Сутність і поняття демократії

Демократичне державне правління має довготривалу історію і ґрунтується на вагомих теоретичних засадах. Поняття демократії (гр. demokratia, від demos — народ і кratos — влада) склалося ще у Стародавній Греції, де демократія визначалася як особлива форма організації держави, за якої влада належить не одній особі, як за монархії чи тиранії, і не групі осіб, як за аристократії чи олігархії, а всьому народу, точніше, усім вільним громадянам полісу — міста-держави. Особливого розвитку демократія набула у V ст. до нової ери в Афінській державі, де громадяни на своїх зібраннях спільно і безпосередньо вирішували загальнодержавні справи. Кожен мав право брати участь у законодавчих зібраннях і голосувати. Значна частина громадян обіймала в полісі численні посади. Суспільне життя характеризувалося значним інтересом людей до політики та їхньою політичною активністю. Така безпосередня демократія була можливою завдяки обмеженим розмірам давньогрецьких держав і усуненню від участі в державному правлінні рабів, які становили більшу частину населення полісу. Але й за цих умов на народних зборах нерідко не було належної організованості, елементарного порядку і виваженості у прийнятті державних рішень, верховодили демагоги (гр. demagogos — вождь народу). Тому видатні давньогрецькі мислителі, зокрема Платон та Аристотель, розцінювали демократію як гіршу, порівняно з монархією чи аристократією, форму правління.

У середні віки в центрі політико-правової думки перебувала проблема найдосконалішої форми правління, заснованої на ідеї спільного блага і згоди всіх членів суспільства. При цьому більшість мислителів вважали монархію найпридатнішою для забезпечення єдності суспільства формою правління. Пануючою формою державного правління у ті часи була абсолютна монархія, несумісна з демократією. Відповідно, не було потреби й у розвитку теорії демократії. Активна розробка демократичних ідей розпочалася з настанням Нового часу і пов'язана з розвитком капіталізму й ранніми буржуазними революціями в країнах Західної Європи. Особлива увага при цьому приділялася ідеям природного права й договірного походження держави. Принципово важливим для теорії демократії було обґрунтування Ж.-Ж. Руссо на основі ідей суспільного договору і природного права ідеї народного суверенітету, згідно з якою народ є єдиним джерелом і верховним носієм влади в державі.

Таким чином, за своєю сутністю демократія — це народовладдя. Проте демократія у прямому її розумінні, тобто як безпосередня влада народу, неможлива з низки причин. По-перше, вже із суто технічного боку, оскільки немає таких механізмів, які б забезпечували прийняття безпосередньо народом рішень з будь-якого державного питання на всіх рівнях. По-друге, безпосереднє народовладдя недоцільне під кутом зору ефективності державної влади, оскільки абсолютна більшість народу некомпетентна у вирішенні конкретних справ управління державою і суспільством. По-третє, правляча більшість (за демократії рішення приймаються більшістю), як і народ у цілому, може приймати і далекі від справедливості і гуманізму, тобто недемократичні за своєю суттю, рішення. Наочним підтвердженням цього може бути та сама афінська демократія, за якої смертні вироки виносились натовпом на майдані. Тому переважною формою демократії є не безпосередня, а представницька демократія, коли владні рішення приймаються уповноваженими народом представниками. Відповідно, у розумінні демократії наголос зміщується із безпосереднього здійснення влади народом на його участь у її здійсненні, що знаходить відображення у визначеннях поняття демократії. Такі визначення у різних науках мають свої особливості. Як уже зазначалось, в основі визначень демократії у науці конституційного права лежить ідея народного суверенітету, відповідно до якої демократія визначається як спосіб організації державної влади, що ґрунтується на визнанні народу єдиним джерелом влади та його реальній участі у її здійсненні.

Свою специфіку у науці конституційного права має і розуміння органів представницької демократії. Представницькими органами у ній вважаються тільки виборні колегіальні органи — парламент, законодавчі збори суб'єктів федерації, автономних утворень, регіональні, муніципальні і комунальні ради в адміністративно-територіальних одиницях. Одноособові виборні органи — президент, мер, сільський голова та інші представницькими органами не вважаються, хоча вони також; є інститутами представницької демократії і представляють, відповідно, увесь народ (націю), населення певного міста чи села. У межах дихотомії «безпосередня демократія — представницька демократія» інститутами представницької демократії є всі ті органи, які безпосередньо або опосередковано формуються народом (виборцями), у тому числі органи виконавчої і судової влади. Інститутом представницької демократії не є тільки монарх, який отримує владу не від народу, а в порядку престолонаслідування і здійснює її за власним правом.

 

⇐ Предыдущая29303132333435363738Следующая ⇒

Поделиться: