Учення кальвінізму про Церкву та таїнства.

 

Кальвінізм, як і лютеранство, є плодом реформаційних рухів ХVІ ст. Так само, як і лютерани, кальвіністи являють собою релігійну спільноту, позбавлену неперервного апостольського наступництва в історичному і сакраментальному смислі, тому в ученні кальвіністів про Церкву також не може бути твердої віри в неперервне існування Церкви на землі і в неперервне перебування історичної Церкви в істині.

Згідно з ученням Кальвіна, будь – яке об’єднання людей, в якому лунає проповідь слова Буття і звершується таїнство (Хрещення і Причастя), є Церква.

Незважаючи на непримиренну ворожнечу з католицизмом учення Кальвіна про Церкву близьке до середньовічного і містить у собі багато складників теократії.

Водночас Кальвін прийняв основні твердження лютеранської екклезіології. Але картина анархії, в яку кинуло протестантизм учення Лютера про спільне пастирство, примусила Кальвіна подумати про необхідність піднести авторитет і значення пастирів і церковної організації. Кальвін навіть прагнув державу втягнути в орбіту Церкви (Лютер скоріше ладен був допустити усе навпаки: підкорити Церкву державі).

“Галліканське визнання” всіляко намагається піднести авторитет новоутвореної Церкви і зміцнити церковну дисципліну.

Таким чином, у відповіді на питання, що таке Церква, Кальвін не вивищується над Лютером. “Ідучи слідом за словом Божим, ми стверджуємо, що вона – спільнота віруючих, котрі погодилися виконувати це слово” (ст. 27).

Про таїнство кальвіністи вчать, подібно до лютеран, в туманних виразах, як про “знаки”, “печаті” і “свідчення”.

В ученні про Євхаристію Кальвін займає середнє, хитке, місце між Лютером, котрий визнавав тілесну присутність Христа в Євхаристії, і Цвінглі, котрий таку присутність відкидав. Кальвін учив, що і хліб, і вино – лише знаки нашого духовного єднання з Тілом та Кров’ю Христа, але що в дійсності споживає її тільки обранець, благословенний істинною вірою.

Покаяння не має в кальвінізмі сакраментального значення. Нехтуючи разом з лютеранами учительну роль Церкви, Кальвін вважає біблійні книги єдиним правилом віри. “Ані укази, ані декрети, ані видіння, ані чудеса не повинні протиставлятися цьому Святому Письму” (“Галліканське визнання”, ст. 5).

А втім, кальвіністи надають певного значення і церковній традиції: давнім символом віри (зокрема, Нікео – Цареградському), Соборам і отцям Церкви. “Визнаємо те, що постановили давні Собори, і відвертаємося від усяких сект і єресей, що відкинули святі учителі, от – як св. Іларій, св. Афанасій, св. Амвросій, св. Кирило” ( там само, ст. 6).

 

Учення Кальвіна про спасіння і безумовне передвизначення.

 

В основі вчення Кальвіна про передвизначення (продестинації) лежить ідея абсолютного панування волі Божої, що обирає людей лише своїми. знаряддями Це повністю усуває думку про людські заслуги, навіть саме уявлення про можливість свободи вибору у рішеннях людей. Сама по собі ця ідея не нова і була розвинута ще блаженним Августином на початку V ст. – наприкінці ІV ст. і в основному її поділяли усі реформатори. ХVІ ст., але в ученні Кальвіна вона набула найбільш чіткого і глибокого виразу. За його вченням, призначені до вічного спасіння становлять невеличку групу, обрану Богом з огляду на незбагненне рішення, поза всілякою їхньою заслугою. З іншого боку, ніякі зусилля не можуть спасти тих, хто осуджений на вічну погибель.

Тут цікаво простежити перебіг міркувань, що їх навів Кальвін до свого вчення про безумовне передвизначення.

У питаннях сотеріології Кальвін згоден з Лютером у тому, що природа упалої людини повністю спотворена гріхом. Всі діла людини, навіть найкращі, внутрішньо є злом. “Все, що виходить від неї, повністю (справедливо) осуджується (Богом) і ставиться в гріх (“Настанови”). Людина втратила свободу волі. Після падіння вона чинить зло не вільно, а з необхідності. Послідовно розвиваючи таким чином ці твердження, Кальвін дійшов до вчення про безумовне передвизначення Богом – одних людей до вічного спасіння, інших – до вічної погибелі – головного твердження своєї сотеріології. Вчення про передвизначення носить на собі карб особливо духовного складу самого Кальвіна, його суворого і жорстокого характеру, холодного раціоналістичного підходу до богословських питань.

Сотеріологічне учення Православної Церкви докорінно різниться від поглядів Кальвіна і Лютера. Воно виходить з викладеного у Святому Письмі Божественного передвизначення (попереднього присуду), що випливає з Божественного провидіння (Их же предуведе, тех и предустави. – Рим. 8. 29 – Бо кого Він передбачив, тим і наперед визначив…).

Кальвін вже вчить про передвизначення безумовне, яке звершується незалежно від духовного стану людини і її способу життя, і говорить про нього в найрішучіших виразах. Відкинувши свободу людини, він доходить до твердження, мовляв, зло звершується з волі Божої, і в своїх висловлюваннях на цю тему іноді справляє враження одержимого.

“Коли ми не розуміємо, як цього Бог хоче, аби відбулося те, що Він же забороняє, згадаймо про власне безсилля та нікчемство, а також про те, що світло, у якому живе Бог, недаремно називається неприступним, бо воно оповите темрявою” (“Настанови”, кн. 1). І потім: “До чого б не бралися люди і навіть диявол, Бог завжди тримає в руках кермо”.

Закон Бога приписує безвільній людині “непосильне для того, аби переконати людину в її власному безсиллі”. (“Настанови”).

Кальвін жалкує, що святі отці (за винятком Августина) не вчать про втрату людиною свободи волі. Кальвін невдоволений, зокрема тим, що Іоанн Золотоустий “звеличує сили людські”.

За природою людина здатна тільки на зло. Добро – справа благодаті. Не від нашого розсуду, за словами Кальвіна, залежить коритися дії благодаті чи опиратися.

Так само, як і Лютер, Кальвін відкидає участь людини у справі свого спасіння (синергізм). Так само, як і Лютер, він учить, що людина оправдується вірою на своє спасіння.

Про добрі діла в “Настановах” говориться таке:

“Хоча Бог, звершуючи наше спасіння, відроджує нас для доброчинства, ми визнаємо, що добрі діла, що їх ми звершуємо під дією Св. Духа, не відіграють ролі в нашому оправданні”.

Віруючий, за вченням Кальвіна, повинен бути безумовно впевнений у своєму спасінні, бо спасіння звершується Богом незалежно від справ людських.

Кальвін заперечує святим отцям, котрі “тримали людей у страсі і невпевненості”, оскільки ставили спасіння у залежність від справ.

“Бог одного разу у Своєму вічному і незмінному рішенні визначив, кого Він бажає привести до спасіння, а кого бажає віддати погибелі”.

“Коли запитують, чому Бог так робить, треба відповідати: тому, що Йому так угодно”.

Ось так далеко заходить Кальвін у розвитку думки Лютера про те, що людина – це соляний стовп. Кальвін немовби зовсім забуває, що, за словами Святого Письма, Бог усім людям бажає, щоб вони спаслися” (1 Тим. 2, 4), і немовби не помічає того, в якій різкій суперечності знаходиться його вчення з духом Євангелії.

Підбиваючи стисло підсумок православної оцінки кальвіністської доктрини про безумовне передвизначення, можна сказати таке: Святе Письмо чітко свідчить про умовність передвизначення Божого. Про це, говорять, наприклад, уявлення майбутнього Страшного Суду в Євангелії (Мф. 25. 34–36, 41–43). Про благодать як про силу Божу, спасіння для всіх людей, а не тільки для декотрих, читаємо у того самого апостола Павла, на котрого посилався Кальвін: З’явилася благодать Божа, спасенна для всіх людей… (Тим. 2, 11–12).

Обійти текст Святого Письма, зберігши при цьому переконливість, не можна, тому кальвіністи тлумачать ті чи ті місця Святого Письма алегорично: що момент благодатного піклування розглядається як піклування про світ у цілому,яке Спаситель дав для всіх людей в тому плані, що спасенно для людства. А для роду людського спасенно і корисно, аби одні загинули, а другі спаслися. Тому шляхом такої пояснювальної екзегези можна прийняти і таке місце.

Ще одне відоме місце з Першого Послання до Тимофія (2, 4): Бог хоче, аби всі люди спаслися і досягли пізнання істини. Таким чином, передвизначення Боже має на увазі лише тих, що спасаються. Ніде у Святому Письмі не говориться про передвизначення на погибель. Передвизначення на спасіння слід розуміти як вираз непохитної волі Божої зробити усе необхідне для спасіння тих, хто добре користується своєю розкутою волею: “…Із страхом і трепетом звершуйте своє спасіння” (Філ. 2, 12). “Хто шукає благодаті і вільно кориться їй”. (Окружне послання східних патріархів, 1848 р.). Ще одна цитата з “Точного викладу православної віри” преподобного Іоанна Дамаскіна: Передвизначення Боже є передбачення, але не щось неминуче”. І на завершення цього розділу – цитата богослова ХХ ст. Миколи Никаноровича Глубоківського. У своїй відомій праці про Послання апостола Павла він писав:

“Присуд (передвизначення) говорить лише про те, що є в світі гріховне людство, що не загинуло остаточно, а тому воно удостоюється Божеського милосердя”.

Відносно учення Кальвіна про безумовний присуд, то воно було осуджено Єрусалимським Собором східних патріархів (1672) і його проповідники віддані анафемі. І ніхто її поки що не скасовував. Однак не можна не взяти до уваги те, що нинішні кальвіністи і реформатори не роблять особливого наголосу на вченні про присуд (передвизначення), тобто воно не висувається нині як основний момент доктрини. Але й ніякої авторитетної відмови від нього в жодній з віток нинішнього кальвінізму декларовано не було. Тому, хоча й наприкінці у реформаторстві не має нині того наголосу (прямо таки втішання у Кальвіна від цієї жорстокості Божої) щодо поділ на тих, хо спасається, і гинуть, однак осуду чи відмові від цієї доктрини теж не було.

Запитання до теми:

В яких твердженнях Цвінглі пішов далі від Лютера?

Що спонукало Кальвіна стати на бік Реформації? Який практичний напрямок реформаційної діяльності Кальвіна?

Яку роль у моральному житті Кальвін надавав Церкві?

Які основні положення екклезіології Кальвіна? Що означає абсолютна передвизначеність людини?

Завдання до теми:

Чим спростовуються учення Кальвіна про абсолютну передвизначенсість? Доведіть це, спираючись на цитати з Святого Письма, твердження святих отців та богословів.

Список літератури до теми:

Д.П. Огицкий. Православие и западное христианство.

Митрофан Зноско-Боровский. Православие, римо-католичество,протестантизм и сектанство (сравнительное богословие)

Д. Робертсон. История христианской Церкви.

 

Лекція 8 

⇐ Предыдущая12345678910Следующая ⇒

Поделиться: