Поняття конституційних прав і свобод

Інститут прав і свобод особи є одним із двох головних інститутів загального інституту конституційного статусу особи поряд з інститутом громадянства. Право є системою встановлених або санкціонованих безпосередньо народом чи державою і спрямованих на регулювання суспільних відносин загальнообов'язкових норм (правил поведінки), додержання і виконання яких забезпечується переконанням і державним примусом. Розрізняють право об'єктивне і суб'єктивне. Об'єктивне право — це сукупність об'єктивно існуючих юридичних норм. Суб'єктивне право — це забезпечена нормами права можливість певної поведінки особи, спрямованої на задоволення її законних інтересів. На відміну від об'єктивного права суб'єктивне право виступає як право, що належить лише певному суб'єкту і реалізується тільки на його розсуд. Передумовою суб'єктивного права є правоздатність особи, як її здатність бути носієм прав і обов'язків. Суб'єктивне право реалізується у правовідносинах. Реалізуючи своє суб'єктивне право, учасник правовідносин діє на основі і в межах чинних правових норм. Суб'єктивне право включає як можливість самостійно здійснювати певні дії, так і можливість вимагати певних дій від інших осіб, якщо такі дії зумовлюють реалізацію суб'єктивного права. У разі порушення суб'єктивного права воно захищається у примусовому порядку в суді або в іншому уповноваженому державному органі.

Конституційні права особи , як суб'єктивні права, — це закріплені в конституції юридичні можливості певної поведінки особи. Конституційні свободи особи — це закріплені в конституції юридичні можливості особи здійснювати чи не здійснювати певні дії. Чіткої юридичної різниці між суб'єктивним правом і свободою немає. Одна й та сама можливість певної поведінки особи може визначатися в конституціях і як право, і як свобода.

Нерідко в конституціях йдеться про право на яку-небудь свободу або право вільно що-небудь робити чи не робити. Наприклад: «кожний має право вільно виражати і поширювати свої думки», «кожний має право вільно пересуватися, вибирати місце перебування і проживання», «кожний має право вільно шукати, отримувати, передавати, виробляти і поширювати інформацію» тощо. Однією з найпоширеніших форм конституційного закріплення якої-небудь свободи є її гарантування. Наприклад: «кожному гарантується свобода совісті і свобода віросповідання», «кожному гарантується свобода думки і слова» тощо.

Конституції закріплюють багатоманітні права і свободи людини і громадянина. Від прав, установлених нормами інших джерел права, конституційні права і свободи відрізняються низкою особливостей. Вони: мають особливу юридичну форму закріплення, якою є конституція; є визначальними щодо усіх інших прав і свобод людини і громадянина; не набуваються і не відчужуються за волевиявленням людини і громадянина, а належать їм від народження; мають загальний характер — їх обсяг є однаковим для коленої людини і кожного громадянина; реалізуються через норми інших галузей права.

Перелік, або каталог, конституційних прав і свобод людини і громадянина постійно розширюється, удосконалюються юридичні визначення прав і свобод. В історичному розвитку прав і свобод виокремлюються три етапи і, відповідно, три покоління прав і свобод. Перший етап пов'язаний з виникненням самого конституціоналізму. У перших конституційних актах закріплювалися переважно тільки найважливіші особисті і політичні права і свободи, які називаються ще негативними, з огляду на те, що вони розглядаються як свобода особи від держави, визначають межі державного втручання у сферу її свободи і не вимагають від держави якихось позитивних дій для їх забезпечення. Другий етап припадає на першу половину і особливо — на середину XX ст. і характеризується широким включенням до конституцій соціально-економічних, соціальних і культурних прав і свобод, які визначають юридичні можливості людини, відповідно, в економічній, соціальній і культурній сферах. Це, зокрема, право на працю і свобода праці, право на відпочинок, право на соціальний захист, право на охорону здоров'я і медичну допомогу, право на житло, право на освіту та ін. Цю групу прав називають ще позитивними , оскільки їх реалізація, на відміну від реалізації особистих і політичних прав, вимагає втручання держави, створення нею відповідних умов і механізмів. Третій етап пов'язаний із загостренням у другій половині XX ст. екологічних проблем і розвитком процесів інформатизації. Це зумовило включення до конституцій таких прав, як право на сприятливе навколишнє середовище, право на інформацію, право на результати своєї інтелектуальної, творчої діяльності та ін. Для Конституції України характерним є досить докладне закріплення прав і свобод усіх трьох поколінь.

У пізнанні конституційних прав і свобод, з'ясуванні їх характеру і змісту важливе значення має їх класифікація, тобто поділ та групування за спільними ознаками. Класифікація конституційних прав і свобод здійснюється за їх суб'єктами, характером, змістом та іншими підставами. За суб'єктами розрізняються права і свободи людини та права і свободи громадянина. Права і свободи людини — це сукупність природних і невідчужуваних прав і свобод, які належать особі від народження і не залежать від її громадянства. Права і свободи людини нерідко ототожнюються з особистими, або громадянськими, правами і свободами.

Права і свободи громадянина — це сукупність прав і свобод особи, зумовлених її громадянством. Права і свободи громадянина нерідко ототожнюються з політичними правами і свободами. Однак права громадянина не обмежуються тільки політичними правами і свободами. До прав громадянина належать і деякі соціально-економічні права, наприклад, право на безоплатне навчання за рахунок держави, право на державне медичне обслуговування тощо.

Одним з основних у класифікації конституційних прав і свобод є їх поділ залежно від змісту і відповідно до основних сфер суспільного життя на економічні, соціально-економічні, соціальні, політичні і культурні права і свободи.

Найважливішими правами і свободами, які закріплюються в конституціях у першу чергу, є особисті права і свободи.

 

Особисті права і свободи

Особисті права і свободи — це сукупність прав і свобод, що належать людині від народження і не залежать від її громадянства . Особисті права і свободи називають також громадянськими правами і свободами, розмежовуючи поняття «громадянські права» і «права громадян». Останні зумовлені правовою належністю особи до тієї чи тієї держави, тобто її громадянством, перші належать особі як члену громадянського суспільства. Таке розмежування прав і свобод здійснюється у міжнародному праві, зокрема, в одному з основних міжнародних актів із забезпечення і захисту прав і свобод людини і громадянина — Міжнародному пакті про громадянські та політичні права (1966).

До основних особистих прав і свобод, закріплених у Конституції України, належать: право на життя (ст. 27); право на повагу до своєї гідності (ст. 28); право на свободу та особисту недоторканність, (ст. 29); право на недоторканність житла (ст. ЗО); право на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції (ст. 31); право на невтручання в особисте і сімейне життя (ст. 32); свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, право громадянина України в будь-який час повернутися в Україну (ст. 33); право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань (ст. 34); право на свободу світогляду і віросповідання (ст. 35). До особистих прав належать право на власність, а також; права людини, що слугують гарантіями конституційних прав і свобод, — право на судовий захист, право на правову допомогу, право на відмову від свідчень тощо, які будуть розглянуті, відповідно, в групі економічних прав (право на власність) і в контексті гарантій конституційних прав і свобод.

Право на життя — це право людини на індивідуальне існування, яке означає, що вона не може бути позбавлена життя. Розрізняють абсолютне і відносне право на життя. Абсолютне право на життя означає, що жодна людина за будь-які дії не може бути позбавлена життя навіть державою. Абсолютне право на життя визнається в державах, де скасована смертна кара як міра кримінального покарання (майже всі європейські держави, а також Австралія та деякі інші держави). Відносне право на життя означає, що жодна людина не може бути позбавлена життя свавільно, без належної правової процедури. Відносним право на життя визнається в державах, де існують різні режими збереження смертної кари (застосування смертної кари, застосування смертної кари тільки у виняткових випадках, відмова від застосування смертної кари на практиці). У деяких сучасних конституціях право на життя конкретизується зазначенням кола злочинів, за які може бути встановлена законом смертна кара, а також кола осіб, до яких покарання у вигляді смертної кари не може застосовуватися (наприклад, до жінок і неповнолітніх). Встановлюються також додаткові процесуальні гарантії у разі загрози застосування смертної кари (наприклад, надання обвинувачуваному права на розгляд його справи судом за участю присяжних засідателів). Право на життя передбачає, що держава захищає життя людини і колений має право захищати своє життя і здоров'я від протиправних посягань. В Україні право на життя є абсолютним. Конституція України встановила, що «Кожна людина має невід'ємне право на життя. Ніхто не може бути свавільно позбавлений життя. Обов'язок держави — захищати життя людини. Кожен має право захищати своє життя і здоров'я, життя і здоров'я інших людей від протиправних посягань» (ст. 27). Положення Кримінального Кодексу України від 1961 року щодо застосування смертної кари як міри покарання 22 грудня 1999 року Конституційним Судом України були визнані неконституційними. Кримінальний кодекс України від 2001 року не передбачає смертної кари як міри покарання.

Право на повагу до своєї гідності — у широкому значенні — це право людини на захист від приписування їй негідних вчинків, принизливої характеристики її розумових та інших особистих рис, вчинення проти неї принизливих дій тощо. У вузькому значенні право на повагу до своєї гідності означає заборону фізичного впливу на людину всупереч її волі. Передбачає, зокрема, заборону: застосування тілесних покарань; жорстокого, негуманного, принизливого поводження з людиною, застосування катувань; проведення на людині наукових, у тому числі медичних, експериментів без її добровільно вираженої згоди. У цьому значенні воно закріплено в Конституції України, яка встановила, що «Кожен має право на повагу до його гідності. Ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню. Жодна людина без її вільної згоди не може бути піддана медичним, науковим чи іншим дослідам» (ст. 28).

Право на свободу та особисту недоторканність — це право людини на захист законом від необґрунтованого арешту або тримання під вартою. Стаття 29 Конституції України визначила його у такій формі: «Колена людина має право на свободу та особисту недоторканність» (ч. 1) і закріпила наступні гарантії цього права: «Ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше як за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставах та в порядку, встановлених законом» (ч. 2); «У разі нагальної необхідності запобігти злочинові чи його перепинити уповноважені на те законом органи можуть застосувати тримання особи під вартою як тимчасовий запобіжний захід, обґрунтованість якого протягом сімдесяти двох годин має бути перевірена судом. Затримана особа негайно звільняється, якщо протягом сімдесяти двох годин з моменту затримання їй не вручено вмотивованого рішення суду про тримання під вартою» (ч. 3); «Кожному заарештованому чи затриманому має бути повідомлено про мотиви арешту чи затримання, роз'яснено його права та надано можливість з моменту затримання захищати себе особисто та користуватися правовою допомогою захисника» (ч. 4); «Колений затриманий має право у будь-який час оскаржити в суді своє затримання» (ч. 5); «Про арешт або затримання людини має бути негайно повідомлено родичів заарештованого чи затриманого» (ч. 6).

Подібні гарантії встановлюються конституціями і законами усіх демократичних держав. Особливістю Конституції України у цьому відношенні є передбачення можливості відносно тривалого (протягом сімдесяти двох годин) тримання особи під вартою без відповідного рішення суду. У зарубіжних країнах такий строк зазвичай становить 24 години, рідше — 48 годин, а в деяких країнах з англійською системою права на вимогу затриманого чи заарештованого він має бути негайно доставлений до суду для перевірки підстав затримання чи арешту (такий інститут отримав назву «хабеас корпус»). Тривалий час тримання особи під вартою без рішення суду створює можливості для тиску на неї з боку працівників органів дізнання з метою отримання бажаних для них показань.

Право на недоторканність житла — це право людини на охорону законом її житла від незаконних вторгнень, обшуків та інших посягань з боку службових осіб та окремих громадян. Головна конституційна гарантія права на недоторканність житла полягає в тому, що входження до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них обшуку чи огляду майна не допускаються інакше, як за вмотивованим рішенням суду. Така гарантія закріплена Конституцією України: «Кожному гарантується недоторканність житла. Не допускається проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду чи обшуку інакше як за вмотивованим рішенням суду» (ч. 1, 2 ст. 30). Правом на державну охорону житла користуються особи, які є його власниками або законними орендарями. При цьому житлом визнається також місце тимчасового перебування — готель, гуртожиток, будинок-інтернат тощо. Право на недоторканність житла не заперечує можливості вселення в нього осіб, які мають на це право, навіть всупереч волі власника житла. Конституція України встановила, що «У невідкладних випадках, пов'язаних із врятуванням життя людей та майна чи з безпосереднім переслідуванням осіб, які підозрюються у вчиненні злочину, можливий інший, встановлений законом, порядок проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду і обшуку» (ч. З ст. 30). Гарантії права на недоторканність житла можуть бути обмежені на час дії надзвичайного або воєнного стану. Право на недоторканність житла забезпечується системою особливих гарантій, переважно нормами адміністративного, кримінального і кримінально-процесуального права. До процесуальних гарантій належить, зокрема, те, що у рішенні суду про проведення обшуку мають бути чітко визначені місце проведення обшуку, а також: перелік осіб чи предметів, які підлягають обшуку або арешту. При проведенні обшуку чи огляду майна обов'язковою є присутність понятих із числа незаінтересованих у справі осіб, які мають засвідчити факти і результати обшуку чи огляду.

Право на таємницю листування, телефонних розмов, те леграфної та іншої кореспонденції — це право людини на охорону законом від несанкціонованого доступу до відомостей, що містяться в її поштово-телеграфних відправленнях і телефонних розмовах. Поширюється на всі види поштово-телеграфних відправлень (листи, телеграми, посилки, перекази), телефонних розмов та інших повідомлень і означає заборону розпечатувати кореспонденцію, прослуховувати телефонні розмови, знайомитися з їх змістом і розголошувати його. Обмеження права на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції допускається тільки в інтересах боротьби зі злочинністю, забезпечення громадського порядку і національної безпеки у випадках, передбачених законом. Конституція України передбачає можливість такого обмеження тільки з метою запобігти злочинові чи з'ясувати істину під час розслідування кримінальної справи: «Кожному гарантується таємниця листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції. Винятки можуть бути встановлені лише судом у випадках, передбачених законом, з метою запобігти злочинові чи з'ясувати істину під час розслідування кримінальної справи, якщо іншими способами одержати інформацію неможливо» (ст. 31). Затримання, огляд і вилучення поштово-телеграфних відправлень, прослуховування телефонних розмов допускається тільки за рішенням суду. Всі організації поштового та телефонного зв'язку зобов'язані забезпечити дотримання таємниці листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції, а їх працівники, які допустили порушення таємниці, притягаються до відповідальності.

Право на захист від втручання в особисте і сімейне жит тя — це право людини на охорону законом особистої і сімейної таємниці. В конституціях визначається також як право на недоторканність приватного життя. У статті 32 Конституції України воно визначено у такій формі: «Ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією України» (ч. 1) і докладно закріплено наступними гарантіями: «Не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту і прав людини» (ч. 2); «Кожний громадянин має право знайомитися в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, установах і організаціях з відомостями про себе, які не є державною або іншою захищеною законом таємницею» (ч. 3); «Кожному гарантується судовий захист права спростовувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім'ї та права вимагати вилучення будь-якої інформації, а також право на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та поширенням такої недостовірної інформації» (ч. 4). Право на захист від втручання в особисте і сімейне життя є одним із найпроблемніших під кутом зору його практичної реалізації. Стаття 32 містить три застереження щодо його обмеження: «крім випадків, передбачених Конституцією України» (ч. 1) (із тексту Конституції важко встановити, які саме випадки передбачаються цим обмеженням); «крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини» (ч. 2); «які не є державною або іншою захищеною законом таємницею» (ч. 3), які створюють широкі можливості для втручання правоохоронних органів в особисте і сімейне життя людини. Крім того, немає чіткої визначеності щодо конфіденційної інформації. Зазвичай під конфіденційною інформацією у контексті такого права розуміються відомості з обмеженим доступом, що знаходяться у володінні, користуванні або розпорядженні окремих фізичних чи юридичних осіб. Питання судового захисту права спростовувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім'ї та права на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої поширенням такої недостовірної інформації, регулюються законодавством про засоби масової інформації. Однією з конституційних гарантій права на захист від втручання в особисте і сімейне життя є право на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції, що становить окреме конституційне право.

Свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України — це право людини вільно пересуватися, вибирати місце проживання в межах території України і вільно залишати її. В Конституції України закріплюється у такій формі: «Кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом» (ч. 1 ст. 33). Відносини, пов'язані зі свободою пересування та вільним вибором місця проживання в Україні, регулює Закон України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» від 11 грудня 2003 року. Конституційне закріплення і законодавче врегулювання свободи пересування і вільного вибору місця проживання означали скасування прописки — системи державного обліку громадян за місцем їх проживання, що мав фактично дозвільний характер. Закон розмежовує місце перебування і місце проживання: місце перебування — це адміністративно-територіальна одиниця, на території якої особа проживає строком менше шести місяців на рік; місце проживання — це адміністративно-територіальна одиниця, на території якої особа проживає строком понад шість місяців на рік (ст. 3). Свобода пересування, вільний вибір місця проживання поширюються лише на осіб, які на законних підставах перебувають на території України, і в повному обсязі ними можуть користуватися тільки громадяни України. Стосовно іноземних громадян та осіб без громадянства ці свободи мають більш обмежений характер. Зокрема, за ними визнається право вільно залишати територію України, тоді як правом у будь-який час повернутися в Україну, згідно з її Конституцією, користуються тільки громадяни України: «Громадянин України не може бути позбавлений права в будь-який час повернутися  в Україну» (ч. 2 ст. 33). Однак і стосовно громадян України є низка обмежень свободи пересування, вибору місця проживання. Свобода пересування обмежується, зокрема, наявністю територій, закритих для вільного відвідування з військових, екологічних та інших міркувань. Забороняється відвідування без дозволу територій, що перебувають у приватному володінні. Обмеження свободи пересування в Україні докладно визначаються статтею 12 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні», а вільного вибору місця проживання — статтею 13. Право громадян України на виїзд з України також може бути обмежене у разі, якщо громадянин: обізнаний з відомостями, що становлять державну таємницю; підлягає призову на строкову військову службу; є обвинувачуваним, засудженим за вчинення злочину або ухиляється від виконання зобов'язань, покладених на нього судовим рішенням; свідомо повідомив про себе неправдиві відомості при оформленні документів на виїзд та з деяких інших підстав. У всіх таких випадках йдеться не про позбавлення громадянина права на виїзд, а лише про тимчасове його призупинення. Дія кожної підстави припиняється із закінченням визначеного часу (відбуття покарання, виконання зобов'язань, закінчення віку призову на строкову військову службу тощо). Крім зазначених можливі також інші обмеження свободи пересування, вільного вибору місця проживання у разі введення в Україні надзвичайного або воєнного стану. Зі свободою пересування, вільним вибором місця проживання тісно пов'язана реалізація багатьох інших конституційних прав і свобод — на працю, житло, охорону здоров'я і медичну допомогу, освіту тощо.

Право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань — це право людини вільно формувати і виражати свої погляди і переконання. Свобода думки, зокрема, передбачає: відсутність ідеологічного тиску на людину; виключення використання психотропних засобів впливу на свідомість людини; можливість вільного вираження думки у словесній (свобода слова) та іншій (наприклад, засобами мистецтва, жестами, мімікою тощо) формах; заборону примушування до зміни чи до висловлювання своїх поглядів і переконань. Свобода слова — це свобода публічно (усно, письмово, через засоби масової інформації) викладати свої думки. Вона включає як можливість вільного висловлювання, так і можливість оприлюднення своїх думок — через засоби масової інформації, на мітингах, зборах тощо. Реально свободою слова як можливістю оприлюднення своїх думок найбільшою мірою користуються ті, хто має доступ до засобів масової інформації. Навіть у найдемократичніших державах конституційне право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань для більшості членів суспільства існує тільки як право на свободу думки за практичної неможливості її вираження за межами між-особистісного спілкування. Закріплюючи право на свободу думки і слова: «Кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань» (ч. 1 ст. 34), Конституція України доповнює його правом вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію: «Кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб — на свій вибір» (ч. 2 ст. 34) і визначає можливості обмеження здійснення цих прав законом: «Здійснення цих прав може бути обмежене законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя» (ч. З ст. 34).

Право на свободу світогляду і віросповідання , згідно з Конституцією України, «включає свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність» (ч. 1 ст. 35). Право на свободу світогляду і віросповідання в конституціях зазвичай закріплюється як свобода совісті. Фактично воно охоплює два права: право на свободу світогляду і право на свободу віросповідання. Право на свободу світогляду означає, що особа самостійно визначає своє ставлення до релігії, відкрито виражає і вільно поширює свої релігійні або атеїстичні переконання. Право на свободу віросповідання означає, що особа сама визначає, яку саме релігію їй сповідувати. Ніхто не зобов'язаний заявляти про свої релігійні або атеїстичні переконання. Будь-який примус чи обмеження при визначенні особою свого ставлення до релігії не допускається. Люди рівні перед законом незалежно від ставлення до релігії. Яке б то не було пряме чи непряме обмеження прав і встановлення яких-небудь переваг людей залежно від їх ставлення до релігії, пропаганда релігійної ненависті чи ворожнечі, образа релігійних чи атеїстичних почуттів людей не допускаються. Конституція України передбачає можливість певних обмежень права на свободу світогляду і віросповідання: «Здійснення цього права може бути обмежене законом лише в інтересах охорони громадського порядку, здоров'я і моральності населення або захисту прав і свобод інших людей» (ч. 2 ст. 35). Фактично тут йдеться про можливість обмежень тільки права на свободу віросповідання. Однією з найважливіших гарантій свободи світогляду є конституційне відокремлення церкви від держави, а школи — від церкви: «Церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави, а школа — від церкви. Жодна релігія не може бути визнана державою як обов'язкова» (ч. З ст. 35), про що докладно йшлося у попередній главі. Конституція України містить заборону на увільнення особи від її обов’язків перед державою у зв'язку з релігійними переконаннями і передбачає заміну виконання громадянином України військового обов'язку альтернативною (невійськовою) службою, якщо виконання такого обов'язку суперечить його релігійним переконанням: «Ніхто не може бути увільнений від своїх обов'язків перед державою або відмовитися від виконання законів за мотивами релігійних переконань. У разі, якщо виконання військового обов'язку суперечить релігійним переконанням громадянина, виконання цього обов'язку має бути замінене альтернативною (невійськовою) службою» (ч. 4 ст. 35). Організаційно-правові основи такої служби визначаються Законом України «Про альтернативну (невійськову) службу» від 12 грудня 1991 року. У Конституції Української РСР право на свободу світогляду і віросповідання було закріплено як право на свободу совісті. Докладно воно визначається Законом України «Про свободу совісті та релігійні організації» від 23 квітня 1991 року.

Одним із найважливіших особистих прав є право на власність, що розглядається нижче у групі економічних прав.

 

⇐ Предыдущая23242526272829303132Следующая ⇒

Поделиться: