Особливості Конституції України

 

Форми вияву у тексті Конституції України основних рис конституцій (закріплення принципів народного суверенітету, поділу влади, форм державного правління і державного устрою, прав і свобод тощо) та їх юридичних властивостей є особливостями Основного Закону України. Іншими особливостями Конституції України, тобто тим, що тією чи тією мірою відрізняє її від конституцій інших держав, є, зокрема, широкий перелік прав і свобод людини і громадянина, докладне розкриття змісту більшості прав і свобод, наявність окремого розділу про прокуратуру, визначення статусу Конституційного Суду України за межами розділу про судову систему (правосуддя) та деякі інші.

У тексті Конституції України трапляються й некоректні, а то й недоречні формулювання і положення. Так, конституційний обов'язок «Усі громадяни щорічно подають до податкових інспекцій за місцем проживання декларації про свій майновий стан та доходи за минулий рік у порядку, встановленому законом» (ч. 2 ст. 67) міг би бути нормою звичайного закону. Тим більше, що не «усі громадяни» зобов'язані подавати такі декларації, а після відмови від прогресивного оподаткування доходів фізичних осіб потреба в них узагалі відпала.

Швидше публіцистичними, аніж правовими, є визначення Чорнобильської катастрофи як «катастрофи планетарного масштабу», обов'язку держави щодо «збереження генофонду Українського народу» (ст. 16). Обов'язок держави щодо «Забезпечення екологічної безпеки і підтримання екологічної рівноваги на території України», про який йдеться у цій статті, знімається частиною 1 статті 50, в якій йдеться про те, що «Кожен має право на безпечне для життя і здоров'я довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди», а значить, і про відповідний обов'язок держави. «Довкілля», до речі, у науці і праві називається навколишнім природним середовищем (див., наприклад, Закон України «Про охорону навколишнього природного середовища» від 25 червня 1991 р.).

Загалом у науковій літературі, політичному спілкуванні трапляються різні, у тому числі протилежні, оцінки чинної Конституції України — від «одна з найкращих конституцій» до «нова Конституція є простою компіляцією західних текстів». Незалежно від суб'єктивних оцінок тих чи тих положень Конституції України, обов'язком усіх громадян України, органів державної влади, місцевого самоврядування, їхніх посадових осіб є неухильне її додержання і виконання. Повага до конституції держави, неухильне додержання і виконання її приписів є основою правової і політичної культури громадянина, суспільства в цілому, умовою досягнення в ньому громадянського консенсусу, без якого неможлива демократія.

Коректна критика окремих положень Конституції України є виправданою і навіть корисною з огляду на необхідність її подальшого удосконалення. Якщо у суспільстві не відбуваються докорінні соціально-економічні і політичні перетворення, то найоптимальнішим способом приведення його конституції у відповідність до суспільних потреб є її поступові зміни, а не прийняття нової конституції, до чого закликають деякі українські політики. Нова конституція неминуче матиме й нові вади. До того ж, чинна Конституція України встановлює лише порядок внесення змін до неї, але не передбачає порядку прийняття нової Конституції України.

Прийняттям 1996 року Конституції в Україні було впроваджено президентсько-парламентарний різновид змішаної республіканської форми державного правління. Крім усього іншого, такий різновид означає зміщення конституційних повноважень зі здійснення державної влади в системі поділу влади на користь президента і на практиці призводить до його авторитарного правління, применшення ролі парламенту й уряду. 8 грудня 2004 року Верховною Радою України було прийнято Закон України «Про внесення змін до Конституції України», який натомість президентсько-парламентарного впровадив в Україні парламентарно-президентський різновид змішаної республіканської форми правління. Він передбачає, зокрема, визначальний вплив парламенту (а не президента) на формування уряду і вважається більш демократичним.

Не вдаючись тут до оцінки конституційних змін під кутом зору забезпечення політичної стабільності в суспільстві, підвищення демократизму й ефективності державної влади, зауважимо, що самі по собі вони не гарантують досягнення цих цілей. Політична стабільність, демократизм і ефективність державної влади залежать не тільки і навіть не стільки від досконалості конституційних приписів, скільки від політичної культури суспільства, здатності наявних у ньому різноспрямованих політичних сил вирішувати суспільні проблеми шляхом пошуку компромісів і досягнення консенсусу, а не протистояння і конфронтації.

Ідеальних конституцій немає. У тій само Конституції США, чинній уже понад двісті років, є суперечності, які могли б призводити до гострого політичного протистояння гілок законодавчої і виконавчої влади чи зосередження державної влади в одних руках. Конституція, наприклад, передбачає, що Президент США «за порадою і за згодою Сенату призначає послів, інших офіційних представників і консулів, суддів Верховного Суду та усіх інших посадових осіб Сполучених Штатів...» (р. 2 ст. II). Якби у США державна влада здійснювалася через протистояння політичних сил, то у разі переважання в Сенаті (верхній палаті парламенту США — Конгресу) представників іншої, аніж та, до якої належить Президент, політичної партії, останній не зміг би призначити жодного міністра, посла чи федерального суддю на власний розсуд. А в разі переважання у Конгресі представників партії Президента він став би одноособовим правителем у державі за безправної парламентської опозиції. Однак нічого подібного в країні не відбувається, бо за конституційним звичаєм Сенат, надаючи Президентові згоду на призначення тієї чи тієї посадової особи, керується не партійною належністю кандидата, а передусім його професійними та моральними якостями. Повага до парламентської опозиції також: є неписаним правилом американського конституціоналізму. Запозичувати за рубежем, отже, потрібно не тільки досвід конституційної правотворчості, а й демократичну політичну культуру, без якої жодна конституція не допоможе.

■ і

 

Законодавчі акти та рекомендована література

1. Акт проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 року // Відомості Верховної Ради України. — 1991. — № 38. - ст. 502.

2. Давид Р. Основные правовые системы современности / Пер. с франц. В. А. Туманова. — М., 1988.

3. Декларація про державний суверенітет України від 16 липня 1990 року // Відомості Верховної Ради Української РСР. — 1990. - №31. - ст. 429.

4. Закон України «Про внесення змін до Конституції України» від 8 грудня 2004 року // Відомості Верховної Ради України. — 2005. - № 2. - ст. 44.

5. История буржуазного конституционализма XIX в. / Ред. кол.: В. С. Нерсесянц (отв. ред.) и др. — М., 1986.

6. Коментар до Конституції України: Науково-популярне видання. - К., 1996.

7. Конституційний Договір між Верховною Радою України та Президентом України «Про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України» від 8 червня 1995 року // Відомості Верховної Ради України. — 1995. — № 18. — ст. 133.

8. Конституційні акти України. 1917-1920. — К., 1992.

9. Конституція України. Прийнята на п'ятій сесії Верховної Ради України 2-го скликання 28 червня 1996 року // Відомості Верховної Ради України. — 1996. — № ЗО. — ст. 141 (до всіх глав).

10. Корж А. А., Негодченко А. В . Теория разделения властей в истории развития конституционализма. — Днепропетровск, 1995.

11. Лисенков С. Л. Конституція України: Матеріали до вивчення. - К., 1997.

12. Малишко М.І. Конституції зарубіжних країн та України. — К., 1999.

13. Мироненко О. М . Історія Конституції України. — К., 1997.

14. Медведчук В. В . Конституційний процес в Україні і організація державної влади та місцевого самоврядування. — К., 1996.

15. Мучник А. Г. Комментарий к Конституции Украины. — К., 2000.

16. Правові системи сучасності / За ред. В. С. Журавського. — К., 2003.

17. Правовые системы стран мира: Энциклопедический справочник / Отв. ред. А. Я. Сухарев. — М., 2000.

18. Проблеми реалізації Конституції України: теорія і практика /Відп. ред. В. Ф. Погорілко. — К., 2003.

19. Речицький В . Конституція як форма опанування владою. —Харків, 1994.

20. Решетников Ф. М. Правовые системы стран мира: Справочник. — М., 1993.

21. Сіган Бернард Г . Створення конституції для народу чи республіки, які здобули свободу. — К., 1993.

22. Слюсаренко А. Г, Томенко М. В. Історія української Конституції. - К., 1993.

23. Стецюк П. Б. Основи теорії конституції та конституціоналізму.4.1: Посібник для студентів. — Львів, 2003.

24. Шайо А. Самоограничение власти (Краткий курс конституционализма) / Пер. с венгерского. — М., 2001.

 

 

⇐ Предыдущая14151617181920212223Следующая ⇒

Поделиться: