Конституційне регулювання економічних і соціальних відносин в Україні

 

Економічні відносини

Основний зміст економічного життя і суспільства становлять багатоманітні і економічні відносини — суспільні відносини, що складаються з приводу власності на засоби виробництва, у процесі самого виробництва, а також розподілу, обміну та споживання матеріальних благ. Суспільні відносини, пов'язані з розподілом і споживанням благ, належать переважно до соціальної сфери суспільного життя і водночас певною частиною є складовою економічних відносин. Регулювання Конституцією України економічних відносин полягає у закріпленні в ній таких принципів: багатоманітності форм власності; непорушності права приватної власності; соціальної функції власності; можливості користування природними та іншими об'єктами суспільної власності; свободи підприємницької діяльності; вільної конкуренції; соціальної орієнтованості економіки; захисту прав споживачів.

Принцип багатоманітності форм власності в Конституції України закріплено у загальному вигляді — в статті 15, де йдеться про те, що суспільне життя в Україні ґрунтується на засадах економічної багатоманітності, і через визнання таких форм власності: власність Українського народу (ст. 13), державна, комунальна і приватна власність (ст. 41). Згідно з Конституцією об'єктами права власності Українського народу є земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених Конституцією (ч. 1 ст. 13).

Право приватної власності та принцип його непорушності закріплено в статті 41 Конституції України: «Кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом... Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним» (ч. 1, 2, 4 ст. 41).

Приватна власність — це така форма власності, за якої власність перебуває у володінні окремих осіб або їх груп. Суб'єктами права приватної власності можуть бути фізичні та юридичні особи, а також держава, самоврядна місцева територіальна громада, громадське об'єднання — якщо вони є співвласниками якого-небудь приватного підприємства (наприклад, володіють пакетом його акцій). Характер власності визначається не стільки її суб'єктом, скільки правовим режимом. Приватна власність є подільною і перебуває в цивільному обігу, тоді як суспільна (публічна) власність є неподільною і зазвичай вилучена з цивільного обігу. Приватна власність може мати індивідуальний, сімейний, груповий і колективний характер. У разі групової власності обсяг прав окремих власників на спільне майно може бути рівним і нерівним, залежати, зокрема, від розміру частки, що виступає у формі паю, акцій тощо.

Конституція України не визначає статус колективної форми власності, під якою у попередньому основному законі розумілася, зокрема, власність політичних партій і громадських організацій. Натомість вона закріплює рівність усіх суб'єктів права власності перед законом, обов'язок держави забезпечувати захист прав усіх суб'єктів права власності: «Держава забезпечує захист прав усіх суб'єктів права власності і господарювання, соціальну спрямованість економіки. Усі суб'єкти права власності рівні перед законом» (ч. 4 ст. 13).

Проголошуючи землю об'єктом права власності Українського народу (ч. 1 ст. 13), Конституція України водночас закріплює право власності на землю за громадянами, юридичними особами та державою: «Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону» (ст. 14), Що може сприйматись як суперечність між; цими конституційними положеннями і потребує відповідного тлумачення уповноваженого Державного органу, яким є Конституційний Суд України.

Принцип непорушності права приватної власності, згідно з Конституцією, означає, що примусове відчуження об'єктів права приватної власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості. Примусове відчуження таких об'єктів з наступним повним відшкодуванням їх вартості допускається лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану. Конфіскація майна може бути застосована виключно за рішенням суду у випадках, обсязі та порядку, встановлених законом (ч. 5, 6 ст. 41).

Суб'єктами права державної та комунальної власності є, відповідно, держава і територіальна громада — спільність жителів окремого населеного пункту (села, селища, .ііста) або групи невеликих поселень. Безпосереднє управління державною і комунальною власністю здійснюється органами державної влади та органами місцевого самоврядування.

Принцип соціальної функції власності спрямований на узгодження інтересів приватних власників з об'єктивними потребами суспільного розвитку та інтересами всього суспільства і означає, що приватна власність не повинна використовуватися на шкоду людині, суспільству чи природі. Він закріплений у двох статтях Конституції України: «Власність зобов'язує. Власність не повинна використовуватися на шкоду людині і суспільству» (ч. З ст. 13); «Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі» (ч. 7 ст. 41) (очевидним є деяке дублювання положень цих статей).

В обох статтях закріплюється принцип можливості користу вання громадянами України об'єктами суспільної власності — права власності Українського народу і права державної та комунальної власності: «Кожний громадянин має право користуватися природними об'єктами права власності народу відповідно до закону» (ч. 2 ст. 13); «Громадяни для задоволення своїх потреб можуть користуватися об'єктами права державної та комунальної власності відповідно до закону» (ч. З ст. 41).

З принципу непорушності права приватної власності випливають конституційні принципи свободи підприємницької діяльності і вільної конкуренції. Принцип свободи підприємницької діяльності означає право людини вільно створювати (засновувати) підприємства, володіти засобами виробництва, самостійно займатися діяльністю з виробництва продукції, виконання робіт та надання послуг з метою одержання прибутку. До змісту цього принципу входять: реєстраційний порядок створення підприємства; самостійний вибір виду підприємницької діяльності; самостійний (з дотриманням трудового законодавства) найм і звільнення працівників; самостійне розпорядження прибутком підприємства.

Принцип вільної конкуренції передбачає, що держава забезпечує захист конкуренції у підприємницькій діяльності. Не допускаються приватні монополії, неправомірне обмеження конкуренції та недобросовісна конкуренція. Обидва принципи закріплено в статті 42 Конституції України: «Кожен має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом... Держава забезпечує захист конкуренції у підприємницькій діяльності. Не допускаються зловживання монопольним становищем на ринку, неправомірне обмеження конкуренції та недобросовісна конкуренція» (ч. 1, 3 ст. 42).

Закріплюючи принцип свободи підприємницької діяльності, Конституція України водночас встановлює певні обмеження на зайняття такою діяльністю депутатами, посадовими та службовими особами органів влади: «Підприємницька діяльність депутатів, посадових і службових осіб органів державної влади та органів місцевого самоврядування обмежується законом» (ч. 2 ст. 42). На деякі види економічної діяльності, наприклад, на виробництво зброї, вибухових чи отруйних речовин, алкоголю тощо, може встановлюватися державна монополія. Конституція України передбачає, що «Види і межі монополії визначаються законом» (ч. З ст. 42). Докладно відносини у сфері підприємництва регулюються, зокрема, Законом України «Про підприємництво» від 7 лютого 1991 року.

Економіка України як соціальної держави є соціально орієнтованою — економічний розвиток спрямовується передусім на задоволення матеріальних і соціальних потреб різних верств суспільства. Принцип соціальної орієнтованості економіки України закріплено в цитованій вище статті 13 Конституції: «Держава забезпечує захист прав усіх суб'єктів права власності і господарювання, соціальну спрямованість економіки» (ч. 4).

Ще одним принципом конституційного регулювання економічних відносин є принцип захисту прав споживачів. Згідно з Конституцією України він означає, що «Держава захищає права споживачів, здійснює контроль за якістю і безпечністю продукції  та усіх видів послуг і робіт, сприяє діяльності громадських організацій споживачів» (ч. 4 ст. 42). Це конституційне положення конкретизується в Законі України «Про внесення змін до Закону України «Про захист прав споживачів»» від 1 грудня 2005 року, який регулює відносини між: споживачами товарів, робіт і послуг та виробниками і продавцями товарів, виконавцями робіт і надавачами послуг різних форм власності, встановлює права споживачів, а також визначає механізм їх захисту та основи реалізації державної політики у сфері захисту прав споживачів.

 

Соціальні відносини

Виокремити конституційні положення про соціальні відносини досить складно. Передусім через багатозначність самого терміну «соціальний» (лат. socialis — суспільний), який використовується у трьох основних значеннях. По-перше, тобто для позначення всього того, що стосується суспільства, на відміну від природного. По-друге, для позначення всього того в суспільстві, що безпосередньо стосується людей, на відміну від того, що стосується економіки, політики і культури. У цьому значенні говорять про соціальну сферу, поряд з якою виокремлюють сфери економіки, політики і культури, про соціальну державу, соціально орієнтовану економіку, соціальний захист тощо. По-третє, для позначення особливого виду суспільних відносин — соціальних відносин, які є об'єктом конституційно-правового регулювання.

Соціальні відносини — це відносини між історично й об'єктивно сформованими спільнотами людей. Від інших видів суспільних відносин соціальні відносини відрізняються двома найважливішими особливостями. Першою з них є те, що вони виокремлюються на основі їх суб'єктів. Якщо економічні, політичні і культурні відносини виокремлюються на основі їх об'єктів, тобто того, з приводу чого вони складаються (такими об'єктами є, відповідно, власність на засоби виробництва, виробництво, розподіл, обмін і споживання матеріальних благ, політична влада і культурні цінності), то основою виокремлення соціальних відносин є їх суб'єкти, тобто ті спільноти людей, між: якими вони складаються.

Друга особливість соціальних відносин полягає в тому, що їх суб'єктами є не всі спільноти людей, а лише ті, що сформувалися об'єктивно в процесі історичного розвитку. Є п'ять основних груп таких спільнот: соціально-класові (суспільні класи, внутрішньокласові та міжкласові соціальні верстви і групи); соціально-етнічні (племена, народності, нації); соціально-демографічні (сім'я, чоловіки, жінки, діти, молодь, особи середнього і старшого віку); соціально-професійні (робітники, селяни, підприємці, службовці, спеціалісти); соціально-територіальні (населення окремих адміністративно-територіальних одиниць — сіл, селищ, міст, районів, областей тощо). Такі спільноти сформувалися об'єктивно, їх ніхто спеціально не створював, на відміну від об'єднань людей — політичних партій, громадських організацій, економічних товариств тощо, утворення яких є результатом свідомої цілеспрямованої діяльності людей. Суб'єктом соціальних відносин є також людина, яка у науці і праві розглядається не як індивід — конкретна людина, а як представник соціальних спільнот, тобто, як особа певної національності, статі, віку, професії тощо.

Історично й об'єктивно сформовані спільноти людей (соціальні спільноти) є соціальними суб'єктами конституційно-правових відносин, якщо ці відносини стосуються предмета конституційного права, тобто складаються з приводу засад організації суспільного життя, організації і функціонування державної влади, основ взаємовідносин держави та особи. У багатьох конституціях йдеться про націю як суб'єкт державотворення, право етнічних спільнот на національно-державну автономію, право етнічних меншин на національно-культурну автономію, права жінок, дітей, захист інтересів престарілих тощо. Конституційні засади соціальних відносин мають соціально-економічний або соціально-політичний характер, залежно від тяжіння цих відносин до економічних чи політичних відносин.

Найважливішим соціальним принципом Конституції України є принцип гуманізму . Гуманізм (від лат. humanus — людський, людяний) — це визнання цінності людини як особистості, її права на вільний розвиток і вияв своїх здібностей, сприйняття блага людини як критерію оцінки суспільних відносин. Принцип гуманізму є визначальним щодо спрямованості діяльності Української держави. Він закріплений в Конституції України безпосередньо і конкретизований через докладний перелік прав і свобод людини зі встановленням обов'язку держави щодо їх забезпечення: «Людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності  держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави» (ст. 3).

Суспільні класи (робітничий клас, селянство) є суб'єктами конституційно-правових відносин в соціалістичних і деяких інших країнах. В Україні вони не визнаються суб'єктами конституційного права. В Конституції України йдеться про такі соціальні спільноти, як українська нація, корінні народи і національні меншини. Політика держави спрямована на їх всебічний розвиток: «Держава сприяє консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України» (ст. 11). Для розкриття основних напрямів етнополітики Української держави потрібно з'ясувати особливості різних етнічних спільнот.

Нація (лат. па ti о — рід, плем'я, народ) у науці і праві розглядається як етнічна і як державно-політична спільнота. Нація як етнічне утворення — це історично сформована мовна, територіальна, економічна і культурна спільнота людей. Нація як державно-політична спільнота — це сукупність усіх громадян держави незалежно від їх етнічної належності. Відповідно, українська нація як етнічна спільнота — це всі етнічні українці. Українська нація як державно-політична спільнота — це громадяни України усіх національностей. У своїй сукупності вони становлять Український народ. У преамбулі Конституції України Український народ визначається саме як громадяни України всіх національностей.

Вирішальною умовою становлення нації як державно-політичної спільноти (політичної нації) є наявність національної державності. Відсутність протягом тривалого історичного часу незалежної української державності стримувала формування української політичної нації. Сприятливі умови для формування такої нації з'явилися в сучасній незалежній Українській державі. Це історично тривалий процес, який передбачає, що всі громадяни України, незалежно від їх походження та етнічної належності, сприйматимуть Україну як свою власну державу і дбатимуть про неї. Держава всіляко сприяє консолідації та розвиткові української нації, що й зазначено в її Конституції.

Національна меншина — це сукупність осіб однієї національної (етнічної) належності, які проживають в одній державі за межами їхньої національної держави. Національна меншина є не окремою етнічною спільнотою, а тією частиною певної нації або народності, яка проживає за межами територіально-політичного утворення цієї нації чи народності. В Україні національними меншинами є етнічні росіяни, білоруси, євреї, молдовани, поляки та інші національні групи. Оскільки такі групи зазвичай є менш чисельними, ніж корінна нація в даній державі, їх називають національними меншинами. Наявність національних меншин об'єктивно породжує необхідність захисту їхніх прав, зокрема щодо збереження самобутності, вільного розвитку мови, культури тощо, що знайшло своє відображення в Конституції України.

Правовий статус національних меншин в Україні докладно регулюється Законом України «Про національні меншини в Україні» від 25 червня 1992 року. Згідно із законом «до національних меншин належать групи громадян України, які не є українцями за національністю, виявляють почуття національного самоусвідомлення та спільності між; собою» (ст. 3).

Національними меншинами є також етнічні українці в інших державах. В Конституції України є спеціальна стаття, якою Українська держава взяла на себе обов'язок сприяти задоволенню національно-культурних і мовних потреб таких українців: «Україна дбає про задоволення національно-культурних і мовних потреб українців, які проживають за межами держави» (ст. 12).

Під корінними народами зазвичай розуміють етнічні групи, що проживали на своїх землях до приходу туди переселенців з інших регіонів. Корінні народи живуть у всіх частинах земної кулі. Це, наприклад, індіанці в Америці (Північній і Південній), ескімоси та алеути у Приполяр'ї, евенки — на Далекому Сході, саамі — у Скандинавії, маорі — у Новій Зеландії, аборигени — в Австралії тощо. В Україні до корінних народів можна віднести кримських татар, кримчаків, караїмів, деякі інші етнічні групи. Корінні народи, як і національні меншини, є об'єктом піклування держави щодо збереження їх самобутності, розвитку мови, культури тощо. Новітня тенденція у трактуванні корінних народів у науці і міжнародному праві полягає в тому, що корінним вважається тільки народ, який веде традиційний або аборигенний спосіб життя.

Із соціально-демографічних спільнот особлива увага в Конституції України приділяється сім'ї, жінкам і дітям. Закріплюючи принцип рівності конституційних прав і свобод громадян, Конституція доповнює його принципом рівності прав жінки і чоловіка , встановлює додаткові гарантії щодо с убезпечення  реальної рівності прав жінки і чоловіка з урахуванням особливої соціальної ролі жінки: «Рівність прав жінки і чоловіка забезпечується: наданням жінкам рівних з чоловіками можливостей у громадсько-політичній і культурній діяльності, у здобутті освіти і професійній підготовці, у праці та винагороді за неї; спеціальними заходами щодо охорони праці і здоров'я жінок, встановленням пенсійних пільг; створенням умов, які дають жінкам можливість поєднувати працю з материнством; правовим захистом, матеріальною і моральною підтримкою материнства і дитинства, включаючи надання оплачуваних відпусток та інших пільг вагітним жінкам і матерям» (ч. З ст. 24).

Для Конституції України, як і для основних законів інших держав, характерним є закріплення принципу захисту сім'ї і шлюбу державою. Закріплюючи цей принцип, Конституція, зокрема, встановлює рівність прав та обов'язків жінки і чоловіка у шлюбі та сім'ї: «Шлюб ґрунтується на вільній згоді жінки і чоловіка. Кожен із подружжя має рівні права і обов'язки у шлюбі та сім'ї» (ч. 1 ст. 51).

Ще одним конституційним принципом, що стосується соціально-демографічних спільнот, є принцип захисту прав ди тини, охорони дитинства. Особливість конституційно-правового статусу дитини полягає в тому, що діти не можуть користуватися усіма правами повнолітніх і водночас мають бути наділені специфічними правами, пов'язаними з їхнім віком. Це зумовлює необхідність встановлення спеціальних правових норм щодо захисту дітей. До найбільш поширених прав дитини та засобів їх захисту, тією чи тією мірою закріплених у конституціях, належать: пріоритетність прав дитини над правами дорослого; право на життя, ім'я і набуття громадянства; рівноправність усіх дітей, незалежно від будь-яких обставин, у тому числі від того, народжені вони у шлюбі чи поза ним; обов'язок батьків утримувати дітей до їх повноліття; спільна й однакова відповідальність батьків за виховання й розвиток дитини; право на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку; право на захист від будь-якого насильства та експлуатації; утримання та виховання дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, покладається на державу. Основні права дитини та засоби їх захисту закріплено в статтях 51 і 52 Конституції України: «Батьки зобов'язані утримувати дітей до їх повноліття... Сім'я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою» (ч. 2, 3 ст. 51); «Діти рівні у своїх правах незалежно від походження, а також; від того, народжені вони у шлюбі чи поза ним. Будь-яке насильство над дитиною та її експлуатація переслідуються за законом. Утримання та виховання дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, покладається на державу. Держава заохочує і підтримує благодійницьку діяльність щодо дітей» (ст. 52).

Закріплюючи права дітей, Конституція України водночас покладає на них обов'язок піклуватися про непрацездатних батьків: «Повнолітні діти зобов'язані піклуватися про своїх непрацездатних батьків» (ч. 2 ст. 51).

Конституція України містить також; положення щодо захисту громадян у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом (ч. 1 ст. 46). Такі положення складають зміст ще одного конституційного принципу — принципу соціального захисту.

Про соціально-професійні спільноти — робітників, селян, підприємців, службовців, спеціалістів безпосередньо у тексті Конституції України не йдеться.

Політична суб'єктність соціально-територіальних спільнот, якими є територіальні громади, виявляється в їхньому самоврядуванні. Конституційним принципом, що лежить в основі правового статусу територіальних громад, є принцип визнання і гаран тування місцевого самоврядування, про який йшлося вище.

3. Духовне життя українського суспільства як об'єкт конституційно-правового регулювання

Основний зміст духовного життя суспільства становлять соціокультурні відносини. Соціокультурні (духовно-культурні) відно сини — це суспільні відносини, що складаються з приводу виробництва, розподілу, обміну та споживання духовних благ. Такими благами є духовні цінності — наукові знання, релігійні догмати, моральні норми, твори мистецтва тощо. Соціокультурні відносини є одним з основних видів суспільних відносин поряд з економічними, соціальними і політичними відносинами. Вони зумовлюються в кінцевому підсумку існуючою системою економічних, соціальних і політичних відносин і, своєю чергою, справляють зворотний вплив на ці відносини. Соціокультурні відносини знаходять свій  вияв у формах суспільної свідомості, якими є філософія, політична свідомість (політична ідеологія), правова свідомість (право), моральна свідомість (мораль), релігійна свідомість (релігія), естетична свідомість (мистецтво) і наукова свідомість (наука).

Конституційне регулювання соціокультурних відносин, як і інших основних видів суспільних відносин, здійснюється у формі закріплення в конституції відповідних принципів, прав і свобод, щоправда, щодо соціокультурних відносин це регулювання здійснюється в менших обсягах.

Одним з основних конституційних принципів регулювання соціокультурних відносин є принцип гарантування застосування мов в Україні. Мова є не тільки засобом спілкування, а й формою існування духовної культури. Завдяки мові ь. збувається накопичення і зберігання знань, передавання знань і цінностей художньої літератури від покоління до покоління. Стаття 10 Конституції України, визначаючи українську мову як державну мову в Україні, про що йшлося вище, містить також; низку положень щодо розвитку і функціонування української мови, використання і захист російської та інших мов національних меншин України, вивчення мов міжнародного спілкування: «Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України. В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України. Держава сприяє вивченню мов міжнародного спілкування. Застосування мов в Україні гарантується Конституцією України та визначається законом». Докладно застосування мов в Україні визначається Законом України «Про мови в Україні» від 28 жовтня 1989 року.

Одним з основних конституційних принципів, який лежить в основі правового регулювання відносин у сфері духовного життя українського суспільства, є принцип ідеологічної багатоманітності , або ідеологічного плюралізму. Він закріплений у статті 15 Конституції України, де йдеться про те, що суспільне життя в Україні ґрунтується на засадах політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності. Принцип ідеологічної багатоманітності означає свободу дотримання і поширення різних поглядів та ідей. Ідеологічна багатоманітність є невід'ємною ознакою демократичного політичного устрою, складовою політичного плюралізму, як системи влади, заснованої на багатоманітності політичних сил. Принцип ідеологічної багатоманітності у тій чи тій формі закріплюється в конституціях демократичних держав. Традиційно це відбувалося у формі проголошення свободи думки і слова. У багатьох новітніх конституціях йдеться безпосередньо про ідеологічний плюралізм чи ідеологічну багатоманітність.

Протилежністю ідеологічного плюралізму є ідеологічний монізм (від гр- топо s — один), що передбачає панування (насаджування) в державі якоїсь однієї ідеології, наприклад, марксизму-ленінізму, маоїзму або чучхе, як це робиться в соціалістичних країнах.

Закріплюючи принцип ідеологічної багатоманітності, Конституція України доповнює його встановленням заборони визнання державою якої-небудь ідеології як обов'язкової: «Жодна ідеологія не може визнаватися державою як обов'язкова» (ч. 2 ст. 15). Це, зокрема, означає неприпустимість створення в Україні так званої державної ідеології, до чого, всупереч конституційним настановам, закликають представники деяких політичних сил.

Ідеологічні розбіжності між різними соціальними групами зумовлюються відмінностями в їхніх інтересах. Об'єктивність поділу суспільства на соціальні групи, у тому числі на суспільні класи, зумовлює об'єктивний характер відмінностей в їхніх інтересах та ідеологічних уподобаннях. Нав'язування усьому суспільству якоїсь однієї ідеології означатиме домінування у ньому інтересів носіїв цієї ідеології, що суперечить вимогам демократії, заснованої на принципах рівності і свободи. Так звана державна ідеологія завжди є вираженням інтересів лише певних соціальних груп, передусім певного суспільного класу.

Конституційна заборона визнання державою якої-небудь ідеології як обов'язкової зовсім не означає впровадження у суспільстві безідейності. Є ідеї, що втілюють загальнолюдські цінності, якими є рівність, свобода, справедливість, демократія, мир, суспільна злагода тощо, і мають слугувати ідейною основою згуртування суспільства, соціальної інтеграції. В Україні стрижневою ідеєю згуртування суспільства може бути ідея розбудови незалежної української державності — так звана українська ідея чи українська національна ідея, однак лише за умови сприйняття її усіма верствами українського суспільства, подолання його соціальної поляризації, захисту державою інтересів усіх суспільних груп, а не тільки тих, хто перебуває при владі. У будь-якому разі ні ця, ні якась інша ідея і відповідна ідеологія не можуть визнаватися державою як обов'язкові.

Проголошуючи ідеологічну багатоманітність, свободу думки і слова, Конституція України водночас встановлює і певні їх обмеження, зокрема забороняє пропаганду війни, насильства, розпалювання міжетнічної, расової, релігійної ворожнечі (ч. 1 ст. 37). Конституційною гарантією ідеологічної багатоманітності, свободи думки і слова є заборона цензури: «Цензура заборонена» (ч. З ст. 15). Конституція і закони України не містять визначення цензури, що знижує правову ефективність її конституційної заборони.

Під цензурою зазвичай розуміють державний нагляд за змістом і поширенням масової інформації. Державний контроль за змістом і поширенням суспільно значущої інформації здійснюється у будь-якому суспільстві. Офіційно забороняється, наприклад, розголошення відомостей, що є державною або військовою таємницею, поширення інформації, що містить заклики до незаконних дій, завдає шкоди національній безпеці чи суспільній моралі тощо. Під цензурою у контексті свободи слова маються на > увазі дії державної влади, спрямовані на заборону чи обмеження поширення таких ідей і відомостей, які об'єктивно не є шкідливими для суспільства, але визнаються владою небажаними і шкідливими.

Загалом різниця між цензурою та об'єктивно зумовленою забороною є досить умовною. У сучасному суспільстві цензура найчастіше виявляється як вимога посадових осіб органів державної влади або органів місцевого самоврядування від редакції засобу масової інформації попередньо узгоджувати з ними повідомлення і матеріали або поширювати бажану для них інформацію.

В усіх конституціях так чи інакше проголошується ставлення держави до релігії і церкви. Типовим для демократичних держав є конституційне закріплення свободи совісті (права людини вільно сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої) і свободи віросповідання (права людини сповідувати будь-яку релігію). Що стосується ставлення самої держави до релігії і церкви, то його конституційне визначення здійснюється у формах проголошення держави світською, закріплення принципу відокремлення церкви від держави або визнання тієї чи тієї релігії і відповідної церкви офіційною, тобто державною.

Конституція України закріпила принцип відокремлення церкви від держави і школи від церкви: «Церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави, а школа — від церкви. Жодна релігія не може бути визнана як обов'язкова» (ч. З ст. 35).

Відокремлення церкви від держави означає розмежування сфер діяльності держави і церкви і відсторонення церкви й релігійних організацій від участі у здійсненні функцій держави. Змістовно принцип відокремлення церкви від держави полягає в тому, що церква відсторонена від ведення актів громадянського стану (державної реєстрації народження, шлюбу, розлучення, смерті тощо), участі в державному управлінні (церква і релігійні організації не наділяються політичними правами, церковні формули і символи не використовуються в державних церемоніях — у разі приведення до присяги в суді, в армії тощо) та виховному процесі в державних органах, закладах та установах (у школах, збройних силах, виправно-трудових установах тощо). Релігійні організації не мають права брати участь у діяльності політичних партій, надавати їм фінансову підтримку, висувати кандидатів на _ч виборах до органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Своєю чергою, держава не втручається в діяльність релігійних організацій, що здійснюється в межах закону, не фінансує діяльності будь-яких релігійних організацій. Жодна релігія не визнається державою як обов'язкова. Всі релігії, віросповідання та релігійні організації є рівними перед законом.

Принцип відокремлення церкви від держави передбачає принцип відокремлення школи від церкви, який означає світський характер державної системи освіти, її відокремлення від церкви і релігійних організацій. Конституційне відокремлення церкви і релігійних організацій від держави, а школи від церкви, крім усього іншого, означає, що впровадження у Збройних Силах України інституту військових священиків (капеланів), а у школах — обов’язкового вивчення того чи того віровчення (у тому числі під виглядом християнської етики), чого активно домагаються деякі політичні сили за всілякого сприяння самої церкви, неприпустиме, як таке, що суперечитиме Конституції України. Причому не тільки конституційному принципу відокремлення церкви від держави, а школи — від церкви, а й закріпленій у Конституції України свободі світогляду і віросповідання: «Кожен має право на свободу світогляду і віросповідання. Це право включає свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність» (ч. 1 ст. 35).

Докладно здійснення конституційного права на свободу світогляду і віросповідання, яке було закріплено і в попередніх  конституціях України, а також правовий статус релігійних організацій в Україні визначаються Законом України «Про свободу совісті та релігійні організації» від 23 квітня 1991 року.

Соціокультурні відносини у сфері освіти, науки і мистецтва регулюються конституціями переважно у формі закріплення відповідних прав і свобод людини і громадянина. Це культурні права і свободи: право на освіту; академічні свободи (свобода навчання і свобода викладання); свобода літературної, художньої, наукової і технічної творчості; право на участь у культурному житті і користування закладами культури; право на доступ до культурних цінностей та ін. Як найважливіші конституційні принципи щодо цієї сфери суспільного життя можна виокремити принципи доступності освіти і принцип гарантування свободи творчості.

Принцип доступності освіти означає, що колений громадянин України має право і реальну можливість здобути освіту у навчальних закладах. Крім конституційного закріплення права на освіту гарантіями доступності освіти є її безоплатність, надання державних стипендій та пільг учням і студентам, право громадян, які належать до національних меншин, на навчання рідною мовою чи на вивчення рідної мови. Відповідні права і гарантії закріплено в статті 53 Конституції України.

Принцип гарантування свободи творчості означає, що колена людина має право на вільний вибір видів, форм, методів і засобів творчої діяльності у сфері літератури, мистецтва, науки і техніки. Він пов'язується з принципом ідеологічної багатоманітності і є застереженням від ідеологічного впливу на творчу діяльність з чийого б то не було боку. Проголошуючи свободу літературної, художньої, наукової і технічної творчості, держава зобов'язується сприяти розвиткові науки, захищати інтелектуальну власність, авторські права громадян, моральні і матеріальні інтереси, що виникають у зв'язку з різними видами інтелектуальної діяльності. Принцип гарантування свободи творчості закріплено в статті 54 Конституції України.

Закріплюючи принципи багатоманітності форм власності (у тому числі недержавної), свободи підприємницької діяльності, визнання і гарантування місцевого самоврядування, свободи об'єднання у політичні партії (багатопартійності) та громадські організації, захисту сім'ї і шлюбу державою, відокремлення церкви від держави тощо, Конституція України тим самим встановлює відповідні інститути громадянського суспільства. Однак вона не може інституціоналізувати громадянське суспільство як таке, оскільки його життєдіяльність визначається не тільки і не стільки правовими нормами, скільки є результатом спонтанного волевиявлення, самодіяльності громадян, їх громадянської активності. Громадянське суспільство не можна зафіксувати у праві чи «розбудувати», можна тільки сприяти або перешкоджати його формуванню і розвитку.

Таким чином, конституційне регулювання охоплює не тільки політичну, а й інші основні сфери суспільного життя — економічну, соціальну і духовну. Проте, на нашу думку, це не є підставою для того, щоб вважати конституцію основним законом суспільства, а не держави. Конституції були і залишаються основними законами держави, а не суспільства, оскільки саме державно-політичні відносини становлять предмет конституційного регулювання. Основний зміст будь-якої конституції становить визначення засад організації і функціонування державної влади та взаємовідносин держави і особи. В неполітичних сферах суспільного життя норми конституції не стільки встановлюють чи санкціонують певні правила поведінки суб'єктів конституційного права, як це роблять норми інших галузей права, скільки проголошують принципи державної політики у відповідних сферах.

Конституція не є також ні основним законом, ні атрибутом (невід'ємною властивістю) країни. Право взагалі є атрибутом держави, а не країни. Конституція, отже, за предметом конституційного регулювання й атрибутивною належністю є основним законом держави. Як компромісне вирішення давнього спору правознавців щодо того, є конституція основним законом держави чи суспільства, можна розглядати формулювання: «Конституція — основний закон держави, що визначає найважливіші засади організації суспільства».

 

Законодавчі акти та рекомендована література

1. Авинцова Г. И. Социально-правовое государство: сущность, особенности становлення // Социально-гуманитарные знания. — 2000. — № 3.

2. Барнашов А. М . Теория разделения властей: становление, развитие, применение. — Томск, 1988.

3. Бельский К. С . Разделение властей и ответственность в госу-.дарственном управлений (политологические аспекты): Учеб.пособие. — М., 1990.

4. Верховенство права. — М., 1992.

5. Закон України «Про мови в Україні» від 28 жовтня 1989 року// Відомості Верховної Ради Української РСР. — 1989. — № 45. ст. 631.

6. Закон України «Про підприємництво» від 7 лютого 1991року // Відомості Верховної Ради України. — 1991. — № 14. - ст. 168.

7. Закон України «Про свободу совісті та релігійні організації»від 23 квітня 1991 року // Відомості Верховної Ради України. — 1991.    - № 25. - ст. 283.

8. Закон України «Про національні меншини в Україні» від 25червня 1992 року // Відомості Верховної Ради України. — 1992.- № 36. - ст. 529.

9. Закон   України «Про Державний Гімн України» від6 березня 2003 року // Відомості Верховної Ради України. - 2003. - № 24. - ст. 163.

10. Закон України «Про внесення змін до Закону України «Про захист прав споживачів»» від 1 грудня 2005 року // Відомості Верховної Ради України. — 2006. — № 7. — ст. 84.

11. Ладиченко В. В. Поділ влади: теорія і практика. — К., 1998.

12. Нерсесянц В. С . Правовое государство: история и современность // Вопросы философии. — 1989. — № 2.

13. Осавелюк А. М. Современньш механизм системы сдержек и противовесов в зарубежных государствах // Государство и право. — 1993. — № 12.

14. Погорілко В. Ф. Основи конституційного ладу України. — К., 1997.

15. Скрипнюк О. В. Теоретико-методологічні засади формування громадянського суспільства і правової держави в Україні. —К., 1995.

16. Тодыка Ю. Н., Супрунюк Е. В . Конституция Украины — основа стабильности конституционного строя и реформирования общества. — Симферополь, 1997.

17. Тодыка Ю. Н. Основы конституционного строя Украины. —Харьков, 1999.

18. Шаповал В. М . Розподіл влад і конституціоналізм: досвід України. - К., 1994.

19. Энтин Л. М . Разделение властей: опыт современных государств. — М., 1995.

20. Футет Б . Становлення правової держави в Україні: 1991-2005 рр. — 2-е вид., доп. і перероб. — К., 2005.

 

⇐ Предыдущая16171819202122232425Следующая ⇒

Поделиться: