня 1939 р. Перший лорд Адміралтейства оголосив про озброння торгівельних кораблів для боротьби з підводними човнами. Тим самим офіційно підтвердив розпочате озброєння англійських торгівельних суден»[180].

Згідно рішення Державного Комітету Оборони СРСР була проведена так звана «воєнізація» суден транспортного флоту. На цих суднах, в основному закордонного плавання, встановлювалося певне озброєння, і для його обслуговування прямували команди військових моряків. Призначалися з командного складу помічники капітана по військовій частині, які очолювали оборону судна. Вони ж вчили торгових моряків володінню зброєю[181].

Військово-морський флот США все ще не був в змозі забезпечити всі американські вантажні судна за необхідним озброєнням або кваліфікованими військовими командами. Найхарактернішим прикладом такого недостатнього озброєння було торгове судно «Елкоа Банне» (5035 т), яке фактично було неозброєним, якщо не враховувати п'яти кулеметів калібру 0, 3", установлених на ньому в Ісландії. Матрос і учень-радист, призначені на це судно в якості зв’язкових, були єдиними військовими на судні. На інших суднах, де було встановлено необхідне озброєння, не було достатньої кількості боєприпасів. Наприклад, на судні «Mayна Кеа» 27 травня під час бою, який відбувався на паралельних курсах були використані боєприпаси для кулеметів калібру 0, 5", і до тих пір, поки судну не вдалося взяти боєприпаси у судна «Джон Рендольф», воно могло вести вогонь тільки з двох кулеметів калібру 0, 3". Судна, що прибували до Мурманська із залишками боєприпасів витрачали їх до останнього патрона під час нальотів німецьких бомбардувальників на порт[182].

У порту Данді британські військові фахівці провели роботи по установці на судна відповідного захисту і озброєння. Так, на «Моссовєті» встановили протимінний кабель і броньовані кулеметні точки на містку, з залізобетонних плит змонтували бронезахист містка. На напівюті був виконаний фундамент і броньоване укриття для обслуги 75-мм гармати. Витратні цистерни прісної води, що знаходилися на верхньому містку, також були закриті бронею. На «Моссовєті» було встановлено і нову «диво-зброю» англійської розробки, призначену, як комусь здавалося, для боротьби з пікіруючими бомбардувальниками. Вона являла собою металеві ящики з великокаліберною ракетницею зі стволом довжиною 450 мм, спрямованим вертикально вгору. Під час атаки пікіруючих під великим кутом Ju-87 цей пристрій вистрілював два парашутики, з'єднані між собою тонким плетеним сталевим тросом. Вважалося, що в ході пікірування, якщо правильно все розрахувати, літак неминуче наштовхнеться крилом на цю струну. Струна після цього потягнеться за літаком, що викличе розкриття куполів, і трос зріже площину літака. Навряд чи треба пояснювати, що подібним екзотичним чином збити «Штуку» навряд чи було можливо[183].

Встановлене на торгових судах озброєння допомагало морякам відбиватися від нальотів ворожої авіації, а іноді і від підводних човнів противника, і навіть збивати ворожі літаки. Так, в березні 1942 року артилеристи п/х «Севзаплес» при підході до Мурманська збили Ju-88. Екіпаж т/х «Старий більшовик» в шістнадцятому конвої також підбив один літак. Моряки танкера «Донбас» в трагічному сімнадцятому конвої відбили 13 атак з повітря і збили, згідно одних відомостей, два літаки противника, за іншими, літаки були пошкоджені. У вісімнадцятому конвої у вересні 1942 року зенітники п/х «Петровський» і п/х «Тбілісі» збили кілька літаків. В одиночному плаванні в лютому 1943 року моряки п/х «А.Марті» успішно відбили всі нальоти авіації, збили один літак і пошкодили інший, за що шість моряків на чолі з капітаном були нагороджені орденами, а сім моряків медалями[184].

Англійці зайнялися і підвищенням кваліфікації екіпажів радянських суден. Моряки були відправлені до військової школи з підготовки артилеристів і кулеметників. Крім матеріальної частини та практичних стрільб, вони вивчали силуети німецьких і британських кораблів і літаків, щоб вміти відрізняти чужих від своїх. У цій школі радянським морякам часто демонстрували навчально-методичні фільми, зняті англійськими моряками при відображенні реальних атак літаків і кораблів.

До середини листопада 1941 р. транспорт «Моссовєт» був озброєний 75-мм гарматою, двома кулеметами «Гочкіс», двома кулеметами «Льюїс», десятьма гвинтівками і двома комплектами систем захисту від штурмовиків. Тепер це був дійсно військовий транспорт. На зворотному шляху в районі Оркнейських островів караван був безуспішно атакований німецькими бомбардувальниками[185].

Озброєння радянських транспортних суден почалося в кінці 1941 року. Воно відбувалося в основному в радянських портах, але деякі судна озброювалися в портах союзників – Великобританії і США. На суднах встановлювали одну-дві зенітки і кілька кулеметів. З огляду на загальну нестачу зброї на початку війни, на торгові судна встановлювалися гармати застарілих зразків, в тому числі і періоду першої світової війни. У зв'язку із застосуванням противником магнітних мін транспортні судна обладналися протимагнітною обмоткою (дегаузінгом). Видавалися також гвинтівки, револьвери, ракетниці, димові шашки і т.д[186].

Дотичним до охорони арктичних конвоїв є дія британських підводних човнів на Півночі, які базувались на Кольському півострові. Першочергово завдання цих підводних човнів була атака кораблів, які везли вантажі з Норвегії чи Швеції до Німеччини. 20 липня 1941 р., з дозволу радянської військово-морської місії в Лондоні, Адміралтейство вирішило відправити 2 підводні човни для виконання цих завдань з радянської військово-морської бази в Полярному. Першими двома човнами були «Тігріс» та «Трайдент», згодом їх змінили «Сілаєн» та « Сівулф». Загалом, тоннаж кораблів, які вони потопили був малий відносно інших операцій, проте умови були трішки іншими, ніж у підводних човнів Крігсмаріне, бо фонд кораблів німецького торгового флоту був мізерний, і кожний потоплений корабель був болючим ударом по військово-промисловому та військово-морському комплексу Третього Райху. Ще одним цікавим фактом, потрібно зазначити обмін досвідом між британськими та радянськими підводниками, що позитивно вплинуло на результативність останніх[187].

Підвищення рівня захисту та ретельнішої підготовки до виходу конвою визнавав і противник. Герман Вернер, капітан підводних човнів Крігсмаріне згадував: «Із збільшенням розмірів конвоїв різко покращилася координація та заходи щодо їх захисту між бойовими підрозділами ВМФ Великобританії і США. Судна ескортування нового типу, швидкі і маневрені сторожові кораблі - корвети - представляли серйозну небезпеку для підводних човнів, що атакують конвої. Але найбільшу загрозу представляла авіація противника. Все більше і більше літаків з'являлися в найвіддаленіших районах моря. Вони зі зростаючою точністю бомбили наші підводні човни на підходах до своїх баз або на виході з них. Загроза з повітря створила для нас нову проблему в підводній війні, важко було наздогнати швидко мінливою обстановкою »[188]. 

Зробивши важливі стратегічні висновки після трагедії PQ-17, наступний конвой був запланований із змінами у ескортному складі та командуванні. Активні дії було проведено у протиповітряному захисті, включивши авіаносець у ближній ескорт та нові МАК-шини, буквально нашпиговані різнокаліберними зенітними установками. Саме тому варто на прикладі PQ-18 показати структуру захисту та стратегію його проводки.

Прийнятий план відрізнявся від попередніх конвойних операцій. Замість того, щоб покладатися на з'єднання далекого прикриття з лінкорів разом з авіаносцем і на крейсерське з'єднання ближнього прикриття, адмірал Д. Тові радикально змінив цю диспозицію. Приклад PQ-17 показав, що німці здатні піти на ризик і вийти в море, незважаючи на присутність таких сил. Обрана ними точка атаки напевно буде знаходитися в східній частині Баренцевого моря, тому на перший план виходить відображення загрози саме в цьому районі. Тому бойова ескортна група есмінців насамперед призначалася для захисту конвою від німецьких лінкорів, хоча вона принесла користь і при відбитті атак літаків і підводних човнів[189]. 

Конвой повинні були супроводжувати 2 підводні човни в надводному положенні під наглядом малих ескортних кораблів. Так робилося при проводці всіх попередніх конвоїв, і вважалося, що присутність підводних човнів може відлякати німецькі кораблі.

Коли ми говоримо «підводний човен», то відразу згадуємо Макса Хортона. Для багатьох військових моряків Макс Хортон і був підводним флотом. Напевно він був найбільшим з підводників, а його подвиги в роки Першої світової війни стали легендарними. У 1940 році всі з величезним задоволенням сприйняли його призначення на пост командувача підводними силами. Незабаром його невичерпна енергія, величезний досвід і тверезий розум стали приносити плоди[190].

Плани Макса Хортона могли бути просто ідеальними, але у нього було занадто мало сил. Для забезпечення переходу конвою PQ-18 він задіяв усі човни Флоту Метрополії – 3-ю, 5-у і 9-у флотилії. Але навіть при цьому М. Хортон зумів нашкребти всього 11 підводних човнів, в тому числі «Шекспір», який щойно зійшов зі стапелів і для якого це був перший бойовий похід. Підводні човни «Юнік» і «Анрівалд» були відправлені в море після капітального ремонту[191].

Отже, до вечора 2 вересня 1941р. все було готово. 40 торгових суден були навантажені різними військовими вантажами: танками, літаками, боєприпасами і тому подібним. Більше 90 британських військових кораблів, від лінкора до траулера, були готові захищати їх на довгому шляху по арктичному маршруту. Проти них в такій же повній готовності було розгорнуто 12 підводних човнів і близько 200 літаків. У вузьких фіордах ховалися німецькі лінкори, готові в будь-яку хвилину підняти якоря. І німці теж були сповнені впевненості в успіху.

     Як ми вже бачили, група ескорту конвою приєдналася до PQ-18 на північ від Ісландії. Вона повинна була супроводжувати конвой до входу в Біле море, а потім самостійно слідувати на базу в Полярне. Однак пізніше було вирішено перевести ці човни до складу конвою QP-14, щоб супроводжувати його на зворотному шляху до Ісландії.

Група прикриття мала забезпечити раннє виявлення німецьких кораблів. Вона була розгорнута по широкій дузі на північ від берегів Норвегії, прикриваючи маршрут слідування обох конвоїв. Хоча це з'єднання було занадто маленьким, його можна було посилити човнами Патрульної групи, якби німецькі кораблі вийшли з Нарвіка на північ[192].

Основним захистом конвою став ескортний авіаносець «Евенджер»(Див. Додаток №26), на якому базувалося дванадцять «Сі Харрікейнів» Mk.I з 802 і 883 Sqdn. FAA і який супроводжували два есмінця. Будучи переобладнаними з великих транспортних суден, вони мали невелику злітну палубу, розраховану на 10-15 літаків. Відсутність бронювання з лишком компенсувалася високою швидкістю і маневреністю. За короткий час американці буквально заполонили моря і океани своїми ескортними авіаносцями. Крім безпосередньої охорони, до операції прикриття конвою були залучені ще один лінкор, три крейсера і 22 есмінця[193].

Маленький ескортний авіаносець «Авенджер» щойно було побудовано в США для Королівського Флоту за програмою ленд-лізу. Він мав водотоннажність 8200 т. Цей незграбний корабель розвивав максимальну швидкість всього 17 вузлів. Загальна довжина корпусу становила 468, 5 футів. Він міг нести лише 15 літаків, тому що ангар розташовувався тільки під задньою половиною польотної палуби. Авіаносець прийняв на борт 12 винищувачів «Сі Харрікейн» і 3 біплана «Суордфіш». Ці старі торпедоносці повинні були дебютувати в ролі протичовнових літаків. Низька швидкість і відмінна керованість робили «Суордфіші» ідеально відповідними для дій з ескортних авіаносців. Але передбачувані операції на даній стадії війни поки що залишалися багато в чому експериментальними. Молоді пілоти Повітряних Сил Флоту повинні були виробити свою власну тактику і навчитися методом спроб і помилок[194].

Для охорони авіаносця були спрямовані 2 маленьких ескортних міноносці типу «Хант». Вони повинні були безпосередньо слідувати за ним, не залишаючи його, навіть коли авіаносець залишав стрій для проведення польотів, якщо цього вимагав вітер.

Нарешті, конвой повинні були супроводжувати 2 ескадрених танкера для дозаправки ескортних кораблів. Ще 2 танкера стояли на Шпіцбергені, щоб забезпечити дії Бойової ескортної групи есмінців. Ця група повинна була супроводжувати конвой до широти 73° 30 N. Після цього Бойова ескортна група мала приєднатися до конвою QP-14, який повертався додому. Дата його виходу була спеціально відкладена, щоб узгодити дві конвойні операції[195].  

Існувала ще одна важлива ланка в мережі, розкинута навколо конвою. Це були літаки Берегового Командування Королівських ВПС маршала авіації сера Філіпа Жубера. Вважалося, що розміщення торпедоносців в Північній Росії буде серйозною загрозою для німецьких лінкорів, якщо вони ризикнуть вийти в море. Щоб забезпечити дії торпедоносців, туди ж було перекинуто ланку фоторозвідника «Спітфайр». Крім того, літаки-розвідники діяли з аеродромів в Англії, щоб тримати під контролем ті бази, до яких не могли долетіти 4 «Спітфайра» з СРСР. Звичайно, така розвідка не могла контролювати абсолютно все, точнісінько так само вона не могла стежити за німецькими кораблями в морі. Тому її користь була вельми обмеженою[196].

До СРСР також було перекинуто декілька «Каталін», які повинні були патрулювати над норвезькими фіордами, щоб перекрити найбільш ймовірні маршрути виходу німецьких кораблів до конвоям. Першим завданням ставилося виявлення німецького флоту і вже другий – відбиття його атаки. В останньому випадку передбачалося, що торпедоносці «Хемпден»(Див. Додаток №27) зуміють добитися одного або двох влучень в німецькі лінкори. Літаючі човни також використовувалися для протичовнового патрулювання[197].

Перше застосування ескортного авіаносця в Заполяр'ї мало подвійну користь. По-перше, з вини Г. Герінга він відволік льотчиків від атак торгових суден (оскільки першочерговою цілюю атаки був поставлений авіаносець), а по-друге, «Сі Харрікейни», що злітали з нього, при всіх їх недоліках, стали серйозною перешкодою для дій торпедоносців.

Вже згаданий вище Герман Вернер у своїх спогадах також визнав чільне місце авіаносці у ескорті: «Ми були шоковані. Спочатку авіаносець в конвої. Тепер нова електронна дивина, яка давала можливість англійцям виявляти нас, не розкриваючи себе. Більше не було сенсу підводним човнам пересуватись вдень під водою, а вночі - в надводному положенні. Нам доведеться змінити свою тактику і рухатися в надводному положенні вдень, коли противника видно неозброєним оком. Знищувати його при денному світлі краще, ніж бути рознесеним на шматки вночі»[198].

 Командир ескадри прикриття контр-адмірал Барнетт, підводячи підсумки операції по проводці конвою PQ-18, зробив свої висновки про причини її відносного успіху, серед яких головним був наступний: «Найважливішим було те, що німці абсолютно не зуміли скоординувати атаки торпедоносців, пікірувальників і підводних човнів. В іншому випадку втрати конвою могли виявитися значно важче»[199].

Унікальним випадком у останньому конвої під абревіаторую PQ була атака He-115 на американський транспорт «Мері Лакенбах». Саме судно було навантажене боєприпасами, після того, як літак скинув свою торпеду, виникла детонація боєприпасів у трюмі, внаслідок чого єдиний моряк, який вижив був відкинутий вибуховою хвилею на 500 метрів, а літак буквально розвалився у повітрі[200].

Підсумковий висновок був позитивним – це був загальний успіх британських збройних сил. Адмірал Д. Тові підкреслив це в своєму рапорті, який з'явився після закінчення операції, і ніхто з них особливо не сперечався. Д. Тові вказав, що причину відмови німців від продовження операції після того, як «Шеєр», «Хіппер» і «Кельн» були перекинуті в Альтен-фіорд, точно встановити не можна. На його думку, це був не якийсь окремий фактор, а поєднання наступних:

1. Кількість есмінців супроводу.

2. Присутність британських підводних човнів біля північного узбережжя Норвегії, яке стало очевидним після атаки «Тігріс», а також наявність у складі охорони конвою ще 2 човнів.

3. Присутність британських торпедоносців на півночі СРСР, про який дізналися німці.

4. Постійне спостереження британських літаків за німецької ескадрою.

5. Виявлення британського лінійного флоту на північний схід від Ісландії 12 вересня, в той час як він йшов на північний схід. Сумніви німців щодо намірів британських лінкорів[201].

Підсумовуючи, можна з впевненістю сказати про намір англійського Адміралтейства зберегти якомога більше життів моряків та цінних вантажів впродовж всього часу проведення північних конвоїв. Для захисту застосовувались всі наявні тогочасні засоби, починаючи від кулеметів на торгових суднах, закінчуючи гідроакустичними системами, які зробили революцію у виявленні противника у воді та на воді. Захист був першочерговим питанням для Черчилля та його військових керівників, хоч і Сталін висловлював своє невдоволення термінами доставки та вважав втрати союзницьких моряків мізерними.

 

⇐ Предыдущая12345678910Следующая ⇒

Поделиться: