Різновиди конституційно – правових інститутів безпосередньої демократії

 

Конституційно-правовими інститутами безпосередньої демократії є встановлені конституцією і законами правові інститути, що забезпечують здійснення державної, загалом публічної, влади  безпосередньо народом, точніше, виборцями — громадянами, за якими законодавчо визнається право голосу на виборах до органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Такі інститути називаються також засобами безпосередньої демократії. Основними конституційно-правовими інститутами безпосередньої демократії є вибори і референдум. До інших інститутів безпосередньої демократії, передбачених конституціями деяких держав, належать інститути народної законодавчої ініціативи, народної конституційної ініціативи, народного розпуску представницького органу.

У науці конституційного права під виборами розуміється спо сіб формування шляхом голосування органів державної влади та органів місцевого самоврядування. За допомогою виборів народ як єдине джерело влади в державі делегує владні повноваження своїм представникам в органах влади. Вибори є демократичним способом здобуття й оновлення влади, приведення її структур та діяльності у відповідність до волі громадян.

Підготовка і проведення виборів регулюються конституціями, законами про вибори, виборчі органи та іншими законами, а також прийнятими відповідно до них іншими актами законодавства. Виборче законодавство визначає основні види виборів. Залежно від предмета обрання розрізняються президентські, парламентські і муніципальні (місцеві) вибори. З огляду на причини їх проведення вибори можуть бути черговими, позачерговими, додатковими і повторними. Чергові вибори проводяться у зв'язку із закінченням строку повноважень виборного органу. Позачергові, або дострокові, вибори відбуваються у разі дострокового припинення виборним органом своєї діяльності — внаслідок дострокового розпуску чи саморозпуску представницького органу, дострокового припинення повноважень виборної посадової особи. Додаткові вибори проводяться для поповнення представницького органу, якщо з його складу вибули один або кілька депутатів. Повторні вибори проводяться у разі, якщо попередні вибори з тих чи тих причин визнані недійсними, або такими, що не відбулися. Такими причинами можуть бути низька явка виборців, визнання виборів у судовому порядку недійсними через порушення законодавства при їх проведенні тощо.

Вибори також можуть бути: повними (якщо обирається увесь склад представницького органу) або частковими (якщо обирається тільки частина складу представницького органу); загальнодер жавними (якщо проводяться на всій території країни) або місце вими (якщо проводяться в адміністративно-територіальних одиницях); багатопартійними, однопартійними чи безпартійними; альтернативними (якщо на один депутатський мандат чи виборну посаду претендують кілька кандидатів) і безальтернативними (за наявності тільки одного кандидата); прямими або непрямими. Прямі, або безпосередні, вибори означають безпосереднє обрання громадянами депутатів або посадових осіб. Прямими зазвичай є вибори до парламенту (нижньої палати) та до представницьких органів місцевого самоврядування, а також вибори президента у президентських (крім США та деяких латиноамериканських країн) і змішаних республіках. За непрямих виборів депутати представницьких органів і посадові особи обираються шляхом опосередкованого волевиявлення громадян. Непрямими є вибори до верхніх палат парламентів деяких країн — Індії, Норвегії, Франції та інших, а також; вибори президента у парламентарній республіці. Докладно про вибори мова йтиме нижче.

Референдум (від лат. referendum — те, що має бути повідомлено) — це всенародне волевиявлення з важливого державного або суспільного питання. Волевиявлення шляхом голосування на референдумі надає юридичної сили вирішенню якого-небудь важливого питання, що стосується розвитку суспільства, державності, вирішення місцевих проблем. На загальнодержавний референдум виносяться ті питання, що стосуються найважливіших проблем політичного життя країни: прийняття конституції, внесення змін і доповнень до неї, зміни форми державного правління чи форми державного устрою, вступу держави до міжнародних організацій тощо. Найважливіші питання державно-політичного життя, які підлягають вирішенню шляхом референдуму, у багатьох державах визначаються конституціями.

Народна законодавча ініціатива — це право певної частини виборців внести до парламенту проект закону, який підлягає обов'язковому розгляду парламентом. Інститут народної законодавчої ініціативи передбачений конституціями або законами багатьох держав. На загальнодержавному рівні він діє в Австрії, Іспанії, Італії, Литві, Польщі, Швейцарії та в деяких інших країнах, у США застосовується тільки на рівні штатів. Інститут народної законодавчої ініціативи не застосовується у тих країнах з англосаксонською моделлю правових систем, де діє принцип верховенства парламенту (Велика Британія, Канада, Австралія та ін.).

Для внесення проекту закону необхідно зібрати певне число підписів виборців: в Іспанії — 500 тисяч, Румунії — 250 тисяч, Австрії, Польщі — 100 тисяч, Білорусі, Італії, Литві, Швейцарії — 50 тисяч, Грузії, Киргизстані — 30 тисяч, на Кубі і в Македонії — 10 тисяч, у Словенії — 5 тисяч, Бразилії — один відсоток, Колумбії — п'ять відсотків загальної чисельності виборців, Латвії — ¹/₁₀ усіх виборців тощо. Встановлюється строк для збирання підписів, який зазвичай не перевищує шести місяців. Дійсність підписів підлягає офіційній перевірці. Нерідко передбачається, що виборці, які підтримують законопроект, повинні представляти у певній пропорції різні регіони країни. Це робиться для того, щоб постановка питання мала загальнодержавний, а не місцевий характер. Після перевірки підписів та їх засвідчення у встановленому порядку законопроект передається до парламенту і розглядається ним за звичайною законодавчою процедурою. Парламент може прийняти запропонований законопроект, унести поправки до нього або взагалі відхилити його.

У більшості країн є обмеження кола питань, з яких можуть бути внесені законопроекти в порядку народної законодавчої ініціативи. Не допускається, зокрема, внесення проектів законів з питань, що підлягають регулюванню органічними законами, стосуються податків, бюджету, міжнародних відносин, амністії, помилування. Народна законодавча ініціатива є відносно новим конституційно-правовим інститутом. Вважається малоефективним засобом демократії, оскільки, з одного боку, парламент юридично не зобов'язаний приймати внесений виборцями законопроект як закон, а з іншого — може використовуватися як засіб політичного маніпулювання, тиску на парламент.

Народна конституційна ініціатива — це право певної частини виборців запропонувати проект змін до конституції, який підлягає обов'язковому розгляду у встановленому законом порядку. Інститут народної конституційної ініціативи передбачений конституціями Австрії, Білорусі, Італії, Киргизстану, Литви, Македонії, Молдови, Румунії, Словенії, Швейцарії та деяких інших держав. У СІЛА він діє тільки в окремих штатах. Для внесення проекту конституційних змін необхідно зібрати певне число підписів виборців: в Італії і Румунії — 500 тисяч, Киргизстані, Литві — 300 тисяч, Молдові — 200 тисяч, Білорусі, Македонії — 150 тисяч, Австрії, Швейцарії — 100 тисяч, Словенії — 30 тисяч. Як і в разі народної законодавчої ініціативи, зазвичай установлюється певний строк для збирання підписів і передбачається, що виборці, які підписують проект конституційних змін, повинні представляти у певній пропорції різні регіони країни. Проект конституційних змін вноситься до парламенту і після розгляду ним виноситься на референдум. По суті, народна конституційна ініціатива означає ініціювання конституційного референдуму.

Інститут народного розпуску представницького органу полягає у можливості дострокового припинення повноважень парламенту чи іншого представницького органу за результатами референдуму за народною ініціативою. Для проведення такого референдуму необхідно зібрати певне число підписів виборців, як і в разі народної конституційної ініціативи. Якщо на референдумі більшість виборців висловляться за дострокове припинення повноважень представницького органу, то він розпускається і проводяться позачергові вибори. Інститут народного розпуску представницького органу трапляється рідко, особливо на загальнодержавному рівні. Він застосовується, зокрема, у деяких кантонах Швейцарії. На загальнодержавному рівні такий інститут впроваджено у Ліхтенштейні Конституцією 1921 року. Там півтори тисячі виборців або чотири общини можуть ініціювати проведення референдуму щодо розпуску парламенту (Ландтагу).

Здавалося б, інститут народного розпуску представницького органу є ефективним засобом безпосередньої демократії, який дозволяє народу постійно контролювати парламент, а не впливати тільки на його формування — один раз на кілька років під час виборів. Однак він не набув поширення. Не в останню чергу тому, що може бути джерелом політичної нестабільності в країні, оскільки у ній завжди знайдуться політичні сили, які будуть не задоволені результатами чергових виборів до парламенту й ініціюватимуть проведення референдуму щодо його розпуску. Крім того, влада (у даному разі — парламент) взагалі не схильна створювати такі правові підстави, які б загрожували її існуванню.

Як засіб безпосередньої демократії іноді використовується так зване всенародне обговорення, яке полягає в участі громадян та їх об'єднань у правотворчості шляхом направлення до законодавчого органу, партійних комітетів, засобів масової інформації зауважень, побажань і пропозицій щодо опублікованого в пресі і винесеного на обговорення проекту конституції, закону чи важливого партійно-політичного документа. Таке обговорення найчастіше використовується в соціалістичних країнах, де офіційно вважається однією з форм безпосередньої демократії. Так, Конституція СРСР передбачала, що «Найбільш важливі питання державного життя виносяться на всенародне обговорення, а також ставляться на всенародне голосування (референдум)» (ст. 5).

Насправді за соціалізму всенародне обговорення виступає засобом політичного маніпулювання масами з боку керівництва правлячої комуністичної партії, яке шляхом організації обговорення на підприємствах, в установах і організаціях, цілеспря мованого відбору пропозицій, їх опублікування тощо спрямовує обговорення у бажаному для себе напрямі і видає власні погляди за думку всього народу. Всенародне обговорення як засіб політичного маніпулювання масами з боку правлячих сил може використовуватися і за формально демократичного політичного режиму. Іноді до нього вдається глава держави у боротьбі з парламентом чи політичними суперниками. Загалом у демократичних державах всенародне обговорення не визнається правовим інститутом. Сама можливість обговорення, наприклад, проекту конституції чи змін та доповнень до неї, не заперечується, але висловлювані при цьому позиції не мають юридичної сили для органів влади.

З усієї багатоманітності конституційно-правових інститутів безпосередньої демократії Конституція України фактично закріпила тільки інститути виборів і референдуму: «Народне волевиявлення здійснюється через вибори, референдум та інші форми безпосередньої демократії» (ст. 69). Про «інші форми» безпосередньої демократії у Конституції не йдеться.

⇐ Предыдущая30313233343536373839Следующая ⇒

Поделиться: