Правова база проведення північних (арктичних) конвоїв

Північні, або арктичні, конвої не мали власної юридичної правової бази, згідно з якою вони курсували та використовувались. І міждержавних угодах йшлось про об’єми поставок та хронологічні рамки ймовірного прибуття чи відплиття конвоїв. Проведенню та активному використанню цього маршруту сприяли виключно географічне розташування Англії, як основного ресивера вантажів, та Радянським Союзом із північними портами, які мають залізничне сполучення з Москвою, та особисте бажання Сталіна використовувати цей маршрут. Основним та найголовнішим документом, за яким де-факто курсували конвої по всьому світу є «Закон про ленд-ліз»[38]. Ленд-ліз став історичним прикладом безпрецедентного дипломатичного, військового і економічного співробітництва країн антигітлерівської коаліції, що призвів до перемоги над нацистською Німеччиною.

Закон про ленд-ліз був розроблений і прийнятий у США в 1940-1941 рр. Основна мета цього законодавчого акту – надати країнам-союзникам (на умовах взаємовигідної співпраці і допомоги) військове і цивільне обладнання, сировину, матеріали та інформаційні розробки, необхідні тим країнам, чию допомогу у війні американський президент Франклін Делано Рузвельт вважав життєво важливою для оборони самих Сполучених Штатів. Після вступу США у війну програма ленд-лізу застосовувалася більш ніж до 40 країн, проте найбільші обсяги поставок прямували до Великобританії і СРСР. Такого масштабного досвіду міжнародного економічного співробітництва історія ще не знала[39].

8 лютого 1941 р. палата представників американського конгресу схвалила законопроект про ленд-ліз 260 голосами проти 165. Дебати в сенаті проходили значно наполегливіше, і білль був схвалений ним лише 8 березня 1941 р. 60 голосами проти 3119. Лідери опозиції обох палат конгресу, сенатор –республіканець А. Ванденберг і конгресмен Дж. Мартін, склали після голосування спільну заяву про повну двопартійну підтримку біллю, який 11 березня 1941 р. після того як під його текстом з'явилися ініціали президента, став законом Сполучених Штатів Америки.

Що являв собою білль про ленд-ліз? Законопроект уповноважував президента США, коли той вважатиме за необхідне, передавати в борг або в оренду предмети оборони «уряду будь-якої країни, оборону якої президент визнає життєво важливою для безпеки Сполучених Штатів». Тут же містився перелік озброєння і військового спорядження, які ховалися під терміном «предмети оборони». Законопроект згадував і про ті пільги і «вигоди» (benefits), які американський уряд зможе в майбутньому мати від країн-одержувачів допомоги по ленд-лізу. Згідно з розділом 3 (6) законопроекту, ці «вигоди» могли полягати «в отриманні платежу або відшкодування, натурою, або в наданні власності, або в будь-якої іншої прямої або непрямої вигоди, яку президент визнає задовільною»[40].

Суттєвою особливістю ленд-лізу для СРСР з'явився сам факт його застосування всупереч політичним протиріччям з капіталістичними країнами. Спільний ворог і завдання його знищення стали основою для взаєморозуміння і особистої співпраці Франкліна Рузвельта, Уїнстона Черчилля, Йосипа Сталіна, Гаррі Трумена, Клемент Егглі.

Після нападу гітлерівської Німеччини на Радянський Союз, у кулуарах західних керівників було прийнято миттєве рішення бажання допомогти останньому у боротьбі проти А. Гітлера. Готуючи свою радіопромову, яку він адресував народу та Й. Сталіну, У. Черчилль намагався бути точним в політичних формулюваннях, він «куштував на смак» кожне речення і перевіряв його на своїх помічниках. У вступній частині звернення У. Черчилль сказав: «За останні 25 років не було більш стійкого противника комунізму ніж я. Я не візьму назад жодного слова, яке я сказав. Але все це меркне перед подіями, які розігралися. Минуле, зі своїми злочинами, своїми помилками і своїми трагедіями відступає геть». Основною думкою його звернення до Й. Сталіна було: «У нас лише одна мета і єдине невідворотне завдання. Ми вирішили знищити Гітлера і всі залишки нацистського режиму. Ніщо і ніхто нас не зупинить, ніщо і ніхто. Будь-яка людина, будь-яка держава, які борються з нацизмом, отримають нашу підтримку. Будь-яка людина, будь-яка держава, які марширують заодно з Гітлером – наш ворог. І тому, ми пропонуємо будь-яку допомогу, яка в наших силах, Радянському Союзу і російському народу... »[41].

У стосунках США з Великобританією і Радянським Союзом поставки здійснювалися на основі закону про ленд-ліз, в той час як між Великобританією і СРСР вони втілювалися в життя відповідно до взаємних домовленостей – Угодою про спільні дії у війні від 12 липня 1941 р.(Див. Додаток №3); Угодою про товарообіг, кредит та кліринг від 16 серпня 1941 р.;  Програмою зворотного ленд-лізу[42].  США з свого боку теж висловили готовність допомагати. 2 серпня 1941 р. заступник держсекретаря Самнер Уеллес і посол СРСР у США Констянтин Уманський обмінялися дипломатичними нотами, де вказувалося, що Сполучені Штати мають намір офіційно проводити політику підтримки Радянського Союзу. Дані ноти змінили колишні односторонні декларації про надання допомоги радянській стороні. Американська нота починалася словами: «Сполучені Штати прийняли рішення здійснювати економічне сприяння, спрямоване на посилення Радянського Союзу в його боротьбі зі збройною агресією». Людина, яка напала на Радянський Союз агресор загрожує також і безпеці «всіх інших народів», тому зміцнення Росії «відповідає інтересам національної безпеки Сполучених Штатів». Сполучені Штати мають намір підходити до нагальних радянських замовлень «з тим же пріоритетом, що і до замовлень всіх країн, які борються проти агресії». Крім того, Державний департамент «дає дозвіл на необмежені (експортні) ліцензії за цими замовленнями». Одночасно розглядається запит на забезпечення доставки товарів, що експортуються в СРСР товарів фінансами американської сторони. У ноті-відповіді, переданій через Уманського, йшлося: «Наш уряд доручив мені висловити... свою подяку за дружнє рішення і впевненість в тому, що економічна допомога буде надана в такому розмірі, а для її доставки будуть виділено достатньо фінансування. щоб це відповідало масштабам військових дій»[43].

7 листопада 1941 р. Ф. Рузвельт в директиві голові Адміністрації ленд-лізу Е. Стеттініусу повідомив про те, що він визнав оборону Радянського Союзу життєво важливою для оборони США. З цього дня американські поставки в СРСР стали проводитися на підставі «Закону про ленд-ліз». Офіційно рішення президента було зафіксовано в «Угоді про принципи, що застосовуються до взаємної допомоги у веденні війни проти агресії»[44], підписаному 11 червня 1942 року під час візиту В. М. Молотова в Вашингтон. Ця угода була аналогічна тим, які США укладали з країнами-одержувачами допомоги по ленд-лізу[45].

О 3 годині дня в середу 1 жовтня 1941 р. заключна зустріч трьох делегацій пройшла під головуванням В. Молотова. Він оголосив що досягнуто остаточної угоди, про те, що він разом з А. Гарріманом і У. Бівербруком підписали Перший, або Московський, протокол[46]. Закриваючи конференцію, В. Молотов зауважив: «За ці три дні ми мали можливість повністю переконатися в тому, до якої міри було необхідно прийняти рішення з найважливіших питань. Загальні цілі наших великих... держав звели їх разом і привели нас до тісної співпраці. Нарешті була створена антигітлерівська коаліція держав». Надто оптимістично налаштований А. Гарріман написав, що «якщо особисті відносини зі Сталіним і були натягнутими, існуючі підозри між Росією, з одного боку, і Англією і Америкою, з іншого, тепер можна буде усунути». І зрозуміло, Сполученим Штатам, як невоюючій стороні, довелося зробити гігантські безпрецедентні кроки для того, щоб забезпечити постачання Великобританії і Радянської Росії в їх боротьбі проти гітлерівської Німеччини[47].

Такими кроками можна назвати урізання власних програм та створення нових підприємств для виготовлення потрібних товарів. Е.Р. Стетініус згадував: « 17 березня 1942 року президент Рузвельт розпорядився подати графіки « дат поставок матеріалів і відправки кораблів ». Він писав Дональду Нельсону*: « Я хочу, щоб всі військові матеріали, обіцяні згідно з протоколом, відправлялися за призначенням як можна швидше, незалежно від того, як це вплине на інші розділи нашої програми ». Адміралу Ленду він писав: « В першу чергу слід здійснити поставки, передбачені Московським протоколом. Я хотів би, щоб ви виділили додаткову кількість кораблів, які необхідні на центральному та південноамериканському напрямках, незалежно від інших міркувань»[48].

Після закінчення Першого протоколу 6 жовтня 1942 р. у Вашингтоні С. Уеллес, посол СРСР М. Литвинов і сер Рональд Кемпбелл від імені Сполучених Штатів, СРСР і Великобританії підписали Другий протокол[49].

Другим (Вашингтонським) протоколом передбачалися поставки 7 млн. ​ ​ тон вантажів на суму 3 млрд. доларів. Дві третини від цієї суми припадало на зброю і боєприпаси, решта суми припала на промислове обладнання (400 млн. доларів) і продовольство (600 млн. доларів). З усього цього обсягу Сполучені Штати і Великобританія продовжували просити Радянський Союз вибрати 4 млн. 400 тис. тон вантажів, які будуть доставлені в північні порти Росії і в район Перської затоки. Все, що перевищить обсяг 4 млн 400 тис. тон, радянська сторона повинна буде вивозити своїми силами по Тихоокеанському маршруту[50].

Третій і Четвертий протоколи стали значним внеском у справі виконання рішення конференції «Квадрант» про «всіляку підтримку». В рамках Третього протоколу[51] Сполучені Штати обіцяли поставити в СРСР 5 млн. 100 тис. т товарів, а поставили 6 435 209 т, що було майже на 30 відсотків вище прийнятих зобов'язань. За умовами Четвертого протоколу Сполучені Штати зобов'язалися забезпечити для Радянського Союзу до 30 червня 1945 р. 5 млн. 944 тис. т вантажів. Четвертий протокол був переглянутий спочатку після розгрому  Німеччини в травні 1945 р., а потім – у вересні після поразки Японії. Але навіть після цього, до того як 20 вересня 1945 року було прийнято рішення про завершення програми ленд-лізу, в Радянський Союз був відправлений 7 867 392 т вантажів, тобто майже на третину більше того, що передбачалося зобов’язаннями. «Надлишки» вантажів були відправлені частково для того, щоб компенсувати невдачі в забезпеченні запланованих поставок в рамках перших двох протоколів,  частково для того, щоб переконати Росію в щирості, чесності і добрій волі Америки[52].

Отже, перед відправкою конвою з усіх політичних та економічних сторін була проведена колосальна робота по узгодженню оплати товарів, пошуку вільних транспортних суден, пошуку ескортних боєздатних кораблів та маршруту перевезення. Крім цього, задля вдалого підписання угод, були проведенні десятки зустрічей, дзвінків та нарад, на яких вирішувались долі людей та вантажів.

 

⇐ Предыдущая12345678910Следующая ⇒

Поделиться: