Військово-політична роль конвоїв

Геополітичне місце ареалу у війні визначається перш за все такими основними факторами, як стратегічні інтереси блоків або коаліцій, які беруть участь у війні, та військово-стратегічні концепції окремих держав, що розробляються на благо інтересів кожної нації. Дане правило правильне і щодо Арктики в роки Другої світової війни.

Головний принцип спільної геополітики держав антигітлерівської коаліції – «Germany first» («спочатку Німеччина»), був викладений на початку 1941 року у Вашингтоні британськими і американськими військовими планувальниками в програмі «АВС» (American-British Conversation). Це означало пріоритет європейського театру воєнних дій (ТВД) в порівнянні з усіма іншими ТВД і перш за все тихоокеанським. Даний напрямок геополітики був домінуючим для держав антигітлерівської коаліції аж до травня 1945 р[202].

Незважаючи на критичне положення, в якому знаходилася Великобританія, британцям вдалося організувати в серпні 1941 року регулярне морське сполучення, по якому в Радянський Союз надійшло підкріплення. Перший конвой союзників в складі семи кораблів вийшов з Ліверпуля 12 серпня і взяв курс на Архангельськ. У вересні в Радянський Союз вирушив новий конвой –десять суден з військовими вантажами[203].

Під час однієї із зустрічей Г. Гопкінса та Й. Сталіна, останній висловив бажання, щоб поставки необхідних товарів здійснювалися через Архангельськ, так як Перський маршрут мав скромні можливості, а шлях через Владивосток був занадто довгим.

Деякі судна безперешкодно продовжували слідувати за радянським Північним маршрутом на Мурманськ, проте Гітлер, суворі умови льодової траси і довгий арктичний день дуже ускладнювали шлях[204].

Для Німеччини ж найважливішим сухопутним фронтом впродовж всієї війни був Східний. А оскільки на морі її основним противником була Великобританія, то і основним морським фронтом ставали Північна Атлантика і Арктика. Командування Вермахту і Крігсмаріне, ставлячи в 1941 р. перед собою за головну мету вихід на лінію «Архангельськ-Волга», розглядали арктичний регіон як важливий, але поки лише другорядний, звідки завдавався один з допоміжних ударів. Після захоплення у квітні 1940 р. Норвегії та створення вздовж її узбережжя потужних оборонних ліній А. Гітлер міг бути впевненим у надійності цього фронту принаймні до настання весни 1942 р.[205].

За допомогою американців до літа 1942 року в північних портах була розширена пропускна здатність і значно збільшено кількість портових споруд. Далекосхідні порти вимагали величезних додаткових робіт (підключення до залізничної гілки, обслуговування порту Находка криголамами і неможливість використовувати порт Посьєт океанськими суднами через малі глибини). Однак до кінця війни багато недоліків було усунуто[206].

Незважаючи на те що американські чиновники, які відповідали за ленд-ліз, під постійним контролем з боку президента робили все, щоб поставки в СРСР здійснювалися відповідно до затверджених планів, в кінці 1941 р. і в першій половині 1942 р. графіки поставок постійно зривалися. Причин було кілька. Радянська і американська сторони не змогли дійти спільної думки щодо можливостей таких радянських портів, як Мурманськ і Архангельськ. Американські служби постачання, не будучи знайомими з радянською специфікою, зазнавали труднощів при відборі товарів: поспіхом підготовлені до поставок вантажі приходили в некомплекті, з поломками і пошкодженнями. Всі ці проблеми «справляли на росіян дуже погане враження», служили додатковим приводом для протестів американській стороні через затримки та неналежний стан вантажів. За планами військового міністерства, нагнати графіки поставок планувалося в грудні 1941 р., але і ці плани були зірвані через Перл-Харбор. З цього моменту з новою силою стали проявлятися такі фактори, як затримки поставок, постачання не тієї номенклатури товарів, проблеми з транспортуванням. Маршалл і Стімсон, хоч і продовжували підтримувати надання військової допомоги СРСР, одностайно виступили за перегляд протоколу, так як тепер значно зросла затребуваність військової продукції для самих США. Проте 28 грудня 1941 року Рузвельт дав вказівку відновити поставки в СРСР з 1 січня, а станом на 1 квітня 1942 р. закінчити постачати все те, що було передбачено протоколом[207].

У 1942 р. становище змінилося з точністю до навпаки. Зрив «бліцкригу», збільшення допомоги СРСР північним маршрутом, що зумовили активізацію військово-морських сил в Арктиці, змусили Гітлера переглянути своє ставлення до Півночі. В одній з «бесід» на початку 1942 р. він назвав північний регіон «зоною долі». «Всякий корабель, що діє не біля берегів Норвегії, воює не там, де належить» – заявив він в грудні 1941 р. Особлива увага нацистського керівництва до півночі не була тільки реакцією на активізацію діяльності противника. Скандинавський плацдарм ставав найважливішим стратегічним регіоном, звідки кораблі Крігсмаріне виривалися із задушливого Балтійського моря на океанські простори і отримували можливість не тільки контролювати діяльність флоту противника, а й вести проти нього активні бойові дії[208].

Німеччина, яка зробила ставку на підводну війну проти союзного флоту, своїми надводними кораблями в Арктиці і раніше намагалася відвернути основні сили «Хоум фліт» від життєво важливих для Британії атлантичних комунікацій для їх блокади з-під води. Але після перемоги в «битві за Атлантику», до осені 1943 року її надводний флот сам опинився в стратегічній пастці. Проти підводних човнів також було знайдено ефективну зброю: 10-сантиметрові локатори, нові глибинні бомби і протичовнові ракетні установки. Військово-стратегічна ситуація на Півночі залишалося такою аж до закінчення війни. На неї вже не могли вплинути окремі локальні операції, пов'язані з проведенням конвоїв, і навіть вихід радянських військ на територію Норвегії в ході Петсамо-Кіркенесської операції[209].

Поряд з труднощами в конгресі існувала і велика проблема, яка полягала в тому, як доставити допомогу до Росії. Кожен з трьох наявних можливих маршрутів був довгий і пов'язаний з великим ризиком. А на найкоротшому з них, через Мурманськ, існувала загроза прямого нападу німців. Найкращим з військової точки зору і з точки зору логістики був шлях через Перську затоку, але на той момент він був мало освоєний. Дорога через Владивосток була найдовшою і виснажливою, до того ж тут вантажі повинні були проходити через води Японії. Ф. Рузвельт не міг повністю покластися на ресурси англійців, які і без того відчували значне навантаження, або на невеликий російський торговий флот. Гостра проблема того, як знайти потрібні товари і матеріали в США, погіршувалася ще й потребами власної програми переозброєння, а також зобов'язаннями перед Англією (навіть вони не виконувалися в повному обсязі), Китаєм і Голландською Ост-Індією (Нідерландська Індія, з 1945 р. Індонезія), а також іншими країнами. Додатково до всього, оскільки СРСР все ще не входив в програму постачання по ленд-лізу, положення посилювалося цілою низкою питань про першочерговість, вимоги до фінансування та шляхи легальної доставки вантажів. Хоча Ф. Рузвельт був в курсі цих проблем, він не був задоволений тим, як просуваються пошуки їх вирішення. Особливо його обурювало негативне ставлення до даного питання з боку відповідних організацій-виконавців. 9 липня 1942 р. Ф. Рузвельт довів до відома Уеллеса, що він хотів би, щоб все те, що можна, було відправлено в Радянський Союз до 1 жовтня. Уеллес запропонував створити спільну англо-американо-радянську комісію, яка відстежувала б потреби і вирішувала питання розподілу замовлень. 11 липня Г. Гопкінс повідомив начальника відділу звітів по військову допомогу генерала Бернса, щоб той був готовий за розпорядженням президента зайнятися питаннями поставок в Радянський Союз. Бернс, Янг і Сід Спалдінг прийняли рішення створити для цього спеціальний відділ. Даною роботою повинен був зайнятися полковник Філіп Феймонвілл, колишній однокурсник С. Спалдінга по військовій академії, якого той попросив перевести в Білий дім. Ф. Феймонвілл з'явився на сцені 13 липня, в свою чергу, він запропонував посаду свого заступника професору Джону Хазарду. Д. Хазард повинен був набрати відповідний штат людей і почати роботу[210].

Незважаючи на все зроблене союзниками, Й. Сталін був незадоволений внеском англійців у війну з Німеччиною. На його думку, Радянський Союз ніс на собі непомірно велику частину військового тягаря у боротьбі із загальним ворогом. Й. Сталін вимагав від Великобританії якнайшвидшого відкриття другого фронту. Але у Британії було недостатньо ресурсів для виконання цієї вимоги. Крім британських повітряних атак на Німеччину, тільки конвої, які йшли з підкріпленням в СРСР були єдиним козирем, який залишався в У. Черчилля в руках, щоб відповісти на вимогу Й. Сталіна про відкриття другого фронту[211].

Один з епізодів спілкування У. Черчилля та Й. Сталіна описав голова військової місії в Англії Харламов Микола Михайлович: «В перших числах травня ми з Майським отримали послання Й. В. Сталіна, адресований У. Черчіллю. У посланні говорилося: «У мене прохання до Вас. В даний час накопичилося в Ісландії і на підході з Америки в Ісландію до 90 пароплавів з важливими військовими вантажами для СРСР. Мені стало відомо, що відправка цих пароплавів затримується на тривалий термін через труднощів організації конвою англійськими морськими силами. Я розумію, які труднощі цієї справи і знаю про жертви, які понесла в цій справі Англія. Проте я вважаю можливим звернутися до Вас з проханням зробити все можливе для забезпечення доставки цих вантажів в СРСР протягом травня місяця, коли це нам особливо потрібно для фронту». Черчилль змушений був рахуватися з проханням глави радянського уряду і з тією позицією, яку, хоча і тимчасово, зайняв президент США. У травні в Радянський Союз були відправлені три конвою - «PQ-14», «PQ-15» і «PQ-16». »[212].

До середини липня 1942 р. американські військові кораблі почали здійснювали супровід американських та ісландських суден до Ісландії. Після Атлантичної конференції і нападу на американський есмінець «Грір» президенту, який часто відкладає ухвалення важливих рішень, довелось 11 вересня віддати розпорядження про супровід не лише тих суден, що слідували в Ісландію. Фактично це означало вступ США у військові дії на Атлантиці. Це дозволило вивільнити 40 британських есмінців і корветів для дій на інших ділянках. На Близькому Сході Англія і Радянський Союз збиралися встановити маршрут постачання Росії, а також прикрити свої фланги, для чого вони спільно окупували Іран. За директивою президента від 13 вересня Сполучені Штати також увійшли до Ірану, щоб під наглядом військових забезпечити поставки по ленд-лізу Англії і Радянського Союзу. 27 вересня начальником американської місії в Ірані був призначений полковник Раймонд Уілер, фахівець з шосейних доріг та залізниць. Таким чином, Сполучені Штати виявилися настільки глибоко втягнутими у військову діяльність в інших регіонах, що перегляд Акту про нейтралітет нікому вже не здавався жахливою подією. До вересня 1941 р. багато з законодавців виступали за те, щоб цей документ був взагалі анульований. Ф. Рузвельт і Халл виступали за скасування тільки тих положень, де говорилося про те, що Америка не повинна брати участь в судноплавстві в районах ведення бойових дій, а також про заборону озброювати торгові судна, оскільки вони, всупереч законам логіки, чинили перешкоди на шляху реалізації програми допомоги країнам-союзникам. Нарешті, 9 жовтня Ф. Рузвельт передав на розгляд конгресу пропозицію анулювати розділ VI Акту про нейтралітет, що дозволило озброювати торгові судна. У той же час президент дав зрозуміти, що право входити в райони бойових дій і здійснювати поставки дружнім країнам також стоїть на порядку денному. Можливо, спонукальним мотивом тут була торпедний атака на американський корабель «Керні» прямо перед виборами в палаті представників, але 17 жовтня ця палата прийняла рішення анулювати ту частину документа, що запропонував президент. 7 листопада рішення затвердив і сенат[213].

Після вступу Америки у війну суднам під її прапором довелося курсувати у всіх частинах земної кулі. Втрати цивільного морського флоту союзників росли, і його керівництво болісно реагувало на будь-які спроби планування на тривалий період. Наприклад, 12 січня 1942 року представники Комітету начальників штабів звернулися в Білий дім з наступною проблемою. Для того щоб забезпечити два конвої суден, «Магнето-Індиго» (Північна Ірландія – Ісландія) і «Поппі» (Нова Каледонія), їм доведеться або скоротити поставки по ленд-лізу танків, автомобілів і літаків на Близький Схід, або урізати програму військової допомоги Радянському Союзу. Військові рекомендували урізати російську програму. Як сформулював проблему Маршалл, йшлося про скорочення на 30 відсотків, тобто на сім суден. Рузвельт зауважив у відповідь, що він вважав за краще б продовжити виконувати програму, і «якщо існувала хоч найменша можливість, то слід її знайти і допомогти росіянам». Продовжуючи дискусію, Ф. Рузвельт звернувся до Г. Гопкінса і запитав, чи зможе той «добути достатню кількість суден», щоб продовжити поставки в СРСР і в той же час не знижувати інтенсивність відправки армійських конвоїв. Гопкінс вважав, що зможе, якщо довести до відома про потреби кількості суден главу цивільного флоту адмірала Ленда. Після досить тривалої суперечки Ф. Рузвельт затвердив плани Маршалла і зауважив: «Ми змусимо Гопкінса знайти судна». Однак результати виявилися невтішними. Г. Гопкінс діяв не дуже успішно[214].

Трагедія PQ-17 викликала у Великобританії сильний резонанс. Саме тому Адміралтейство вирішило тимчасово призупинити відправку конвоїв в СРСР, поки не настала осіння темрява. Щоб уникнути повторення катастрофи, конвойне сполучення в світлу пору арктичного літа було призупинене. Ескорти мали бути посилені, а для всіх військово-морських підрозділів, які брали участь у супроводі конвоїв, були проведені інтенсивні навчання.

Прем’єр-міністр У. Черчилль у листі до першого лорда Адміралтейства від 15 липня 1942 р. підкреслював, що по військовим і політичним причинам стало вкрай важко продовжувати конвойне сполучення в Росію. У. Черчилль, як колишній військово-морський міністр знав, як можна посилити ескорти. Особливо важливим він вважав включення в склад ескортів авіаносців.

У. Черчиллю було дуже складно повідомити Й. Сталіну про причину тимчасового припинення конвойного сполучення в Росію. Влітку 1942 року Радянський Союз вів тяжкі бої на фронті, тому росіяни роздратовано відповіли, що британськи виправдання не викликають довіри. В той час адмірал Д. Тові шукав нові тактичні прийоми. Його ціль – досягти того щоб конвойний ескорт зумів більш ефективно протистояти німецьким надводним кораблям, підводним човнам і багаточисельним повітряним силам, які німці тепер посилали проти мурманських конвоїв[215].

Після того як в морі під час виконання поставок в рамках Першого протоколу було втрачено 343 504 т вантажів, в основному на Північному радянському маршруті (тільки каравани PQ-16 і PQ-17 втратили 131 716 т), ті, хто здійснював планування, стали направляти американські судна за іншими маршрутами. 21 з 43 суден, що вирушили до Перської затоки в період з 1 жовтня 1941 по 30 червня 1942 р. здійснювало рейси в травні і червні 1942 р. 26 з 77 суден, які вирушили на радянський Далекий Схід, вийшли з портів відправки в квітні, травні та червні; частина з цих суден була відправлена ​ ​ в червні в інші порти за полярним колом, в ті, що не були задіяні в Північному маршруті. За той же період 22 судна вивантажили призначені для Радянського Союзу вантажі в Англії, де вони очікували подальшої відправки невизначений час, поки не будуть організовані нові конвої. Англія не могла організовувати конвої власними силами до тих пір, поки в Ісландію і Шотландію не прибули військові кораблі США. Основною причиною були успішні дії німецьких ВМС в північних водах. У квітні Г. Гопкінс безуспішно спробував переконати У. Черчилля не перекривати дорогоцінний вантажопотік по морю. Ф. Рузвельт заявив прем'єр-міністру, що цей стан справ його дуже турбує, що він дуже хотів би, щоб навантаження суден у Великобританії не припинялася. У. Черчилль прямо відповів на це: «Те, що ви пропонуєте, вище наших сил... ми абсолютно виснажені». Ф. Рузвельт неохоче дав згоду на запропоноване британською стороною обмеження кількості конвоїв (три конвої в два місяці), однак наполіг, щоб в їх складі було не менше 35 суден. Й. Сталін, знаючи про складну ситуацію, направив Черчиллю телеграму, де просив його «вжити всіх можливих заходів» для того, щоб забезпечити відправку вантажів по ленд-лізу. Сам прем'єр-міністр змалював становище в посланні начальнику свого штабу генерал-майору Гастінгсу Ісмею від 17 травня 1942 р.: «Не тільки прем'єр Сталін, а й президент Рузвельт будуть дуже заперечувати проти закриття нами відправки конвоїв. Росіяни ведуть важкі бої. Вони очікують від нас того, що ми готові піти на ризик і заплатити за це відповідну ціну. Американські судна прибувають один за іншим. Операція має сенс, якщо хоча б половині з них вдасться прорватися. Неможливість з нашого боку спробувати зробити це, послабила б наш вплив на обох головних союзників»[216]. 

Після катастрофи з караваном PQ-17 і затримки з відправкою PQ-18 У. Черчилль відправив розлоге пояснення Й. Сталіну. «Ми з президентом, – писав він, – знаходимося в безперервному пошуку коштів для подолання надзвичайних складнощів з географією, солоною водою і діями авіації противника». Й. Сталін лаконічно відповів: «Як вважають фахівці з нашого ВМФ, аргументи британських морських фахівців про необхідність зупинити доставку військових вантажів в північні порти СРСР незначні... Жодне завдання у воєнний час не може бути виконане без ризику втрат. Поставки через Перську затоку ні в якій мірі не замінять втрачений маршрут». Черчилль тоді так і не дав Сталіну певної відповіді, проте визнав, що «російським арміям доводилося дуже важко». Командувач німецькими ВМС злорадно зазначив: «Наші підводні човни і авіація, повністю знищили останній конвой, змусили супротивника тимчасово відмовитися від даного маршруту». Різке скорочення руху караванів по Північному маршруту змусило Вашингтон терміново переглянути плани поставок. Г. Гопкінс і Льюїс Дуглас (з Управління військових поставок) не дозволили суднам, які повинні були відправитися в Радянський Союз по північному шляху, стояти на якорі. Вони постаралися відразу ж переорієнтувати максимальну кількість цих суден на Перську затоку, а частину поставок було перенацілено на американську армію. Виникло положення, коли, навіть якщо відповідні товари нарешті були наявні, не було можливості їх відправити, і такими товарами переповнялися американські склади[217].

Коли в кінці вересня 1942 р. президент здійснював коротку поїздку по країні, викликану головним чином майбутніми виборами в конгрес, Г. Гопкінс телеграмою просив його «ретельно продумати» пропозицію про створення об'єднаних ВПС союзників на Кавказі. «Якщо тепер ми повинні сказати Сталіну, що конвоїв на Північному маршруті більше не буде, – писав Гопкінс, – то в зв'язку з цим мені здається майже необхідним зробити йому пряму пропозицію про розміщення наших збройних сил на його боці... А єдина збройна сила, яку ми можемо направити туди, – це наші ВПС». За оцінками Маршалла, можливо було до кінця 1942 р. створити на Кавказі групу важких бомбардувальників. Однак до листопада стало ясно, що радянська сторона не має наміру брати таку заміну поставок по ленд-лізу. Але навіть тоді переговори розтяглися ще на цілий місяць, поки Й. Сталін разом не відкинув цю ідею[218]. 

Після потоплення «Тірпіца» британське адміралтейство вирішило відновити відправку конвоїв на Мурманськ. Спочатку планувалося відправляти щомісяця по 40 суден, але Фрейзер, як і до нього Д. Тові, порахував цю кількість надмірною для одного каравану в зимову пору року. Існувала велика ймовірність, що судна будуть розпорошені через шторми, після чого стануть здобиччю німецьких субмарин і авіації. Фрейзер прийняв рішення відправляти по два конвої меншого складу під наглядом потужної групи кораблів охорони, яка включала в себе крейсери, на найбільш небезпечних ділянках маршруту. На цей раз затримка у відновленні руху конвоїв сталася з вини росіян. Радянські чиновники відмовлялися видавати візи для додаткового персоналу англійців на півночі Росії, навіть для тих, що прибували туди на заміну співробітників, які вже відпрацювали свій термін. 1 жовтня У. Черчилль різко зауважив Сталіну: «Якщо ми збираємося відновити рух конвоїв, то для цього необхідно посилити нашу присутність в Північній Росії». Й. Сталін дав відповідь 13 жовтня в такій же жорсткій формі. Радянський лідер заявив, що англійський персонал «не задіюється належним чином, а тому місяцями тут байдикує» Крім того, деякі англійські службовці поводяться неналежним чином: «У ряді випадків вони намагаються «зіпсувати» радянських громадян і завербувати їх для потреб розвідслужб». На це У. Черчилль, в свою чергу, підкреслив, що обіцянка організувати рух конвоїв по Північному маршруту не закріплена договорами або окремими контрактами, на що Й. Сталін відповів, що «ці кроки не можуть розглядатися інакше, як зобов'язання, взяті на себе британською стороною». Незабезпечення поставок в СРСР в результаті припинення руху конвоїв до Мурманська, як це робить британський уряд, Й. Сталін у своїх коментарях назвав не інакше як «справжньою загрозою на адресу СРСР»[219].

У квітні і початку травня англійці відправили останні конвої в рамках того, що було заплановано на весну 1944 р. Перешкодою на шляху продовження руху конвоїв суден по Північному маршруту була і підготовка транспортів та військових кораблів до операції «Оверлорд». У. Черчилль довів до відома Й. Сталіна, що починаючи з осені 1943 р. цим маршрутом пройшло 191 судно (у тому числі 49 англійських і 118 американських транспортів, кранове судно і т. п.), Які перевезли 232 тис. тон британських і 830 тис. тон американських вантажів в рамках поставок до Росії по ленд-лізу, не рахуючи 171 тис. тону нафтопродуктів і ще 25 тис. тон «вантажів для американських складів», призначених для можливих авіабаз американських бомбардувальників. «Ми більш ніж досягли успіху», – писав У. Черчилль. Й. Сталін був настільки задоволений, що навіть нагородив англійського міністра виробництва Олівера Літтлтона, який відповідав за організацію поставок по Арктичному маршруту[220]. В свою чергу, Надзвичайний та Повноважний посол у Великобританії І. Майський так висловився про північні конвої: «Російські конвої - це північна сага про героїзм, відвагу і витривалість. Ця сага буде жити вічно, і не тільки в серцях вашого народу, але також і в серцях радянських людей, які справедливо бачать в ній один з найбільш вражаючих прикладів співпраці між союзними урядами, без якої загальна перемога була б просто неможлива» [221].

Оцінюючи підсумки діяльності північних конвоїв і їх значення в історії Другої світової війни, сучасний російський військово-морський історик А. В. Платонов пише: «... це не можна розглядати як якийсь альтруїзм чи благодійність. Фактично провідні держави антигітлерівської коаліції, перш за все Великобританія, Радянський Союз і Сполучені Штати Америки створили такий собі «резервуар Перемоги», куди кожен вкладав те, чим був багатий, і звідки брав то, чого йому не вистачало. Великобританія мала у своєму розпорядженні величезний військово-морський комплекс і забезпечувала нею своїх союзників в Атлантичному і Індійському океанах, а також в Баренцевому морі. США, перш за все, були економічною базою коаліції. Радянський Союз «ламав становий хребет» військовій машині Німеччини - її сухопутним військам. Режим Гітлера об'єктивно був приречений, але якби союзники не створили свій «резервуар Перемоги», війна тривала б набагато довше з усіма наслідками. Повертаючись безпосередньо до союзних полярних конвоїв, відзначимо, що не можна розглядати їх як дорогу в одному напрямку. Вельми показовим у цьому плані надзвичайно тяжкий для нас 1941 рік: в Мурманськ і Архангельськ судна конвоїв доставили 153 977 т різних вантажів, але і в зворотному напрямку до берегів Великобританії з Архангельська пішло 136 000 т цінної деревини, руди рідкісних металів, хімікатів. Це блискучий приклад ділового співробітництва наших країн. До речі, саме радянський кріпильний ліс забезпечив у роки війни роботу британських вугільних шахт, без чого не могла б функціонувати економіка країни в облозі»[222].

     Необхідність постійного стабільного морського зв’язку інколи приносила проблеми, які були далекими від військової чи політичної складової. Тому потреба захисту суден виникали задовго до виходу з порту, зокрема питання стосується портів США. Побоюючись саботажу з сторони докерів італійського походження, представники розвідки ВМФ США вчасно згадали про те, що профспілками керує мафія. Ватажок «коза ностри» Лакі «Щасливчик» Лучано в той час відбував покарання у нью-йоркській тюрмі. До нього навідалась делегація розвідників-військових, які уклали угоду про виключення саботажів та страйків до кінця війни. Л.Лучано стримав своє слово, а навантаження суден та кораблів проходило без проблем з сторони докерів[223].

Самі конвої залишились за лаштунками головних битв та конференцій. При тому це стосується всіх маршрутів, не залежачи від країни-отримувача. Конвої вперто та з боями рухались по всьому світу впродовж всієї Другої світової, виконуючи свою невидиму роботу. Але насправді, у військовому плані вони визначали кінець битв та зіткнень, у політичному плані вони визначали вектор напрямку стосунків та їхню напруженість чи позитивність, у стратегічному плані вони об’єднували все вищезазначене і наближали перемогу над гітлерівською Німеччиною.

 

 

Висновок

 

Отже, питання Північних конвоїв є більш, ніж логістичною проблемою. Північні конвої своїм існуванням виконували кілька стратегічних функцій. Перша функція є за призначенням, вони перевозили важливі військові та цивільні вантажі для Радянського Союзу та з нього. Друга функція це відтягування значних сил Крігсмаріне та Люфтваффе на перерізання цього маршруту та потоплення суден. Зважаючи на становище фронтів 1939-1942 років, будь-яке відволікання військових сил Третього Райху було шансом на перелом ситуації та перехід до контрнаступу.

Ленд-ліз був унікальним явищем у військово-економічній історії, коли більше 40 країн були залучені у програму допомоги, де США відіграло роль головного «арсеналу Перемоги». Проте, питання цієї допомоги є особливо цікавим між західними демократіями та Радянськи союзом, адже вони були ідеологічними та економічними противниками. Ці протиріччя стали підґрунтям впевненості А. Гітлера у відмові союзників допомагати СРСР, вважаючи «блискавичну війну» легким завданням.

Поставки Радянському Союзу йшли п’ятьма маршрутами, проте Північний був обраний Ставкою та особисто Й.Сталіним як приорітетним. Причинами цього були швидкість переходу суден у 10-14 днів та залізничні шляхи, які пов’язували порти Мурманська та Архангельська з Москвою. З цим змушений був змиритись У.Черчилль, бо саме Великобританія із своїм потужним військово-морським флотом була обрана відповідальною за ці поставки.

Включивши СРСР у програму Ленд-лізу, союзники зробили перший внесок у покращення ситуації на Східноєвропейському ТВД. Із Радянським Союзом було підписано 4 протоколи, де було перераховано кількість товарів, які союзники будуть поставляти та час виконання цих поставок. Щодо об’ємів поставок через північний маршрут, то вони не були найбільшими, проте саме ці вантажі поступали в найтяжчі моменти Німецько-радянської війни, коли будь яка допомога вирішувала долю битви.

Сам по собі північний маршрут не був приємним з морської точки зору. Погода в цьому регіоні була несприятлива, з частими штормами, сніжними зарядами та льодовими краями. Температура води у цьому арктичному краї коливалась від 4 градусів тепла влітку і нижче. Зимою льодовий край змушував конвої йти відносно близько до норвезьких вод, які були окуповані. Все це змушувало команди транспортів та ескортів діяти на межі своїх сил. Військово-морський флот метрополії, який був залучений в охороні Північних конвоїв, не був призначений для цих завдань, адже створювався для війни в Тихому та Індійському океанах. Самі моряки назвали цей маршрут і рейси по ньому «смертельними», проте вперто йшли назустріч метеорологічним перепонам.

Організація конвою була завданням не з простих, адже потрібно було вести та охороняти велику кількість тихохідних транспортів, яким загрожували різні небезпеки. Потрібно було узгодити маршрут, сигнали та особливості кожного переходу конвою із кожним капітаном, Контроль за великою кількістю кораблів був довірений коммодорам конвою, здебільшого військо-морським капітанам під керівництвом адмірала, призначеного керувати ескортами. Ескорти бойових кораблів складались із лінкорів, крейсерів та есмінців. Їх супроводжували торпедні катери, траулери та рятувальні кораблі, особливо цінні у північних водах.

Мінуси північного маршруту постачання значні, проте стратегічні переваги стали тим життєвим шансом на його існування. Будучи на 4-ому місці за об’ємами доставлених вантажів серед усіх маршрутів доставки вантажів по Ленд-лізу, північний маршрут не може похвалитись значними цифрами тонн, але вчасність приходу північних конвоїв у ключові моменти битв на Східноєвропейському ТВД визнають його значущість та важливість.

Проте, не тільки шторми та айсберги були єдиною небезпекою. Захопивши Норвегію та будучи в союзних стосунках з Фінляндією, Крігсмаріне розмістили свої найбільші лінкори та есмінці у фіордах Тронхейма, Нарвіка та інших портах Норвегії. До них приєднались підводні човни К. Деніца, а на аеродромах розмістились торпедоносці, дальні розвідники та бомбардувальники 5-ого Повітряного флоту Люфтваффе.

На противагу ним Великобританією були застосовані найкращі крейсери та есмінці, які були озброєнні сучасними гідроакустичними станціями, глибинними бомбами та потужними артилерійськими гарматами. Новаторським та ефективним рішенням було включення авіаносця у склад ескорту, який прикривав конвой з повітря від атак торпедоносців та бомбардувальників.

Військова та політична роль конвоїв проявляється у самій присутності увцьому регіоні. Зважаючи на політику Великобританії щодо Третього Райху «стягування кільця», конвої брали на себе частину удару військової потужності та одночасно перевозили в собі інструменти перемоги. Можна дуже багато сперечатись про доцільність цього маршруту, про протиріччя між СРСР та союзниками у ідеологічному плані та на рівні матросів, але ці конвої були частиною військового протистояння. Основні надводні сили були втрачені у намаганнях потопити конвої чи у заходах, прийнятих Великобританією та СРСР у захисті перших. Це конвої, у яких моряки багатьох країн проявили мужність та витримку у бажанні допомогти партнеру по коаліції. У Північних конвоїв були перемоги і поразки, як і в кожній війні, що ставить їх в один ряд із різними театрами воєнних дій.

 

 

⇐ Предыдущая12345678910Следующая ⇒

Поделиться: