Поняття і види гарантій конституційних прав і свобод

Гарантії конституційних прав і сво бод — це чинники, що забезпечують реальне здійснення в країні конституційно проголошених прав і свобод людини і громадянина. Навіть найдокладніше закріплення в конституції прав і свобод людини і громадянина само по собі не робить ці права і свободи реальними. Для реалізації конституційно проголошених прав і свобод необхідні передусім відповідні соціально-економічні, політичні і соціокультурні умови. Юридичні гарантії прав і свобод, що містяться у текстах конституцій, мають загальний характер і потребують конкретизації і деталізації у звичайному, передусім процесуальному, законодавстві. Багатоманітні гарантії конституційних прав і свобод класифікуються за різними підставами.

За сферами суспільного життя гарантії конституційних прав і свобод поділяються на соціально-економічні, політичні і соціокультурні. Соціально-економічні гарантії — це соціально орієнтована ринкова економіка, що базується на багатоманітних формах власності на засоби виробництва і орієнтована на задоволення соціально-економічних потреб усіх верств населення. Вони мають найбільше значення для реалізації економічних, соціально-економічних і соціальних прав і свобод. Політичною гарантією конституційних прав і свобод є демократичний політичний режим з такими його ознаками, як виборність органів влади, поділ державної влади, багатопартійність, ідеологічна багатоманітність та ін. Політичний режим має найбільше значення для реалізації політичних прав і свобод. Соціокультурні гарантії конституційних прав і свобод — це певний рівень культурного розвитку суспільства, передусім рівень його політичної і правової культури, наявність розвиненої мережі закладів освіти, науки і культури, орієнтованих на задоволення багатоманітних духовних інтересів і потреб людей. Соціокультурні гарантії мають найбільше значення для реалізації культурних прав і свобод, а такі їх складові, як політична і правова культура, є важливими для реалізації усього комплексу конституційних прав і свобод. При цьому першорядне значення у політичній культурі має наявність у людей почуття власної громадянської гідності, відчуття себе рівноправними партнерами держави, а у правовій культурі — повага до права і закону як його конкретного прояву як з боку громадян, так і з боку органів влади та їх посадових і службових осіб.

За характером гарантії конституційних прав і свобод поділяються на організаційні та юридичні. Організаційні гарантії — це систематична організаторська діяльність держави та всіх її органів і посадових осіб (Президента України, Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України, судів, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, прокуратури та ін.), органів місцевого самоврядування, політичних партій, громадських організацій зі створення сприятливих умов для реального користування громадянами України своїми правами і свободами. Найважливішими гарантіями конституційних прав і свобод є юридичні гарантії.

Юридичні гарантії конституційних прав і свобод

Юридичні гарантії конституційних праві свобод — це правові засоби і способи, за допомогою яких реалізуються, охороняються і захищаються права і свободи і людини і громадянина, усуваються порушення прав і свобод, поновлюються порушені права. Юридичними гарантіями конституційних прав і свобод є норми й принципи матеріального і процесуального права, що закріплюються в конституції, конкретизуються у звичайному законодавстві і реалізуються у судовій практиці. Норми і принципи матеріального права визначають права та обов'язки особи, а норми і принципи процесуального права забезпечують додержання і охорону прав і свобод.

До процесуальних засобів захисту прав і свобод людини і громадянина, закріплених у Конституції України, належать права: право на судовий захист прав і свобод (ч. 1 ст. 55); право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування (ч. 2 ст. 55); право звертатися за захистом своїх прав до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини (ч. З ст. 55); право після використання всіх національних засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна (ч. 4 ст. 55); право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань (ч. 5 ст. 55); право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень (ст. 56); право знати свої права і обов'язки (ч. 1 ст. 57); право на правову допомогу (ст. 59); право не виконувати явно злочинні розпорядження чи накази (ст. 60); право на відмову давати показання або пояснення щодо себе, членів сім'ї чи близьких родичів, коло яких визначається законом (ч. 1 ст. 63); право підозрюваного, обвинуваченого чи підсудного на захист (ч. 2 ст. 63), а також принципи : ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше, як за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставах та в порядку, встановлених законом (ч. 2 ст. 29); незворотної дії законів та інших нормативно-правових актів (ст. 58); ніхто не може бути двічі притягнений до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення (ч. 1 ст. 61); юридична відповідальність особи має індивідуальний характер (ч. 2 ст. 61); презумпції невинуватості (ст. 62).

Зазначені права і принципи мають важливе значення для гарантування конституційно закріплених прав і свобод людини і громадянина. Розглянемо докладніше декотрі із них.

Право на судовий захист прав і свобод — це право людини звертатися до суду за захистом своїх прав і законних інтересів. У статті 55 Конституції України воно визначається у такій формі: »Права і свободи людини і громадянина захищаються судом» (ч. 1) і закріплюється наступними гарантіями: «Коленому гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб» (ч. 2); «Кожен має право звертатися за захистом своїх прав до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини» (ч. 3); «Кожен має право після використання всіх національних засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна» (ч. 4); «Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань» (ч. 5).

Право знати свої права і обов'язки — це право людини бути обізнаною з її юридичними правами та обов'язками. Такі права та обов'язки встановлюються законами та іншими нормативно-правовими актами. Стаття 57 Конституції України визначає це право у такій формі: «Кожному гарантується право знати свої права і обов'язки» (ч. 1) і закріплює наступними гарантіями: «Закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права і обов'язки громадян, мають бути доведені до відома населення у порядку, встановленому законом» (ч. 2); «Закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права і обов'язки громадян, не доведені до відома населення у порядку, встановленому законом, є нечинними» (ч. 3).

Право на правову допомогу — у широкому значенні — це право людини на одержання кваліфікованої юридичної допомоги при вирішенні тих чи тих юридичних питань. У цьому значенні воно полягає у можливості користуватися різними юридичними послугами: консультаціями та роз'ясненнями, усними й письмовими довідками; складенням заяв, скарг, видачею посвідчень і копій з різних документів; представництвом у суді та ін. Юридична допомога надається адвокатами, нотаріусами, працівниками відділів та управлінь юстиції органів державної влади та органів місцевого самоврядування, судових органів та іншими офіційними особами. У вузькому значенні право на правову допомогу означає право людини на захист своїх прав у судовому процесі. Основний зміст цього права у такому значенні зводиться до можливості користуватися послугами адвоката в судовому процесі, передусім кримінальному, а також у разі загрози кримінального переслідування, у тому числі з моменту затримання, арешту або висунення обвинувачення. Право на правову допомогу закріплено у статті 59 Конституції України у такій формі: «Кожен має право на правову допомогу. У випадках, передбачених законом, ця допомога надається безоплатно. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав» (ч. 1); «Для забезпечення права на захист від обвинувачення та надання правової допомоги при вирішенні справ у судах та інших державних органах в Україні діє адвокатура» (ч. 2).

Право на відмову давати показання або пояснення щодо себе, членів сім'ї чи близьких родичів — це право людини не давати правоохоронним органам і суду показань або пояснень щодо себе, членів сім'ї чи близьких родичів, що містять докази їх причетності до вчинення злочину. Коло таких родичів визначається законом. Це право, яке стисло визначається як право на відмову від свідчень, має надзвичайно важливе захисне і моральне значення. За відсутності в особи такого права виникає суперечність між її моральним обов'язком захищати рідних їй людей і юридичним обов'язком давати проти них показання. Радянське законодавство передбачало кримінальну відповідальність особи за відмову від свідчень. Появі такого права людство завдячує V поправці Конституції США 1787 року, яка, зокрема, встановила, що «ніхто не повинен примушуватися у кримінальній справі бути свідком проти самого себе». У статті 63 Конституції України воно закріплено у такій формі: «Особа не несе відповідальності за відмову давати показання або пояснення щодо себе, членів сім'ї чи близьких родичів, коло яких визначається законом» (ч. 1 ст. 63). Таким законом є Кримінально-процесуальний кодекс України (ст. 69). Стаття 63 Конституції України встановлює ще дві важливі гарантії прав і свобод людини і громадянина: «Підозрюваний, обвинувачений чи підсудний має право на захист» (ч. 2); «Засуджений користується всіма правами людини і громадянина, за винятком обмежень, які визначені законом і встановлені вироком суду» (ч. 3).

Принцип незворотної дії законів та інших нормативно- правових актів означає, що закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують кримінальне покарання. Закріплюючи цей принцип: «Закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи» (ч. 1 ст. 58), Конституція України також встановлює, що «Ніхто не може відповідати за діяння, які на час їх вчинення не визнавалися законом як правопорушення» (ч. 2 ст. 58). Конституційні положення щодо незворотної дії законів конкретизуються Кримінальним Кодексом України від 5 квітня 2001 року (ст. 5).

Принцип презумпції невинуватості (від лат. р raesumptio — презумпція; припущення, що визнається достовірним, доки не буде доведено зворотне) згідно з Конституцією України означає, що «Особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком _Суду» (ч. 1 ст. 62). Принцип презумпції невинуватості спрямований на унеможливлення необґрунтованих обвинувачень і є однією з найважливіших конституційних гарантій прав і свобод людини і громадянина. Презумпція невинуватості поширюється на всіх осіб, які підозрюються або обвинувачуються у скоєнні злочину. Закріплюючи цей принцип у статті 62, Конституція України конкретизує його такими нормами: «Ніхто не зобов'язаний доводити свою невинуватість у вчинені злочину» (ч. 2); «Обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях. Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь» (ч. 3); «У разі скасування вироку суду як неправосудного держава відшкодовує матеріальну і моральну шкоду, завдану безпідставним засудженням» (ч. 4).

Однією з конституційних гарантій прав і свобод людини і громадянина є визначення Конституцією України меж; їх можливих обмежень, у тому числі в умовах воєнного або надзвичайного стану: «Конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України» (ч. 1 ст. 64)»; В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень. Не можуть бути обмежені права і свободи, передбачені статтями 24, 25, 27, 28, 29, 40, 47, 51, 52, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 62, 63 цієї Конституції» (ч. 2 ст. 64).

Функція охорони і захисту конституційних прав і свобод тією чи тією мірою притаманна різним державним органам і посадовим особам. її здійснюють, зокрема, Президент України, Верховна Рада України, Кабінет Міністрів України. В системі виконавчої влади діють правоохоронні органи — органи прокуратури, внутрішніх справ, Служби безпеки України тощо, до компетенції яких входять повноваження з охорони і захисту конституційних прав і свобод. Однак найважливішим органом із захисту прав, свобод і законних інтересів людини і громадянина у демократичних державах є суд. Саме у демократичних державах, бо у соціалістичних державах таким органом нерідко виступає відповідний комітет правлячої комуністичної партії, до якого громадяни звертаються за захистом своїх прав як до останньої інстанції.

У незалежній Україні відбувається становлення системи судового захисту прав і свобод людини і громадянина. Правовою  основою цієї системи є закріплені в Конституції України права і свободи людини і громадянина та їх гарантії, конкретизовані у звичайному законодавстві. Принципово важливою у цьому відношенні є конституційна норма про те, що кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб (ч. 2 ст. 55). Якщо у радянській Україні громадянин міг звернутися із судовим позовом до держави (адміністрації державного підприємства чи установи) тільки з приводу незаконного звільнення його з роботи, то за Конституцією незалежної України він має право на оскарження в суді будь-яких рішень, дій чи бездіяльності органів влади та їх посадових і службових осіб, що торкаються їхніх прав і свобод.

Відповідно до Конституції України в системі судів загальної юрисдикції утворюються загальні та спеціалізовані суди окремих судових юрисдикцій. Згідно із Законом України «Про судоустрій України» від 7 лютого 2002 року спеціалізованими судами є господарські, адміністративні та інші суди, визначені як спеціалізовані суди (ч. 2 ст. 19). Адміністративними є суди, що розглядають скарги фізичних і юридичних осіб на дії органів державної влади та органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб. Система адміністративних судів є важливим засобом захисту прав і свобод людини і громадянина у їх відносинах з органами публічної влади. Конституція України гарантує звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі її норм, які є нормами прямої дії (ч. З ст. 8). Надійним гарантом конституційно закріплених прав і свобод людини і громадянина є не будь-який суд, а тільки той, організація і функціонування якого ґрунтуються на демократичних принципах, найважливішим з яких є самостійність судів і незалежність суддів, а також на охарактеризованих вище процесуальних гарантіях. Можливість судового захисту конституційно закріпленого права в суді є найважливішим показником його реальності.

 

⇐ Предыдущая26272829303132333435Следующая ⇒

Поделиться: