Економічні, соціально – економічні, соціальні та культурні права і свободи

Економічні права і свободи — це сукупність конституційних прав і свобод, що визначають юридичні можливості людини в економічній сфері суспільного життя. Економічні права і свободи покликані гарантувати особі економічну свободу і можливості задовольняти свої життєві потреби. Основними економічними правами і свободами, закріпленими в Конституції України, є право на власність (ст. 41) і право на підприємницьку діяльність (ст. 42).

Право на власність — це право людини володіти, користуватися і розпоряджатися належним їй майном і результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Складовими права на власність є право володіння, право користування і право розпорядження. Право володіння — це надана законом можливість фактичного володіння майном (результатами інтелектуальної, творчої праці) і утримання його у власному володінні. Право користування — це заснована на законі можливість використання майна (результатів інтелектуальної, творчої праці), його корисних властивостей та/або отримання з нього доходу. Право розпорядження — це надана власнику можливість на свій розсуд і у своїх інтересах здійснювати дії, що визначають юридичну долю його майна (результатів його інтелектуальної, творчої праці). Ці складові тісно взаємопов'язані і тільки в комплексі становлять юридичний зміст права на власність. Власність існує у різних правових формах. У Конституції України право на власність визначено у такій формі: «Кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності» (ч. 1 ст. 41) і виокремлено чотири форми права власності: власність Українського народу (ст. 13), державна власність, комунальна власність, приватна власність (ст. 41). Згідно з Конституцією, «Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом» (ч. 2 ст. 41). Конституція закріпила принцип непорушності права приватної власності: «Право приватної власності є непорушним» (ч. 4 ст. 41). Це означає, що ніхто не може бути протиправно позбавлений права на власність чи обмежений у його здійсненні. Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд, держава не може втручатися у здійснення власником права власності. Діяльність власника може бути обмежена чи припинена лише у встановлених законом випадках і порядку. «Примусове відчуження об'єктів права приватної власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості. Примусове відчуження таких об'єктів з наступним повним відшкодуванням їх вартості допускається лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану. Конфіскація майна може бути застосована виключно за рішенням суду у випадках, обсязі та порядку, встановлених законом» (ч. 5, 6 ст. 41). Конституція встановлює можливість користування громадянами України об'єктами права державної та комунальної власності: «Громадяни для задоволення своїх потреб можуть користуватися об'єктами права державної та комунальної власності відповідно до закону» (ч. 4 ст. 41), а також містить застереження, що «Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі» (ч. 7 ст. 41). Докладно відносини, пов'язані з реалізацією в Україні права на власність, регулюються звичайними законами, зокрема Законом України «Про власність» від 7 лютого 1991 року (з наступними змінами і доповненнями) та Цивільним кодексом України від 16 січня 2003 року.

Право на підприємницьку діяльність — це право людини створювати (засновувати) підприємства, володіти засобами виробництва, самостійно займатися діяльністю з виробництва продукції, виконання робіт та надання послуг з метою одержання прибутку. В конституціях таке право зазвичай визначається як свобода підприємницької діяльності або свобода господарської ініціативи. Форма його закріплення в Конституції України — «Кожен має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом» (ч. 1 ст. 42) — фактично означає закріплення свободи підприємницької діяльності. Свобода підприємницької діяльності полягає передусім у тому, що для створення підприємства і зайняття підприємницькою діяльністю не потрібний дозвіл органів влади. Для створення підприємства необхідна тільки його реєстрація у відповідному державному органі (органах). З формального боку така реєстрація означає не надання дозволу, а лише спосіб обліку підприємства з одночасним отриманням ним статусу юридичної особи (реально вона може набувати дозвільного характеру). Свобода підприємницької діяльності полягає також у тому, що підприємець самостійно обирає вид підприємницької діяльності, наймає і звільняє працівників із дотриманням трудового законодавства, розпоряджається прибутком підприємства. Право на підприємницьку діяльність включає також право підприємця здійснювати зовнішньоекономічну діяльність, утворювати різні об'єднання з іншими підприємцями, у тому числі зарубіжними, відкривати рахунки в банках, відкривати і закривати свої підприємства. Держава обмежує право на підприємницьку діяльність, зокрема з метою забезпечення національної безпеки, захисту прав самих підприємців, найманих працівників і споживачів. Приватним підприємцям забороняється займатися певними видами економічної діяльності (наприклад, виробництвом зброї, вибухових чи отруйних речовин), багато видів підприємницької діяльності потребують спеціального дозволу держави (ліцензії), держава здійснює контроль за якістю продукції підприємств, регулює її експорт та імпорт. Конституція України містить загальне обмеження права на підприємницьку діяльність, передбачаючи можливість заборони окремих її видів законом (ч. 1 ст. 42), встановлює обмеження щодо підприємницької діяльності депутатів, посадових і службових осіб: «Підприємницька діяльність депутатів, посадових і службових осіб органів державної влади та органів місцевого самоврядування обмежується законом» (ч. 2 ст. 42), певні гарантії здійснення цього права: «Держава забезпечує захист конкуренції у підприємницькій діяльності. Не допускаються зловживання монопольним становищем на ринку, неправомірне обмеження конкуренції та недобросовісна конкуренція. Види і межі монополії визначаються законом» (ч. З ст. 42), а також закріплює за державою функцію зі здійснення контролю за якістю і безпечністю продукції підприємств, усіх видів послуг і робіт: «Держава захищає права споживачів, здійснює контроль за якістю і безпечністю продукції та усіх видів послуг і робіт, сприяє діяльності громадських організацій споживачів» (ч. 4 ст. 42). Докладне регулювання права на підприємницьку діяльність здійснюється законами України «Про підприємництво» від 7 лютого 1991 року, «Про підприємства в Україні» від 27 березня 1991 року, «Про інвестиційну діяльність» від 18 вересня 1991 року, «Про господарські товариства» від 19 вересня 1991 року.

Соціально-економічні права і свободи — це сукупність конституційних прав і свобод, що визначають юридичні можливості людини у сфері застосування її праці . Ці права і свободи покликані гарантувати людині можливості задовольняти свої життєві потреби у сфері праці. У разі класифікації конституційних прав і свобод соціально-економічні права і свободи не завжди виокремлюються в особливу групу. Зазвичай їх відносять до соціальних прав і свобод, іноді — до економічних. Між: тим, ці права мають свою специфіку, яка полягає в тому, що вони реалізуються у сфері праці, де поєднуються економічні і соціальні чинники суспільного життя. Це є підставою для розгляду їх як окремої групи прав і свобод. Основними соціально-економічними правами і свободами, закріпленими в Конституції України, є: право на працю (ст. 43); право на страйк (ст. 44) і право на відпочинок (ст. 45).

Право на працю — це право людини заробляти собі на життя працею, яку вона вільно обирає або на яку вільно погоджується. Форма закріплення в Конституції України права на працю: «Кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується» (ч. 1 ст. 43) охоплює і свободу праці («вільно обирає», «вільно погоджується»). Іноді право на працю визначається  в конституціях як свобода праці, що як право має свої особливості. Право на працю закріплено в конституціях відносно небагатьох держав — переважно соціалістичних і постсоціалістичних та деяких інших (Бангладеш, Габону, Гватемали, Данії, Індії, Італії, Коста - Рики, Марокко, Японії та ін.). Згідно з ліберальною концепцією прав і свобод право на працю не підлягає конституційному закріпленню через те, що його неможливо захистити в судовому порядку (тобто, якщо людина є безробітною, то жодний суд їй роботу не надасть).У соціалістичних державах право на працю розуміється як право на отримання громадянином гарантованої роботи і пов'язується з його обов'язком займатися суспільно корисною працею. У конституціях інших держав, у тому числі України, право на працю означає право на збереження робочого місця, захист від незаконного звільнення, належні, безпечні і здорові умови праці тощо. Праву на працю відповідає обов'язок держави створювати умови для повного здійснення громадянами цього права. Такий обов'язок встановлено Конституцією України: «Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб» (ч. 2 ст. 43). Крім закріплення права на працю і відповідного обов'язку держави Конституція України конкретизує це право низкою норм, що охоплюють: заборону примусової праці: «Використання примусової праці забороняється. Не вважається примусовою працею військова або альтернативна (невійськова) служба, а також робота чи служба, яка виконується особою за вироком чи іншим рішенням суду або відповідно до законів про воєнний і про надзвичайний стан» (ч. З ст. 43); право на належні умови праці: «Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом» (ч. 4 ст. 43); обмеження використання праці жінок і неповнолітніх: «Використання праці жінок і неповнолітніх на небезпечних для їхнього здоров'я роботах забороняється» (ч. 5 ст. 43); захист від незаконного звільнення: «Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення» (ч. 6 ст. 43); захист права на своєчасне одержання винагороди за працю: «Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом» (ч. 7 ст. 43). Докладно відносини у сфері праці регулюються законодавством України про працю.

Право на страйк — це право тих, хто працює, на тимчасове колективне добровільне припинення роботи з метою захисту своїх економічних і соціальних інтересів у колективному трудовому конфлікті. Конституція України закріплює це право у такій формі: «Ті, хто працює, мають право на страйк для захисту своїх економічних і соціальних інтересів» (ч. 1 ст. 44). Закон України «Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)» від 3 березня 1998 року визначає страйк як «тимчасове колективне добровільне припинення роботи працівниками (невихід на роботу, невиконання своїх трудових обов'язків) підприємства, установи, організації (структурного підрозділу) з метою вирішення колективного трудового спору (конфлікту)» (ст. 17). Право на страйк стало широко закріплюватися в конституціях після Другої світової війни і є частиною ширшого права на індивідуальні і колективні трудові спори з використанням встановлених законом процедур. Конституційне закріплення права на страйк супроводжується значними обмеженнями його в самих конституціях і особливо у звичайному законодавстві. Відповідні норми Конституції України полягають у наступному: «Порядок здійснення права на страйк встановлюється законом з урахуванням необхідності забезпечення національної безпеки, охорони здоров'я, прав і свобод інших людей» (ч. 2 ст. 44); «Ніхто не може бути примушений до участі або до неучасті у страйку» (ч. З ст. 44); «Заборона страйку можлива лише на підставі закону» (ч. 4 ст. 44). Докладно здійснення права на страйк регулюється Законом України «Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)». Законом, зокрема, забороняється проведення страйку працівників (крім технічного та обслуговуючого персоналу) органів прокуратури, суду, Збройних Сил України, органів державної влади, безпеки та правопорядку (ч. 2 ст. 24).

Право на відпочинок — це право кожного, хто працює, на визначену тривалість робочого часу, щотижневі вихідні і святкові дні, оплачувану щорічну відпустку. Згідно зі статтею 45 Конституції України «Кожен, хто працює, має право на відпочинок» (ч. 1); «Це право забезпечується наданням днів щотижневого відпочинку, а також оплачуваної щорічної відпустки, встановленням скороченого робочого дня щодо окремих професій і виробництв, скороченої тривалості роботи у нічний час» (ч. 2); «Максимальна тривалість робочого часу, мінімальна тривалість відпочинку та оплачуваної щорічної відпустки, вихідні та святкові дні, а також інші умови здійснення цього права визначаються законом» (ч. 3).

Одним із важливих соціально-економічних прав, закріплених у конституціях деяких держав, є право працівників на участь в управлінні підприємством, яке не знайшло відображення в Конституції України.

Соціальні права і свободи — це сукупність конституційних прав і свобод, що визначають юридичні можливості людини претендувати на отримання від держави за певних умов матеріальних благ . За своєю суттю соціальні права і свободи є правами людини, на практиці вони реалізуються як права громадянина. Соціальні права і свободи на конституційному рівні закріплюються не у всіх державах. Найповніше вони закріплюються в конституціях соціалістичних і постсоціалістичних держав і зазвичай виступають тільки як права. Проблема конституційного закріплення соціальних прав і свобод пов'язана з неможливістю безпосереднього судового захисту багатьох із них, наприклад, права на житло, права на охорону здоров'я і медичну допомогу тощо. Конституційне закріплення соціальних прав є, швидше, декларацією намірів держави у соціальній сфері, ніж; її реальних можливостей. До основних соціальних прав, закріплених в Конституції України, належать: право на соціальний захист (ст. 46); право на житло (ст. 47); право на достатній життєвий рівень (ст. 48); право на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування (ст. 49); право на безпечне для життя і здоров'я довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди (ст. 50); права дітей (ст. 52).

Право на соціальний захист — це право громадянина на отримання від держави матеріальної допомоги у разі обмеженості його можливостей самостійно забезпечувати своє існування. Конституція України визначає його у такій формі: «Громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у Старості та в інших випадках, передбачених законом» (ч. 1 ст. 46). Соціальний захист здійснюється через грошові виплати, які виступають у двох основних формах: пенсій і матеріальної допомоги. Пенсії призначаються за віком, за вислугу років, у разі інвалідності або втрати годувальника. Соціальна допомога надається як компенсація втраченого заробітку або для підтримання певного прожиткового мінімуму (допомога у разі тимчасової непрацездатності, безробіття, по вагітності і пологах, догляду за дитиною, на дітей та ін.). Грошові виплати можуть поєднуватися з натуральними формами соціального захисту або замінятися ними (розміщення у будинку престарілих чи інвалідів, дитячому будинку, інтернаті тощо). Закріплюючи право на соціальний захист, Конституція України водночас встановлює такі його гарантії: «Це право гарантується загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними» (ч. 2 ст. 46); «Пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом» (ч. З ст. 46).

Право на житло — це право людини мати житло і перебувати в частині житлових інтересів під захистом держави. У соціалістичних країнах право на житло розуміється як право громадянина на одержання від держави упорядкованого житла. У конституціях інших держав право на житло закріплюється рідко і у разі його закріплення означає лише можливість для громадянина мати житло, реалізація якої пов'язується з певними обов'язками чи гарантіями держави. За Конституцією України такі гарантії мають загальний характер і полягають в тому, що: «Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду» (ч. 1 ст. 47); «Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону» (ч. 2 ст. 47). Важлива і реальна конституційна гарантія права на житло полягає в тому, що «Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду» (ч. З ст. 47).

Право на достатній життєвий рівень Конституція України закріплює у такій формі: «Кожен має право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім'ї, що включає достатнє харчування, одяг, житло» (ст. 48) без подальшої його конкретизації. У такій формі це право є відтворенням статті 11 Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права 1966 року. Закріплення за людиною («кожним»), невизначеність поняття «достатній життєвий рівень» і поширення такого рівня на сім'ю надає право  декларативного характеру. Будь-якому суб'єктивному праву завжди відповідає чийсь обов'язок. Обов'язок гарантування конституційних прав і свобод покладається передусім на державу. Однак якщо держава і зобов'язана гарантувати достатній життєвий рівень, то тільки своїм громадянам, але не іноземцям та особам без громадянства («кожному»). Крім того, «достатній життєвий рівень» є оцінковим поняттям, має відносний характер і не підлягає точному визначенню. Як можна судити зі змісту і характеру інших статей Конституції і соціального законодавства України, «достатній життєвий рівень» тих, хто працює, має визначатися гарантованим державою рівнем мінімальної заробітної плати, а для пенсіонерів — встановленим законом прожитковим мінімумом. «Достатнім життєвим рівнем» для дітей також може бути встановлений для них законом прожитковий мінімум, забезпечення якого є проблемним для держави.

Право на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування — це право людини на сприятливі для здоров'я умови життєдіяльності і медичне обслуговування в державних, комунальних та інших установах охорони здоров'я. У Конституції України закріплено у такій формі: «Кожен має право на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування» (ч. 1 ст. 49) і конкретизовано через встановлення обов'язків держави щодо його гарантування: «Охорона здоров'я забезпечується державним фінансуванням відповідних соціально-економічних, медико-санітарних і оздоровчо-профілактичних програм» (ч. 2 ст. 49); «Держава створює умови для ефективного і доступного для всіх громадян медичного обслуговування. У державних і комунальних закладах охорони здоров'я медична допомога надається безоплатно; існуюча мережа таких закладів не може бути скорочена. Держава сприяє розвиткові лікувальних закладів усіх форм власності» (ч. З ст. 49); «Держава дбає про розвиток фізичної культури і спорту, забезпечує санітарно-епідемічне благополуччя» (ч. 4 ст. 4 9). Як видно з наведених конституційних положень, вони закріплюють безоплатність надання медичної допомоги у державних і комунальних закладах охорони здоров'я і не передбачають впровадження в Україні загальнообов'язкового медичного страхування, закріплюючи лише право на медичне страхування, що не одне й те саме. Впровадження в Україні загальнообов'язкового медичного страхування, на чому наполягають медики і деякі політичні сили, може суперечити її Конституції.

Право на безпечне для життя і здоров'я довкілля та на від шкодування завданої порушенням цього права шкоди — це право людини на сприятливе навколишнє природне середовище та на відшкодування завданої її життю і здоров'ю шкоди його незадовільним станом. Належить до так званих прав третього покоління і закріплюється лише в новітніх конституціях. У Конституції України гарантується через право людини на вільний доступ до інформації про стан навколишнього природного середовища: «Кожному гарантується право вільного доступу до інформації про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту, а також право на її поширення. Така інформація ніким не може | бути засекречена» (ч. 2 ст. 50). Докладніше забезпечення цього права визначається Законом України «Про охорону навколишнього природного середовища» від 25 червня 1991 року.

Права дитини — це права людини щодо дітей, а також додаткові права дитини, пов'язані з її віком. Особливість правового статусу дитини полягає в тому, що вона, з одного боку, не користується всіма тими правами, які мають повнолітні, а з іншого боку повинна бути наділена специфічними правами, пов'язаними з її віком, становищем у сім'ї, наявністю чи відсутністю батьківського піклування тощо. Ця особливість зумовлює необхідність прийняття спеціальних норм щодо захисту дітей. До найважливіших із таких норм належить визнання рівності прав дітей незалежно від будь-яких обставин, у тому числі від того, народжені вони у шлюбі чи поза ним. Конституція України закріплює цю норму у статті 52 як визначальну щодо прав дитини: «Діти рівні у своїх правах незалежно від походження, а також від того, народжені вони у шлюбі чи поза ним» (ч. 1). Водночас Конституція забороняє насильство над дитиною та її експлуатацію: «Будь-яке насильство над дитиною та її експлуатація переслідуються за законом» (ч. 2) і покладає на державу обов'язок щодо утримання та виховання дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування: «Утримання та виховання дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, покладається на державу. Держава заохочує і підтримує благодійницьку діяльність щодо дітей» (ч. 3), а на батьків — обов'язок утримувати дітей до їх повноліття: «Батьки зобов'язані утримувати дітей до їх повноліття» (ч. 2 ст. 51). Конституційні положення щодо прав дитини конкретизуються у звичайних законах, зокрема про охорону материнства і дитинства, освіту, охорону здоров'я тощо. Законодавство України  передбачає адміністративну і кримінальну відповідальність за порушення прав дитини.

Культурні права і свободи — це сукупність конституційних прав і свобод, що визначають юридичні можливості людини і громадянина у сфері культури. Культурні права і свободи покликані гарантувати особі можливості самореалізації у сфері освіти, науки, мистецтва. До основних культурних прав і свобод, закріплених в Конституції України, належать: право на освіту (ст. 53); свобода літературної, художньої, наукової і технічної творчості (ст. 54); право на результати своєї інтелектуальної, творчої діяльності (ст. 54).

Право на освіту — це право людини на здобуття освіти в державних, комунальних та інших навчальних закладах. Право на освіту є найважливішим конституційним культурним правом людини і закріплюється практично в усіх нових і новітніх конституціях. У демократичних державах право на освіту у широкому значенні включає зазвичай цілий комплекс прав і свобод: право на безоплатне здобуття початкової або загальної середньої освіти в державних і комунальних та деяких інших навчальних закладах; право громадян на безоплатне здобуття вищої освіти в державних і комунальних навчальних закладах на конкурсній основі; право батьків на вибір форми навчання (світської, релігійної, шкільної, домашньої) для своєї дитини; право громадян, які належать до національних меншин, на навчання рідною мовою чи на вивчення рідної мови; право на свободу навчання; право на свободу викладання; право на заснування приватних навчальних закладів. Основні з таких прав і відповідних гарантій закріплено в статті 53 Конституції України: «Кожен має право на освіту» (ч. 1); «Держава забезпечує доступність і безоплатність дошкільної, повної загальної середньої, професійно-технічної, вищої освіти в державних і комунальних навчальних закладах; розвиток дошкільної, повної загальної середньої, позашкільної, професійно-технічної, вищої і післядипломної освіти, різних форм навчання; надання державних стипендій та пільг учням і студентам» (ч. 3); «Громадяни мають право безоплатно здобути вищу освіту в державних і комунальних навчальних закладах на конкурсній основі» (ч. 4); «Громадянам, які належать до національних меншин, відповідно до закону гарантується право на навчання рідною мовою чи на вивчення рідної мови у державних і комунальних навчальних закладах або через національні культурні товариства» (ч. 5). Водночас Конституція встановлює обов'язок здобувати повну загальну середню освіту: «Повна загальна середня освіта є обов'язковою» (ч. 2 ст. 53). Цей обов'язок поширюється тільки на громадян України, тоді як право на освіту закріплено в Конституції як право людини: «Кожен має право на освіту» (ч. 1 ст. 53).

Свобода літературної, художньої, наукової і технічної твор чості — це право людини на вільний вибір видів, форм, методів і засобів творчої діяльності у сфері літератури, мистецтва, науки і техніки. В Конституції України закріплено як право громадянина зі встановленням гарантій щодо його захисту: «Громадянам гарантується свобода літературної, художньої, наукової і технічної творчості, захист інтелектуальної власності, їхніх авторських прав, моральних і матеріальних інтересів, що виникають у зв'язку з різними видами інтелектуальної діяльності» (ч. 1 ст. 54). Гарантуючи у статті 54 свободу літературної, художньої, наукової і технічної творчості, Конституція України водночас зобов'язує державу сприяти розвиткові науки, охороняти культурну спадщину, забезпечувати збереження історичних пам'яток: «Держава сприяє розвиткові науки, встановленню наукових зв'язків України зі світовим співтовариством» (ч. 3); «Культурна спадщина охороняється законом» (ч. 4); «Держава забезпечує збереження історичних пам'яток та інших об'єктів, що становлять культурну цінність, вживає заходів для повернення в Україну культурних цінностей народу, які знаходяться за її межами» (ч. 5). Як одну з гарантій свободи творчості Конституція закріплює за громадянами України право на результати своєї інтелектуальної, творчої діяльності: «Кожний громадянин має право на результати своєї інтелектуальної, творчої діяльності; ніхто не може використовувати або поширювати їх без його згоди, за винятками, встановленими законом» (ч. 2 ст. 54). Об'єктами права інтелектуальної власності є твори науки, літератури і мистецтва, винаходи, корисні моделі, промислові зразки, раціоналізаторські пропозиції та ін. Особисті немайнові права і майнові права авторів та їх правонаступників, пов'язані зі створенням та використанням творів науки, літератури і мистецтва (авторське право), охороняє Закон України «Про внесення змін до Закону України «Про авторське право і суміжні права»» від 11 липня 2001 року.

Крім поділу та групування конституційних прав і свобод за суб'єктами та змістом вони класифікуються також за іншими ознаками. Так, за характером розрізняються індивід, альні права і свободи та колективні права і свободи. Індивідуальними правами і свободами є права і свободи людини і громадянина, які можуть здійснюватися і захищатися індивідуально. Більшість конституційних прав і свобод за своїм характером є індивідуальними. Колективними правами і свободами є права і свободи людини і громадянина, які можуть здійснюватися і захищатися тільки колективно. Прикладами колективних прав є право на страйк, суб'єктами якого можуть бути тільки трудовий колектив або профспілка, право на місцеве самоврядування, суб'єктом якого є територіальна громада. Колективними правами і свободами за своїм характером є права різного роду меншин (національних, релігійних та ін).

За можливістю обмеження конституційні права і свободи поділяються на абсолютні і відносні. Абсолютними є такі фундаментальні особисті права людини, обмеження або тимчасове призупинення яких у демократичній державі не припускається за жодних обставин. Це право на життя, право на повагу до своєї гідності, право на свободу та особисту недоторканність, право на свободу світогляду і віросповідання та деякі інші. Більшість конституційних прав і свобод є відносними — вони можуть бути обмежені або призупинені на певний час у разі введення в країні чи в окремих її місцевостях надзвичайного або воєнного стану.

Розрізняються також основні і похідні конституційні права і свободи. Основними конституційними правами і свободами вважаються ті, що є основою для похідних від них прав і свобод. Наприклад, право брати участь в управлінні державними справами є основним щодо похідного від нього виборчого права, право на відпочинок є похідним від основного щодо нього права на працю.

Залежно від характеру відносин між індивідом, суспільством і державою, а також між; самими індивідами конституційні права і свободи поділяються на три групи: права і свободи, якими індивід наділяється як член громадянського суспільства (економічні, соціально-економічні, соціальні, культурні права і свободи); права і свободи, якими індивід наділяється як член політичної спільноти, як громадянин (політичні права і свободи); права і свободи, якими індивід наділяється як фізична особа (особисті права і свободи). У межах особистих прав і свобод виокремлюють групу прав із захисту прав і свобод: право на судовий захист, право на правову допомогу, право не виконувати явно злочинні розпорядження чи накази, право на відмову від свідчень та ін. Можливі також інші класифікації конституційних прав і свобод.

 

Конституційні обов’язки

 

На відміну від прав і свобод обов'язкам особи в конституціях приділяється значно менше уваги. У теорії і практиці конституціоналізму ставлення до конституційних обов'язків та їх взаємозв'язку з конституційними правами і свободами неоднозначне. Ліберальна традиція у конституціоналізмі заперечує взаємозв'язок прав і обов'язків, виходячи з того, що визнання такого взаємозв'язку та закріплення в конституції обов'язків особи призвело б до обмеження її прав. Саме по собі існування обов'язків не заперечується, але вони не сприймаються в органічному взаємозв'язку з правами і не закріплюються в конституції. Згідно з цією традицією у конституціях, передусім старих, взагалі не йдеться про обов'язки людини і громадянина. У західних країнах конституційний інститут обов'язків людини і громадянина став оформлятися тільки після Другої світової війни. Соціалістична традиція у конституціоналізмі, навпаки, наголошує на взаємозв'язку прав і свобод. У конституціях соціалістичних держав досить докладно закріплюються обов'язки громадянина, причому деякі із них — у формі «боргу», «справи честі» тощо. Загальна тенденція в розвитку конституціоналізму полягає у поширенні конституційного закріплення обов'язків особи, причому не тільки як громадянина, а й як людини. Обов'язки особи закріплюються у багатьох новітніх конституціях, передусім постсоціалістичних держав та тих, що утворилися на території колишнього Радянського Союзу, у тому числі України.

Конституційні обов'язки людини і громадянина — це закріплені в конституційно-правових нормах вимоги держави до поведінки будь-яких осіб, що перебувають на її території, або тільки до поведінки громадян даної держави незалежно від їх місцезнаходження . Від інших обов'язків конституційні обов'язки людини і громадянина відрізняються передусім тим, що належать до числа найважливіших, закріплюються в конституції і наперед визначають багато інших обов'язків людини і громадянина. Тому конституційні обов'язки називаються ще основними обов'язками. Конституційні обов'язки можуть стосуватися водночас і людини, і громадянина, або тільки громадянина. До закріплених в Конституції України обов'язків людини і громадянина належать обов'язки: не заподіювати шкоду природі, культурній спадщині, відшкодовувати завдані збитки (ст. 66); сплачувати податки і збори в порядку і розмірах, встановлених законом (ст. 67); неухильно  додержуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей (ст. 68). Громадянин України несе додаткові обов'язки, головним з яких є захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів, відбування військової служби відповідно до закону (ст. 65).

Конституція України закріплює також: інші обов'язки людини і громадянина, зокрема у статтях про права і свободи: обов'язок батьків утримувати дітей до їх повноліття; обов'язок повнолітніх дітей піклуватися про своїх непрацездатних батьків (ч. 2 ст. 51); обов'язок здобути повну загальну середню освіту (ч. 2 ст. 53).

⇐ Предыдущая25262728293031323334Следующая ⇒

Поделиться: