Загальн і ознаки і принципи Української держави

Головним інституціональним суб'єктом конституційно-правових відносин є держава. Конституції закріплюють передусім найважливіші принципи організації держави як цілого. Водночас предметом конституційно-правового регулювання виступають різні аспекти функціонування державної влади, що знаходять своє закріплення у принципах демократичної, правової і соціальної держави.

У найзагальнішому значенні держава  — це суверенне політико-територіальне утворення . Коли йдеться про державу взагалі, то мається на увазі передусім певна відокремлена територія, на якій проживає політично, тобто з допомогою публічної влади, організоване населення (народ). Політична організованість народу в межах визначеної території має незалежний від інших політико-територіальних утворень характер. Відповідно, трьома основними складовими і ознаками держави є територія, народ і незалежна (суверенна) політична влада . Такі ознаки Української держави як конституційні принципи закріплено в перших статтях Конституції України: «Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава» (ст. 1); «Суверенітет України поширюється на всю її територію. Територія України в межах існуючого кордону є цілісною і недоторканною» (ч. 1, 3 ст. 2). Про Український народ як про громадян України всіх національностей йдеться у преамбулі Конституції України — від його імені Верховна Рада України прийняла Конституцію.

У наведених статтях Конституції йдеться про державний суве ренітет , як про верховенство влади держави на її території та незалежність держави у зовнішніх зносинах. Державний суверенітет означає, що влада держави стоїть над усіма іншими конкретними формами і виявами влади на відповідній території. Він втілюється у повноваженнях державних органів і посадових осіб та у підлеглості їм усього населення території держави. Незалежність держави у зовнішніх зносинах — це її не підпорядкованість владі інших держав, будь якій зовнішній владі.

Захист суверенітету і територіальної цілісності є найважливішою функцією держави (інакше вона не зможе існувати), яка покладається на її збройні сили. Відповідні положення містяться в Конституції України: «Захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки є найважливішими функціями держави, справою всього Українського народу. Оборона України, захист її суверенітету, територіальної цілісності і недоторканності покладаються на Збройні Сили України (ч. 1, 2 ст. 17).

На захист суверенітету України, забезпечення її національних інтересів і безпеки спрямована зовнішньополітична діяльність Української держави, що знайшло відображення в статті 18 Конституції України: «Зовнішньополітична діяльність України спрямована на забезпечення її національних інтересів і безпеки шляхом підтримання мирного і взаємовигідного співробітництва з членами міжнародного співтовариства за загальновизнаними принципами і нормами міжнародного права».

Наступними загальними ознаками держави, що закріплюються конституційними принципами, є форма державного правління і форма державного устрою. Конституція України закріплює, відповідно, принципи республіканізму й унітаризму. Принцип республіканізму означає, що «Україна є республікою» (ч. 1 ст. 5). Республіка (лат. respublica — суспільна, всенародна справа, від res — справа і риЬ licus — суспільний, всенародний) — це така форма державного правління, за якої суверенне право на владу належить народу, а вищі органи державної влади або обираються народом (громадянами), або формуються загальнонаціональною представницькою установою (парламентом).

Встановлення у загальній формі в частині 1 статті 5 Конституції республіканського правління конкретизується у частині 2 цієї статті через закріплення принципу народного суверенітету, який означає визнання народу єдиним джерелом і верховним носієм влади в державі: «Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ». Визнання народу єдиним джерелом влади в державі означає, що всі повноваження органів публічної влади — як органів державної влади, так і органів місцевого самоврядування, йдуть від народу. Верховенство влади народу полягає в тому, що ця влада є найвищою в державі і стоїть над владою всіх державних органів, які за демократії безпосередньо або опосередковано формуються шляхом волевиявлення народу. Важливою складовою народного суверенітету, за Конституцією України, є виключне право народу визначати і змінювати конституційний лад в Україні: «Право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові і не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами. Ніхто не може узурпувати державну владу» (ч. 2, 3 ст. 5).

Закріплення в Конституції водночас принципів державного і народного суверенітету не означає встановлення в Україні двовладдя. Суверенітет народу вищий суверенітету держави, зв'язок між народним і державним суверенітетом полягає в тому, що народ, як єдине джерело влади, делегує владні повноваження державі, яка здійснює владу через свої органи.

Конституційний принцип унітаризму (від лат. и nitas — єдність) означає, що «Україна є унітарною державою» (ч. 2 ст. 2). Найважливішою ознакою України як унітарної держави виступає те, що її територія є єдиною — складається з адміністративних одиниць, а не з державних утворень, наділених юридичною і певною політичною самостійністю, як територія федеративної держави. Докладно про це мова йтиме у главі про територіальний устрій України.

Загальними ознаками Української держави, закріпленими в її Конституції, є також державна мова, державні символи і столиця держави. Державною є мова, яка визначається в законодавчому порядку і використовується в законодавстві, судочинстві, офіційному діловодстві, навчанні, державних засобах масової інформації тощо. Конституцією України встановлено, що «Державною мовою в Україні є українська мова» (ч. 1 ст. 10).

Законодавство деяких країн визначає державну мову як офіційну мову. У країнах з поліетнічним складом населення як державні (офіційні) можуть використовуватися кілька мов (наприклад, у Бельгії, Індії, Канаді, Швейцарії).У деяких країнах із поліетнічним складом населення законодавство розрізняє державну мову та офіційну мову. Остання використовується поряд із державною в місцях компактного розселення національних меншин. Україна є поліетнічною але однонаціональною (мононаціональною) за  складом населення країною. У ній проживають представники багатьох національностей, але є тільки одна нація в етнічному її розумінні — українська. Ця нація є титульною — від її назви походить назва держави. Відповідно, мова української нації є і має бути єдиною державною мовою в Україні. Для уведення в Україні російської мови як другої державної чи офіційної, на чому наполягають деякі політичні сили, немає об'єктивних підстав — через однонаціональний склад населення країни і відсутність місця компактного розселення етнічної російської меншини.

Державні символи — це встановлені конституцією або спеціальним законом офіційні відмітні знаки конкретної держави, що втілюють її суверенітет і виражають національні ідеї політичного чи історичного змісту. Найважливішими державними символами є державний прапор, державний герб і державний гімн. До державних символів належать також; державні кольори (кольори державного прапора), штандарт (прапор) глави держави, державна печатка і девіз держави. Згідно зі статтею 20 Конституції України державними символами України є Державний Прапор України, Державний Герб України і Державний Гімн України.

Державним Прапором України є стяг із двох рівновеликих горизонтальних смуг синього і жовтого кольорів.

Великий Державний Герб України встановлюється з урахуванням малого Державного Герба України та герба Війська Запорізького законом, що приймається не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України (поки що такий закон не прийнято).

Головним елементом великого Державного Герба України виступає Знак Княжої Держави Володимира Великого (тризуб), який є малим Державним Гербом України.

Державним Гімном України, згідно з Конституцією, є «національний гімн на музику М. Вербицького із словами, затвердженими законом, що приймається не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України» (ч. 5 ст. 20).Словами Державного Гімну України, відповідно до Закону України«Про Державний Гімн України» від 6 березня 2003 року, є слова першого куплету та приспіву твору П. Чубинського в такій редакції:

«Ще не вмерла України і слава, і воля,

Ще нам, браття молодії, усміхнеться доля.

Згинуть наші воріженьки, як роса на сонці.

Запануєм і ми, браття, у своїй сторонці,

Приспів:

Душу й тіло ми положим за нашу свободу,

І покажем, що ми, браття, козацького роду».

Опис державних символів України та порядок їх використання встановлюються законом, що приймається не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України.

Столиця — це головне місто, адміністративно-політичний центр держави або державного утворення у складі федеративної держави. Столиця зазвичай є місцем розташування вищих органів державної влади, центральних установ і відомств. У багатьох країнах місце розташування столиці вказано безпосередньо в тексті конституції. Нерідко столиця виокремлюється в самостійну адміністративну одиницю з особливим статусом, визначеним спеціальним законом. Конституція України встановила, що столицею України є місто Київ (ч. 7 ст. 20). Як столиця України місто Київ має спеціальний статус, який визначається Законом України «Про столицю України — місто-герой Київ» від 15 січня 1999 року.

 

Демократична держава

 

У буквальному розумінні демократія (гр. demokratia, від demos — народ і kratos — влада) означає «народовладдя».У цьому полягає сутність демократії. Поняття демократії в суспільних науках визначається по-різному. У науці конституційного права в основі визначень демократії лежить ідея народного суверенітету. Відповідно до неї демократія може бути визначена як спосіб ор ганізації державної влади, що грунтується на визнанні народу єдиним джерелом влади та його реальній участі у її здійсненні. Для демократії недостатньо конституційного проголошення народу єдиним джерелом влади в державі, необхідні такі конституційно-правові механізми, які б забезпечували його реальну участь у її здійсненні. У створенні таких механізмів важливу роль відіграє конституційне закріплення принципів демократичної держави (демократії).

Вихідним конституційним принципом демократії є принцип народного суверенітету, який означає визнання народу єдиним джерелом і верховним носієм влади в державі.

Народ як верховний носій влади в державі реалізує владу як безпосередньо — через референдум, вибори та інші форми прямої демократії, так і через своїх представників в органах влади. Тому наступними конституційними принципами демократії є прин цип безпосереднього народовладдя (безпосередньої демократії) і принцип народного представництва (представницької демократії), який означає, що народ делегує владні повноваження своїм представникам в органах влади. Делегування народом владних повноважень своїм представникам здійснюється через їх обрання до представницьких органів державної влади, органів місцевого самоврядування та на виборні посади. Відповідно, принцип вибор ності є ще одним принципом демократії. Ці принципи безпосередньо закріплено в тексті Конституції України: «Народ здійснює владу.безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування» (ч. 2 ст. 5); «Народне волевиявлення здійснюється через вибори, референдум та інші форми безпосередньої демократії» (ст. 69).

Після прийняття нової Конституції в українській науковій і навчальній юридичній літературі про народний суверенітет нерідко йдеться як про «повновладдя народу», що видається не зовсім коректним. У Конституції України мова йде саме про народний суверенітет, який означає, що народ є єдиним джерелом і верховним носієм влади, а не про повновладдя народу. Використання терміну «повновладдя народу» може створювати ілюзію, що народ здійснює владу на усіх рівнях й усіх формах, що далеко не так.

Проголошуваний в конституціях принцип народного суверенітету є передусім теоретико-правовою конструкцією, яка дозволяє логічно вибудувати в конституції систему влади, але сама по собі не є ні необхідною умовою, ні гарантією народовладдя (демократії), а тим більше — повновладдя народу. Про це наочно свідчить хоча б те, що в деяких країнах (Велика Британія та інші англомовні країни з парламентарною формою державного правління, що сприйняли основні ідеї британського конституціоналізму, — Австралія, Канада, Нова Зеландія тощо) згідно з їхніми конституційними актами організація державної влади грунтується на принципі верховенства парламенту, а не народного суверенітету (верховенства народу), що не заважає їм бути демократичними. З іншого боку, проголошення принципу народного суверенітету в конституціях багатьох держав, що розвиваються, чи колишніх радянських республік само по собі не зробило їх демократичними.

Одним з найважливіших конституційних принципів демократії є принцип поділу державної влади. Поділ влади — це система організації і функціонування державної влади, в якій функціїзаконодавчої, виконавчої і судової влади здійснюються різни ми державними органами. Як уже зазначалось, ідея поділу влади як самостійне вчення була обгрунтована в середині XVIII ст. ІП.-Л. Монтеск'є. Основна мета поділу влади полягає в тому, щоб уникнути зосередження влади в одних руках і зловживання владою. Необхідно, щоб органи законодавчої, виконавчої і судової гілок влади могли взаємно стримувати один одного. Жодна гілка влади не може мати ні формального, ні фактичного верховенства над іншими.

Поділ влади, що характеризується формальною ізольованістю кожної з гілок влади і відсутністю між ними тісних функціональних відносин, визначається як жорсткий. Найповніше він виявляється у президентській республіці. За парламентарних форм правління — в парламентарній монархії і парламентарній республіці, що грунтуються на принципі формального верховенства парламенту в системі організації державної влади, поділ влади є гнучким — він передбачає тісну взаємодію законодавчої і виконавчої гілок влади. Уряд формується парламентом і через парламентську більшість, на яку він спирається, впливає на парламент. Поділ влади функціонально відбувається всередині парламенту — між урядовою парламентською більшістю та опозицією.

Відокремленість судової гілки в системі поділу влади виявляється передусім у принципі самостійності судів і незалежності суддів і підпорядкуванні їх лише конституції і законам. Поділ влади є необхідною умовою демократичного функціонування державної влади і як принцип у тій чи тій формі закріплений в конституціях усіх демократичних держав. Комуністична політико-правова теорія заперечує поділ влади, протиставляючи йому принцип єдності влади, згідно з яким органами державної влади вважаються тільки представницькі органи, а інші органи держави виступають як органи державного управління, правосуддя, контролю, але не влади. На принципі єдності влади базується організація влади в соціалістичних країнах, де органами державної влади вважаються тільки представницькі органи типу рад. Реальна влада в таких органах належить комітетам комуністичної партії, фактично — їх керівникам. Концентрація влади в одних руках суперечить основам демократії і веде до зловживання владою, широкого застосування примусу і насильства в державному правлінні.

Принцип поділу влади закріплено в статті 6 Конституції України: «Державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову». У функціонуванні державної влади на основі принципу поділу влади важливе значення має збалансованість повноважень органів, що належать до різних гілок влади — глави держави, парламенту, уряду, вищих судів, яка забезпечується сукупністю їх повноважень, що отримала назву системи стримувань і противаг. Система стримувань і противаг — це інтегрована сукупність повноважень гілок державної влади в системі поділу влади, яка дозволяє їм урівноважувати і обмежувати одна одну. Така система тією чи тією мірою притаманна всім формам державного правління, де є поділ влади, але найповніше вона виявляється за умов жорсткого поділу влади в президентській республіці.

Принцип поділу влади з системою стримувань і противаг уперше і найпослідовніше був запроваджений Конституцією США 1787 року, згідно з якою три гілки влади не тільки розділені, а й контролюють одна одну. Діяльність Президента і Верховного Суду здійснюється на основі законів, прийнятих Конгресом. Президент наділений правом відкладального вето щодо законів, прийнятих Конгресом, яке останній може подолати кваліфікованою більшістю голосів. Верховний Суд наділений функцією конституційного контролю і може визнати неконституційними як закони, прийняті Конгресом, так і акти Президента, і тим самим скасувати їх дію. Президент призначає членів Верховного Суду «за порадою і за згодою Сенату». Він не має права розпустити Конгрес, але й останній не може відправити уряд в цілому чи окремого міністра у відставку. Призначення Президентом міністрів, як і членів Верховного Суду, також потребує згоди Сенату, але останній керується при цьому не політичною належністю кандидатів, а лише їх професійними та моральними якостями. Конгрес має право усунути Президента з посади, але не з політичних мотивів, а тільки у разі вчинення ним злочину (в порядку імпічменту). Різними є строки повноважень вищих органів державної влади, що має сприяти урізноманітненню їх політичного складу і наступності в державній політиці.

За парламентарних форм правління система стримувань і противаг має інший механізм дії. Найважливішими його елементами тут є політична відповідальність уряду перед парламентом, яка урівноважується правом уряду ініціювати розпуск парламенту главою держави. Важливе значення мають також контрасигнування актів глави держави главою уряду та/або відповідним міністром, формування органу судового конституційного контролю усіма трьома гілками державної влади.

Поділ влади є необхідною умовою демократичного здійснення державної влади, а досконала система стримувань і противаг — запорукою її стабільності та ефективності. І навпаки, незбалансованість повноважень гілок державної влади може призводити до авторитаризму виконавчої влади (зазвичай — глави держави) або безвідповідального мітингування в парламенті, породжувати протистояння глави держави і парламенту. Найвірогіднішим таке протистояння є за президентської і змішаної форм республіканського правління тоді, коли президент і парламентська більшість представляють опозиційні одна щодо одної партійно-політичні сили.

Упроваджений 1996року Конституцією У країни президентсько-парламентарний різновид змішаної республіканської форми державного правління характеризувався, швидше, жорстким, аніж гнучким, поділом влади зі зміщенням повноважень в системі поділу влади на користь Президента України, применшенням ролі Верховної Ради України і особливо Кабінету Міністрів України. Останній формувався Президентом України безвідносно до співвідношення партійно-політичних сил у Верховній Раді України, був підконтрольний і підзвітний Верховній Раді, але не міг впливати на неї через парламентську більшість, що значно послаблювало його становище. Перехід до парламентарно-президентського різновиду змішаної форми правління відповідно до внесених до Конституції України у грудні 2004 року змін, за якого Кабінет Міністрів України формується Верховною Радою України, спирається на парламентську більшість, тісно співпрацює з нею означає перехід до гнучкого поділу державної влади.

Поділ влади термінологічно і змістовно слід відрізняти від розподілу влади , який означає розосередження владних повноважень у межах окремих гілок влади між різними їх органами або повноважень одного виду між органами різних гілок влади. Так, повноваження зі здійснення виконавчої влади розподіляються між главою держави, урядом і місцевими органами виконавчої влади. Повноваження зі здійснення законодавчої влади розподіляються між парламентом, урядом і главою держави (останні наділяються правом законодавчої ініціативи, а глава держави — також повноваженням щодо підписання і оприлюднення законів). Судова влада покладається на всю сукупність судових органів від найнижчих до верховних.

З поділом і розподілом державної влади пов'язана її децентралізація, яка є однією з ознак демократичної держави. Ступінь децентралізації державної влади залежить передусім від форми державного устрою — у федеративних державах він зазвичай вищий, аніж: в унітарних. Децентралізація влади в суб'єктах федерації та унітарних державах визначається наявністю місцевого самоврядування на різних рівнях адміністративно-територіального поділу. Принцип децентралізації державної влади в конституціях зазвичай закріплюється як принцип визнання і гарантування місцевого самоврядування . Місцеве самоврядування гарантується статтею 7 Конституції України: «В Україні визнається і гарантується місцеве самоврядування». Докладно інститут місцевого самоврядування визначається в розділі XI «Місцеве самоврядування» Конституції.

Важливими конституційними принципами демократії є принципи рівності і свободи. В конституційному праві принцип рівно сті означає визнання того, що всі люди є рівними у правах від природи, а громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Конституція України проголошує рівність прав усіх людей: «Усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах» (ч. 1 ст. 21) і закріплює рівність конституційних прав і свобод громадян України: «Громадяни мають рівні права і свободи та є рівними перед законом» (ч. 1 ст. 24).

Конституційний принцип свободи торкається свободи особи. У широкому значенні свобода особи — це можливість діяти на власний розсуд. У конституційно-правовому значенні свобода особи — це суб'єктивна можливість людини і громадянина здійснювати чи не здійснювати конкретні дії, що ґрунтується на їх конституційних правах і свободах. Згідно з конституційно-правовими теоріями свободи, що стали розвиватися з ХУІІ-ХУШ ст., усі люди є вільними від народження. Свобода особи полягає в можливості робити все, що не завдає шкоди іншим людям. Вона не може бути абсолютною, а обмежується свободою інших людей. Держава встановлює певні вимоги, яким повинна відповідати діяльність кожної особи. Межі свободи держава визначає законом. У конституційних текстах принцип свободи закріплюється по-різному. В Конституції України крім проголошення усіх людей вільними цей принцип закріплено формулюванням: «Правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством» (ч. 1 ст. 19). У конституційній теорії принцип свободи розглядається як загальний принцип конституційного статусу особи і деталізується в конституційно закріплених правах і свободах людини і громадянина, до найважливіших з яких належать політичні свободи — свобода об'єднань, свобода слова, свобода зборів, мітингів, походів і демонстрацій тощо.

Ще одним конституційним принципом демократії є принцип політичної багатоманітності , або політичного плюралізму (від лат. р luralis — множинний), який означає багатоманітність політичних сил у суспільстві. Принцип політичного плюралізму визначається також; як принцип багатопартійності. Політичні партії, громадські організації, політичні рухи, відображаючи ті чи ті соціальні інтереси і сповідуючи певну ідеологію, відповідно до неї розробляють свої програми, стратегію і тактику політичних дій. Жодна організація не повинна представляти все суспільство, нав'язувати йому свою волю. Ніхто не може володіти монополією на істину, на єдино правильний шлях вирішення суспільних проблем. У конституціях принцип політичного плюралізму зазвичай закріплюється як свобода об'єднань (асоціацій) — право громадян на свободу об'єднання у політичні партії та громадські організації. У Конституції України принцип політичного плюралізму закріплено у загальній формі: «Суспільне життя в Україні грунтується на засадах політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності» (ч. 1 ст. 15), через гарантування державою свободи політичної діяльності: «Держава гарантує свободу політичної діяльності, не забороненої Конституцією і законами України» (ч. 4 ст. 15), проголошення права громадян на свободу об'єднання: «Громадяни України мають право на свободу об'єднання у політичні партії та громадські організації для здійснення і захисту своїх прав і свобод та задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів» (ч. 1 ст. 36).

Конституційний принцип мажоритаризму (від фр. majorite — більшість) означає правління за демократії більшості і передбачає, що політичні рішення, особливо ті, що мають суспільне значення, приймаються більшістю або з її згоди. Принцип мажоритаризму вимагає використання форм і процедур, які дають змогу виявити політичну більшість. Основними з них є представницьке правління та форми безпосередньої демократії — вибори, референдум тощо. Принцип мажоритаризму поширюється також; на прийняття рішень представницькими органами влади, передусім парламентом. Конституції і закони чітко визначають, яка саме більшість — проста, абсолютна чи кваліфікована необхідна для обрання на виборах або прийняття представницьким органом тих чи тих рішень. Безпосередньо в тексті Конституції України встановлено тільки вимоги щодо більшості у Верховній Раді України, необхідної для прийняття нею рішень. Залежно від виду рішень вона повинна становити більшість, дві третини або три четверті від конституційного складу Верховної Ради України. Вимоги щодо більшості, необхідної для обрання на виборах, встановлюються законами про вибори, а щодо більшості, необхідної для прийняття рішень іншими державними органами та органами місцевого самоврядування — законами про такі органи.

Правління більшості передбачає ще один принцип демократії — принцип права меншості, який означає дотримання та охорону інтересів меншості, що виокремилася в результаті виборів, референдуму чи в представницькому органі. Принцип права меншості закріплюється не у всіх конституціях, а в тих, де це зроблено, найчастіше йдеться про право на парламентську опозицію. У деяких країнах право на парламентську опозицію досить докладно регламентується законом про опозицію. Парламентська опозиція є одним із найважливіших інститутів демократії. Вона сприяє забезпеченню балансу сил у парламенті, системі державної влади, суспільстві в цілому. Взаємна конкуренція правлячої більшості та парламентської опозиції зменшує зростання небезпечної поляризації сил, що є в суспільстві і в парламенті. У Конституції України немає положень ні про право меншості, ні про парламентську опозицію. У зв'язку з переходом до парламентарно-президентської форми правління, формування Кабінету Міністрів України Верховною Радою України зростає роль парламентської опозиції та потреба у законодавчому врегулюванні її організації та діяльності.

 

Правова держава

Комплексною характеристикою демократичної держави є конституційний принцип правової держави, закріплений у загальному вигляді в першій статті Конституції України. Термін «правова держава» на перший погляд видається тавтологічним, оскільки будь-яка держава і без прикметника «правова» може вважатися правовою з огляду на наявність у ній законів, певної системи права. Однак у словосполученні «правова держава» слово «правова» має дещо інше значення, аніж; «законна», яке ґрунтується на тому, що не все законне є правовим, і не всяка держава з наявною в ній системою права є правовою.

Сенс ідеї правової держави, яка лежить в основі відповідної теорії, полягає в обґрунтуванні необхідності зв'язати державу правом, установити правові межі її влади і тим самим захистити громадян від можливого свавілля з боку держави, не допустити виродження її в тиранію. Правова держава характеризується низкою ознак, що стосуються організації державної влади, стану правової і судової систем, правового статусу особи, її взаємовідносин з державою та ін. До основних таких ознак, які називаються також; принципами і в тій чи тій формі закріплюються в конституціях, належать: народний суверенітет; верховенство права; законність; взаємна відповідальність держави і громадянина; поділ державної влади; незалежність суду; реальність прав і свобод особи; пріоритет норм міжнародного права над нормами національного законодавства та ін.

Правова держава — це правова форма організації й діяльності публічної влади та гі взаємовідносин з індивідами як суб'єктами права. Головною ознакою (принципом) правової держави є верховенство права, яке означає панування права в усіх сферах суспільних відносин, підпорядкування всіх громадян і держави правовим законам. Принцип верховенства права передбачає розмежування права і закону. Право є системою встановлених або санкціонованих державою загальнообов'язкових норм (правил поведінки), дотримання й виконання яких забезпечується шляхом переконання і державного примусу. Норми права мають об'єктивну основу у вигляді закономірностей розвитку суспільних відносин, традицій того чи того суспільства. Правові норми покликані бути втіленням справедливості і завжди вимагають визнання їх суспільством. Норми, які не вважаються справедливими і не визнаються суспільством, не є правовими і приречені на недотримання, врешті-решт, на скасування.

Законами в широкому розумінні є вся сукупність державно-владних настанов — законів, що приймаються парламентом, нормативно-правових актів глави держави, уряду, міністерств, рішень органу судового конституційного контролю тощо, незалежно від того, сприймаються вони громадянами як справедливі, чи ні. В ідеалі закон має відповідати вимогам права, тобто бути справедливим, гуманним, демократичним тощо. Однак він пов'язаний із  волею законодавця і може не відповідати суспільним відносинам, що об'єктивно склалися, і вимогам права.

Розрізнення права й закону дає можливість розмежувати та протиставити право як справедливість і свавілля правлячих верств, зведене в ранг закону. Ототожнення закону і права, навпаки, призводить до того, що за право видається будь-яка нормотворча діяльність державних органів, тоді як вони можуть приймати закони в інтересах вузьких суспільних груп, а не всього суспільства, порушувати невід'ємні права особи за збереження видимості законності. На законах, їх суворому дотриманні можуть ґрунтуватися й диктаторські режими, проте такі закони не є правовими, а відповідна держава — правовою.

Історії відомі численні випадки запровадження і неухильного дотримання в державі жорстоких законів, проте такі закони і держави аж ніяк не можна віднести до правових. Це, наприклад, закони Драконта — архонта (вищої посадової особи) Афін, який при кодифікації афінського звичаєвого права 621 року до нової ери увів кримінальні закони, що відрізнялися крайньою жорстокістю: до смертної кари засуджувалися не тільки за крадіжку, підпал чи навмисне вбивство, а й за незначні проступки (звідси пішли вислови «драконівські закони», «драконівські заходи»). «Криваві закони», що видавалися в Англії в кінці ХУ-ХУІ ст. Тюдорами, вводили жорстокі покарання для осіб, звинувачених у бродяжництві і жебрацтві (фактично — для селян, зігнаних із землі в результаті огороджування): їх били батогами, клеймували, віддавали в рабство (тимчасово, в разі втечі — довічно, спійманих втретє страчували). Аналогічні закони діяли також; в інших країнах, що стали на шлях капіталістичного розвитку в ХУІ-ХУПІ ст. (Нідерланди, Франція). В СРСР сумнозвісний сталінський «закон про п'ять колосків» передбачав тюремне ув'язнення фактично за збирання після жнив на стерні колосків.

Головним принципом правової держави, отже, є принцип верховенства права (або правового закону), а не закону. І не тому, що закони є тільки одним із видів нормативно-правових актів, які складають систему права, а тому, що не всякий закон, взагалі нормативно-правовий акт, є правовим, тобто відповідає вимогам права як синоніму справедливості. В Конституції України закріплено саме принцип верховенства права, а не закону: «В Україні визнається і діє принцип верховенства права» (ч. 1 ст. 8).

Розрізнення права й закону і визнання пріоритету права над законом має значення передусім у контексті теорії правової держави і зовсім не означає нігілістичного ставлення ні до закону взагалі, ні до конкретних законів, не дає підстав для того, щоб тлумачити і дотримуватися їх на власний розсуд. Незалежно від оцінки чинного конкретного закону під кутом зору його справедливості він підлягає неухильному дотриманню і виконанню всіма суб'єктами права. У цьому полягає ще один принцип правової держави — принцип законності. В Конституції України принцип законності закріплено через встановлення обов'язку особи додержуватися Конституції та законів України: «Кожен зобов'язаний неухильно додержуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей» (ч. 1 ст. 68) та обов'язок органів влади і посадових осіб діяти тільки на основі закону: «Органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України» (ч. 2 ст. 6); «Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язати діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України» (ч. 2 ст. 19).

Ще однією з основних ознак правової держави є реальність конституційно проголошених прав і свобод особи як людини і громадянина. Реальність прав і свобод залежить від рівня економічного і соціального розвитку суспільства, демократії, політичної і правової культури населення, ступеня незалежності судової влади та інших чинників, найважливішими з яких є юридичні гарантії прав і свобод, що ними є норми й принципи матеріального і процесуального права, які закріплюються в Конституції України, конкретизуються в поточному законодавстві і реалізуються в судовій практиці.

 

Соціальна держава

Принцип соціальної держави закріплено в першій статті Конституції України як один з основних принципів Української держави поряд з принципами суверенної, незалежної, демократичної і правової держави. У законодавстві України немає визначення соціальної держави. У науковій літературі соціальна держава трактується по-різному. Не претендуючи на повноту визначення, можна сказати, що соціальною є така держава, яка проводить соціальну політику, спрямовану на забезпечення прав і свобод людини, досягнення високого рівня добробуту всіхверств населення . Альтернативою соціальної держави є ліберальна держава, що ґрунтується на ліберальному вченні, головною ідеєю якого є ідея індивідуальної свободи. Абсолютизація класичним лібералізмом ідеї індивідуальної свободи та пов'язаних із нею ідей вільної конкуренції і невтручання держави в економічні процеси призводила до поляризації суспільства — розшарування його на небагатьох багатих і дуже багатих людей і масу бідних. Поляризація суспільства породжувала соціальне невдоволення і протистояння, акції масового протесту, соціальні революції. В ліберальній державі наголос робиться на політичних правах і свободах людини за недооцінки її соціально-економічних прав.

У соціальній державі політичні права людини доповнюються соціально-економічними і соціальними правами — на працю, її справедливу оплату, відпочинок, соціальний захист, охорону здоров'я і медичну допомогу, житло тощо. Такі права передбачають надання всім членам суспільства певного мінімуму матеріальних і соціальних благ. Держава активно втручається в економічні процеси і соціальні відносини, за допомогою податків і різних соціальних виплат перерозподіляє через бюджет значну частину національного доходу на користь менш забезпечених верств населення.

Основними напрямами соціальної політики соціальної держави є: забезпечення зайнятості населення; захист прав рядових найманих працівників на підприємствах; створення розвиненої системи охорони здоров'я і соціального забезпечення; матеріальна підтримка мало імущих, сім'ї, материнства і дитинства; зведення і до мінімуму невиправданих соціальних відмінностей і досягнення '• високого рівня добробуту всіх верств населення. Така соціальна політика є найхарактернішою для соціал-демократичних партій, які в повоєнні роки протягом тривалого часу перебували при владі в деяких західноєвропейських країнах, зокрема у ФРН та Швеції. Створена ними чи під їхнім впливом, а також під впливом незаперечних соціальних досягнень Радянського Союзу та інших соціалістичних країн, державність стала характеризуватися як «держава загального благоденства» або «соціальна держава».

Принцип соціальної держави вперше був закріплений в Основному Законі ФРН 1949 року і у подальшому став принципом основних законів деяких інших держав, зокрема тих, що утворилися на території колишнього Радянського Союзу, у тому числі України. Найповніше принцип соціальної держави реалізується через конституційне закріплення і гарантування соціально-економічних та соціальних прав і свобод людини і громадянина та відповідних обов'язків держави.

Соціальна держава, отже, — це держава загального добробуту. Слід мати на увазі, що високий рівень соціальної захищеності людини в такій державі може мати і негативні наслідки. До них належать, зокрема, поширення серед деяких верств населення країни настроїв соціального споживацтва і небажання працювати. Отримуючи допомогу з безробіття, яка дозволяє безбідно існувати, безробітні не прагнуть влаштовуватися на роботу. Незаміжні жінки народжують дітей, щоб жити за рахунок виплачуваної на них державою допомоги. Ще не старі і працездатні люди, досягши пенсійного віку, перестають працювати. Значні соціальні витрати держави важким тягарем лягають на її бюджет і у вигляді податків — на виробництво, що стримує його розвиток, погіршує становище тих, хто працює, спричиняє відплив капіталу за кордон, де дешевша робоча сила і менші податки на виробництво. Щонайменші спроби політичних сил, які перебувають при владі, скоротити соціальні витрати держави — обмежити, наприклад, строк виплати допомоги з безробіття чи підвищити пенсійний вік, наштовхуються на рішучий спротив профспілок і населення. Роздавати блага, запроваджувати пільги легко, а відбирати чи скасовувати їх дуже важко.

Негативні наслідки реалізації принципу соціальної держави тією чи тією мірою притаманні багатьом західноєвропейським державам, незалежно від того, чи закріплено цей принцип в їхніх конституціях. Демократична влада, що формується шляхом волевиявлення народу, вже за своєю природою тяжіє до популізму (від лат. populus — народ), спрямованого на досягнення популярності в масах за допомогою загравання з ними, всіляких програм, обіцянок, демагогічних гасел тощо. З особливою наочністю це виявляється під час виборчих кампаній, коли кандидати до представницьких органів влади або на виборні посади обіцяють виборцям багато всіляких благ. Більшість із них так і залишаються обіцянками, а реалізація деяких обертається негативними наслідками для суспільства у вигляді інфляції, зростання податків, зрівнялівки в доходах, втрати мотивації до праці тощо. Як свідчить політичний досвід зарубіжних країн, який необхідно враховувати в Україні, умовами ефективної соціальної політики правлячих соціал-демократичних партій є наявність у них потужної опозиції з боку менш схильних до популізму консервативних партій та передування соціал-демократів і консерваторів при владі, як це відбувається, наприклад, у Великій Британії чи Німеччині.

Конституційне проголошення України демократичною, соціальною і правовою державою само по собі не означає, що вона вже є такою державою. Відповідні конституційні положення мають програмний характер — є орієнтирами політичного та соціального розвитку України.

⇐ Предыдущая15161718192021222324Следующая ⇒

Поделиться: