Конституційно - правовий інститут референдуму в Україні

З історії референдуму

Як уже зазначалось, референдум — це всенародне волевиявлення з важливого державного або суспільного питання. Інститут референдуму має тривалу, історію. «Всенародні голосування», що мали назву плебісцитів (лат. рlebiscitum, від рlebs — простий народ і scitum — рішення, постанова), відбувалися ще у Стародавньому Римі. Щоправда, участь у них брали тільки вільні римляни, раби «народом» не вважались. В епоху феодалізму, домінування у Західній Європі абсолютних монархій заходи на зразок референдуму не проводились. Відродження інституту референдуму відбулося за нових часів. Перший референдум був проведений 1780 року у північноамериканському штаті Массачусетс (за іншими даними, перший референдум відбувся 1439 року в кантоні Берн Швейцарської Конфедерації). З середини XIX ст. цей інститут був сприйнятий у більшості штатів США і кантонів Швейцарії. Характерно, що обидві ці держави ніколи не мали монархічної форми правління, не переживали періоду абсолютизму, завжди відрізнялися децентралізованим управлінням і високим ступенем розвитку безпосередньої демократії.

Інститут референдуму від початку його виникнення сприймався як найважливіший засіб безпосередньої демократії, однак ставлення до нього з низки причин було і залишається неоднозначним. Однією з таких причин є федеративна форма державного устрою. Територія федеративної держави складається з державних утворень, наділених юридичною і певною політичною самостійністю. Прийняття загальнообов'язкового у масштабах держави рішення шляхом референдуму, тобто більшістю дорослого населення країни, може суперечити інтересам окремих суб'єктів федерації і сприйматися як обмеження їх самостійності. Тому у федеративних державах ставлення до загальнодержавних референдумів різне. У США референдуми проводяться тільки на рівні окремих штатів та їх адміністративно-територіальних одиниць, а загальнодержавні референдуми взагалі не проводяться. У Швейцарії референдуми проводяться як на місцевому, так і на загальнодержавному рівні. За кількістю проведених референдумів Швейцарія займає перше місце у світі. З моменту затвердження 29 травня 1874 року на референдумі Конституції Швейцарії в країні відбулося близько 150 тільки конституційних референдумів. У кінці XIX ст. інститут референдуму був запроваджений в окремих штатах Австралії, а згодом — у межах всієї країни. З початку XX ст. в Австралії було проведено більше сорока загальнодержавних референдумів.

Другою причиною неоднозначного ставлення до референдуму є монархічна форма державного правління. Традиційно у монархічних державах єдиним джерелом влади та її верховним носієм (сувереном) визнавався монарх. Запровадження інституту референдуму, за допомогою якого народ приймає обов'язкові для всіх, у тому числі і для монарха, рішення означає визнання верховенства влади народу над владою монарха, що суперечить самій ідеї монархічної форми правління. Однак, як уже зазначалось, новітні конституції деяких монархічних держав закріплюють принцип народного суверенітету, а не суверенітету монарха. Відповідно, у таких державах не заперечується й інститут референдуму.

Неоднозначним є ставлення до інституту референдуму у Великій Британії. Консервативно налаштовані науковці і політики вважають, що практична реалізація в країні ідеї референдуму суперечитиме принципу верховенства парламенту, на якому ґрунтується державне правління у Великій Британії. Інші науковці і політики визнають тільки консультативний референдум, який розглядається як засіб додаткової апробації спірних законопроектів, застосовуваний з дозволу самого парламенту. Загальнодержавні зобов'язальні референдуми в країні не проводяться. Загальнодержавний референдум, що відбувся у Великій Британії 1975 року з питання членства в Європейському економічному співтоваристві, мав консультативний характер. Зобов'язальні референдуми у Великій Британії проводяться на місцевому рівні, однак єдиного законодавчого акта, який би встановлював конституційно-правовий інститут референдуму в країні немає.

Третьою причиною неоднозначного ставлення до інституту референдуму є те, що референдум може використовуватись і нерідко використовується як засіб політичного маніпулювання масами, досягнення правлячими колами і особами бажаних для них політичних цілей. Історії відомі численні випадки, коли за допомогою референдуму приймалися недемократичні і навіть трагічні для долі держави рішення. Так, 1799 року за допомогою «народного голосування» у Франції була затверджена Конституція VIII року, яка оформила здійснений Наполеоном Бонапартом державний переворот 18 брюмера. У тому само порядку були затверджені основні принципи Конституції Франції 1852 року, яка інституціоналізувала державний переворот Луї Бонапарта. У подальшому референдум неодноразово використовувався для легалізації державних переворотів: у Туреччині 1961 року, Греції 1968 року, Малагасійській Республіці 1972 року. До «всенародного голосування» неодноразово вдавалися фашистські режими у Німеччині та Іспанії. У наші дні референдум було використано у деяких колишніх радянських республіках, що стали незалежними державами, для продовження строку перебування на посту президента та розширення його конституційних повноважень.

Попри такі причини у XX ст. інститут референдуму набув значного поширення. Він був встановлений, зокрема, прийнятими в період між світовими війнами конституціями Австрії та Ірландії. Інститут референдуму встановлено більшістю новітніх конституцій, у тому числі основними законами соціалістичних і постсоціалістичних держав, а також; багатьох країн, що розвиваються.

Конституції встановлюють інститут референдуму в загальній формі, зазвичай у тих статтях, де йдеться про народний суверенітет. Загальні конституційні положення про референдум конкретизуються в інших статтях конституцій, де йдеться про виборче право, суб'єкти референдної ініціативи, питання державно-політичного розвитку, вирішення яких має здійснюватися шляхом референдуму, тощо. Майже в усіх країнах конституційна регламентація референдумів доповнюється спеціальними законами про референдуми, що деталізують порядок їх проведення.

Конституції і закони про референдуми визначають певне коло суб'єктів референдної ініціативи. Повноваження ініціювати і призначати загальнодержавний референдум належить зазвичай главі держави і парламенту. Іноді при призначенні референдуму вони мають взаємодіяти. Глава держави чи парламент призначають референдум або з власної ініціативи, або з ініціативи інших уповноважених суб'єктів, якими можуть бути уряд, частина складу парламенту, регіональні органи влади, частина виборців. Референдум з ініціативи виборців, визнаний конституціями багатьох держав, називається референдумом за народною ініціативою, або петиційним, тому що виборці мають підписати петицію (звернення) на адресу глави держави чи парламенту з вимогою призначити референдум з певного питання. Конституції і закони встановлюють мінімальне число виборців, на вимогу яких має бути проведений референдум. В Італії, наприклад, цей мінімум становить 500 тисяч виборців, у Білорусі — 450 тисяч, Словаччині — 350 тисяч, Швейцарії — 50 тисяч.

У референдумі зазвичай мають право брати участь усі особи, наділені активним виборчим правом. Як правило, референдум вважається таким, що відбувся, якщо в ньому взяли участь більшість зареєстрованих виборців. Рішення на референдумі може прийматися у формі стверджувальної або заперечної відповіді на поставлене питання. Рішення вважається прийнятим, якщо більшість із тих, хто взяв участь у референдумі (найчастіше щонайменше п'ятдесят відсотків плюс один голос) позитивно відповіли на поставлене питання. Іноді голосування на референдумі відбувається у формі вибору між різними варіантами пропонованого рішення. Така форма голосування називається народним вибором і використовується досить рідко. Голосування на референдумі є таємним.

 

 

⇐ Предыдущая32333435363738394041Следующая ⇒

Поделиться: