Екуменічний рух та участь в ньому Православних Церков. Концепції екуменізму: православна, римо-католицька, протестантська.

 

Екуменізмові важко дати вичерпне визначення, оскільки це явище дуже багатогранне і його важко повністю охопити в короткій словесній форму­лі. Цим словом прийнято тепер позначати весь комплекс міжконфесійних стосунків, і, справді, майже усі їхні форми так чи інакше несуть на собі карб екуменізму.

Перш ніж говорити про участь Православної Церкви в екуменічному ру­сі, слід зробити деякі уточнення. У власному смислі слова під “екуменічним рухом” розуміють рух численних, головним чином, протестан­тських деномінацій, що декларують своєю метою досягнення якомога біль­шої єдності між послідовниками різних християнських визнань. Першою конференцією представників різних християнських визнань стала “Всесвіт­ня місіонерська конференція” у червні 1910 р. в Единбурзі, одна з комісій якої називалася “Співробітництво, в області досягнення єдності”. Кон­ференція пройшла без участі православних представників. Майже одночас­но в жовтні 1910 р. на щорічній конференції американської єпископальної Церкви в м. Цінцінаті (США) була прийнята резолюція про утворення спе­ціальної Комісії для скликання всесвітньої конференції з питань віри і церковного устрою. Дату 19.10.1910 р. можна з певною часткою умовності вважати початком екуменічного руху (Казем – Бек А.Л. До історії “базису” Всесвітньої Ради Церков – ЖМП, 1969, №8, с. 79), котре призвело зго­дом до утворення Всесвітньої Ради Церков. Рішення про створення Все­світньої Ради Церков (ВРЦ) було прийнято у травні 1938 р. на консульта­тивній конференції в м. Утрехті (Нідерланди), а 1-а Асамблея Всесвітньої Ради Церков, що відбулася в 1948 р. в Амстердамі, по суті завершила процес організаційного оформлення екуменічного руху.

Таким чином, стосовно історії Російської Православної Церкви до 1917 уявляється складним вживання терміну “екуменічний рух”, доцільно говори­ти тільки про міжконфесійні контакти Російської Церкви.

Практично всі російські богослови визначають інославних (римо-католики, англікани, лютерани та ін.) як єретиків і прямо називають їх цим словом. Це справедливо навіть щодо таких дипломатичних та обережних висловлювань авторів, як, наприклад, свт. Філарет Московський. Не раз мудрий святитель висловлювався про інославних, в т. л. і про католиків, досить жорстко:

“Терпимість означає… не визнання єресей, а тільки відсутність гоніння, допущення іновірцям перебувати у своїй природній релігії, нидіти в омані, поки не осяє і їх світло благості, квакер це чи єврей, – гернгутер чи мусульманин, папіжник чи язичник”.

(Зібрання думок та. відгуків Філарета, митрополита Московського й Коломенського, з навчальних та церковно-державних питань. М., 1886, т.4, с. 557-558).

Цікаво також розглянути, як вирішувалося російськими богословами питання про дійсність таїнств, звершуваних в інославних спільнотах. В цьому питанні можна вирізнити два основні підходи.

Одні автори повністю усувають можливість звершення таїнств поза Православною Церквою і, отже, розглядають всі таїнства інославних (за винят­ком хіба що хрещень) як безблагодатні. Такої думки дотримувалася свт. Ігнатій (Брянчанинов), А.С. Хомяков, архиєп. Іларіон (Троїцький), митр. Елевферій (Богоявленський), митр. Антоній (Храповицький).

Близьку до нього позицію займав архиєп. Серафим (Соболєв) (щоправда, вже після 1917 р.), котрий, формально визнаючи дійсність в інославних таїнств як миропомазання і священство, тим не менше, відмовлявся визна­вати їх дієвість, отже ж, і спасенність.

Про офіційну позицію Російської Церкви з цього питання можна судити, наприклад, з Послання – відповіді Святійшого Синоду Російської Православ­ної Церкви від 25.02.1903 р. на Окружне послання патріарха Константинопольського Іоакима, де стверджується, що Російська Церква визнає хрещення західних християн і “шанує апостольське наступництво Латинської ієрархії” (Церковні відомості, 1903, №4, с. 250-257).

Такої поміркованої позиції дотримувалася тоді більшість російських богословів.

Найдокладніше питання про ставлення Православної Церкви до інослав’я і про дійсність таїнств у відокремлених від Православної Церкви спіль­нотах були розроблені у працях Святійшого Патріарха Сергія (Страгородського). Суть поглядів Патріарха Сергія коротко висловлена у таких словах цього видатного богослова Російської Церкви:

“Хоча й дійсні деякі таїнства в інославних: хоча й вони мають право на ім’я християн з усіма наслідками, що випливають: хоча й вони за­лишаються в спільноті церковній і навіть на паперті; усе таки у церков­ній Євхаристії вони не беруть участі”.

“Двох, що не мають зв’язку між собою, Євхаристій, однаково Христо­вих й однаково істинних, бути не може, як не може бути двох Христів і двох Церков” (ЖМП, 1954, №4, с.44).

Не претендуючи на якісь узагальнення, ми тим не менше вважаємо за необхідне відзначити, що нам не вдалося виявити ані офіційних докумен­тів Російської Православної Церкви, ані висловлювань наших автори­тетних богословів XIX ст. – першої чверті ХХ ст., в яких хоч якимось чином певно стверджувалося б, що ті чи ті інославні конфесії володі­ють істинною Євхаристією,

Наслідком такого погляду на інославний Світ стало безумовне визнан­ня істинної Церквою тільки Церкви Православної. У Посланні-відповіді Святійшого Синоду від 25.02.1903 р. говориться, що завдання Православної Церкви щодо інославних полягає у “розкритті нею православної віри і тієї істини, що тільки наша Східна Православна Церква, що зберегла неушкодженою запоруку Христову, є на даний час Церква Вселен­ська” .

Природно, що і відновлення церковної єдності мислилося тільки як возз’єднання інославних з усією повнотою Православної Церкви. При цьо­му неодмінною умовою й основою такого возз’єднання розглядалося до­сягнення повної єдності у питаннях віровчення. У посланні митропо­лита Санкт-Петербурзького Ісідора, яке у 187о р. від імені Св. Синоду надіслано Американській Єпископальній Церкві, відзначалося, що раніше взаємного зв’язку в таїнствах необхідна повна згода у вірі, оскільки “перше може ґрунтуватися тільки на останньому” (ЖПМ, 1983, № 11, с. 64).

Однак, слід відмітити, що така принципова й послідовна позиція Росій­ської Православної Церкви у питаннях досягнення міжхристиянської єд­ності поєднувалася з терпимістю, доброзичливістю до інославних, від­критістю до діалогу з ними на всіх рівнях, з щирим прагненням до єд­ності. При цьому можна припустити, що численні шлюби представників дому Романових з представницями протестантських династій могли в ряді випадків пом’якшувати позицію у постановах Священного Синоду. Говорячи про міжконфесійні контакти, що мають прямий стосунок до відновлення церковного зв’язку, доводиться визнати, що в Російській Православній Церкві до 1917 р. вони носили випадковий характер, і сама їхня ініціатива частіше виходила з інославної сторони. Говорити про участь Російської Церкви в цей період в якомусь русі, спрямованому на досягнення міжхристиянської єдності не уявляється можливим. А ще слід визнати й відсутність у цей час у Російській Церкві хоч якоїсь розроб­леної концепції такої участі. А втім, потреба у такій концепції на поч. XХ ст. в Російській Церкві, безсумнівно, відчувалася, що й знайшло своє відображення у рішеннях Всеросійського помісного Собору 1817-1918 рр., в рамках котрого діяв відділ єдності християнських церков. На останньому засіданні Собору 7(20) листопада 1918 р. було вирішено продовжити діа­лог про єдність з англіканами і старокатоликами, ґрунтуючись на доктри­ні і традиціях давньої нерозділеної церкви. Соборним визначенням припи­сувалося створити постійну комісію з відділами у Росії і за кордоном для вивчення розбіжностей на шляху об’єднання з англіканами й старока­толиками. Комісії доручалося “забезпечити якнайшвидше досягнення постав­леної мети церковної єдності”. Однак,подальші події завадили здійснен­ню цих рішень.

У період 1917-1945 рр. міжнародні контакти Російської Православної Церкви були зведені до мінімуму. Російська церковна еміграція з питання про можливість участі Православної Церкви в екуменічному русі не мала однієї думки. Синод в м. Сремскі Карловці (Російська Зарубіжна Церква) зайняв непримиренну позицію щодо екуменізму у всіх його фор­мах. В той час частина Російської Церкви у Західній Європі, що пере­бувала під омофором митрополита Євлогія (Георгієвського), досить ак­тивно брала участь в екуменічному русі.

Першою спробою відповісти на питання, поставлені перед Російською Православною Церквою екуменічним рухом, стала Московська Нарада глав і представників Автокефальних Православних Церков 1948 р.

Нарада дала негативну оцінку екуменічному рухові в цілому і ухва­лила недоцільним участь у ньому Російської Православної Церкви.

Нарада констатувала якісно новий характер сучасного йому екуменіч­ного руху: “Історія екуменічного руху, у сучасному значенні цього сло­ва, починається з двадцятих років нашого століття. Методи, мета і характер вияву його настільки відмінні від тих спроб, що мали місце у ХІХ ст. до з’єднання між церквами, що історія цих спроб... не дає мате­ріалів для розуміння... сучасного екуменічного руху” (Діяння Наради глав і представників Автокефальних Православних Церков. Т. ІІ, М., 1949, с. 190).

На Нараді була визнана неприйнятною для православних практика спільних молитов з інославними, у точній відповідності з буквою апостольських правил (Пр.10 і 15). В доповіді прот. Г. І . Розумовського “Екуме­нічний рух і Російська Православна Церква”, яка безсумнівно пере­давала офіційний погляд нашої Церкви, міститься докір на адресу пред­ставників Константинопольської Церкви в тому, що вони, беручи участь в екуменічних заходах, не відмовлялися від участі у спільних молитвах, тоді як, наприклад, представники Болгарської Церкви в них не брали учас­ті (Там само, с. 88).

 

Навіть більше, відмова Російської Православної Церкви надіслати сво­їх представників на Амстердамську Асамблею не в останню чергу мотивува­лася недопустимістю православних “іти проти святих правил,які заборо­няють молитовне спілкування з єретиками” (Там само, с. 390). Досвід участі в екуменічному русі російської церковної еміграції отримав різко заперечну оцінку.

В обговоренні проблеми екуменізму взяли участь і представники церков­ного Зарубіжжя. Архиєп. Серафим (Соболєв) у доповіді “Екуменічний рух і Православна Церква” піддав різкій критиці теоретичне підґрунтя і практику екуменічного руху і висловився категорично проти участі в ньому Російської Православної Церкви.

“Дай Боже, аби наша Російська Церква і надалі дотримувалася тієї відособленості відносно екуменізму і його конференцій, в якій вона пере­буває і донині... Нам треба якомога далі бути від екуменізму” (Там само с. 385).

Причини, з яких Російська Православна Церква не вважає для себе мож­ливим брати участь в екуменічному русі, на Нараді висувалися такі:

у корінній суперечності екуменічних висновків ученню Православної Церкви у справі розуміння найвищих цілей Христової Церкви;

у незабезпеченості справи об’єднання церков (догматичної і віровчительної) шляхом і засобами екуменічного руху.

у близькому зв’язку екуменічної діяльності з іншими сучасними… нецерковними, політичними, іноді – таємними міжнародними рухами (Там само, с. 193).

У Резолюції з питання “Екуменічний рух і Православна Церква” гово­рилося, що “прагнення екуменічного руху, що відбилося в утворенні “ВРЦ” з подальшим завданням організації “екуменічної церкви”… не відповідають ідеалові Християнства і завданням Церкви Христової, як їх розуміє Православна Церква” (Там само, с. 435).

До середини 50-х рр. позиція Російської Церкви відносно екуменізму відповідала повністю рішенням Московської Наради 1948 р. Навіть прий­няття в липні 1950 р. на сесії ЦК ВРЦ в Торонто (Канада) документу “Церква, Церкви і Всесвітня Рада Церков” (т. зв. “Торонтська деклара­ція”), який створив умови, що дозволяли згодом ряду Православних Церков вступити в ВРЦ, принципово не змінило ставлення Російської Пра­вославної Церкви ані до ВРЦ, ані до екуменізму в цілому. На сторін­ках офіційного органу Російської Православної Церкви – ЖМП – і далі друкуються критичні матеріали про екуменічний рух.

Зміна позиції Російської Православної Церкви відносно екуменізму і ВРЦ настає з середини 50-х рр. В цей період ВРЦ, виступаючи і далі проти комунізму, дедалі частіше приймає рішення про роззброєння, про захист миру, про припинення випробувань термоядерної зброї і про забо­рону атомної зброї взагалі тощо. У 1954 р. в Еванстоні в США Друга Асамблея ВРЦ прийняла спеціальне звернення до Російської Православної Церкви, запрошуючи її до участі в екуменічному русі.

У березні 1956 р. делегація “Національної Ради Церков Христа в США” прибуває в СРСР для переговорів про можливу участь Російської Православної Церкви у ВРЦ. У червні 1956 р. делегація християнських церков СРСР на чолі з митр. Миколаєм (Ярушевичем) веде в США переговори з головою Виконавчого Комітету ВРЦ д-ром Фреєм з питання про зустріч представни­ків ВРЦ та Російської Православної Церкви в січні 1948 р., Московська Патріархія вже не заперечує проти перегляду рішень 1948 р., але вважає , що для участі Російської Православної Церкви в екуменічному русі необхідна згода автокефальних церков.

З цього часу критичні публікації про екуменізм зникають з сторінок ЖМП, тон статей та повідомлень, присвячених екуменічному рухові, стає доброзичливим. Екуменічні контакти російської Церкви посилюються.

Російська Православна Церква примкнула до екуменічного руху в 1961 р., вступивши у Всесвітню Раду Церков на Всесвітній Асамблеї в Нью-Делі. На цій асамблеї Рада була проголошена “братнім союзом Церков, який визнає Господа нашого Ісуса Христа Богом і Визволителем, згідно з Писанням, і старається відповісти на їх спільний заклик на славу Єди­ного Бога, Отця, Сина і Святого Духа”. Всесвітня Рада Церков може діяти від імені Церков тільки за їх дорученням, не може для Церков “складати закони”.

Римсько-католицька церква до Всесвітньої Ради Церков не входить, але її представники е повноправними членами секретаріату руху “Віра та устрій” та деяких інших відгалужень Всесвітньої Ради Церков.

В історії міжконфесійних екуменічних стосунків Російської Право­славної Церкви в ХІХ-ХХ ст. не було іншої події, яка оцінювалася б так неоднозначне, як вступ Російської Православної Церкви у ВРЦ. Аргу­менти прихильників і противників вступу у ВРЦ загальновідомі і, мабуть, тільки їх співставлення дає змогу дати об’єктивну оцінку цієї події.

Не можна не відмітити, що вступ Російської Православної Церкви до ВРЦ призвів до розширення богословського базису ВРЦ, посилив у ньому і в екуменічному русі взагалі, православне представництво, зробив Ро­сійську Православну Церкву відкритою до будь-яких богословських діа­логів. Безсумнівно, вступ нашої Церкви до ВРЦ сприяв розвиткові бого­словської науки, котра зазнала тяжких втрат під час гонінь 20-30-х рр. Не забуваймо також про церковно-політичне значення цієї події, зважаючи, що аж до останнього часу Російська Церква жила в умовах тоталітарної атеїстичної держави, що ставила на меті повне знищення релігії і Церкви.

Поряд з ним екуменічний рух супроводжується і цілим рядом негативних явищ.

Ось уже понад тридцять п’ять років Російська Православна Церква бере участь в екуменічному русі, будучи членом ВРЦ та інших екуменіч­них організацій. В результаті цієї діяльності представників нашої Цер­кви інославні учасники ВРЦ не тільки не наблизилися до розуміння Православ’я, але й ще більше віддалилися від нього. А саме свідчення їм про істину Православ’я було офіційним приводом вступу Російської Православної Церкви в екуменічний рух та участі в ньому. За цей період так звані протестантські “церкви” упровадили в себе жіноче священство, рок-музику в богослуженнях і навіть стали вінчати гомосексуалістів у своїх храмах. І все це прямо чи непрямо підтриму­ється лідерами екуменічного руху.

Протестанти схильні вважати закономірним існуюче нині становище в християнському світі – дроблення Церкви Христової на конфесії. Вони дотримуються у цьому питанні так званої “теорії віток” ( branch theory), згідно з якою різні християнські визнання не що інше, як вітки єдиної церкви Христової. Тому протестанти у своїй більшості стоять за інтеркомуніон, тобто за євхаристичне спілкування представників різних конфесій. Православні вважають конфесійне дроблення повністю незгідним з волею Божою і природою заснованої Христом Церкви, а інтеркомуніон неможливим. За основу, на якій слід будувати єдність християн, православні пропонують віру і норми церковності Давньої, історичної, Церкви, яка не піддалася подальшому поділові. “Теорію віток” та інтеркомуніон Православна Церква вважає несумісними з цією вірою і цими нормами.

Неможливо заперечувати те, що попри усі зусилля православної сторони, з більшості питань, які хвилюють сучасний християнський світ, з протестантською більшістю ВРЦ не було досягнуто навіть видимої згоди.

Найістотнішими ознаками істинної Церкви Православ’я вважає історичну неперервність її буття й апостольського наступництва, а також вірність її початковій скарбниці церковності. Православна Церква за всіх наших людських слабкостей і недоліків є тією горою дому Господнього, що вивищується над іншими горами й пагорбами, тобто тільки вона є єдиним прямим, без відхилень, продовженням Церкви апостольської як єдина Свята Соборна і Апостольська Церква.

 

Додаток

 

Судження ієрархів, богословів та подвижників благочестя Російської Православної Церкви ХІХ – ХХ ст. про ставлення до інослав’я, екуменіч­ного руху, а також з питання про відновлення нехристиянської єдності.

Св. Філарет Московський

Терпимість означає незгода на всенавернення, не визнання єресей, а тільки відсутність гоніння, допущення іновірцям перебувати своїй природній релігії, нидіти у омані, доки не осяє їх світло благодаті, квакер це чи єврей, - гернгутер чи мусульманин, папіжник чи язичник.

Зібрання думок та відгуків Філарета, митрополита Московського і Коломенського, з навчальних і церковно-державних питань. М.,1886, Т.4, е. с.557-558.

Проголошення віротерпимості не багато обіцяє для з’єднання східної і західної церков. Російська Церква має багато терпимості: але це не веде до з’єднання, через нетерпимість іншої сторони, і по суті незгоди. Надлишок терпимості з нашого боку чи ж не послаблює навіть твердість проти настирливості протилежної сторони?

(Там само, Т.З, Спб, 1885, с.296.)

Для багатьох нові благозвучні слова: свобода вірування, заглушують стару строгу думку: охорона, вірування.

(Там само, Т.5, ч.2, М., 1887, с.742.)

Ні ! Церква Христова ніяким чином не є тіло Римського єпископа, |- й взаємно Римський єпископ ніяким чином не є глава Церкви.

“Розмови між допитливим і твердим у православ’ї Східно- Греко-Російської Церкви.”

(Філарета митрополита Московського і Коломенського Творіння. Отчий 1994, с.459.)

А.С.Хомяков

Західний розкол - це свавільне, нічим не виправдане відлучення Сходу, захоплення монополії Божественного натхнення - словом -свавільне самогубство. Такий смисл великої єресі проти вселенськості , що відбирає у вірі її моральну основу і тому робить віру неправильною.

(Твори Олексія Степановича Хомякова, т. 2,М., 1886, с.90)

Таїнства можуть звершуватися лише в надрах Православної Церкви.В якій формі вони звершуються - це справа другорядна. Примиренням з Церквою таїнство відновлюється чи довершується в силу примирення; Звершений єретичний обряд набуває повноти і досконалості Православного таїнства. В самому факті чи обряді примирення полягає (virtualiter) повторення попередніх таїнств. (Там само., с. 369. Питання зовсім не в тому, чи позбавляються Протестанти й  Латинці надії на вічне спасіння? Чи ж так жахливий їхній гріх, чи осуджує їх на вічну погибель? Питання негідне й вузьке, що виявляє сумнів у ми­лосерді Всевишнього (питання, про яке, однак, часто і довго і гаряче сперечалися). Усе питання полягає у тому, чи володіють вони істиною? Чи зберегли церковне передання у всій його чистоті? Якщо виявиться, що ні: то чи можлива згода?

(Там само, с. 374).

Свт. Ігнатій Брянчанинов.

"Єретики - ті ж самі християни". Звідки ви це взяли?... Численні сонми святих прийняли вінець мучинецький, воліли терпіти найстрашніші і найтриваліші муки, в’язницю, вигнання, то чи невже погодитися на участь з єретиками в їхньому богохульному вченні. Вселенська. Церква завжди визнавала єресь смертним гріхом, завжди визнавала, що людина, ура­жена страшною недугою єресі, мертва душею, чужа благодаті і спасіння, у спілкуванні з дияволом і його погибеллю. Єресь - гріх розуму. Єресь - більше гріх диявольський, аніж людський ; вона - дочка дияво­ла, його винахід , - нечестя , близьке до ідолопоклонства. Отці зазви­чай називають ідолопоклонство нечестям, а єресь - злочестям. В ідолопок­лонстві диявол приймав собі божеську честь від засліплених людей, єрессю він робить осліплених людей учасниками головного гріха - богозневаги.

Єпископ Ігнатій (Брянчанинов). Листи про подвижницьке життя. М.,1996,с.196

Де нема православ’я, там нема спасіння.

Твори єпископа Ігнатія Брянчанинова. Т.4, Аскетична проповідь і листи до мирян. Спб, 1886,с.78.

Страшна зброя в руках духів - єресь ! Вони погубили через єресі цілі народи, викравши у них, непомітно для них, християнство, замилив­ши християнство богозневажним ученням, прикрасивши смертоносне вчення найменуванням очищеного, істинного, відновленого християнства.

Там само, с.82.

... У західних вірувань залишились лише буква і самоомана, а в Пра­вославній Церкві, попри нашу крайню неміч, діє ще Істина і Святий Дух у посудинах, пристосованих до того правильним, по змозі ,людським життям,християнським. Необхідно вступати у спілкування з Духом Божим через Істину; необхідно зробити це під час земного життя: без цього нема спасіння.

Святитель Ігнатій Брянчанинов. Листи. Твори. Т.7.М., 1993. с.313.

Преп. Амвросій Оптинський.

У православній Церкві вірується, що хліб і вино в таїнстві Євхаристії преосутнюються призиванням і зішестям Св. Духа. А Латини, як мовлено вище, поміркували за непотрібне це призивання, і усунули його з своєї літургії. І хто розуміє - нехай сам уявляє про Євхаристію Латин­ську.

Зібрання листів оптинського старця ієросхимонаха Амвросія. М., 1995,

ч. 1, с. 236.

Гідне уваги, що коли котрогось з православних царської родини видають заміж за іновірця, то цей чоловік тільки при житті поминається на єктеніях, і при ньому безіменно; після ж смерті не поминається. А для царських родичів могла б Церква, виявити  поблажливість, коли б це було можливим.

Там само, с. 239.

Свт. Феофан Затворник.

Папа змінив багато догматів, всі таїнства зіпсував, послабив правила церковного керування та поліпшення звичаїв, і все пішло не за наміром Господа - гірше і гірше...

Єп. Феофан . Про православ’я. М., 1893, сс.92-93.

Католики скаламутили Апостольське передання. Протестанти взялися по­ліпшити справу - і ще гірше зробили...

Зібрання листів святителя Феофана. Випуск шостий. М., 1809, с.144.

Здається, Церква наша поблажлива до католиків - і визнає силу не тільки хрещення католицького та інших таїнств, але й священства, що дуже важить...

Там само, с.202.

Доходять і в наш ліс, що католики сіють свої нечестиві вчення... і нібито з успіхом. Вони майстри пускати ману в очі. Добре було б перекласти і пустити в хід книжку о. Володимира Гетте “Схизматичне пап­ство”.

Принагідно запропонуйте це зробити Миколі Васильовичу Єлагіну, якщо ви з ним знайомі... Як блискуче він викрив і папу і папіжництво? І в часописі “Віра і Розум” - 1888 і 1889р. , його ж стаття... Фотій... дуже рельєфно виявляє чумазість папства.

Там само, с. 225.

В.О. Ключевський.

Непокірний розвиток схоластики у віровченні і художніх форм в церковному служінні не врятувало католицької Церкви, цієї блудної дочки християнства , ані від богозневажного папства з його вченням про видиме зверхництво та непогрішність, ані від мерзотності релігійного фанатизму з його хрестовими походами на єретиків та інквізицією, яви­щами, що становлять вічну ганьбу католицизму.

В.О.Ключевський. Щоденник 1867-1877рр. 30 березня 1868р. В.О.Ключевський. Афоризми. Історичні портрети та етюди. Щоденники. - М., 1993,

с. 316 - 317

Св. Іоанн Кронштадський.

“Папство у своєму розвиткові є глум над істиною і правдою Божою, істиною Святого Письма, натхненного Святим Духом, над істиною слів Спасителя. Він ясно вчив, що Дух Святий походить від Отця, і ніде не говорив, що Він походить і від Сина, а папи, всупереч цьому вченню, цій істині, прийняли неправду, що Дух Святий походить і від Сина і звели це вчення в догмат загального вірування та визнання римських като­ликів як у цьому вченні, так і в багатьох інших вченнях, суперечних Євангелії, назвали себе непогрішними; а ми називаємо їх неймовірно гордими і нерозкаяними грішниками, котрі не бажають усвідомлювати своїх явних і недоречних огріхів - наприклад: що Римський єпископ є глава Церкви, тоді як у Письмі скрізь Главою Церкви як Тіла Свого називається Сам Господь Ісус Христос тощо. Таким чином папство впало у хулу на Духа Святого, допустивши й утвердивши явну неправду, зневажаючи Христове вчення, як на оповіщення незмінне Духа Святого, приймаючи безглузді вчення за істину Божу і ганьблячи через це Духа істини. “У лютеран та англіканців нема церкви: бо вони не шанують святих і не моляться за померлих, котрі є також члени церкви: у них нема і Гла­ви церкви, Христа; бо Він є Глава цілого тіла, а не розсіченого, як у лютеран та англіканців; у них нема і Керманича корабля – Духа Святого, бо Дух Святий не може перебувати там, де тіло Церкви свавільно і зухвало розчленовано і, позбавлено життя…”

“Правда про Бога, світ і людину”, розд. 18. “Викриття єресей, розко­лів, папства, лютеранства тощо.

“Хто б не бажав з’єднатися з православних з католиками і лютерана­ми і бути з ними одне - у Христі, однією Церквою, однією громадою віруючих! Але хто з членів цих названих церков, особливо предстоятелів, що іменуються, папами, патріархами, митрополитами, архиєпископами і єпископами чи ксьондзами, патерами , - погодиться зректися своїх хибних поглядів? Ніхто.. А ми погодитися з їх єретичним ученням не мо­жемо без шкоди своєму душевному спасінню. А ворожнеча їх до нас віковічна. Упередженість проти нас, їхня певність, що ми схизматики , - хіба не велика перешкода до єднання? Ось і спробуйте об’єднатися. Хіба можна поєднали несполучне - обман з істиною?”

“Живий колос з духовної ниви” Спб 1909, с.31-39.

Послання-відповідь Святійшого Керівного Синоду до Вселенської Патріархії.

“Відносно наших стосунків з двома великими відгалуженнями християнства - латинянами і протестантами, то російська церква, разом з усіма авто­кефальними православними церквами, завжди молиться, чекає полум’яно бажає, щоб ці колись діти матері-церкви та вівці єдиного стада Хрис­тового, а тепер заздрощами ворожими відкинуті і заблудлі “пока­ялися і прийшли до пізнання істини”, аби вони знову навернулися у лоно святої, соборної й апостольської церкви, до свого єдиного пастиря”.

“Наше завдання відносно них повинне полягати, на нашу думку, в тому, щоб… розкрити їм нашу віру і незмінне переконання в тому, що тільки наша східна церква, що зберегла всеціло неушкодженою запоруку Хрис­тову , - є і на даний час Церква вселенська, і цим на ділі показати їм, що вони повинні мати на увазі і на що одважитися, якщо справді вірять у спасенність перебування в церкві і щиро бажають єднання з нею”.

Антоній, митр. Санкт-Петербурзький і Ладозький.

Володимир, митр. Московський і Коломенський та інші.

Церковний Вісник, 1903, № 40-42.

Митрополит Антоній /Храповицький/.

“Церква Православна завжди вчила так устами св. отців і канонів, утверджених на Вселенських Соборах, що поза нею нема спілкування з бла­годатним життям у Христі, і що дари Його одержуються єдино в її над­рах, а поза нею нема ані єпископів, ані священиків, ані таїнств”. “У даній своїй відповіді я наводжу факти з тим, аби довести, що право­славна Церква і церква римо- католицька не робить ніякої якісної різниці між так званими, світською мовою, інославними християнами” Європи та давніми єретиками, бо коли перші виявляють своє бажання при­єднатися до церкви, то римо-католиків приймають у спілкування тим самим чином, що й аріан, несторіан, монофізитів тощо, а протестантів - як ще більш віддалених від Церкви, аніж названі єретики, - через миро­помазання”.

“... з’єднувати віровизнання, приховуючи основні догмати кожного - це Сізіфова робота, а сподіватися осягнути істину через обман, мо­жуть тільки ті, хто, подібно до Пілата, не вірять ні в яку істину, а ставляться до подій, ідей з адміністративно - практичного погляду”.

“... треба або шукати, де збереглася істинна Церква і вірують у неї першим, чи другим, чи третім чином, - або, визнавши, що така Церква тільки в тому віровизнанні, до якого ви донині належали, переконливо закликати до нього всіх, хто не належав до нього раніше, зрікшись від їхніх єресей і прийнявши їх до своєї спільноти через хрещення, чи миропомазання, чи покаяння, з огляду на рід їхньої колишньої єресі, а коли бажаєте чи шукаєте третього виходу, то тим самим зречетесь від однодумності з давньою Церквою, і Церквою часів мучеників і соборів”.

“Коли б задумана конференція ухвалила одностайно навіть таку резолюцію що істинна Церква знаходиться у папістів чи в англікан, а всі інші віровизнання повинні з покаянням приєднатися до цієї церкви, то я, хай навіть не погодився б з такою постановою, але був би більше задоволений, аніж сучасним становищем цього питання, і вважав би можливість остаточ­ного об’єднання, всіх, хто іменує себе християнами, ближчою, аніж у да­ний час.

“Благодать поза Церквою безумовно заперечувалася, і сама думка Ваша про те, нібито єретики і розкольники вважалися усе таки членами Церква, уявляється, вибачте, парадоксальною, принаймні, з історичного погляду”.

“Ніхто у нас не сумнівався у тому, що давня нерозділена Церква таїн­ства у єретиків заперечувала, і це заперечення не було і не могло бути змінено в подальші часи Церкви”.

“Віра і розум” 1915-1916.

Архиєпископ Іларіон (Троїцький)

“Основну істину християнства... Втілення Сина Божого визнають всі християнські віровизнання, але це одне не може з’єднувати їх в одну Церкву”.

“Передавати навіть у молитві думку про те, нібито Церква Хрис­това, тепер “послаблена і скута чварами і незгодами”, - чи не означає це сумніватися в істині про незмінність пророкованих слів Христових про те, що врата пекла не подолають Церкви, заснованої на камені втілення Єдинородного Сина Божого?”

“Ні, істина єдності Церкви усуває благодать священнодій у позацерковних громадах. Примирити єдність Церкви з дійсністю позацерковних таїнств неможливо”.

“Приймаючи декотрих єретиків і розкольників без хрещення, прийма­ючи навіть ієрархію у священному сані, кафолічна Церква і далі вважала тільки себе єдиною Христовою Церквою, винятковою володільницею бла­годатних дарів Святого Духа, і зовсім не думала цією своєю практикою оголошувати кафарів донатистів, аріан, несторіан та інших своїми чле­нами, що мають спасенні дари Святого Духа”.

“За першим правилом святого Василія Великого поза Церквою взагалі зменшується подання благодаті і будь-яке наступництво поза Церквою не­законне, бо як там мирянин (і навіть менше того) покладає руку на ми­рянина, не даючи йому ніякої благодаті, тому що її взагалі нема і бути не може поза єдиною Церквою, поза єдністю Тіла Христового”.

“Єдність Церкви і всесвітня конференція християнства”.

Патріарх Сергій (Страгородський).

“... коли ми говоримо про вселенську церкву в її даному з’явленні на землі, ми розуміємо сукупність всіх нам відомих автокефальних єресей, що перебувають між собою у церковному спілкуванні: і будь-хто, хай навіть, і православний, до тих пір поки він не увійде в церковне спілку­вання з цією сукупністю, не є членом церкви”.

"Християнином ми називаємо і будь-яку хрещену людину, навіть найкрайнішого єретика, точно так само і християнською церквою можна назва­ти будь-яку християнську, хай навіть і єретичну, громаду, але можна назвати тільки в певному, відносному смислі, зовсім не визнаючи їх за частину церкви вселенської”.

“До питання про те, “що нас розділяє із старокатоликами?” Церковний вісник. 1903. № 25, с. 779-783.

Такою була самосвідомість Церкви семи Вселенських Церков, так і нині самосвідомість нашої Православної Церкви. Тільки себе вона вва­жає Церквою Христовою, тільки свої таїнства благодатними, тільки свою ієрархію наділеною апостольськими повноваженнями зв’язувати і розв’язу­вати”. Поза Церквою Православною нема, ані відпущення гріхів, ані таїнств, ані взагалі благодаті. Тому примирення Православної Церкви з тими, що відпадають від неї, може статися лише в тому, що вона приймає їх у свої надра, даною їй владою відпускає їхній гріх відпадіння і в своїх таїнствах подає їм спасенну благодать”.

“Нехай в інославних будуть якісь таїнства: нехай вони мають право на ім’я християн з усіма наслідками, що випливають звідси: нехай вони залишаються в “спільноті церковній” чи навіть на паперті: але в цер­ковній Євхаристії інославні не беруть участі. Господь бо сказав: “Якщо не з’їсте тіла Сина Людського, не будете пити Крові Його, пиття не будете мати в собі” (Ін. 6, 53). Щоправда, й інославні звершують у себе Євхаристію. Проте ані ми не можемо брати участі в їхній Євхаристії, ні вони в нашій. А Євхаристія і є саме єднання причасника з Христом і в Христі між собою. Отже, якщо ми з ними в Євхаристії розділяємося, котрась з сторін звершує Євхаристію не істинну. Адже не може бути двох євхаристій, що не зв’язуються між собою, однаково Христових й одна­ково істинних, як не може бути і двох Христів і двох Церков”.

Ставлення Церкви Христової до тих спільнот, що відокремилися від неї ЖМП, 1931

Архиєпископ Серафим (Соболєв).

“...якби інославні християни і трохи відступили від православної віри, все одно ми повинні ставитися до них як до відлучених від бла­годаті Святого Духа. Тут треба мати на увазі слова ап. Якова:

“Хто виконує весь закон і згрішить у чомусь одному, той стає вин­ним у всьому”. Коли людина стає хворою на якусь частішу, свого тіла, то й інші частини страждають з нею: “чи страждає один член, страждають з ним усі члени”, а відтак уся людина хворіє. Тому і наша свята православна Церква вважає те чи те інославне визнання не істинним і навіть недостойним найменування Церкви, хай навіть воно мало деякі слушні догматичні учення.

Так, католики в особі своєї ієрархії зберегли апостольське наступництво. З огляду на це внутрішня благодать Святого Духа є тут. Але вона, завдяки багатьом догматичним єресям католицького визнання, не є тут спасаючою і силою, що перероджує. Тому католики покладаються тільки на власні природні сили у боротьбі з гріхом і відносно здобуття чеснот не відрізняються від язичників”.

“... їхній ієрархій, з огляду на наступництво, дається благодать Святого Духа. Але остання не діє і не спасає ні їх самих, ні їх пасомих”...”

“Русская идеология”, Глава, 3.

“... благодатне святе життя неможливе і для тих інославних хрис­тиян, котрі, хоча й мають таїнство миропомазання, але з огляду на відпад від Православної Церкви за єресі ця благодать є у них недієвою і неспасенною”

З доповіді на Московський Нараді 1948 р. (цит. по Діян. Наради…) с. 370

“Які плоди дасть нашій Церкві її участь в екуменічних конференціях?.. Одним із цих плодів є те, про що ми вже говорили, — відступ православних від своєї віри через нехтування ними святих канонів і догмату про Церкву що ми сповідуємо у дев’ятому члені Символу віри”.

Там само, с, 379.

“До екуменізму в православних країнах не було такої протестантської пропаганди, бо не було такого дружнього спілкування православних з протестантами, яке утверджується на екуменічних конференціях і котрі накла­дають на православних представників моральний обов’язок не перешкоджати протестантській пропаганді в православних країнах”.

Там само, с. 381.

Не з інославними Православна Церква повинна з’єднуватися, що є нездійснимим, утопічним і вкрай для неї шкідливим і згубним. Православ­ні християни повинні об’єднуватися один з одним по заповіді Його словах: “Нехай будуть усі єдині, як Ти, Отче, в Мені, і Я в Тобі, так і вони нехай будуть в Нас одне”, – нехай увірує світ, що Ти послав Мене” (Ін. 17, 21)”

Там само, с. 384

Православні екуменісти “в ... своєму ставленні до екуменічного ру­ху порушують святі канони, топчучи наше догматичне учення про Церкву, влаштовують на екуменічних конференціях дружбу з протестантами і масонами, а через цю дружбу потурають протестантській пропаганді в правосла­вних країнах, сприяють ворогам Православної Церкви у справі її руйнуван­ня... у православних екуменістів нема любові до інославних християн, бо у них не любов, а безчинство... Дай Боже, щоб наша Російська Церква і надалі трималася тієї відособленості відносно екуменізму і його кон­ференцій, в якій перебуває донині...

Нам треба бути якомога далі бути від екуменічного руху”.

Там само, с. 385.

“... шкідливо, згубно, бути присутнім на екуменічній Конференції. При цьому падає престиж нашої Православної Христової Церкви…, є протестан­ти, котрі прагнуть до істинного з’єднання з Православною Церквою, але можна вишукати інші способи єднання…”

Наша Російська Церква може утворити які-небудь комісії тут, в Москві, для протестантів, котрі шукають православної істини. А бути присутнім навіть у ролі спостерігачів на екуменічній конференції – означає іти проти святих правил, котрі забороняють молитовне спілкування з єре­тиками... ми жертвуємо престижем Православної Церкви і вважаємо єретичні громади церквами ... – це є зрада Христові”.

Там само, с. 390.

Прот. В. Шпіллер.

“Для Болгарської Церкви зустріч з екуменізмом означала в екуме­нічних колах захитаність почуттів церковності, захитаність свідо­мості про єдиноспасаючу Церкву. Потім відоме обмирщення Церкви на шляхах пристосування до екуменізму. Відбулося зниження рівня духовного життя, відрив від святоотцівських традицій як у богослів’ї, так і в побуті. Розхитана була в самих основах вірність літургійній богословсь­кій традиції”.

Цит. по: Діян. Наради..., с. 411.

М. Бердяєв

“... релігійне життя зовсім не годиться для життя політичного, в ньому неможливі блоки... Віра може бути лише інтегральною, цілісною, в ній нічого не можна випускати... Якщо у мене, як православного, є культ Божої Матері, то я не можу робити вигляду, що я забув це в ім’я згоди з християнами, котрим цей культ чужий”.

“Вселенськість і конфесіоналізм” (Цит. по: Діян. Наради..., с. 149-150).

Митр. Крутицький і Коломенський Миколай (Ярушевич).

“… екуменічний рух виявився дуже суперечливим. В його широкій усі­лякій діяльності пошукам обітованої землі християнської єдності з самого податку супроводжували яскраво виражені соціально-політичні плани, котрі в період Амстердамської асамблеї явно переважали над завданням догматичної єдності. В ім’я цих планів керівники руху прагнули до чисто зовнішнього організаційного об’єднання різних християнських визнань. В результаті – для ряду автокефальних православних церков виник комплекс умов, що забороняв їм контакт з екуменічними організа­ціями.

В цей комплекс входили... недостатність догматичної основи єднання (визнання Ісуса Христа Богом і Спасителем), пошуки компромісів, замість єдності у вірі, і явне тяжіння до соціально-політичних проблем, інакше кажучи, – бажання віддати перевагу земному прискоренню перед небесним спасінням.”

“... тільки навернення всіх визнань до віри давньої нерозділеної Церкви семи Вселенських Соборів зробить реальністю жадану єдність усіх роз’єднаних християн, що тільки об’єднання у вірі зумовить за собою братство їх в таїнствах і нерозділену єдність в любові, як членів од­ного Тіла Христового”.

Православ’я і сучасність. Промова на урочистому акті в МДА. 13.057. 1958. ЖМП. 1958, №, с. 67-73.

Міжурядова комісія (IV Всеправославна нарада). 08.06.1968. Шамбезі.

Проф. Трембелас (Єрусалимський патріархат): “– ... у Всесвітній Раді Церков ще більше запанував дух синкретизму, що призвело до послаблення догматичної свідомості православних, учасників екуменічного руху”.

ЖМП., 1969. № 1, с. 49-50.

Проф. Карміріс (Елладська Церква): “Я не проти діалогу любові, але любов не можна протиставляти богоодкровенній істині... Ми повинні брати приклад з святих отців. Діалог любові треба вести в рамках діа­логу істини… діалог істини повинен супроводжувати його і навіть пере­дувати. Центр тяжіння – це богословський діалог... Але якщо не буде догматичної згоди, то як може бути діалог любові? Якщо ми не будемо так чинити, Православ’я опиниться у суперечності з його історією, з захисниками Православ’я у минулому, з богоодкровенною істиною. Один лише діалог любові без попереднього узгодження з догматів і церковного устрою завдасть шкоди православній повноті”.

Там само, с. 50.

Звернення Патріарха Московського і всієї Русі Пімена і Св. Синоду Російської Православної Церкви до Центрального комітету ВРЦ (З проводу Бангкокської конференції “Спасіння сьогодні” 29. 12. 1972-8. 01. 1973.).

“Насамперед викликає подив і великий жаль та обставина, що у “Листі до Церков” повністю відсутня дуже важлива, насамперед з пастирського погляду, згадка про ту сторону процесу спасіння, без котрої саме поняття спасіння втрачає свій суттєвий смисл. Замовчування про кінцеву мету спа­сіння, тобто про вічне життя в Богові, і нема досить ясної вказівки на моральне вдосконалення як необхідну умову для її досягнення”.

“... ухилення від позитивної вказівки на невід’ємність цих аспектів від істинного розуміння спасіння в тій частині доповіді, котра спеціально присвяченим богословським роздумам… легко може сприйнятися як свідо­ме ухилення до однобічного й ущербного розуміння спасіння в дусі безбережного “горизонталізму”.

“Тут не знайшлося місця для основного – “вертикального” виміру, котрий указав би на те, що спасіння вимагає удосконалення особистості як частини суспільного організму, покликаної до боротьби з гріхом у собі, задля досягнення повноти буття в живому спілкуванні з Богом і в земних умовах і у вічності”.

“ ... неможливо погодитися з крайньою думкою, що за відсутності на­лежних для людини умов існування немислимо навіть говорити про спа­сіння сьогодні”.

З приводу євангельських слів про те, що Св. Дух “наставить…, на всяку істину? І чи не стоїть таке їхнє вільне застосування у суперечності з екзегетичною традицією Давньої Нерозділеної Церкви”.

“Майже виняткове підкреслювання “горизонталізму” у справі спасін­ня на багатьох християн, котрим дорогі священні традиції Давньої Церкви, може справляти враження, що в сучасному екуменізмі народжуєть­ся нова спокуса соромливості відносно благовістування про Христа Розп’ятого і Воскресіння, Божу силу і Божу премудрість (1 Кор. 1, 23–24), в результаті чого умовчується про саму суть його Євангелії з оман­ливого страху здаватися несучасними і втратити популярність”.

Звернення Патріарха Московського і всієї Русі Пімена і Св. Синоду Російської Православної Церкви до Центрального комітету ВРЦ (3 приводу V Асамблеї ВРЦ та її результатів). ЖМП, 1973, т. 8. 73. №9,

“... відомо, що місіонерство і “спільне свідчення” без досягнення єд­ності у вірі і в основах канонічного устрою не тільки не сприяє справ­жній єдності, але можуть бути перешкодою на шляху до нього, приносячи з труднощами і повільно досяжну єдність в жертву зовнішнім чинникам, коли штучно замовчуються віровизнавчі відмінності перед зовнішнім сві­том.

На жаль, нерідко виникає спокуса, випускаюче це з уваги, форсувати спільне християнське свідчення і вважати нинішній стан збли­ження й екуменічних контактів і співробітництва вже достатньою для цього умовою.”

“... за нашим глибоким переконанням, без досягнення єдності у вірі і в основах церковного устрою не може бути справді “загального християнського свідчення”, отже ж, і достатнього успіху об’єднаних дій у місії”.

“Іншою небезпекою, що серйозно загрожує християнській єдності і майбуттю екуменічного руху після Найробі, є ілюзія, що її плекають декотрі учасники екуменічного руху, що ВРЦ начебто може досягти такого ступеня екуменічного зв’язку своїх Церков-членів, що одна з майбутніх його Генеральних Асамблей перетвориться на всехристиянський собор.

Думати так – означав припускати, що ВРЦ може у майбутньому стати якоюсь “надцерквою”. Як відомо, подібні “екуменічні спокуси” були свого часу рішуче відкинуті й осуджені всіма Церквами-членами, і керівництво ВРЦ неодноразово й урочисто відмовлялося від цього”.

“Звідси один крок до спокусливої й небезпечної ідеї про особливе екклезіологічне значення ВРЦ і його центрального апарату в Женеві”.

“... важливо підкреслити, що Св. Письмо й досвід Церкви усуває мож­ливість конвергенції християнства з секулярними ідеологіями. Саме тому діалог апріорі не допускає ідеї такої конвергенції”.

“Православна Церква, не може приєднатися до позиції протестантської більшості, що допускає можливість жіночого священства, яке нерідко висловлює своє ставлення до цієї проблеми в чужих Божественному Одкровенню секулярних категоріях”.

“На Асамблеї в моменти нерідких богослужінь та громадських молитов виявлялася штучно створювана атмосфера екзальтованості, яку декотрі схильні були розглядати як дію Св. Духа. З православного погляду це може кваліфікуватися як повернення до нехристиянського релігійного містицизму.”

“Нас також дивує та обставина, що всі основні факти на Асамблеї бу­ли представлені її протестантськими учасниками, з огляду на що не був почутий голос православних в уявленні та розкритті основної теми Асамблеї: “Ісус Христос визволяє та об’єднує”. Неуважне ставлення до думки православних досить турбує нас…”

Патріарх Пімен і члени Св. Синоду.

3.З. 1976.

ЖМП, 1976 .№ 4

Протопресв. А. Шмеман.

“Характерна особливість участі православних в екуменічному русі і питанні (після багатьох століть майже повної ізоляції) Сходу і Заходу полягає у тому, що православним не залишили вибору: в тому, що їм з самого початку призначили не просто, а не інші сидіння, але цілком певне місце, роль і функцію в рамках екуменічного руху. Це “призначення” ґрунтувалося на західних богословських і еклезіологічних передумовах і категоріях і відбивало чисто західне походження самої екуменічної ідеї”.

Екуменічна біль, в кн. “Церква. Світ. Місія” М., 1996, с. 235.

“... будь-хто, котрий всерйоз вивчав екуменічний рух, міг переконатися, що православне “свідчення” (передаване здебільшого, якщо не повністю, у формі окремих заяв православної делегації, прикладених по протоко­лів екуменічних конференцій) ніколи не справляло якогось помітного впливу на орієнтацію і богословський розвиток руху як такого”.

Там само, с. 237-238.

“Питання, що їх він (Захід – А.Н.) виклав православним, були сформульовані в західних термінах і відбивали специфічний західний досвід і шляхи розвитку. Відповіді ж православних будувалися за західними зраз­ками, “підкорялися” категоріям, зрозумілим Заходу, але навряд чи адек­ватним Православ’ю.

Місіонерський імператив. Там само, с. 247.

Прот. Георгій Флоровський.

“Адже благодать діє, але не спасає поза соборністю... Ось чому за всієї реальності і “значимості” схизматичної ієрархії не можна говорити в строгому смислі про збереження “апостольського наступництва” за межами канонічної соборності”.

“І звідси з певністю випливає, що не може бути прийнятою так звана        Ця теорія надто благодушно й благополучно відо­бражає розкол християнського світу”.

“Про межі Церкви”. ЖМП, 1989. № 5, 7.

Проф. А.Осипов.

Оцінка екуменічного руху з погляду його мети.

Основна мета екуменічного руху: досягнення зримо ї єдності церков, – з самого початку орієнтує християнську свідомість у хибному напрямку, оскільки:

Єдність церковна не відноситься до категорії тих цінностей, котрі можна, створити шляхом договірних та організаційних заходів, бо воно зовсім не наслідок людської діяльності. Єдність Церкви як боголюдського Організму є початкова реальність, дана Христом, і в єдність цього Організму можна увійти за наявності певних умов. Такими не­обхідними і достатніми умовами для входження громад-церков у Церкву – а не об’єднання церков! – є всі властивості Церкви. Свідченням наявності цих властивостей у конкретних церков є їхня вірність, по-перше, кафолічним істинам християнської віри, по-друге, основоположним засадам її духовного життя.

Відсутність християнської єдності є переконливим свідченням втрати, тією чи тією мірою, у християнських громадах (церквах) і решти власти­востей Церкви (святості, соборності, апостолічності), що являють собою нерозривне ціле з єдністю. Але в такому випадку як дещо дивне й аномальне виглядає прагнення до відновлення тільки однієї властивості Церкви, штучно виділеної, і при цьому з наголосом не на її суті, а на зримій її формі.

З. Єдність церков, поставлена як мета, у своєму практичному здійсненні неминуче призводить або до помилок, або до фальші, що передаються, як правило, або з мовному тумані, який прикриває нечіткістю і двознач­ністю виразів всі інші принципові незгоди, або в нетерпимих у питаннях істини компромісах, прикладом чого в тому чи тому випадку можуть слу­жити численні узгоджувальні екуменічні документи.

Але об’єднання церков, що не мають чистоти віри, отже ж, і внутріш­ньої єдності з Церквою, є не більше, як декорація єдності, яка не тільки не несе з собою ніяких духовних цінностей, але й паралізує сам пошук єдиної Церкви.

В екуменічному ж русі основна увага звернута не на роботу пошуку й освоєння істини віри та основ християнського життя окремими громадами-цервами, тобто не на набуття ними всіх властивостей Церкви, і в першу чергу її святості, а на найскоріше досягнення результату перебування в Церкві – зовнішньої, зримої єдності церков, що особливо відкрито від­бивається у настирливо здійснюваних спільних молитвах, відправах, та інтеркомуніоні. В цьому порушенні природного закону духовного життя знову відверто, але вже в глобальному всехристиянському масштабі повто­рюється перший гріх людський.

Метою екуменічного руху мусить бути незрима єдність церков – це закономірний наслідок перебування в Єдиній Церкві, – але очищення християнських церков, громад та об’єднань від усього наносного, хибного, гріховного в їх прагненні до істини, і їх взаємодопомога у відновленні правильної догматичної віри і вірних засад духовного життя – як вони дані у Святому Переданні давньої Церкви.

Запитання до теми:

Що таке екуменізм як поняття? Якою була позиція Російської Православної Церкви до екуменчного руху протягом ХХ ст.?

Чим пояснити складність діяльності в екуменічному русі? Які розбіжності при цьому виникають між православними та інославними?

Завдання до теми:

На підставі висловлювань ієрархів Православної Церкви та православних богословів зробіть висновки про доцільність чи недоцільність участі православних церков в екуменічному русі.В яких питаннях виникають особливо різкі відмінності?

Список літератури до теми:

Д.П. Огицкий. Православие и западное христианство.

Митрофан Зноско-Боровский. Православие, римо-католичество,протестантизм и сектанство (сравнительное богословие)

Д. Робертсон. История христианской Церкви.

 

Лекція 13

⇐ Предыдущая12345678910Следующая ⇒

Поделиться: