Джон Веслей. Методизм. Історія і напрямки євангельського віровчення в Англії. “Учні Христа”, або кампбеліти

 

 

Рух методистів вийшов у ХVІІІ ст. з надр англіканства, як прагнення провести реформу в державній англіканській церкві, не торкаючись її вчення, і його головним завданням було – здійснення в житті засад християнської моральності. Двісті років, які минули після розриву Генріха VІІІ з Римом, були періодом безнастанної релігійної боротьби, яка негативно відбилася на релігійно-моральному обличчі англійського суспільства, звичаї якого, до початку ХVІІІ ст., стояли на дуже низькому рівні. На початку 30-х рр. ХVІІІ ст. архиєпископ Кентерберійський з біллю говорив про те, що над Церквою, відкрито знущаються світські кола, вчені і дворянство, а з її служителів глузують без будь-якого сорому, що свідчило про загрозу дехристиянізації англійського суспільства. У цей тяжкий період внутрішнього життя Англіканської Церкви завзятий молодий богослов Оксфордського університету Джон Веслей, з групою своїх товаришів з університету утворив гурток прихильників благочестивого життя, “священний клуб”, який поставив на меті жити згідно з настановами Євангелії, в пості, в молитві і в добрих справах, суворо дотримуючись у своїх благочестивих вправах для цього методу – систему і порядок, звідки й повелась їхня назва – “методисти”.

Людина неабияких здібностей і благочестивого життя, Веслей, упродовж шести років щоденно читає лекції в Оксфорді, головуючи і на публічних диспутах. 14-го травня 1738 р., після повернення з Америки, куди він був призначений на посаду капелана в Джорджії, Веслей був присутній на богослужіннях собору св. Павла в Лондоні. Слова Псалмоспівця – “з глибини я взивав до Тебе, Господи”, вислухані в соборі, зворушили душу Веслея. А ввечері того ж дня, слухаючи передмову Лютера до послання римлянам, в якому Лютер говорить про зміну в душі людини, викликано почуттям живої віри, Веслей, раніше терзаний думкою, що він як для істинного християнина позбавлений належної віри, відчув себе наверненим і відродженим. “Коли лектор говорив про те, що через віру в Ісуса Христа людина отримує нове серце, Веслей відчув у своєму серці дивну теплоту, відчув упевненість, що Христос зняв з нього всі гріхи”. Веслей оголосив себе послідовником вчення Лютера про “віру, яка виправдовує” і, разом зі своїм другом, проповідником благочестя. Друзі обійшли з проповіддю всю Англію, проповідуючи в храмах, побували і в Америці. Переслідуваний англіканським духовенством, Веслей став проповідувати на відкритих місцях – міських площах, у полі: число його слухачів сягало 60-ти тисяч. Про свої проповіді просто неба Веслей писав: “Я дивлюсь на світ, немовби це мій прихід, і мій обов’язок говорити всім, хто бажає мене слухати, про добру звістку спасіння. Я знаю, що Господь покликав мене до цієї роботи і впевнений, що його благодать на ній”.

Відлучений від англіканської церкви, Веслей створює з своїх послідовників “об’єднане товариство”, в якому до проповіді допускаються миряни, без огляду на суспільне становище та освіту, а також і жінки. В 1741 році, внаслідок розбіжностей між Веслеєм та Вайтфільдом в ученні про передвизначення, методисти розділялися на веслеян, котрі визнавали участь людської волі і свободи в справі спасіння, та вайтфільдіанців, котрі визнавали вчення Кальвіна про безумовне передвизначення, з котрих перші поширили вплив у Англії, а другі переважно в Північній Америці.

У 1744 році Веслей скликав першу генеральну конференцію своїх послідовників. На цій конференції були розглянуті питання: Чого навчати? Як навчати? Яку організацію створити? У відповіді на перше питання було розвинуто вчення Лютера про “віру, яка виправдовує, – це переконання, за сприяння Святого Духа. Що Христос любить мене і віддав Себе за мене на Хрест; безпосередні плоди виправдувальної віри – мир, любов, радість, влада над будь-яким гріхом”. Але для підтримання віри необхідні добрі справи. В догматичному смислі методизм близький до англіканства. У своєму щоденнику Веслей пише, що методизм являє собою церкву, яка “не вимагає від своїх членів ані одноманітності в думках, ані у формі поклоніння Богові, але вимагає, щоб усі її члени боялися Бога і чинили праведно”. І потім: “перед тим, як приймати кого-небудь у члени нашої громади, а ставлю лише питання про те, чи той, хто вступає вірить в Ісуса Христа, і чи відповідає його життя віровизначенню”.

Методисти зберегли ступінь єпископа, хоча він і позбавлений апостольської благодаті. Веслей визнавав необхідність збереження благодатного священства, він наполягав на отриманні від англіканської церкви рукопокладення священиків – звершувачів таїнств, а коли йому було в цьому рішуче відмовлено, Веслей сам висвятив одного з своїх послідовників в “суперінтендента” з правами єпископа. Звідси і бере свій початок методистське священство. “Служителі нашої церкви, – говорять методисти, – діляться на два розряди: на дияконів та пресвітерів. Назви перейшли до нас від Апостольської Церкви. Грецьке слово “дияконос” перекладається як “служитель” чи “пастор”, це слово має таке ж значення і в Методистській Церкві і належить до таких осіб, котрі після певного терміну служіння і після проходження відповідного курсу наук рукопокладаються єпископами. Диякон має право благословляти шлюби, звершувати Таїнство Хрещення і допомагає під час Таїнства Святого Причастя. Пробувши в дияконах два роки і пройшовши відповідний курс наук, диякон може бути представлений у пресвітери і рукопокладений в сан. Будучи пресвітером, він має право самостійно звершувати Таїнство Святого Причастя. Пресвітерський сан вищий у церкві. Окружні пресвітери чи суперінтенденти – це особи, котрим доручено стеження за роботою церкви в певному окрузі. На ці пости єпископ призначає кого-небудь з числа служителів церкви, і вони відвідують церкви у довірених їм округах, замінюють єпископа в адміністративних справах і допомагають у питанні призначення пасторів у приходи. Окружні пресвітери становлять “кабінет” єпископа. Єпископат же, як важливий і корисний орган Методистської Церкви, не вважається особливим саном, і єпископи – це скорше офіційні особи, обрані для спільного нагляду за релігійною діяльністю церкви. Єпископи іменуються генеральними суперінтендентами, і в їхні обов’язки входить головувати на Генеральній та щорічній Конференціях, робити призначення і рукопокладати в диякони і пресвітери і взагалі стежити за життям церкви. Відтак, дуже добре видно, що уявлення про дияконський чин, як і про служіння перекручене, – воно чуже апостольському періодові Христової Церкви. А священство позбавлене апостольського наступництва.

Відмітною рисою руху методистів було серйозне ставлення до Христових Заповідей і вміла організація віруючих для християнської роботи, а також дуже розвинута місіонерська діяльність. На Конференції 1744 р. було постановлено, що проповідники повинні проповідувати щоранку і щовечора, не повинні соромитися ніяких робіт, вести журнал своєї діяльності, бути тактовним та обережним у поводженні з жінками, надавати великої уваги дітям та школі, боротися проти порушення недільного дозвілля, марнування часу, легковажних розваг, марнотратності та пияцтва, а вставати проповідники повинні о 4-й годині ранку. Кожна громада методистів ділиться на гуртки чи “класи”, – по 10–12 чоловік в кожному класі. Збиратися ж вони повинні під головуванням старшого щотижня для обговорення духовного стану кожного члена класу і для обміну духовного досвіду кожного за минулий тиждень. Головне завдання життя – здійснення в особистому досвіді засад християнської моральності, і вся організація методистів пристосована для того, аби допомогти в цьому своїм членам. Кожний пресвітер повинен мати у себе список хрещених ним дітей, організовувати їх в розряди, призначати осіб, зобов’язаних відвідувати кожного з дітей, бодай раз в тиждень, і напучувати їх у вірі і для виконання релігійних обов’язків. Згадані “класи” – щотижневі зустрічі під керівництвом старшого – мають на меті встановити систему пастирського нагляду і керівництва, які повинні стосуватися кожного члена церкви. Керівник “класу” зобов’язаний складати звіт про кожне зібрання “класу”, про його духовний стан. Зібрання керівників класів утворює “раду громади”.

Методисти нараховують в Америці в нинішній час, близько 12-ти мільйонів чоловік і вони розбиті на 20 товариств з напрочуд чудернацькими назвами.

 

Учні Христа або камбелісти

 

Туга за істиною, відчуття втрати Її повноти і туга за життям у Христі – це такі характерні ознаки християн Заходу, котрі відірвалися від живого Осердя Тіла Христового. Подібно до Адама та його нащадків, котрі, відпавши від Дерева Життя, впали в оману, стали блукати в пошуках Істини, в результаті чого з’явилася мозаїка так званих природних релігій, – і протестантство, відпавши від Лози Істинної, від Церкви, як Тіла Христового, “Опори й Утвердження Істини”, почало блукати в пошуках втраченої повноти Істини, повноти життя у Христі, і в блуканнях, використаних ворогами Христа, воно розбилося на багато напрямків та течій. Про сучасний протестантизм можна сміливо, з цілковитою слушністю сказати: скільки в ньому голів – стільки й умів, скільки умів – стільки й “осяянь”.

Прикладом подібної туги за втраченою Істиною є і секта “Учнів Христа” чи “Камбелістів”. Ця секта чисто американського походження. На початку ХІХ ст., в різних частинах Америки і в середовищі різних сект з’явилися проповідники, які закликали до побудови релігійного життя винятково на основі Біблії, закликали до союзу на їхню відірваність від Соборного Розуму Церкви, – звичайно, з відкиданням Церковного Передання та Символів Віри давньої Церкви.

“Учні Христа” являють собою рух, який прагнув об’єднати всіх християн на основі повернення до віри і до життя початкового християнства. Початок цьому рухові поклали Фома Кампбелл та його син Олександр. У 1812 році вони вийшли з пресвітеріанської громади та організували свою громаду, прилучившись до союзу баптистів. В часописі “Християнин-Баптист” Олександр Кампбелл почав, з 1823-го року, проповідь про повернення до Євангельського вчення апостольських часів. Він не закликав до нової реформації, він всіх кликав до реставрації, не до утворення нової секти і не до реформи існуючих, а до повернення в Єрусалим – до реставрації апостольського християнства. Але відірваний від Соборного Розуму Церкви, Олександр Кампбелл ,керуючись особистим вимислом, власною думкою, оголосив усе, що в різних визнаннях та сектах було понад Святе Письмо, як людське мудрування. Відлучений за свою проповідь союзом баптистів від спілкування, О.Кампбелл взявся до створення власної громади. З 1839 року аж до своєї смерті О.Кампбелл видає свій часопис і впродовж усього ХХ ст. цей рух розростається, його зростання загальмувалося в ХХ ст. з появою нових течій у середовищі протестантства. У 1952 році “кампбеллісти” нараховували в Америці 1,8 млн. членів, розбитих на 8 тисяч громад.

Кампбеллісти приймають повністю всі положення віри, спільні для всіх протестантських визнань, але, на відміну від інших сект, визнають переважне значення для християн Нового Заповіту. Вони утримуються від використання богословських систем віровчення і термінів, відкидають розуміння таїнств як священних дій, які подають віруючим особливі дари благодаті, а від вступаючих до їхнього руху вимагають лише визнання Христа Боголюдиною, покаяння, послуху благовісникам та обіцянки відмовитися від гріха і чинити правду. Початком Християнства вони вважають день П’ятидесятниці і вчать про єдність Церкви з єдиним главою – Христом, а оскільки церков багато, кампбеллісти вважають усі церкви незаконними збіговиськами. Заперечуючи священство як таїнство, вони заперечують і хрещення немовлят, а хрещених у віці немовляти перехрещують. Не визнаючи Таїнства Євхаристії, кампбеллісти приймають Божественну вечерю як згадку, приступаючи до неї щонеділі. Строго дотримуються вони і недільного дня, як дня зустрічі й молитов “народу Божого”, як дня спілкування “громади святих”, дня благовістя”, тобто проповіді у родинах та виконання ними заповідей Господніх.

 

 

Методизм

 

Методизм виник у ХVІІІ ст. в результаті прагнення пожвавити державну Англіканську Церкву. Зародилося це нове англійське віровизнання під впливом лютеранського піетизму в студентському середовищі Оксфордського університету. Його головним ініціатором був Джон Веслей (1703–1791), котрий став невдовзі священиком Англіканської Церкви. Все почалося з утворення у 1729 р. невеликого релігійного гуртка, учасників якого за суворі правила і подвижницький спосіб життя стали називати “методистами”. Їхнє число поступово збільшувалося. Методисти повели широку роботу серед простолюду, виступаючи де доведеться, частіш усього просто неба. На перший план вони висували діяльну любов, що передавалася в діяльному соціальному служінні.

Англіканське духовенство несхвально дивилося на діяльність Веслея і відмовило йому у поставленні священиків. В ХІХ ст. методисти повністю відокремилися від Англіканської Церкви. Веслей став рукопокладати священиків сам, оголосивши пресвітерство рівним за благодаттю єпископству.

Методизм набув поширення в Америці. Особливе зростання він мав в ХІХ ст. у 1951 р. був заснований Всесвітній союз методистів.

 

 

Запитання до теми:

З’ясуйте погляди Веслея. Чому він розчарувався в англіканстві? Що нового він уніс у церковне життя? Схарактеризуйте особливості адміністративного устрою та віровчення методистів.

Чим пояснити відносний успіх діяльності методистів?

Що являє собою течія “Учні Христа” або кампбеліти? Які основні положення їхнього вчення?

Завдання до теми:

Які основні тенденції в розвитку протестантизму можна визначити? Що їх об ’єднує? В чому розбіжності між ними?

Список літератури до теми:

Д.П. Огицкий. Православие и западное христианство.

Митрофан Зноско-Боровский. Православие, римо-католичество,протестантизм и сектанство (сравнительное богословие)

Д. Робертсон. История христианской Церкви.

 

 

Лекція 11

 

⇐ Предыдущая12345678910Следующая ⇒

Поделиться: