Митно-тарифне регулювання зовнішньоекономічної діяльності

Розділ III

МЕТОДИ ДЕРЖАВНОГО РЕГУЛЮВАННЯ ЗОВНІШНЬОЕКОНОМІЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

§ 1. Система методів державного регулювання зовнішньоекономічної діяльності

Державний вплив на зовнішньоекономічну діяльність здійснюється шляхом застосування методів її регулювання.

Методи державного регулювання ЗЕД - це передбачені законодавством способи впливу держави на поведінку суб'єктів ЗЕД з метою отримання необхідного з точки зору публічних інтересів результату. Такі методи можна класифікувати за двома основними критеріями.

1. За характером впливу на поведінку суб'єктів ЗЕД слід розрізняти економічні та адміністративні методи.

Економічні методи - це такі способи впливу держави, за яких необхідний суспільству результат досягається через економічний інтерес суб'єктів ЗЕД (шляхом як позитивного, так і негативного стимулювання). До економічних методів належать:

- надання податкових пільг, встановлення знижених податкових ставок;

- диференціювання митних ставок, звільнення від обкладення митом;

- надання субсидій певним категоріям суб'єктів господарської (зовнішньоекономічної) діяльності;

- застосування господарсько-правових санкцій за порушення законодавства про ЗЕД тощо.

Адміністративні методи - це такі способи впливу держави, за яких необхідний суспільству результат досягається шляхом прямого наказу (обов'язкового припису) компетентного органу, який підлягає виконанню суб'єктом ЗЕД незалежно від того, вигідне це виконання йому економічно, чи ні. До адміністративних методів належать:

- заборона окремих видів експорту та імпорту;

- ліцензування та квотування зовнішньоекономічних операцій;. l *

- застосування технічних, санітарних, фітосанітарних, ветеринарних, екологічних стандартів та вимог;

- встановлення державної монополії на експорт/імпорт окремих товарів;

- обмеження строків здійснення зовнішньоекономічних операцій тощо.

2. Залежно від того, чи пов'язаний метод з застосуванням тарифу, розрізняють тарифні та нетарифні методи.

До тарифних методів належить митно-тарифне регулювання ЗЕД.

Нетарифні методи передбачають встановлення кількісних обмежень та технічних бар'єрів щодо експорту та/ або імпорту.

Кількісні обмеження - це засіб нетарифного регулювання торговельного обороту, який полягає у визначенні переліків та граничних обсягів товарів, дозволених до експорту або імпорту протягом певного періоду (наприклад, ліцензування та квотування експорту/імпорту). До технічних бар'єрів відносять засоби, які утруднюють торгівлю між державами, зокрема: національні стандарти та вимоги, системи сертифікації продукції; санітарні, фітосанітарні, ветеринарні норми та вимоги; вимоги екологічного характеру; специфічні вимоги до упаковки та маркування товарів тощо.

У зв'язку з тим, що в основу класифікації методів державного регулювання ЗЕД покладені різні підстави, один і той самий метод можна кваліфікувати як економічний і тарифний або як адміністративний і нетарифний.

Угоди COT виходять з неприпустимості, за загальним правилом, кількісних обмежень експорту та імпорту. Так, ст. 11 (1) ГАТТ встановлює, що жодна з договірних сторін не повинна встановлювати або зберігати на ввезення будь- якого товару з території іншої договірної сторони або ввезення чи продаж для експорту будь-якого товару, призначеного для ввезення на територію іншої договірної сторони, жодних заборон або обмежень, чи то у формі квот, імпортних або експортних ліцензій, чи то інших заходів, окрім мит, податків чи інших зборів.

Технічні бар'єри застосовуються з метою захисту життя та здоров'я населення, тварин та рослин і забезпечують: недопущення проникнення в країну неякісної продукції - у разі їх застосування при ввезенні товарів, та виконання міжнародних зобов'язань країни - у разі їх застосування при вивезенні товарів. Загальна вимога до застосування технічних бар'єрів згідно з угодами COT - вони не повинні бути дискримінаційними чи становити засіб прихованого протекціонізму.

Розділ IV

ЗОВНІШНЬОЕКОНОМІЧНИЙ ДОГОВІР

§ 1. Поняття та ознаки зовнішньоекономічного договору

Основною правовою формою, що опосередковує господарські зв'язки суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності України та їх іноземних контрагентів, є зовнішньоекономічний договір.

Чинне українське законодавство оперує кількома близькими за змістом поняттями: зовнішньоекономічна угода, зовнішньоекономічний договір, зовнішньоекономічний контракт. Зовнішньоекономічна угода доктринально може бути визначена як угода, що опосередковує господарську діяльність у сфері міжнародного обміну товарами, роботами, послугами, інформацією, інтелектуальною власністю^{^[2]}.

Зовнішньоекономічна угода, як і угода (правочин) загалом, може бути односторонньою, коли для її вчинення є необхідним і достатнім волевиявлення однієї сторони (наприклад, довіреність), та дво- або багатосторонньою, коли для її вчинення необхідним є узгоджене волевиявлення двох або більше сторін. Дво- або багатосторонні зовнішньоекономічні угоди є зовнішньоекономічними договорами.

Термін «контракт» вказує на матеріальну форму зовнішньоекономічного договору, існування його у вигляді правового документа, в якому зафіксований факт угоди та зміст зобов'язань сторін. У законодавстві України поняття «зовнішньоекономічний договір» та «зовнішньоекономічций контракт» вживаються як рівнозначні.

Легальне визначення зовнішньоекономічного договору (контракту) міститься в ст. 1 Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність»: це матеріально оформлена угода двох або більше суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності та їх іноземних контрагентів, спрямована на встановлення, зміну або припинення їх взаємних прав та обов'язків у зовнішньоекономічній діяльності.

З цього визначення випливають дві кваліфікуючі ознаки зовнішньоекономічного договору:

1) спрямованість на забезпечення господарської (зовнішньоекономічної) діяльності контрагентів (ця ознака визначає зовнішньоекономічний договір як різновид господарського договору);

2) різна державна належність контрагентів (ця ознака пояснює, за яких умов господарський договір набуває міжнародного характеру, стає власне «зовнішньоекономічним»).

Оптимальність критерію різної державної належності (національності) контрагентів, який був притаманний доктрині й практиці Союзу РСР, для встановлення міжнародного характеру договору не є безспірною. Останнім часом міжнародно-правові документи, а також спеціальні закони України для цілей встановлення міжнародного характеру договору віддають перевагу іншому критерію - місцезнаходженню комерційного підприємства ( place of business ), під яким розуміють постійне місце регулярного здійснення ділових операцій. Така розмежувальна ознака використана, зокрема, в Нью-йоркській конвенції про позовну давність у міжнародній купівлі-продажу товарів 1974 p., Віденській конвенції про договори міжнародної купівлі-продажу товарів 1980 p., Гаазькій конвенції про право, що застосовується до договорів міжнародної купівлі-продажу товарів 1986 рі, Оттавських конвенціях 1988 р. про міжнародний фінансовий лізинг та міжнародний факторинг, Типовому законі ЮНСІТРАЛ про міжнародний торговельний арбітраж 1985 p., а також у Законі України від 24 лютого 1994 р. «Про міжнародний комерційний арбітраж».

На користь використання цього критерію (на противагу критерію національності) свідчать такі аргументи: а) на практиці використання критерію національності може викликати певні складнощі, оскільки не завжди можливо встановити однозначно національну належність сторони договору, особливо юридичної особи; б) критерій національності має формальний характер, не обов'язково має зв'язок з договором та його виконанням. З огляду на це Віденська конвенція (ст.1 (3)) та інші договори, що уніфікують право міжнародної торгівлі⁴, прямо підкреслюють, що національна належність сторін не повинна братися до уваги. Згідно з останнім підходом не буде визнаний міжнародним контракт, укладений між фірмами різної національної належності, комерційні підприємства яких знаходяться на території однієї держави. Водночас вважатиметься міжнародним контракт, укладений між фірмами однієї національної належності, комерційні підприємства яких знаходяться в різних державах.

Для випадків, коли сторона договору має декілька комерційних підприємств у різних країнах (зокрема, і у країні, де знаходиться контрагент за договором) Віденська конвенція (ст.10) передбачає, що до уваги береться те комерційне підприємство, яке, з урахуванням обставин, відомих сторонам або передбачуваних ними в будь-який час до чи в момент укладення договору, має найтісніший зв'язок з договором та його виконанням^{^[3]}.

Інші ознаки, характерні для зовнішньоекономічних договорів (перетин предметом договору митного кордону, розрахунок у валюті, яка є іноземною хоча б для однієї сторони договору, підсудність спорів з договору міжнародному комерційному арбітражу тощо), є факультативними. Наявність цих ознак є наслідком міжнародного характеру відповідних договорів, а відтак вони (ознаки) на можуть розглядатися як кваліфікуючі ознаки зовнішньоекономічного договору. Окрім того, ці ознаки присутні не у будь- якому зовнішньоекономічному договорі (не мають універсального характеру). •

Суб'єкти, які є сторонами зовнішньоекономічного договору, мають бути здатними до укладання договору відповідно до законів України та/або закону місця укладання договору.

Зовнішньоекономічний договір складається відповідно до законів України з урахуванням міжнародних договорів України. Суб'єкти ЗЕД при складанні тексту зовнішньоекономічного договору мають право використовувати відомі міжнародні звичаї, рекомендації міжнародних органів та організацій, якщо це не заборонено прямо та у виключній формі законами України.

Статусу (характеру) торгових звичаїв, що широко застосовуються в міжнародному комерційному обороті, набувають Принципи міжнародних комерційних договорів, які розроблені Міжнародним інститутом з уніфікації приватного права (УНІДРУА) та опубліковані у 1994 р. Ці принципи встановлюють загальні норми для міжнародних комерційних договорів та:

- підлягають застосуванню у разі якщо сторони погодилися, що їх договір буде регулюватися цими Принципами;

^ можуть застосовуватися, коли сторони погодилися, що їх договір буде регулюватися « загальними принципами права» , «lex mercatoria» або аналогічними положеннями;

- можуть застосовуватися для вирішення питання, що виникає у випадку, коли виявляється неможливим встановити відповідну норму права, яке підлягає застосуванню;

- можуть застосовуватися для тлумачення та доповнення міжнародних уніфікованих правових документів;

- можуть слугувати моделлю для національного та міжнародного законодавства.

У практиці міжнародного комерційного арбітражу поширюється тенденція до застосування Принципів УНІД- РУА навіть за відсутності угоди сторін договору про це.

В силу принципу свободи зовнішньоекономічного підприємництва суб'єкти ЗЕД мають право укладати будь- які види зовнішньоекономічних договорів (контрактів), крім тих, які прямо та у виключній формі заборонені законами України (ч. 4 ст. 6 Закону «Про зовнішньоекономічну діяльність»).

Розділ IV

позначається словами «оглянуто-схвалено». Покупцю надається право оглянути усю партію товару в обумовлений строк. Продавець повинен гарантувати якість товару такою, якою її схвалив покупець, і фактично не відповідає за якість поставленого товару, якщо у ньому не було прихованих недоліків;

- за вмістом окремих речовин у товарі - передбачає встановлення у договорі у відсотках мінімально допустимого вмісту корисних речовин та максимально допустимого вмісту небажаних речовин та домішок. Наприклад, у контрактах на метали та руди показником якості є вміст основної речовини та окремих домішок, у торгівлі цукром - вміст сахарози, олійними - вміст олії;

— за виходом готової продукції ^ у договорі встановлюється кількість (у відсотках до загальної маси або в абсолютних величинах) кінцевого продукту, який має бути одержаний із сировини (наприклад, цукру-рафінаду з цук- ру-сирцю, пряжі з вовни, олії з насіння);

- за натурною вагою - застосовується для визначення якості зернових. Натурна вага — це вага одного гектолітра (одиниці об'єму) зерна. Натурна вага характеризує фізичні властивості зерна (форма, величина зерна, наповненість, питома вага), а також дає уявлення про вихід борошна та крупи з нього. Показники натурної ваги зазвичай застосовуються у поєднанні з іншими показниками (наприклад, вміст сторонніх домішок у зерні);

102

— спосіб «тель-кель» (такий, який є) — застосовується, зокрема, при продажу врожаю зернових, цитрусових «на пні» (ще не зібраного), і означає поставку товару «яким він є». Покупець зобов'язаний прийняти товар незалежно від його якості, якщо він відповідає назві (виду, сорту), вказаній у договорі, та не має права подавати рекламацію. Цей спосіб застосовується також при морському перевезенні вантажів, коли продавець не відповідає за погіршення якості товару в дорозі^{^[13]}.

Якість товару в договорі часто визначається застосуванням двох або декількох перерахованих вище способів, крім того, можуть бути використані і деякі інші способи. За відсутності у договорі умов щодо якості продавець зобов'язаний передати покупцю товар, придатний для цілей, для яких товар такого ж опису звичайно використовується. Якщо продавець при укладенні договору був повідомлений покупцем про конкретні цілі придбання товару, він зобов'язаний передати товар, придатний для використання у відповідності з цими цілями (ст. 35 Віденської конвенції, ч. 2 ст. 673 ЦК). Стаття 5.6 Принципів УНІДРУАвстановлює, що сторона зобов'язана здійснити виконання, що має розумну якість та не нижче середнього рівня, враховуючи конкретні обставини.

Якщо щодо конкретного товару законом передбачені обов'язкові вимоги до його якості, на продавця покладається обов'язок дотримувати цих вимог. Відступати від останніх сторони можуть, тільки передбачаючи вищий їх рівень (підвищені вимоги).

У практиці міжнародної торгівлі виходять з того, що до відвантаження товару продавець зобов'язаний здійснити перевірку якості товару на предмет її відповідності вимогам контракту, з оформленням результатів такої перевірки передбаченим контрактом документом, який підлягає передачі покупцю. Обов'язок продавця передати покупцеві документи, що стосуються товару, встановлений ст. 34 Віденської конвенції.

У визначенні рівня якості товару велике значення має умова про гарантію якості, яка являє собою поруку продавця за те, що переданий товар відповідає вимогам договору та має певні властивості, що відповідають призначенню товару. Таким чином продавець гарантує, що ці властивості зберігатимуться протягом визначеного періоду часу (гарантійного строку) при дотриманні покупцем встановлених правил експлуатації, використання і зберігання. Віденська конвенція прямо не встановлює гарантійних зобов'язань продавця, однак виходить з можливості встановлення таких зобов'язань у договорі та передбачає правові наслідки їх прийняття продавцем (п. 2 ст. 36, п. 2 ст. 39). За законодавством України відносини з гарантій якості товару регулюються ст. 675-676 ЦК, ст. 269 ГК.

Базисні умови поставки товарів (приймання-здавання виконаних робіт або послуг). У цьому розділі зазначається вид транспорту та базисні умови поставки (відповідно до Міжнародних правил інтерпретації комерційних термінів (Інкотермс) чинної редакції, які визначають обов'язки контрагентів щодо поставки товару і встановлюють момент переходу ризиків від однієї сторони до іншої, а також конкретний строк поставки товару (окремих партій товару).

Інкотермс, офіційні правила Міжнародної торгової палати (МТП) для тлумачення торговельних термінів, є кодифікацією сучасних комерційних звичаїв. Метою Інкотермс є забезпечення єдиного набору міжнародних правил для тлумачення найбільш уживаних торговельних термінів у зовнішній торгівлі.

Сфера дії Інкотермс обмежується питаннями, пов'язаними з правами та обов'язками сторін договору купівлі- продажу стосовно поставки товарів (під терміном «товари» розуміються матеріальні речі, а «нематеріальні товари», такі, наприклад, як комп'ютерне програмне забезпечення, виключаються). Було виявлено два найпоширеніших напрями неправильного розуміння Інкотермс. По-перше, Інкотермс часто помилково сприймаються як правила, що мають більше відношення до договору перевезення, аніж договору купівлі-продажу. По-друге, іноді їм приписують охоплення усіх зобов'язань, які сторони могли б включити до контракту. Проте, як завжди підкреслювала МТП, Інкотермс поширюються виключно на відносини між продавцем і покупцем у договорі купівлі-продажу, більше того, тільки в деяких, чітко визначених аспектах.

З урахуванням періодичного внесення змін до Інкотермс з метою їх адаптації до сучасної комерційної практики, необхідно, щоб у кожному випадку, коли сторони мають намір інкорпорувати правила Інкотермс у свій договір купівлі-продажу, завжди робилося чітке посилання на чинну в даний час версію Інкотермс (остання версія - Інкотермс-2000 (видання МТП № 560) - чинна з 1 січня 2001 p.).

В Інкотермс-2000 терміни згруповані в чотири категорії, відмінні між собою по суті залежно від обсягу обов'язків продавця (див. таблицю):

ГрупаЕ	Відправлення
	EXW Франко завод (... назва місця)
Група F	Основне перевезення не оплачено
	FCA Франко перевізник (,*. назва місця призначення) FAS Франко вздовж борту судна (... назва порту відвантаження) FOB Франко борт (.., назва порту відвантаження)
Група С	Основне перевезення оплачено
	CFR Вартість і фрахт (... назва порту призначення) CIF Вартість, страхування та фрахт (... назва порту призначення) , СРТ Фрахт/перевезення оплачені до (... назва місця призначення) СІР Фрахт/перевезення та страхування оплачені до (... назва місця призначення)
Група D	Прибуття
	DAF Поставка до кордону (... назва місця поставки) DES Поставка з судна (... назва порту призначення) DEQ Поставка з причалу (... назва порту призначення) DDIJ Поставка без сплати мита (... назва місця призначення) DDP Поставка зі сплатою мита (. .. назва місця призначення)

«Е»- термін покладає на покупця мінімальні зобов'язання: продавець повинен лише надати товар у розпорядження покупця в узгодженому місці - звичайно на власних площах продавця.

«F»- терміни вимагають від продавця доставки товару для перевезення відповідно до вказівок покупця.

«С»- терміни вимагають від продавця укласти договір перевезення на звичайних умовах за свій власний рахунок (пункт, до якого він повинен оплачувати транспортні витрати, обов'язково має бути зазначений після відповідного

106

Розділ IV

«С» - терміну). За умовами термінів CIF і СІР продавець також повинен застрахувати товар і нести витрати щодо страхування.

Відповідно до «D»- термінів продавець відповідає за прибуття товару в узгоджене місце чи пункт призначення на кордоні чи то всередині країни імпорту. Продавець зобов'язаний нести всі ризики й витрати щодо доставки товару до цього місця (пункту).

У рамках кожного терміна відповідні обов'язки сторін зведені в групи під 10 заголовками статей, де кожна стаття з боку продавця «віддзеркалює» статус покупця щодо цього ж питання. Сторони мають право самостійно модифікувати норми, запозичувані з Інкотермс, шляхом внесення у свій договір чітких спеціальних застережень, відмінних від стандартного тексту Інкотермс^{^[14]}.

Особливості застосування Інкотермс в Україні визначені Указом Президента України від 4 жовтня 1994 р. № 567/94 «Про застосування Міжнародних правил інтерпретації комерційних термінів», яким встановлено, що при укладанні суб'єктами підприємницької діяльності України договорів, у тому числі зовнішньоекономічних договорів (контрактів), предметом яких є товари, застосовуються Міжнародні правила інтерпретації комерційних термінів, підготовлені Міжнародною торговою палатою у 1953 р. (Правила Інкотермс). Зазначеним Указом на Кабінет Міністрів України покладено обов'язок забезпечувати опублікування державною мовою України змін до Інкотермс з застереженням, що такі зміни застосовуються через десять днів після їх опублікування у газеті «Урядовий кур'єр» до відносин, що виникають у зв'язку з договорами, укладеними після опублікування відповідних змін^{^[15]}.

У випадку укладення договору про виконання робіт (надання послуг) у цьому розділі визначаються умови та строки виконаних робіт (послуг).

Ціна та загальна вартість договору (контракту). У цьому розділі визначається ціна одиниці виміру товару та загальна вартість товарів або вартість виконаних робіт (наданих послуг), що поставляються згідно з договором (контрактом), крім випадків, коли ціна товару розраховується за формулою, та валюта контракту. Якщо згідно з договором поставляються товари різної якості та асортименту, ціна встановлюється окремо за одиницю товару кожного сорту, марки, а окремим пунктом договору зазначається його загальна вартість. У цьому разі цінові показники можуть бути зазначені в додатках (специфікаціях), на які робиться посилання в тексті договору.

При розрахунках ціни договору за формулою зазначається орієнтовна вартість договору на дату його укладення.

Відповідно до ст. 14 Віденської конвенції умовою визнання офертою пропозиції про укладення договору є пряме або опосередковане встановлення у ній ціни або порядку її визначення. Разом з тим в силу ст. 55 Конвенції, якщо договір був укладений юридично дійсним способом, але у ньому ані прямо, ані опосередковано не встановлена ціна або не передбачений порядок її визначення, діє за відсутності будь-якої вказівки на інше презумпція про наявність згоди сторін щодо ціни. Вважається, що сторони мали на увазі ціну, яка на момент укладення договору зазвичай стягувалася за такі товари, що продавалися при порівнянних обставинах у відповідній галузі торгівлі. На аналогічній позиції (щодо презюмованої ціни) перебувають Принципи УНІДРУА (ст. 5.7) та ЦК (ч. 4 ст. 632, ч. 1 ст. 691). Однак ГК, що є спеціальним законом відносно ЦК, однозначно відносить ціну до істотних умов господарського, а відтак і зовнішньоекономічного, договору (ч. З ст. 180, ч. 2 ст. 189). Отже, якщо сторони у належній формі не досягли згоди щодо ціни договору, останній не вважається укладеним. Більше того, діючі в Україні правила валютного контролю (які мають бути дотримані українськими суб'єктами ЗЕД незалежно від того, якому праву підпорядковується договір) виходять з необхідності визначення у зовнішньоекономічному договорі ціни товару.

За загальним правилом, контрактні ціни у сфері зовнішньоекономічної діяльності визначаються суб'єктами ЗЕД

України на договірних засадах в силу принципу свободи зовнішньоекономічного підприємництва. Виняток з цього правила встановлює Указ Президента України від 10 лютого 1996 р. № 124/96 «Про заходи щодо вдосконалення кон'юнктурно-цінової політики у сфері зовнішньоекономічної діяльності».

У випадках, визначених цим Указом, контрактні ціни у сфері ЗЕД визначаються суб'єктами ЗЕД України відповідно до індикативних цін, запроваджуваних Міністерством економіки України.

Під індикативними цінами розуміються ціни на товари, які відповідають цінам, що склалися чи складаються на відповідний товар на ринку експорту або імпорту на момент здійснення експортної (імпортної) операції з урахуванням умов поставки та умов здійснення розрахунків, визначених згідно з законодавством України.

Індикативні ціни є обов'язковими до використання суб'єктами ЗЕД всіх форм власності при укладанні та виконанні зовнішньоекономічних договорів.

Мінекономіки може запроваджувати індикативні ціни на товари:

щодо експорту яких застосовано антидемпінгові заходи або розпочато антидемпінгові розслідування чи процедури в Україні або за її межами;

- щодо експорту яких встановлено режим квотування, ліцензування;

- щодо експорту яких встановлено спеціальні режими; ., — експорт яких здійснюється у порядку здійснення державної монополії;

- в інших випадках на виконання міжнародних зобов'язань України.

Рішення про запровадження індикативних цін на відповідні товари приймає та переліки індикативних цін затверджує Мінекономіки. Таке рішення та переліки індикативних цін публікуються Мінекономіки або уповноваженими ним організаціями в газеті «Урядовий кур'єр» не менш як раз на місяць.

Умови платежів. Цей розділ визначає: валюту платежу; спосіб, порядок та строки фінансових розрахунків; гарантії виконання сторонами взаємних платіжних зобов'язань.

Слід розрізняти валюту ціни та валюту платежу. Валютою ціни є грошова одиниця, у якій виражається ціна товару. При виборі валюти ціни до уваги беруться міжнародні звичаї (наприклад, ціна на метали та вугілля виражається у фунтах стерлінгів, на нафтопродукти — у доларах США). Валюта платежу - це валюта, у якій відбувається фактична оплата товару або погашення міжнародного кредиту. Зі зміною курсу валюти змінюється реальна вартість платежу.

Обмеження свободи вибору сторонами валюти платежу встановлює ст. 7 Декрету Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 р. № 15-93 «Про систему валютного регулювання та валютного контролю» - у розрахунках між резидентами і нерезидентами в межах торговельного обороту використовується як засіб платежу іноземна валюта. Використання як засобу платежу валюти України допускається за умови одержання індивідуальної ліцензії Національного банку України.

При укладанні зовнішньоекономічних договорів, виконання яких розраховане на тривалий строк або пов'язане з використанням відстрочки платежу (кредиту), виникають валютні ризики, пов'язані зі зміною курсу валюти платежу, внаслідок чого змінюється реальна вартість платежу. Способом нейтралізації валютних ризиків є включення до договору валютних (валютно-цінових) застережень.

Залежно від способу формулювання розрізняють прямі та непрямі валютні застереження.

Пряме валютне застереженняпередбачає збіг валюти ціни та валюти платежу, однак ціна товару і вартість платежу ставляться у залежність від курсу іншої валюти.

Різновидом прямого застереження можна вважати мультивалютне застереження, коли ціна та сума платежу ставляться у залежність не від курсу однієї валюти, а від середньоарифметичного курсу декількох валют.

Непряме валютне застереження передбачає встановлення різних валют ціни та платежу та визначення курсу перерахунку валюти ціни у валюту платежу. При цьому експортер та імпортер мають протилежні інтереси, компромісу між якими можна досягти, встановивши ціну у більш стабільній валюті, ніж валюта платежу (вигідно експортерові), з застосуванням курсу, який склався на день, що передує дню платежу, в країні валюти платежу (вигідно імпортерові).

Типові форми валютних застережень (непрямого та прямого) наведені у додатку 2 до постанови Кабінету Міністрів України і Національного банку України від 21 червня 1995 р. № 444 «Про типові платіжні умови зовнішньоекономічних договорів (контрактів) і типові форми захисних застережень до зовнішньоекономічних договорів (контрактів), які передбачають розрахунки в іноземній валюті», що має рекомендаційний характер.

Публічно-правове регулювання щодо способів (форм) розрахунків за зовнішньоекономічними договорами здійснюється Указом Президента України від 4 жовтня 1994 р. № 566/94 «Про заходи щодо впорядкування розрахунків за договорами, що укладають суб'єкти підприємницької діяльності України», який встановлює, що розрахунки за зовнішньоекономічними договорами, укладеними суб'єктами підприємництва України всіх форм власності, предметом яких є товари (роботи, послуги), здійснюються відповідно до Уніфікованих правил та звичаїв для документарних акредитивів Міжнародної торгової палати, Уніфікованих правил з інкасо Міжнародної торгової палати. Суб'єктам підприємницької діяльності України при укладанні та виконанні зовнішньоекономічних договорів приписано забезпечувати додержання вимог, передбачених Уніфікованими правилами. Зовнішньоекономічні договори, укладені суб'єктами підприємницької діяльності України всіх форм власності, предметом яких є товари (роботи, послуги), можуть бути в установленому порядку визнані недійсними, якщо вони не відповідають вимогам Указу. -

Уніфіковані правила та звичаї для документарних акредитивів діють в редакції 1993 р. (публікація МТП № 500). Широко застосовувані в міжнародній практиці, ці Правила мають факультативний характер, тобто застосовуються за наявності посилання на них в акредитиві. Уніфіковані правила з інкасо діють в редакції 1995 р. (публікація МТП №522), за юридичним характером та порядком застосування є аналогічними. Однак у вітчизняній банківській практиці посилання на Уніфіковані правила визнається обов'язковим як для банківських установ, так і для українських суб'єктів ЗЕД, які використовують відповідні форми розрахунків. Саме цю практику і легалізує вищезгаданий Указ Президента України. Приписи Указу належить тлумачити як вимогу обов'язкового підпорядкування відповідним Уніфікованим правилам умов зовнішньоекономічного договору про акредитив або інкасо у разі обрання сторонами саме таких форм розрахунку, але не як безумовну заборону використання будь-яких інших форм розрахунку (як- от: банківський переказ, вексельна форма).

На виконання зазначеного Указу прийнята вже згадувана рекомендаційна постанова Кабінету Міністрів України і Національного банку України від 21 червня 1995 р. № 444 «Про типові платіжні умови зовнішньоекономічних договорів (контрактів) і типові форми захисних застережень до зовнішньоекономічних договорів (контрактів), які передбачають розрахунки в іноземній валюті». Додаток № 1 до Постанови визначає пріоритети використання форм розрахунків за зовнішньоекономічними договорами зважаючи на їх вигідність для української сторони, диференціюючи такі пріоритети для ряду типових ситуацій, та наводить зразки тексту відповідних платіжних умов та деякі коментарі («примітки») щодо найбільш оптимального їх формулювання.

Коротко охарактеризуємо сутність акредитивної та інкасової форм розрахунків як найбільш поширених у міжнародній торгівлі.

Акредитив - це зобов'язання банку, що видається ним за дорученням клієнта (імпортера) на користь його контрагента - бенефіціара (експортера), згідно з яким банк, що відкриває акредитив (банк - емітент), повинен провести бенефіціару платіж при умові представлення бенефіціаром документів, передбачених в акредитиві, і при виконанні інших умов акредитиву.

Інструкція клієнта (покупця), у якій він просить банк виставити акредитив на користь продавця - це, практично, умова, яку повинен виконати продавець, щоб одержати платіж. Як умова частіше за все висувається вимога надати до банку документи за певним переліком.

У ст. З Уніфікованих правил та звичаїв для документарних акредитивів встановлений принцип «абстрактності» акредитиву, згідно з яким акредитив за своєю природою являє собою угоду, відокремлену від договору купівлі-про- дажу або іншого контракту, на якому він може базуватися, і банки жодною мірою не пов'язані й не зобов'язані займатися такими контрактами, навіть якщо в акредитиві є яке-небудь посилання на такий контракт. Оскільки переважна частина положень Уніфікованих правил має диспозитивний характер, для того, щоб умови розрахунків за акредитивом задовольняли вимоги сторін контракту, важливо чітко обумовлювати в ньому відповідні положення.

Акредитив є формою розрахунків, вигідною продавцю, оскільки забезпечує найвищий ступінь надійності платежу. Для одержання платежу продавець повинен тільки виконати акредитивну інструкцію (тобто всі документи повинні відповідати вимогам акредитиву). Перевагою акредитиву для продавця є і висока швидкість одержання платежу, оскільки розрахунки за акредитивом, як правило, відбуваються за місцем його знаходження. Відносна невигідність акредитиву для покупця полягає у необхідності заморожувати кошти для майбутнього платежу.

Інкасо - це банківська розрахункова операція, шляхом якої банк-емітент за дорученням свого клієнта (експортера) отримує на основі певних документів грошові кошти від платника (імпортера) за відвантажені на адресу імпортера товари і зараховує ці кошти на рахунок клієнта (експортера).

Інкасо є формою розрахунків, яка вигідна передусім покупцю. Він оплачує товар і майже одночасно одержує його у своє розпорядження (валюта заздалегідь не вилучається з обігу).

Для продавця інкасо є в принципі надійною формою розрахунків. Перехід права власності на товар до покупця здійснюється у момент одержання документів на нього, а документи при інкасо можуть бути одержані покупцем при неодмінному здійсненні платежу. Однак інкасо має і очевидні для продавця недоліки. Передусім, це ризик невику- пу товарних документів після того, як товар вже відправлений імпортеру (при зміні кон'юнктури ринку, якщо товар купувався для перепродажу й імпортеру стає вигідніше оплатити витрати, або у разі настання неплатоспроможності імпортера). Тому більшість розрахунків по інкасо здійснюється з наданням банківських гарантій. Крім того, для продавця незручним є тривалий строк одержання платежу після поставки товару.

При здійсненні платежів за зовнішньоекономічними договорами виникає необхідність у використанні правових інструментів, які забезпечують зобов'язання по оплаті. Одним з таких інструментів є гарантія, що являє собою видане на прохання принципала (боржника за основним зобов'язанням) письмове зобов'язання гаранта (зазвичай, банку) у разі невиконання основного зобов'язання сплатити певну грошову суму на узгоджених у гарантії умовах на вимогу бенефіціара (кредитора принципала).

У міжнародній банківській практиці використовуються різні види гарантій. Найбільше поширення останніми роками отримала гарантія на вимогу, яка передбачає, що гарант зобов'язаний провести платіж на першу вимогу бенефіціара, не заглиблюючись у питання виконання принципалом своїх зобов'язань за основною угодою. Для отримання бене- фіціаром платежу за такою гарантією достатнім є надання простої письмової вимоги про невиконання зобов'язання за основною угодою або інших зазначених у гарантії документів. Гарантію на вимогу, наприклад, придбаває продавець для захисту покупця від невиконання або неповернення сплачених сум у разі, якщо купівельна ціна або її частина була сплачена авансом, а товар не поставлений^{^[16]}.

Правовому регулюванню гарантії в Україні присвячена ст. 200 ГК, а також § 4 глави 49 ЦК України. Законодавство багатьох країн (наприклад, Франції, Німеччини, Швейцарії, Швеції) не містить спеціальних норм, що регулюють відносини з гарантії, не передбачене використання гарантії і в країнах системи загального права, зокрема у США, де своєрідною «гарантією виконання» слугує резервний акредитив^{^[17]}. За таких умов великого значення набувають міжнародні банківські правила та звичаї, кодифіковані у публікаціях Міжнародної торгової палати (МТП). МТП підготовлені: Уніфіковані правила для договірних гарантій 1978 р. (публікація МТП № 325) (широкого застосування на практиці не отримали, хоча формально не втратили свого значення), Уніфіковані правила для гарантій на першу вимогу 1992 р. (публікація МТП № 458).

На відміну від Уніфікованих правил 1978 p., що передбачають отримання суми платежу після складної процедури надання доказів про невиконання зобов'язань з основної угоди, Уніфіковані правила 1992 р. спрямовані на те, щоб забезпечити виплату платежу в найкоротші строки в межах обумовленої суми. Ці правила поширюються на «будь-яку гарантію, платіжне зобов'язання банку, страхової компанії чи будь-якої іншої юридичної або фізичної особи, що видана у письмовій формі і містить зобов'язання сплатити грошову суму в разі подання письмової платіжної вимоги, складеної у відповідності з її умовами, а також інших документів (наприклад, сертифікату архітектора або інженера, судового або арбітражного рішення)» (ст. 2а). Поряд з приписами матеріально-правового характеру (стосовно форми та змісту гарантії, процедури видачі гарантії за інструкцією принципала, вимог щодо перевірки гарантії, обсягу відповідальності гаранта перед бенефіціаром тощо), Уніфіковані правила 1992 р. містять колізійну прив'язку, згідно з якою за відсутності у самій гарантії вказівки на інше, вона підпорядковується праву місця комерційної діяльності гаранта, а якщо гарант має більше одного місця комерційної діяльності - праву місця комерційної діяльності відділення, яке видало гарантію (ст. 27). Уразі підпорядкування гарантії українському праву питання про те, якими положеннями щодо цієї гарантії слід керуватися, має вирішуватися на основі ч. 2 ст. 7 ЦК, згідно з якою звичай, що суперечить договору або актам цивільного законодавства, у цивільних відносинах не застосовується.

Умови приймання-здавання товару (робіт, послуг). У цьому розділі визначаються строки та місце фактичної передачі товару, перелік товаросупровідних документів. Приймання-здавання проводиться за кількістю згідно з товаросупровідними документами, за якістю - згідно з документами, що засвідчують якість товару.

Здавання-приймання товару є єдиним актом, в результаті якого відбувається передача товару покупцю та перевірка відповідності фактичних кількості та якості тдвару тим, які передбачені в договорі. Закон України «Про міжнародне приватне право» не містить спеціальних приписів щодо права, яке підлягає застосуванню до відносин зі зда- вання-приймання товару. Лишеч. 2 ст. 47 Закону вказує, що у разі, якщо при визначенні способів та порядку виконання договору неможливе застосування права, визначеного згідно з колізійними правилами цього Закону, може бути застосоване право держави, у якій здійснюється виконання договору. Однак законодавство багатьох країн, у тому числі українське, не встановлює спеціального порядку приймання виконання за зовнішньоекономічними договорами. Згідно з практикою, що склалася, Інструкції про порядок прийняття продукції виробничо-технічного призначення та товарів народного споживання за кількістю і якістю (Інструкції П-6 та П-7), затверджені ще Держарбітражем СРСР, у зовнішньоекономічних відносинах не застосовуються, приписи ж ст. 687 ЦК («Перевірка додержання продавцем умов договору купівлі-продажу») є надто загальними. У зв'язку з цим особливого значення набуває узгодження порядку здавання-приймання в самому договорі.

Доцільно передбачати у договорі принаймні такі умови^{^[18]}:

- щодо строків огляду товарів. Строки прийняття товару за кількістю та за якістю, як правило, не збігаються. Перевірку за кількістю покупець звичайно зобов'язаний зробити негайно після прийняття товару. Для прийняття за якістю встановлюються триваліші строки. Віденська конвенція (ст. 38) приписує покупцю оглядати товар у най- коротший строк, практично можливий за даних обставин;

- щодо способів перевірки. Приймання-здавання за кількістю здійснюється згідно з товаросупровідними документами (як-от: накладна, коносамент, пакувальний лист, відвантажувальна специфікація).

Якщо кількість товару виражається у вагових чи об'ємних одиницях, існують два способи приймання товару за кількістю: за відвантаженою та за вивантаженою вагою. Під відвантаженою вагою чи кількістю розуміється вага або об'єм товару, встановлені у пункті відправлення та вказані перевізником у відповідному транспортному документі. Під вивантаженою вагою або кількістю розуміють вагу чи об'єм, встановлені в обумовленому пункті призначення у країні імпортера шляхом зважування товару, яке проводиться зазвичай з залученням незалежних експертів (результати зважування фіксуються у вагових сертифікатах, які видаються експертами та визнаються арбітражем безперечним доказом ваги).

Приймання товару за якістю здійснюється шляхом перевірки відповідності поставленого товару документам, що засвідчують якість товару (сертифікат якості, сертифікат відповідності), наданим продавцем, або раніше відібраним зразкам, технічним умовам, здійснюючи випробовування вантажу. Особливості приймання за якістю визначаються обраним сторонами способом визначення якості товару;

- щодо порядку оформлення виявленої невідповідності (складається комерційний акт, який підтверджує невідповідність і повинен містити відомості про: стан товару на момент надходження до покупця, застосовані методи перевірки, умови зберігання товару, характер дефектів, можливі причини їх виникнення, кількість забракованого товару);

- щодо порядку направлення повідомлення про невідповідність товару. Стаття 39 Віденської конвенції з цього приводу встановлює, що, якщо покупець не повідомить продавця про невідповідність протягом розумного строку після того, як невідповідність була виявлена або повинна була бути виявлена, він втрачає право посилатися на невідповідність товару.

Упаковка та маркування. Цей розділ містить відомості про упаковку товару (ящики, мішки, контейнери тощо), нанесене на неї відповідне маркування (найменування продавця та покупця, номер договору (контракту), місце призначення, габарити, спеціальні умови складування і транспортування та інше), а за необхідності також умови її повернення.

ЦК України містить вимоги щодо тари та упаковки (ст. 685) та наслідки передання товару з порушенням вимоги про тару та/або упаковку (ст. 686). зазначені приписи співзвучні з положенням Віденської конвенції (п. 2 «d» ст. 35), згідно з яким за відсутності домовленості сторін про інше, товар не відповідає договору, якщо він не затарова- ний або не упакований звичайним для таких товарів способом, а за відсутності такого - способом, який є належним для збереження та захисту цього товару.

Інкотермс-2000 передбачають обов'язок продавця упакувати товар відповідно до умов транспортування, але тільки тією мірою, якою йому до укладення договору купівлі-продажу були відомі обставини, пов'язані з транспортуванням.

Маркування товару являє собою умовне позначення, яке наноситься на упаковку кожного вантажного місця та включає необхідні для належного перевезення та здавання вантажу отримувачу відомості. Маркування відбувається згідно з вказівками покупця. Тому в договорі необхідно обумовлювати: текст маркування, якою мовою і де воно має бути нанесене. Якщо покупець не вимагає нанесення спеціального маркування, то воно має здійснюватися згідно з загальноприйнятими міжнародними нормами, а саме:

- давати товаросупровідну інформацію (назва отримувача вантажу, пункту призначення і країни призначення вантажу; номер контракту; маса брутто і нетто; розміри вантажного місця, його номер; назва відправника; назва країни походження товару);

^ давати вказівки транспортним організаціям щодо поводження з вантажем («обережно», «верх», «не кантувати» тощо);

- попереджати про небезпеки, які може спричинити вантаж у випадку неналежного поводження з ним.

Віденська конвенція (п. 1ст. 32) відносить маркування до засобів, за допомогою яких відбувається чітка ідентифікація товару для цілей договору. За відсутності такої ідентифікації на покупця не переходить ризик за товар (п. 2 ст* 67). Інкотермс-2000 для всіх базисних умов (п. А.9) передбачають обов'язок продавця забезпечити належним чином маркування упаковки.

Форс-мажорні обставини. Цей розділ містить відомості про те, за яких випадків умови договору (контракту) можуть бути не виконані сторонами. При цьому сторони звільняються від виконання зобов'язань на строк дії цих обставин, або можуть відмовитися від виконання договору (контракту) частково або в цілому без додаткової фінансової відповідальності.

Законодавство України для позначення обставин, які звільняють від відповідальності, використовує два суміжні за змістом поняття - «непереборна сила» та «форс-мажор». Категорія непереборної сили розкривається в ч. 2 ст. 218 ГК, згідно з якою у разі якщо інше не передбачено законом або договором, суб'єкт господарювання за порушення господарського зобов'язання несе господарсько-правову відповідальність, якщо не доведе, що належне виконання зобов'язання виявилося неможливим внаслідок дії непереборної сили і тобто надзвичайних і невідворотних обставин за даних умов здійснення господарської діяльності. Не вважаються такими обставинами, зокрема порушення зобов'язань контрагентами правопорушника, відсутність на ринку потрібних для виконання зобов'язання товарів, відсутність у боржника відповідних коштів.

Термін «форс-мажор» на законодавчому рівні визначений у ст. 1 Закону України «Про операції з давальницькою сировиною у зовнішньоекономічних відносинах» (у редакції від 4 жовтня 2001 p.): форс-мажорні обставини - непередбачені та непереборні події, що відбуваються незалежно від волі і бажання замовника або виконавця (війна, блокада, страйк, пожежа, аварія, паводок, замерзання моря, закриття морських проток, які трапляються на звичайному морському шляху між портами відвантаження і вивантаження, інше стихійне лихо, заборона експорту (імпорту), валютні обмеження або інші обмеження прав власності на сировину чи готову продукцію, у тому числі на їх переміщення, прийняті державою або відповідним державним органом тощо) і призводять до порушення умов укладених контрактів, цього Закону та інших законодавчих актів.

Деякі вітчизняні вчені наполягають на необхідності розмежування понять непереборної сили та форс-мажору. Так, зазначається, що непереборна сила має свій прояв лише у вигляді стихійного лиха, що не залежить від волі людей, причиною ж настання форс-мажорних обставин є цілеспрямовані дії конкретних осіб; непереборна сила є загальною, універсальною обставиною', що звільняє від відповідальності як у договірних, так і у позадоговірних зобов'язаннях; форс-мажорна ж обставина звільняє лише від договірної відповідальності^{^[19]}. Однак, коли мова йде виключно про договірну відповідальність, межа між зазначеними поняттями стирається^{^[20]}. Фактично, з таких самих позицій виходить ряд актів законодавства України (закони України «Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті», «Про операції з давальницькою сировиною у зовнішньоекономічних відносинах», «Про торгово-про- мислові палати в Україні» та ін. / Положення про форму зовнішньоекономічних договорів (контрактів), а так само і міжнародні акти (Принципи УНІДРУА, Форс-мажорне застереження (про звільнення) Міжнародної торговельної палати), де термін «форс-мажорні обставини» вживається як такий, що охоплює обставини, пов'язані і з природним, і з людським чинником. Термін «форс-мажор» вживається як всеохоплюючий і в цьому посібнику.

В Україні на нормативному рівні (ч. 2 ст. 218 ГК) закріплено дві ознаки форс-мажору:

1) надзвичайність;

2) невідворотність.

Різноманітність кваліфікаційних ознак форс-мажору та розбіжності у тлумаченні однойменних ознак у праві різних держав зумовлює необхідність уніфікації відповідних правових норм. Віденська конвенція (ст. 79), не вживаючи термінів «форс-мажор» чи «непереборнасила», оперує натомість поняттям «перешкоди за межами контролю сторін»: сторона не несе відповідальності за невиконання будь-якого зі своїх зобов'язань, якщо доведе, що воно були викликане перешкодою поза її контролем і що від неї не можна було розумно очікувати прийняття цієї перешкоди в розрахунок при укладенні договору або уникнення чи подолання цієї перешкоди або її наслідків.

Задля уніфікації норм щодо обставин, які звільняють від відповідальності, МТП підготовлене типове Форс-ма- жорне застереження (про звільнення) (Публікація МТП № 421 Е), що встановлює: підстави звільнення від відповідальності, правила повідомлення про настання таких підстав, наслідки настання підстав звільнення від відповідальності.

Форс-мажорне застереження охоплює невиконання усіх видів зобов'язань, включаючи грошові зобов'язання. Однак стосовно платежів обов'язок подолання перешкод є абсолютним та необхідним, а умови звільнення застосовуються лише у виключних випадках (це випливає з загальновизнаного цивілістичного принципу «гроші завжди є в обороті»).

Засвідчення форс-мажорних обставин в Україні віднесене до компетенції ТПП України (ч. З ст. 14 Закону України «Про торгово-промислові палати в Україні»).

Форс-мажорні обставини слід відрізняти від обставин, що ускладнюють виконання зовнішньоекономічного договору внаслідок суттєвої зміни обставин у період між укладенням договору та його виконанням у повному обсязі.

Відповідно до ст. 652 ЦК у разі істотної зміни обставин, якими сторони керувалися при укладенні договору, договір може бути змінений або розірваний за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або не випливає із суті зобов'язання. При цьому вважається, що зміна обставин є істотною, якщо вони змінилися настільки, що, якби сторони могли це передбачити, вони не уклали б договір або уклали б його на інших умовах.

Якщо сторони не досягли згоди щодо приведення договору у відповідність з обставинами, які істотно змінились, або щодо його розірвання, договір може бути розірваний, а у виняткових випадках (коли розірвання договору суперечить суспільним інтересам або потягне для сторін пікоду, яка значно перевищує затрати, необхідні для виконання договору на умовах, змінених судом) - змінений за рішенням суду на вимогу заінтересованої сторони за наявності одночасно таких умов:

1) в момент укладення договору сторони виходили з того, що така зміна обставин не настане;

2) зміна обставин зумовлена причинами, які заінтересована сторона не могла усунути після їх виникнення при всій турботливості та обачності, які від неї вимагалися;

3) виконання договору порушило б співвідношення майнових інтересів сторін і позбавило б заінтересовану сторону того, на що вона розраховувала при укладенні договору;

4) із суті договору або звичаїв ділового обороту не випливає, що ризик зміни обставин несе заінтересована сторона.

Ускладнюючим обставинам присвячений розділ 2 глави 6 Принципів УНІДРУА, згідно з якими, якщо виконання договору стає більш обтяжливим для однієї з сторін, ця сторона тим не менше зобов'язана виконати свої зобов'язання з урахуванням наступних положень про ускладнення. Ускладненнями вважається випадок, коли виникають події, що суттєво змінюють рівновагу договірних зобов'язань в силу або зростання для сторони вартості виконання, або зменшення цінності отримуваного стороною виконання, і, крім того,

а) події виникають або стають відомі потерпілій стороні після укладення договору;

б) події не могли бути розумно враховані потерпілою стороною при укладенні договору;

в) події перебувають поза контролем потерпілої сторони; і

г) ризик виникнення цих подій не був прийнятий на себе потерпілою стороною (ст. 6.2.2.).

Головною кваліфікуючою ознакою ускладнень, відповідно до Принципів УНІДРУА, є суттєва зміна рівноваги договору. Вирішення питання про суттєвість зміни залежить від конкретних обставин. Однак, якщо виконання може бути точно виражене у грошовому вимірі, то зміна, яка складає 50% або більше від вартості виконання, з очевидністю складатиме «суттєву» зміну.

У Коментарі до Принципів УНІДРУА передбачена практична ситуація, яка одночасно може розглядатися і як випадок ускладнень, і як форс-мажор. У такому разі сторона, якої це стосується, повинна вирішити, який із правових засобів їй використати. Якщо вона звернеться до поняття форс-мажору, тоді вона має на меті звільнення від відповідальності за невиконання. З іншого боку, якщо сторона посилається на ускладнення, тоді вона передусім має на меті перегляд умов договору таким чином, щоб дозволити залишити діючим договір із зміненими умовами (п. 6 коментарю до ст. 6.2.2^{^[21]}).

Санкції та рекламації. Цей розділ встановлює порядок пред'явлення рекламацій, застосування штрафних санкцій та відшкодування збитків у зв'язку з невиконанням або неналежним виконанням одним із контрагентів своїх зобов'язань.

Термін «рекламація» є синонімом терміна «претензія»^{^[22]}. Підставою для пред'явлення продавцеві претензії (рекламації) є комерційний акт у який складається покупцем у разі виявлення при прийманні поставленого товару невідповідності за кількістю та/або якістю. Положення про форму зовнішньоекономічних договорів (контрактів) вказує на необхідність врегулювання в договорі строків, протягом яких рекламації можуть бути заявлені, прав та обов'язків сторін договору при цьому, способів врегулювання рекламацій. Варто детальніше зупинитися на окремих аспектах відповідного розділу договору:

- якщо при здаванні-прийманні допускаються відхилення від кількості, вказаної в товаросупровідних документах, доцільно додатково вказати, що претензії покупця у розмірах, що не перевищують допустимих відхилень за кількістю, розгляду не підлягають;

- договірний строк пред'явлення рекламацій залежить від характеру товару і, як правило, є тривалішим щодо якості товару та менш тривалим щодо кількості. У разі відсутності договірного строку строк пред'явлення рекламацій визначатиметься згідно з матеріальним правом, що підлягає застосуванню до договору.

Інтерес становить питання про наслідки порушення стороною встановленого строку пред'явлення рекламацій. Вочевидь, таке порушення не тягне за собою позбавлення сторони права звертатися з позовом до суду. Право сторони, права якої порушені, звертатися з позовом до суду передбачене у ст. 4 ГПК України як імперативна норма, яка не може змінюватися угодою сторін. Разом з тим право на позов має дві сторони: матеріально-правову та процесуально-правову. Процесуальна сторона права на позов визначається як право на подання позову, матеріально-правова сторона - як право на його задоволення. У праві на подання позову ніхто не може бути обмежений (відмова від такого права визнаватиметься недійсною згідно зч. 2 ст. 4 ГПК). Що стосується права на задоволення позовних вимог, то у випадках, коли перевірка якості товару здійснюється з порушенням порядку її проведення, визначеного в контракті, та претензія за якістю пред'являється з порушенням встановленого у контракті строку, це може бути підставою для відмови у задоволенні позовних вимог^{^[23]};

- важливо вказати в договорі спосіб передачі рекламації від продавця до покупця. Найнадійнішим способом є відправлення рекламації рекомендованим листом, оскільки поштова квитанція, яку отримує покупець, у разі необхідності може слугувати доказом відправлення рекламації продавцю. Доцільно також зазначити в договорі дату, яка вважатиметься датою пред'явлення рекламації;

- слід узгодити та закріпити в договорі необхідний перелік документів, які додаються до рекламації та підтверджують її обґрунтованість;

- для продавця важливо вказати в договорі, що пред'явлення покупцем рекламації не може бути використано як підстава для відмови від наступних партій товару, що поставляються за тим самим договором;

- для обох контрагентів має суттєве значення умова про строк розгляду рекламацій. У разі відсутності відповіді продавця щодо пред'явленої рекламації в межах узгодженого строку рекламація вважатиметься визнаною продавцем.

Положення про форму зовнішньоекономічних договорів (контрактів) приписує сторонам чітко визначати розміри штрафних санкцій (у відсотках від вартості недопоставле- ного товару (робіт, послуг) або суми неоплачених коштів, строки виплати штрафів - від якого терміну вони встановлюються та протягом якого часу діють, або їх граничний розмір).

Погоджені сторонами умови про відповідальність за порушення договірних зобов'язань не повинні суперечити імперативним нормам права, яке підлягає застосуванню до договору, інакше їх неможливо буде реалізувати в судовому порядку. Так, англо-американське право виходить з того, що договірна умова про штраф в принципі не може бути реалізована судом, за винятком випадку, якщо суд визнає, що ця умова носить характер заздалегідь оцінених збитків, розмір яких міг бути реально передбачений на момент укладення договору.

У вітчизняному законодавстві загальні питання відповідальності за договірних зобов'язань регулюються главою 51 ЦК, главами 24-26 ГК^{^[24]}.

Віденська конвенція до основних засобів правового захисту відносить відшкодування збитків та розірвання договору. Інститут неустойки (штрафу, пені) Конвенцією не передбачений, що тягне за собою використання норм національного права у питаннях як її застосування, так і співвідношення зі збитками (саме з цих питань існують принципові розбіжності в англо-американській та континентальній системах права).

З огляду на існування різних підходів щодо визначення збитків у законодавствах різних країн, сторони Зовнішньоекономічного договору повинні обумовити, що вони розумітимуть під збитками. За Віденською конвенцією (ст. 74) поняття «збитки» охоплює як позитивну шкоду, так і упущену вигоду, яка понесена іншою стороною внаслідок порушення договору. Встановлена межа збитків, що підлягають відшкодуванню: вони не можуть перевищувати шкоди, яку сторона, що порушила, передбачала або повинна була передбачати на момент укладання договору, враховуючи обставини, про які вона знала або повинна була знати. Допускається можливість при розірванні договору вимагати відшкодування абстрактних збитків (ст. 76), тобто різниці між поточною ціною на товар на момент розірвання договору та договірною ціною. При цьому не виключаються вимоги і щодо будь-яких інших збитків.

Відповідно до ст. 77 Конвенції потерпіла сторона зобов'язана вжити необхідних зіаходів для зменшення шкоди, ~ під загрозою зменшення відшкодовуваних збитків. Окрім того, встановлено, що сторона не може посилатися на невиконання зобов'язань контрагентом тією мірою, якою це невиконання викликано її власними діями або упущеннями (ст. 80). У Принципах УНІДРУА збиткам присвячений розділ 4 глави 7, правила якого близькі до передбачених Віденською конвенцією.

Підставою розірвати договір згідно з Віденською конвенцією та Принципами УНІДРУА слугують порушення, які визнаються суттєвими. Порушення договору, допущене однією з сторін, вважається істотним, якщо воно тягне за собою таку шкоду для іншої сторони, що вона значною мірою позбавляється того, на що була вправі розраховувати на підставі договору, за винятком випадків, коли сторона, що порушила договір, на передбачала такого результату, і розумна особа за аналогічних обставин не передбачала б його (ст. 25 Конвенції, ст. 7.3.1 Принципів). Право на розірвання виникає у сторони і при інших порушеннях, якщо інша сторона не виконує своїх зобов'язань у наданий їй додатковий строк.

Урегулювання спорів у судовому порядку. У цьому розділі визначаються умови та порядок вирішення спорів у судовому порядку щодо тлумачення, невиконання та/або неналежного виконання договору (контракту) з визначенням назви суду або чітких критеріїв визначення суду будь- якою зі сторін залежно від предмета та характеру спору, а також погоджений сторонами вибір права, яке буде застосовуватися цим судом, та правил процедури судового урегулювання.

Домовленість сторін про порядок вирішення спорів повинна бути відображена в арбітражній угоді, яка може бути укладена у вигляді арбітражного застереження в самому договорі або у вигляді окремої угоди. З урахуванням зовнішньоторговельної практики арбітражне застереження повинно містити такі компоненти:

1) вказівку на те, що застереження стосується усіх спорів, які можуть виникнути в майбутньому з договору або у зв'язку з ним;

2) чітке та недвозначне визначення виду арбітражу (арбітраж «ad hoc» чи постійно діючий арбітраж), а також повне його найменування з посиланням на існуючий регламент;

3) вказівку на місце проведення арбітражу та мову арбітражного провадження;

4) вказівку на матеріальне право певної країни, яке застосовуватиметься при вирішенні спорів.

Міжнародним комерційним арбітражним судом при Торгово-промисловій палаті України рекомендований такий текст арбітражного застереження: «Будь-який спір, що виникає з цього договору або у зв'язку з ним, підлягає передачі на розгляд та остаточне вирішення до Міжнародного комерційного арбітражного суду при Торгово-промис- ловій палаті України.

Сторони погоджуються з тим, що в процесі розгляду і вирішення спору буде застосовуватися Регламент Міжнародного комерційного арбітражного суду при Торго^о-про- мисловій палаті України.

Правом, що регулює чинний договір, є матеріальне право (країни).

Арбітражний суд складається з одного (або трьох) арбітра (арбітрів).

Місце проведення засідань суду (місто).

Мова (мови) арбітражного розгляду (українська тощо).»

У світі визнаним є фундаментальний принцип, згідно з яким арбітражне рішення, винесене у зовнішньоторговельному спорі, вважається остаточним і не підлягає оскарженню у будь-які судовій інстанції. Україна є учасницею Нью- Йоркської конвенції про визнання і приведення до виконання іноземних арбітражних рішень 1958 р., згідно з якою кожна держава-учасник взяла на себе зобов'язання визнавати і приводити до виконання арбітражні рішення, винесені на території інших держав. Рішення арбітражу приводяться до виконання на підставі екзекватури - наказу місцевого суду про виконання.

Запитання і завдання для самоконтролю

1. Що таке зовнішньоекономічний договір (контракт)?

2. Назвіть кваліфікуючі та факультативні ознаки зовнішньоекономічного договору.

3. Які вимоги висуваються до форми зовнішньоекономічного договору?

4. Якими є наслідки недодержання форми зовнішньоекономічного договору?

5. Назвіть правила визначення права, що застосовується до зовнішньоекономічних договорів.

6. Розкрийте значення принципу найбільш тісного зв'язку для вирішення колізійних питань зовнішньоекономічного договору.

7. Опишіть систему умов зовнішньоекономічного договору.

8. Що таке предмет зовнішньоекономічного договору? Як визначається кількість та якість у договорі?

9. Що таке базисні умови поставки товарів у зовнішньоекономічному договорі?

10. Як визначаються ціна і умови платежів у зовнішньоекономічному договорі?

11. Як здійснюється здавання-приймання за зовнішньоекономічним договором?

12. Вимоги до упаковки та маркування товарів за зовнішньоекономічним договором.

13. Що таке форс-мажорні обставини у зовнішньоекономічному договорі?

14. Рекламації та санкції у зовнішньоекономічному договорі.

15. Яким вимогам повинно відповідати арбітражне застереження?

Розділ V

ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ОКРЕМИХ ВИДІВ ЗОВНІШНЬОЕКОНОМІЧНИХ ОПЕРАЦІЙ

Розділ III

МЕТОДИ ДЕРЖАВНОГО РЕГУЛЮВАННЯ ЗОВНІШНЬОЕКОНОМІЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

§ 1. Система методів державного регулювання зовнішньоекономічної діяльності

1. За характером впливу на поведінку суб'єктів ЗЕД слід розрізняти економічні та адміністративні методи.

- надання податкових пільг, встановлення знижених податкових ставок;

- диференціювання митних ставок, звільнення від обкладення митом;

- надання субсидій певним категоріям суб'єктів господарської (зовнішньоекономічної) діяльності;

- застосування господарсько-правових санкцій за порушення законодавства про ЗЕД тощо.

- заборона окремих видів експорту та імпорту;

- ліцензування та квотування зовнішньоекономічних операцій;. l *

- застосування технічних, санітарних, фітосанітарних, ветеринарних, екологічних стандартів та вимог;

- встановлення державної монополії на експорт/імпорт окремих товарів;

- обмеження строків здійснення зовнішньоекономічних операцій тощо.

2. Залежно від того, чи пов'язаний метод з застосуванням тарифу, розрізняють тарифні та нетарифні методи.

До тарифних методів належить митно-тарифне регулювання ЗЕД.

Митно-тарифне регулювання зовнішньоекономічної діяльності

Митно-тарифне регулювання належить до економічних, тарифних методів державного регулювання зовнішньоекономічної діяльності, та становить головну складову регулювання цієї діяльності в будь-якій державі. Митно-та- рифні заходи дозволяють вирішити ряд завдань, пріоритетність яких залежить від митної політики держави, основними з яких є:

- захист вітчизняних товаровиробників від конкуренції (у тому числі недобросовісної) з боку іноземних постачальників;

- стимулювання внутрішнього виробництва готової продукції;

- збільшення податкових надходжень.

Митне регулювання здійснюється згідно з ГК (ст. 384), Законом «Про зовнішньоекономічну діяльність», Митним кодексом України від 11 липня 2002 р. (визначає засади організації і здійснення митної справи в Україні), Законом України від 5 лютого 1992 р. «Про Єдиний митний тариф» та Декретом Кабінету Міністрів України від 11 січня 1993 р. № 4-93 «Про Єдиний митний тариф України» (визначають поняття мита і його види, порядок сплати мита, підстави звільнення від сплати мита, застосування тарифних пільг та преференцій), Законом України від 5 квітня 2001 р. «Про митний тариф України» (визначає ставки мита, якими обкладаються товари, що ввозяться на митну територію України), іншими законодавчими актами та міжнародними договорами України, постановами Кабінету Міністрів України, нормативними актами Державної митної служби України.

Митно-тарифне регулювання в Україні здійснюється на основі таких принципів:

1) виключної юрисдикції України на її митній території;

2) виключної компетенції митних органів України щодо здійснення митної справи;

3) законності;

4) єдиного порядку переміщення товарів і транспортних засобів через митний кордон України;

5) системності;

6) ефективності;

7) додержання прав та охоронюваних законом інтересів фізичних та юридичних осіб;

8) гласності та прозорості.

Основними елементами системи митно-тарифного регулювання є:

а) мито;

б) митний тариф України;

в) митна вартість товару;

г) країна походження товару^{^[1]}.

Мито являє собою загальнодержавний податок на товари, які переміщуються через митний кордон України. Платниками мита є фізичні та юридичні особи, які переміщують товари через митний кордон України.

В Україні застосовуються такі види ставок мита:

1) адвалерні - нараховуються у відсотках до митної вартості товарів, які обкладаються митом;

2) специфічні - нараховуються у встановленому грошовому розмірі на одиницю товарів, які обкладаються митом;

З ) комбіновані гт поєднують обидва вищезазначені види ставок мита, і розраховуються або шляхом додавання один одного, або мають альтернативний вигляд.

Мито нараховується митним органом України відповідно до ставок мита, чинних на день подання митної декларації, і сплачується у валюті України.

На товари при їх ввезенні на митну територію України нараховується ввізне мито, а. на товари при їх вивезенні за межі митної території України — вивізне мито. Ставки ввізного мита затверджуються Митним тарифом України, вивізного мита - окремими законами України (як-от: закони України від 7 травня 1996 р. «Про вивізне (експортне) мито на живу худобу та шкіряну сировину», від 10 вересня 1999 р. «Про ставки вивізного (експортного) мита на насіння деяких видів олійних культур», від 24 жовтня 2002 р. «Про вивізне (експортне) мито на відходи та брухт чорних металів).

На окремі товари та інші предмети може встановлюватися сезонне ввізне і вивізне мито на строк не більше чотирьох місяців з моменту їх встановлення. Так, справляння сезонних мит передбачене ст. 2 Закону України від 17 липня 1997 р. «Про державне регулювання імпорту сільськогосподарської продукції».

З метою захисту економічних інтересів України, українських виробників у випадках, передбачених законами України, незалежно від інших видів мита можуть застосовуватися особливі види мита: антидемпінгове мито, компенсаційне мито, спеціальне мито. Особливі види мита справляються на підставі рішень про застосування антидемпінгових, компенсаційних або спеціальних заходів, прийнятих відповідно до законів України від 22 грудня 1998 р. «Про захист національного товаровиробника від демпінгового імпорту», «Про захист національного товаровиробника від субсидованого імпорту», «Про застосування спеціальних заходів щодо імпорту в Україну».

Митний тариф України (затверджений Законом «Про митний тариф України») - це систематизований згідно з Українською класифікацією товарів зовнішньоекономічної діяльності (УКТЗЕД) перелік ставок ввізного мита, яке справляється з товарів, що ввозяться на митну територію України.

Порядок ведення УКТЗЕД затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 12 грудня 2002 р. № 1863. УКТЗЕД складається на основі Гармонізованої системи опису та кодування товарів, що ведеться Всесвітньою митною організацією, і Комбінованої номенклатури ЄС.

Нарахування мита на товари, що підлягають митному обкладенню, найчастіше провадиться на базі їх митної вартості, тобто їх ціни, що була фактично сплачена або підлягає сплаті за ці товари, обчисленої відповідно до положень розділу XIМК.

Визначення митної вартості товарів, які імпортуються в Україну, здійснюється шляхом застосування таких методів:

1) за ціною договору угоди щодо товарів, які імпортуються (вартість операції);

2) за ціною договору щодо ідентичних товарів;

3) за ціною договору щодо подібних (аналогічних) товарів;

4) на основі віднімання вартості;

5) на основі додавання вартості (обчислена вартість);

6) резервного.

Основним методом визначення митної вартості товарів є метод за ціною договору щодо товарів, які імпортуються (ст. 267 МК). Якщо основний метод не може бути використаний, застосовується послідовно кожний із перелічених вище методів. При цьому кожний наступний метод застосовується, якщо митна вартість товарів не може бути визначена шляхом застосування попереднього методу.

Для імпортерів процедури визначення митної вартості становлять проблему, яка може бути настільки ж суттєвою, як і власне ставка мита, яка підлягає стягненню. Тому в рамках COT діє спеціальна угода з митної оцінки - Угода про застосування статті VII Генеральної угоди з тарифів та торгівлі 1994 р. Вона має на меті створення чіткої, одноманітної та неупередженої системи оцінки товарів для митних цілей - системи, яка відповідає потребам комерційної практики, та виключає використання випадкових або необ- ґрунтованих методів митної оцінки.

Країна походження товару як елемент митно-тарифно- го регулювання визначається з метою застосування тарифних та нетарифних заходів регулювання ввезення товару на митну територію України та вивезення товару з цієї території, а також забезпечення обліку товарів у статистиці зовнішньої торгівлі.

Правила визначення походження товарів є важливою частиною торговельних правил, оскільки існує ряд заходів, які ставлять країни, що експортують товари, у нерівне становище, як-от: квоти, преференційні тарифи, антидемпінгові та компенсаційні заходи тощо. Визначення походження товару ускладнюється в умовах глобалізації виробництва, коли продукт може піддаватися переробці в декількох країнах, допоки буде готовий для пропонування на ринку.

Визначення країни походження товару здійснюється на основі принципів міжнародної практики. Порядок визначення країни походження товару визначений постановою Кабінету Міністрів України від 12 грудня 2002 р. № 1864.

Країною походження товару вважається країна, в якій товар був повністю вироблений або підданий достатній переробці відповідно до критеріїв, встановлених розділом XII МК. При цьому під країною походження товару можуть розумітися група країн, митні союзи країн, регіон чи частина країни, якщо є необхідність їх виділення з метою визначення походження товару.

Товарами, повністю виробленими у країні, вважаються:

1) корисні копалини, видобуті на її території або в її територіальних водах, або на її континентальному шельфі і в морських надрах, якщо країна має виключне право на розробку цих надр;

2) рослинна продукція, вирощена та зібрана на її території;

3) живі тварини, що народилися і вирощені в цій країні;

4) продукція, одержана від тварин, вирощених у цій країні;

5) продукція мисливського, рибальського та морського промислів;

6) продукція морського промислу, видобута та (або) вироблена у Світовому океані суднами цієї країни;

7) вторинна сировина та відходи, які є результатом виробничих та інших операцій, здійснених у країні; v

8) продукція високих технологій, одержана у відкритому космосі на космічних кораблях, що належать цій країні чи орендуються нею;

9) товари, вироблені у цій країні виключно з продукції, зазначеної у пунктах 1—8.

У разі якщо у виробництві товару беруть участь дві або більше країн, походження товару визначається згідно з критерієм достатньої переробки, а саме: країною походження товару вважається країна, в якій було здійснено повне виготовлення товару або останні операції з його переробки, достатні для того, щоб товар одержав основні характерні риси.

Основним документом, що підтверджує походження товару, є сертифікат про походження товару, подання якого вимагається митним органом у випадках, передбачених законом. У разі ввезення товару на митну територію України сертифікат про походження товару подається обов'язково:

1) на товари, що походять з країн, яким Україна надає преференції за Митним тарифом України;

2) на товари, ввезення яких з відповідної країни регулюється кількісними обмеженнями (квотами) чи іншими заходами регулювання ЗЕД;

3) якщо це передбачено міжнародними договорами України, укладеними в установленому законом порядку, а також законодавством України в галузі охорони довкілля, здоров'я населення, захисту прав споживачів, громадського порядку, державної безпеки та інших життєво важливих інтересів України;

4) у випадках, коли у документах, які подаються для митного оформлення, немає відомостей про походження товарів або у митного органу є достатні підстави вважати, що декларуються недостовірні відомості про походження товарів.

Оскільки факт походження товару з тієї чи іншої країни суттєво впливає на рівень обкладання його податками та зборами, а також може зумовлювати інші обмеження щодо імпорту цього товару, правила походження товару регламентуються COT. Угода COT з правил походження зобов'язує країни-члени забезпечувати, що їх правила походження є прозорими; що вони не мають обмежувального, спотворюючого, руйнівного впливу на міжнародну торгівлю; що вони застосовуються на постійній, одноманітній, неупередженій та розумній основі; що вони базуються на позитивному стандарті (мають вказувати, що становить походження, а не що його не становить). У довгостроковій перспективі ця угода має на меті створення спільних (гармонізованих) правил походження для усіх країн - членів COT.

Основним документом митного оформлення є вантажна митна декларація (ВМД) - письмова заява встановленої форми, що подається митному органу і містить відомості про товари та транспортні засоби, які переміщуються через митний кордон України, митний режим, у який вони заявляються, а також іншу інформацію, потрібну для здійснення митного контролю, митного оформлення, митної статистики, нарахування податків і зборів.

Форму ВМД, порядок її подання, оформлення, використання встановлює Положення про вантажну митну декларацію, затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 9 червня 1997 р. № 574.

ВМД, заповнена у звичайному порядку, вважається оформленою за наявності на всіх її аркушах відбитка особистої номерної печатки посадової особи митниці, що здійснила митне оформлення товарів і транспортних засобів.

Оформлена ВМД є підтвердженням надання особі права на розміщення товарів та/або транспортних засобів у заявленому митному режимі і прав та обов'язків зазначених у ВМД осіб щодо здійснення ними відповідних фінансових, господарських та інших операцій.

§ 3. Ліцензування зовнішньоекономічних операцій

Ліцензування зовнішньоекономічних операцій є адміністративним, нетарифним методом державного регулювання зовнішньоекономічної діяльності і являє собою комплекс дій органу виконавчої влади з надання дозволу на здійснення суб'єктом ЗЕД експорту (імпорту) товарів.

З огляду на те, що ліцензування зовнішньоекономічних операцій здатне справляти значний обмежувальний вплив на міжнародну торгівлю, його застосування підлягає жорсткій регламентації в рамках COT. Так, Угода про процедури ліцензування імпорту встановлює, що ліцензування імпорту повинне бути простим, прозорим та передбачуваним. Зокрема, ця Угода:

- зобов'язує органи державної влади публікувати достатню інформацію щодо цілей та процедур надання ліцензій;

- встановлює порядок повідомлення COT державами- членами у разі впровадження нових або зміни існуючих процедур ліцензування імпорту;

- встановлює загальні критерії оцінки компетентними органами заявок на отримання ліцензій.

Чинний порядок ліцензування зовнішньоекономічних операцій, що встановлений ст. 16 Закону «Про зовнішньоекономічну діяльність», наближений до вимог COT (зазначена стаття була викладена у новій редакції Законом України № 1315-IV від 20 листопада 2003 р. на виконання Програми заходів щодо завершення вступу України до COT, затвердженої Указом Президента України від 5 лютого 2002 р. № 104) та передбачає здійснення ліцензування експорту (імпорту) товарів у двох формах:

1) У формі автоматичного ліцензування. Автоматичне ліцензування — це комплекс дій органу

виконавчої влади з надання суб'єкту ЗЕД дозволу на здійснення протягом визначеного періоду експорту (імпорту) товарів, щодо яких не встановлюються квоти (кількісні або інші обмеження). Автоматичне ліцензування не справляє обмежувального впливу на товари, експорт (імпорт) яких підлягає ліцензуванню.

2) У формі неавтоматичного ліцензування. Неавтоматичне ліцензування — це комплекс дій органу виконавчої влади з надання суб'єкту ЗЕД дозволу на здійснення протягом визначеного періоду експорту (імпорту) товарів, щодо яких встановлюються певні квоти. Неавтоматичне ліцензування використовується в разі встановлення квот на експорт (імпорт) товарів. Експортною (імпортною ) квотою є граничний обсяг певної категорії товарів, який дозволено експортувати з території України (імпортувати на територію України) протягом встановленого строку та який визначається у натуральних чи вартісних одиницях.

Ліцензування експорту (імпорту) товарів запроваджується в Україні в разі:

значного порушення рівноваги щодо певних товарів на внутрішньому ринку;

необхідності забезпечення захисту життя, здоров'я, людини, тварин або рослин, навколишнього природного середовища, громадської моралі, національного багатства художнього, історичного чи археологічного значення або захисту прав інтелектуальної власності, а також відповідно до вимог державної безпеки;

експорту/імпорту дорогоцінних металів, крім банківських металів;

необхідності застосування заходів захисту вітчизняного товаровиробника;

необхідності забезпечення захисту патентів, торгових марок та авторських прав;

необхідності забезпечення виконання міжнародних договорів України.

Рішення про застосування режиму ліцензування експорту (імпорту) товарів, у тому числі встановлення квот, приймається Кабінетом Міністрів України за поданням Міністерства економіки України з визначенням списку конкретних товарів, експорт (імпорт) яких підпадає під режим ліцензування, періоду дії цього режиму та кількісних або інших обмежень щодо кожного товару.

У разі застосування антидемпінгових, компенсаційних або спеціальних заходів щодо захисту вітчизняного товаровиробника рішення про запровадження режиму ліцензування приймається Міжвідомчою комісією з міжнародної торгівлі.

Ліцензії видаються Міністерством економіки України, а також у межах наданих ним повноважень — відповідним республіканським органом Автономної Республіки Крим, структурним підрозділом обласної, Київської і Севастопольської міських державних адміністрацій на підставі заявок суб'єктів ЗЕД, що подаються за формою, встановленою Мінекономіки.

У разі запровадження режиму автоматичного ліцензування заявка на одержання ліцензії та інші необхідні документи можуть подаватися в будь-який робочий день до митного оформлення товарів. Строк видачі ліцензії не повинен перевищувати 10 робочих днів від дати одержання заявки та інших необхідних документів, що відповідають установленим вимогам.

У разі запровадження режиму неавтоматичного ліцензування:

— строк розгляду заявок не повинен перевищувати ЗО днів від дати одержання заявки, якщо вони розглядаються в порядку їх надходження, та не більше 60 днів починаючи від дати закінчення оголошеного строку приймання заявок, якщо всі вони розглядаються одночасно;

— ліцензія видається на підставі заявки в межах квоти із зазначенням строку дії ліцензії;

— якщо на момент подання заявки (у разі застосування процедури розгляду в порядку надходження) встановлені квоти вичерпано, така заявка не розглядається. Про факт вичерпання квот суб'єкт ЗЕД, який подав відповідну заявку, повідомляється письмово протягом семи робочих днів від дати її одержання;

— рішення про видачу ліцензії приймається з урахуванням даних щодо використання раніше одержаних ліцензій за умови додержання суб'єктами ЗЕД вимог законодавства про захист економічної конкуренції.

Ліцензія видається, якщо заявку та інші подані документи оформлено з додержанням вимог, установлених законодавством .

Рішення про відмову у видачі ліцензії повинне бути вмотивованим, прийнятим у строки, встановлені для розгляду заявок, і надсилається (видається) заявникові в письмовій формі. У разі відмови у видачі ліцензії заявник має право на оскарження рішення згідно із законодавством.

Митне оформлення товарів здійснюється за умови подання митному органу оригіналу ліцензії, яку одержав суб'єкт ЗЕД. Копія ліцензії додається до ВМД під час декларування товарів, експорт (імпорт) яких підпадає під режим ліцензування, і є однією з підстав для пропуску таких товарів через митний кордон України.

Перелік товарів, експорт (імпорт) яких підпадає під режим ліцензування, інформація про строк дії ліцензій та внесення будь-яких змін до них, порядок подання та розгляду заявок опубліковуються в офіційних друкованих виданнях України з повідомленням Комітету з питань ліцензування імпорту COT протягом 60 днів з дня опублікування та наданням копій цих публікацій. У разі якщо квота розподіляється серед країн-постачальників, інформація про розподіл квоти підлягає опублікуванню з повідомленням про це інших країн, заінтересованих у постачанні в Україну певних товарів. Офіційне опублікування здійснюється у строк не пізніше дати запровадження режиму ліцензування.

На запит заінтересованої держави - члена COT повинна надаватися відповідна інформація щодо: порядку застосування обмежень;

кількості виданих за певний період ліцензій із зазначенням у разі необхідності обсягу та/або вартості товарів; розподілу ліцензій серед країн-постачальників; статистичних даних про обсяги та/або вартість товарів.

12 3 4 5 6 7 8 9 10 Следующая ⇒

Последнее изменение этой страницы: 2019-04-10; Просмотров: 289; Нарушение авторского права страницы