Янсенізм. Пробабілізм. Англійський деїзм

 

Вчення янсенізму дістало свою назву від імені голландського богослова К.Янсенія (1585–1638 рр.), котрий розвинув учення святого Августина про передвизначення. Одним з попередників Янсенія був єзуїт Луїс де Моліна (1535–1600 рр.), професор богослів’я в Еворі (Португалія). Згідно з його вченням Бог, Котрому в силу Його Провидіння відомі всі можливі варіанти майбутнього, наперед знає, як людина буде користуватися Його Благодаттю у всі моменти свого існування: якщо Він передбачить сприяння з боку людини, то зішле їй дієву благодать, а в протилежному разі зішле їй лише достатню благодать. Моліна доводив, що томісти відкидають свободу людської волі. Супроти нього виступили визначні домініканці. Після тривалих суперечок за Климента VІІІ і Павла V єзуїти, боячись звинувачення в пелагіанстві, відмовилися від молінізму.

Ці суперечки через тридцять років поновилися і справили сильний вплив на політичне і суспільне життя. Цей, як його можна називати умовно, другий період суперечок про благодать отримав свій вираз у русі янсенізму і охоплює 1640–1668 рр.

Кальвінізм проголосив учення про передвизначення. З іншого боку, жвавий інтерес викликали психологічні проблеми. Театр Корнеля, Расіна і Мольєра викривав гру пристрастей і викликав інтерес до душевних переживань. Янсеній виклав свої думки про спасіння в книзі “Августин”, опублікованій через два роки після його смерті в 1640 р. Він вважав, що викладає ідеї святого Августина. Роблячи акцент на деяких ідеях великого Учителя Церкви, він вважав людину незворотно враженою першорідним гріхом. Розрізняючи людей за ступінню їх духовної досконалості, Янсеній запропонував два види божественної благодаті, що їх дарує Бог кожному християнинові: “Благодать достатня – для всіх, хто впав в оману. Благодать дієва – для тих, хто здобуває перемогу над своїми спокусами. Але дієву благодать Бог дарує тільки тим, хто передвизначений до неї”. При цьому Янсеній припускається двох серйозних помилок: заперечує вільну волю і заперечує волю Бога спасти усіх.

Це вчення, дуже близьке до кальвінізму, було осуджено папою Інокентієм Х буллою “Cum occasione” від 31-го травня 1653 р. і папою Олександром VІІ буллою “ Ad sacram” від 16-го жовтня 1656 р. Воно поширювалося доволі швидко серед монахів та мирян, котрих манила його релігійна суворість. Янсеністи вимагали тривалого покаяння після відпущення гріхів і проповідували про те, що лише досконалий християнин гідний участі в Євхаристичній Жертві, і таке переконання позбавляло більшість простих прихожан прав на причастя.

Монастир цістеріанок Пор-Рояль де Шан в долині Шеврес, абатисою котрого була Анжеліка Арно, беззастережно прийняв учення Янсенія. Абатиса перевела свою громаду в Париж в 1625 р., покинувши Пор-Рояль де Шан “усамітненим мирянам”, котрі заснували там “невеличкі школи”. Будучи янсеністами, вони вели суворе життя відлюдників і досить успішно викладали латину та грецьку. Вони виховали серед інших видатних умів блискучого учня – Расіна. Людовик ХІV остерігався янсеністів. Їх відокремлена група видавалася для нього розчином для бунту та безладу. Він писав у своїх мемуарах: “Церкві відкрито загрожував розкол з боку людей, тим більше небезпечних, що вони могли бути корисними завдяки своїм заслугам, коли б вони самі були в своїх заслугах меншою мірою переконані”. Серед янсеністів були не тільки вчені, але й єпископи. Осуд з боку Риму певної мірою зменшив їхню кількість, але Пор-Рояль залишався фортецею янсеністів. Нарешті, Людовик ХІV розігнав відлюдників, пансіонерів і послушників.

Переслідування зміцнило силу опору цих людей. Жінки виявилися відважнішими від чоловіків. Ось що говорила, мати Анжеліка Арно у своєму монастирі в Парижі: “Хіба у вас не має більше віри? Чому ж дивуєтесь? Люди заворушилися – ну й що ж. Це мухи, і ви їх боїтеся? Бо ж це величезна милість… Нас, нас вважає Господь гідними страждати за істину і за справедливість[1]…”

У цих словах присутня дивна суміш приниження перед Богом і вивищення перед людьми.

Архиєпископ Парижу Арруен де Перефікс (1664 р.) після марних зусиль привести їх до тями, вигукнув: “Вони чисті, немов ангели, і горді, як демони!”

Приписи Людовіка ХІV про розпуск та вислання залишилися невиконаними. Громада знову була заснована в Пор-Рояль де Шан.

Втративши тяму, король вдався до крайніх заходів. У 1709 р. за його повелінням були силоміць виселені з Пор-Роялю двадцять дві старі черниці. Він звелів знести монастир і навіть знищити цвинтар, який став місцем паломництва. В 1713 р. папа Климент ХІ видав буллу “Uniganitus”, яка містила новий осуд янсенізму, але єресь виявилася живучою. Вона зіграла свою роль в ХVІІІ ст. разом з галліканством.

Пробабілізм

 

Головна, початкова мета, яку поставило собі “товариство Ісуса” полягала в придушенні реформації і в захисті католицької церкви проти поширеного духу сумніву та вільнодумства. В самій ієрархії єзуїти переслідували будь-яке прагнення до поступок, угод та внутрішнього оновлення церкви. Вони досягли своєї мети, з одного боку, сповіддю, вихованням підростаючого покоління, з іншого – розвитком своєрідних учень про гріх, чеснотливість, моральність. Головною основою єзуїтської догматики були твердження Фоми Аквіната, особливо відносно вчення про непогрішимість папи і його панування над усіма государями. Моральні теорії єзуїтів виправдовували обман, клятвопорушення, знищували будь-які благородні стосунки до морального відродження та удосконалення, розгнуздували найгрубіші інстинкти, встановлювали компроміс між Божою правдою та людською неправдою. Для розробки своїх моральних теорій єзуїти скористалися казуїстикою – тією галуззю середньовічного богослів’я, яка займалася застосуванням загальних моральних законів до конкретних випадків і вирішенням питань сумління, які виникають при цьому (casus conscientiae). У багатьох випадках – згідно з учення казуїстів – у нас нема цілковитої впевненості в тому, що ми чинимо згідно з нашими обов’язками. З двох поглядів на дане питання кожен може спиратися на певні підстави, але жоден з них не може вважатися безсумнівно вірогідним (corta opinio), а є лише ймовірно правдоподібним (prababilis). При цьому обидві протилежні думки можуть мати рівне число підстав (aegue prababiles), або на користь одного з них може бути наведена більша кількість підстав (тоді воно prababilior) , а на користь іншого – менше підстав (minus prababilis). А сама правдоподібність може спиратися чи на внутрішні підстави (prababilitas itrinseca), чи на зовнішні, тобто на авторитет досвідчених осіб, (prababilitas extrinseca). Від більш чи менш правдоподібної думки (opinio prababilior чи minus prababilior) розрізняють більш чи менш певну думку (opinio tutior чи minus tuta).

Більш певніша думка – та, йдучи за якою, можна легшою мірою уникнути порушення законів, аніж коли іти за протилежним. З усіляких казуїстичних поєднань думок, більш чи менш правдоподібних, більш чи менш певніших, єзуїти засвоїли те, що дає найбільше поступок людським слабкостям. Це – система пробабілізму, яка зводиться до того, що менш певнішої думки можна дотримуватися тоді, коли вона менш правдоподібна. З погляду багатьох пробабілістів кожен може, не зважаючи підстав за і проти, чинити згідно з тією думкою, яка вважається слушною з боку визнаних авторитетів. Потім, пояснюючи поняття probabilitas extrinseca, багато хто заходив так далеко, що вони стверджували: будь-яка думка правдоподібна, тобто на практиці можна іти слідом за будь_якою думкою, яка висловлюється кількома авторами чи навіть одним. В своєму кінцевому результаті пробабілізм усуває будь-який внутрішній голос сумління, усі веління моральності, змінюючи їх судженнями визнаних авторитетів, тобто самих єзуїтів.

Це вчення іде значно далі, аніж твердження, що мета виправдовує засоби. Виходячи з останнього твердження моральна оцінка дається з огляду на намір особи, що вчинила щось, виходячи з пробабілізму може бути виправданим і аморальний учинок, як виходячи з мети, так і з огляду на засоби, аби лише для його обгрунтування буде наведена “правдоподібна” думка. Відтак для єзуїтів моральні принципи християнства не були керівною нормою; навпаки, звичаї керували ними при формулюванні християнських принципів.

Першим єзуїтом який захищав пробабілізм (наприкінці ХV ст.) був Васкез. Невдовзі пробабілізм став ученням і немовби специфічною належністю єзуїтського ордена. З єзуїтів, котрі розвинули систему пробабілізму до її гірших висновків, вирізняються Санчез, Туртадо, Карамюель та ін. не зважаючи на осуд багатьох тез пробабілізм з боку пап, єзуїти не відмовилися від своїх доктрин, подібно до того, як і в інших випадках вони не зупинилися перед явним непослухом папі, як тільки його прагнення не збігалися з інтересами ордену. Навіть більше, з часом орден єзуїтів здобув таку владу у церкві, що підкорив собі навіть папу і примусив його служити інтересам ордену.

 

Англійський деїзм

 

Деїзм (від лат. – deus – бог). Це релігійно – філософський напрямок виник в Англії в ХVІІ ст., але набув особливого поширення в Європі в наступному столітті. Термін “деїзм” походить від латинського слова Deus – Бог. Деїзм сприйнятий у метафізичному смислі, деїзм – це погляд, який, на противагу пантеїзму, який визнає Бога лише як Творця світу (і людини) і його законів. Бог повністю трансцедентний (від лат. Trascendere – виходити за межі чого – небудь) людині, тобто цілковито незбагнений і недоступний їй. Деїзм стверджує, що і з боку Бога неможливі які-небудь Одкровення, дарування допомоги і засобів спасіння людині, яке-небудь піклування про неї. Цим самим деїзм відрізняється від теїзму, який ставить живого Бога в постійне живе відношення до світу. Відомий також інший погляд на деїзм, згідно з яким він являє собою взагалі просту для розуміння природну релігію, визнає віру в Бога, яка грунтується на розумінні, і все незгідне з нею відкидає в Євангелії як несправжнє. В цьому смислі деїзм являє собою те саме, що й натуралізм. А ще створений світ згідно з деїстичним уявленням подібний до досконалого годинникового механізму, зробивши який, майстер покинув його на призволяще. А тому людина цілковито автономна. Для її не лише тілесного, але й духовного життя не вимагається ніякого зв’язку з Богом, не вимагається ані молитов, ані таїнств тощо. Тобто релігія з усіма її догматами, заповідями та установленнями виявляється непотрібною і навіть безглуздою. Зайвою, і шкідливою, природно, є і Церква. Поява деїзму в Англії ХVII i XVIII ст. була обумовлена тим ходом, якого набули в цій країні реформація, філософія та загальна освіченість. Поява багатьох сект і розділень стала приводом до бажання відшукати яку-небудь релігійну істину, яка би була поза суперечками, і на якій могли би зійтися усі партії. Разом з тим виявилося і прагнення, яким ще був надиханий Климент Олександрійський, а саме прагнення досягнути примирення між знанням та вірою, досягти згоди християнства з просвітництвом того часу. Відтак Гоббес (+ 1679) висунув твердження, буцімто зміст християнства почасти надрозумний, але зовсім не розумний. Локк (+ 1704) вчив також про розумність християнства. Він визнавав одкровення, як таке, але вважав, що воно може містити лише такі істини, які не суперечать розуму. Але розум може сповіщати релігійну істину лише в науковій формі, не пристосований для загального розуміння, в той час як одкровення подає її так, аби вона була зрозуміла всім.

Найголовнішими деїстами були Едмунд Герберт, Блун, Толанд, Колінз. Так Едмунд Герберт у книзі “Про істину” (De veritate, 1624) і “Про релігію народів” (De religione gentilium, 1645) вважає що релігія є те, що робить людину людиною. Жодна людина із здоровим глуздом не може бути атеїстом. Суть будь-якої релігії полягає в п’яти істинах; 1) буття Бога; 2) обов’язок шанувати Його; 3) чесноти і благочесття, як головні складники богошанування; 4) обов’язок кожної людини каятися в своїх гріхах і відпускати їх; 5) божественна відплата почасти в цьому, почасти в майбутньому житті. Ці істини, на його думку, створені з вини священиків, затемнені всілякими додатками, а тим часом їх цілком досить для спасіння душі і вони поза будь – якими релігійно – партійними суперечками. Одкровення Герберт не вважає неможливим, але допускає віру в нього лише за певних умов. Близьким до Герберта був Блун, однак затіняє християнство усілякою іронією та насмішками. Толанд, Ірландець за походженням, під впливом Локкового твору “Про розумність християнства”, написав роботу “Християнство не таємниче”, де він, ідучи далі Локка, намагався довести твердження, що доктрини християнства не лише не йдуть проти розуму, як вчили Гоббес та Локк, але й не містять в собі нічого не зрозумілого, таємничого, починаючи ще з часів первісного християнства. Ще один представник деїзму Коллінз відверто нападав на християнство. У своїй роботі “Міркування про засаду та основу християнства” він стверджував, що християнство не має стійких засад, оскільки докази на підставі пророцтв Старого Заповіту можна наводити лише шляхом алегоричного пояснення, отже не може вважатися обов’язковим. Інші прихильники деїзму (Шефтсбері, Тіндаль) взагалі заперечували християнство, вважаючи його лише природною релігією, щоправда без забобонів. Юм (XVIII ст.) дійшов навіть до того, що захисників християнства вважав ворогами. Він відкидав віру в чудеса і своїм скептицизмом дійсно розхитав віру в чудеса і в історію всього одкровення.

Цим самим деїзм заплутався в нерозв’язних суперечностях між розумом та одкровенням. В основі деїзму лежала думка про те, що християнство бездоказове, мовляв, його омана полягала у тому, ніби розум сам по собі нездатний до сприйняття чогось вищого, заперечувалась можливість ідей про Бога, свободу і безсмертя. Визнаючи таки Бога, деїзм повністю відкинув Його необхідність для людини. Увесь грандіозний релігійний досвід людства перекреслений його чисто волюнтаристським запереченням. Це вже був радикальний крок на шляху до прямого богоборства.

Не випадково з уст деїста Вольтера пролунали, сповнені блюзнірства слова, спрямовані супроти церкви: “Розчави гадину!”.

Деїзм – не випадковий виплід марнотної думки. Його психологічне коріння співвічні першій людині, яка задумала стати “як Бог” без Бога, проти Бога і почала “нове життя” (смерть) в “новому” світі.

Запитання до теми:

Як і де виник янсенізм? Які два види благодаті пропонує Янсеній? Що пропагують у своєму житті янсеністи? Що в них заслуговує поваги, а що - несхвалення?

Які причини виникнення деїзму? Хто був засновником цієї течії в церковному житті? Що вони стверджують? Чим викликаний їхній скептицизм?

Завдання до теми:

З ’ясуйте подібні і відмінні риси янсенізму, деїзму та теїзму. Чим пояснити той факт, що вони виникли у середовищі протестантизму?

Список літератури дор теми:

Д.П. Огицкий. Православие и западное христианство.

Митрофан Зноско-Боровский. Православие, римо-католичество,протестантизм и сектанство (сравнительное богословие)

Д. Робертсон. История христианской Церкви.

 

 

Лекція 10

⇐ Предыдущая12345678910Следующая ⇒

Поделиться: