Протестантизм на сучасному етапі

 

У протестантизмі слід розрізняти два різні напрямки: ортодоксальний протестантизм послідовників Лютера і Кальвіна і так званий модерний протестантизм, поширений у нинішній час. Відмітна особливість цього нового напрямку полягає у тому, що кожна окрема людина, її особисті переживання стають мірою речей, а необхідність поповнення індивідуального розуму, пізнання Істини соборним церковним розумом відкидаються. Цим релігійним суб’єктивізмом сучасний протестантизм вступив у різку суперечність з Лютером і навіть Кальвіном, бо ці “отці протестантизму” були змушені виступити проти римського учення, проти юридизму і пасивного сприйняття благодаті, усвідомленням сили Божої, що все долає, і не підлягає людському нагляду, перед котрою неодмінно мусить замовкнути нікчемне людське “я”. Але сам початок релігійного суб’єктивізму був усе таки покладений Лютером, його запереченням передання і “випаданням з досвіду Церкви”.

Суб’єктивізм перетворив релігію в позбавленні твердої основи, мінливі переживання окремих, не зв’язаних між собою, особистостей, зведений у принцип суб’єктивізм розпилює віру: звідси замість єдиного “стовпа й утвердження істини”, замість єдиного цілого – Тіла Христового – море сект, котрі в ученні про віру й Церкву зайшли далі Ватікану й початкового протестантизму. У протестантизмі не Святе Письмо і не досвід Церкви визначають богословське мислення, а, навпаки, останнє зумовлює вірогідність першого. Для доказу цього упередженого твердження протестантистські богослови вибирають з Святого Письма ті тексти, якими його можна підтвердити. При цьому вони беруть ці тексти смикано, поза будь-яким зв’язком з контекстом, із загальним змістом оповіді Святого Письма. Природно, що смисл при цьому перекручується або тлумачиться спотворено.

Характерною рисою сучасного протестантизму є також перекручення, примітивне розуміння учення Церкви про спасіння. У протестантів (практично у всіх) в ученні про спасіння кожної людини і всіх християн разом є особлива теза: людина спасається тільки вірою. У більш спрощеному вигляді це можна почути від будь-якого іноземного нинішнього проповідника у такому формулюванні: “Прийми Христа як свого особистого Спасителя, прийми Його нині, увіруй, і ти в ту ж мить спасешся”…, спасешся в той момент, коли увірував і прийняв Христа як свого особистого Спасителя. Цей протестантський постулат, згідно з яким людина спасається не вірою, що супроводжується ділами любові і милосердя, а тільки вірою самою по собі, не просто омана, котру ми мусимо відмітити, а річ глибинно трагічна, бо з цього вчення випливають дуже сумні для морального вигляду протестантів висновки.

Відзначимо, що західні протестанти відрізняються від нас зовні безтурботним настроєм, вони завжди посміхаються і завжди радісні. Католики – ні, католики знають, що це діло непросте. А протестанти як брати у Христі допомагають усім, допомагають і нам, щиро вважаючи себе вже спасенними. І це дуже сумно. Адже це означає, що уявлення про аскезу, уявлення про боротьбу з гріхом, часто багаторічну, важку, з потом і кров’ю, про подолання гріховного початку в самому собі, власних пристрастей, і гріховних навиків у них повністю відсутнє. Коли вже людина спасенна, то як можна ставитися серйозно до якого аскетичного подвижництва? Тому у протестантів немає і постів, немає зовнішніх виявів стриманості, тому і богослужіння сприймаються як певна данина, котру треба віддати Богові, а не як засіб внутрішнього аскетичного зростання. Тому у них відсутнє уявлення про ранкове і вечірнє келейне правило.

Цим самим вся історія протестантизму свідчить, що відрив від справжньої церковності, від Святого Письма призводить, які б не були щирі спонуки вождів протестантизму, не до відродження апостольської простоти і чистоти віровчення й життя, а ще до очевиднішого, аніж у католицизмі, перекручення учення Давньої нерозділеної Церкви.

 

До питання про жіноче священство

 

Можливість самої постановки питання про рукопокладення жінок випливає з ставлення до священства, з нерозумінням його таємничої суті.

Священство для протестантів – це не сан, а посада. Тому вони вва­жають, що перешкодою для рукопокладення жінок у давнину була лише соціально-культурна традиція тих часів. А нам, сучасним людям, за­лишається тільки відновити справедливість й урівняти у правах жінок і чоловіків.

Насправді ж нема нічого принизливого для жінки у тому, що з волі Божої їй дано в земному житті інше призначення, аніж чоловікові.

Ми всі, християни, без різниці у статі є обраним народом, “царственним священством”. Церква є тіло Христове – єдине тіло, в котрому кожному членові відведена особлива роль. Глава цього боголюдського організму – Христос. Саме Він повною мірою і в повному смислі во­лодіє священством: Він є Першосвященик, і Він є Жертва.

Священича ієрархія установлена Самим Господом, Котрий, обравши апо­столів (серед котрих не було жодної жінки), дав їм владу звершувати таїнства, і ця влада перейшла від апостолів до їхніх наступників – єпископів, а від єпископа до пресвітерів.

Точніше сказати, не священик, а Господь через священика звершує таїнства. Священство існує для того, аби являти собою на даний час Самого Христа. Але ж зрозуміло, що в цьому смислі образа Христа може бути тільки чоловік, а не жінка. І не можна порушувати визначений Богом порядок задля будь-яких людських установлень.

Богонатхненний апостол Павло говорить: “Жінки ваші у церквах не­хай мовчать; бо не дозволено їм говорити, але коритися” (1 Кор. 14, 34, Жінка нехай навчається у мовчазності з усякою покірністю; а вчити жінці не дозволяю...” (1 Тим. 2, 11-12).

Кожній розумній людині зрозуміло, що воля Божа не може бути пред­метом культурологічних і соціально-політичних дискусій.

Треба сказати, що у протестантів немає одностайності в цьому питанні і це послаблює деномінації, що визнають жіноче священство. Проти рукопокладення жінок виступають баптисти в нашій країні, консерва­тивна частина лютеран. В Англіканській церкві це викликало розкол. Щорічно багато англійців переходить у католицтво.

Ось чому Православна Церква може визнавати, що не рукопокладення жінок у священний сан не має нічого спільного з “приниженням” внас­лідок їхньої певної “неповноцінності”, котру тільки можна уявити чи вигадати; і це визнання не має потреби у обґрунтуваннях і доказах. В істотній реальності, яка саме і визначає зміст нашої віри і форму внутрішнього життя Церкви, в дійсності ж Царства Божого, що є досконала єдність у досконалому пізнанні і досконалій любові і, зрештою, з обожествленні людини, – там поправді вже “...нема ані чоловіка, ані жін­ки; бо всі ви одне у Христі Ісусі (Гал. 3, 28). Навіть більше: у цій дійсності, причасниками котрої ми вже стали тут і тепер, ми всі – чоловіки і жінки – без різниці – “царі і священики”; бо не істинне священство людської природи і покликання, знову дароване нам Христом.

Запитання до теми:

Яка суть сучасного модерного протестантизму? В яких поглядах сучасний протестантизм вступив у різку суперечність з ученням Лютера та Кальвіна?

Якого значення нинішні протестанти надають суб ’єктивізмові?

Що відкидають сучасні протестанти?

Завдання до теми:

З ’ясуйте погляд Православної Церкви на питання про жіноче священство.

Список літератури до теми:

Д.П. Огицкий. Православие и западное христианство.

Митрофан Зноско-Боровский. Православие, римо-католичество,протестантизм и сектанство (сравнительное богословие)

Робертсон. История христианской Церкви.

 

Лекція 1 2

⇐ Предыдущая12345678910Следующая ⇒

Поделиться: