УЧАСНИКИ АДМІНІСТРАТИВНОГО ПРОЦЕСУ

§ 1. Особи, які беруть участь у справі

Стаття 47. Склад осіб, які беруть участь у справі 1. Особами, які беруть участь у справі, є сторони, треті осо­би, представники сторін та третіх осіб.

1. Одним з найважливіших питань організації адміністра­тивного судочинства є встановлення складу та процесуального положення учасників адміністративного процесу. Розв'язання цього питання дозволить визначити роль кожного учасника процесу в розгляді адміністративної справи судом та реальний обсяг їхніх процесуальних прав і обов'язків.

Учасником адміністративного процесу є особа, яку чинним законодавством України наділено процесуальними правами та обов'язками в сфері розгляду адміністративних справ адміні­стративними судами. Тобто це особа, яка може вчиняти проце­суальні дії, спрямовані на досягнення мети процесу, хоча б в одній зі стадій адміністративного процесу. Класифікацію учас­ників адміністративного процесу здійснюють за різними крите­ріями. Виходячи з положень коментованої статті та інших по­ложень КАС України, можна дійти висновку, що законодавець провів поділ учасників адміністративного процесу за підставою наявності в них юридичної зацікавленості у результатах розв'я­зання адміністративної справи. Виходячи з цього, учасників адміністративного процесу можна поділити на дві основні гру­пи: особи, які заінтересовані в результаті справи та особи, які

126

не мають юридичної заінтересованості у результатах вирішен­ня адміністративної справи.

Перша група визначена законодавцем, як «особи, які беруть участь у справі». Особи, які беруть участь у справі, реалізують надані їм процесуальні права та обов'язки в адміністративному процесі для того, щоб досягти певного правового результату, в якому вони заінтересовані. Саме ознака наявності юридичного інтересу в результаті справи первісне відрізняє осіб, які беруть участь у справі, від інших учасників адміністративного проце­су. Коментована стаття містить перелік осіб, які відносяться до першої групи учасників адміністративного процесу. Характер юридичної заінтересованості в адміністративній справі не є од­наковим для всіх осіб, які беруть участь у справі. Деякі з них мають матеріально-правовий інтерес в результаті справи, це — сторони та треті особи; інші мають процесуально-правовий ін­терес, це представники сторін та третіх осіб.

Коментована стаття, закріплює вичерпний перелік осіб, які беруть участь у справі.

Учасники адміністративного процесу повинні мати адміні­стративну процесуальну правосуб'єктність, яка складається з двох категорій: адміністративної процесуальної правоздатності та адміністративної процесуальної дієздатності (див. ст. 48 КАС України та коментар до неї).

Стаття 48. Адміністративна процесуальна правосуб'єктність

1. Здатність мати процесуальні права та обов'язки в адміні­
стративному судочинстві (адміністративна процесуальна пра­
воздатність) визнається за громадянами України, іноземцями,
особами без громадянства, органами державної влади, іншими
державними органами, органами влади Автономної Республі­
ки Крим, органами місцевого самоврядування, їхніми посадо­
вими і службовими особами, підприємствами, установами, ор­
ганізаціями (юридичними особами).

2. Здатність особисто здійснювати свої адміністративні про­
цесуальні права та обов'язки, у тому числі доручати ведення
справи представникові (адміністративна процесуальна діє­
здатність), належить фізичним особам, які досягли повноліття
і не визнані судом недієздатними, а також фізичним особам до
Досягнення цього віку у спорах з приводу публічно-правових

відносин, у яких вони відповідно до законодавства можуть са­мостійно брати участь.

3. Здатність особисто здійснювати свої адміністративні про­цесуальні права та обов'язки, у тому числі доручати ведення справи представникові (адміністративна процесуальна діє­здатність), належить органам державної влади, іншим держав­ним органам, органам влади Автономної Республіки Крим, ор­ганам місцевого самоврядування, їхнім посадовим і службо­вим особам, підприємствам, установам, організаціям (юридич­ним особам).

1. Коментована стаття визначає таку спірну категорію, як
адміністративна процесуальна правосуб'єктність. Загальнові­
домою є думка, що наявність адміністративної процесуальної
правосуб'єктності є найважливішою ознакою учасника адміні­
стративного процесу і, як наслідок, однією з передумов виник­
нення правовідносин, що складаються під час здійснення адмі­
ністративного судочинства. Аналіз положень ст. 48 КАС Украї­
ни дає підстави вважати, що адміністративна процесуальна
правосуб'єктність — це категорія, що містить в собі адміністра­
тивну процесуальну правоздатність та адміністративну проце­
суальну дієздатність.

2. Згідно зч, 1 ст. 48 КАС України, адміністративна процесу­
альна правоздатність — це здатність мати процесуальні права
та обов'язки в адміністративному судочинстві. Вона визнається
за всіма громадянами України, іноземцями, особами без грома­
дянства, а також за органами державної влади, іншими дер­
жавними органами, органами влади Автономної Республіки
Крим, органами місцевого самоврядування, їх посадовими і
службовими особами, підприємствами, установами, організа­
ціями, які є юридичними особами.

Адміністративна процесуальна правоздатність виникаєу гро­мадян з моменту їх народження і припиняється смертю. В юри­дичних осіб вона виникає з моменту їх створення та припиня­ється їх ліквідацією. Уявляється, що для участі в адміністра­тивному процесі, крім загальної адміністративної процесуаль­ної правоздатності, необхідною є також наявність конкретної адміністративної процесуальної правоздатності, тобто по даній конкретній справі.

3. Для того, щоб особисто брати участь в розгляді адміністра­
тивної справи, недостатньо мати тільки адміністративну проце-

128

суальну правоздатність. Необхідним для учасника справи є та­кож володіння адміністративною процесуальною дієздатністю. Адміністративна процесуальна дієздатність — це здатність осо­бисто здійснювати свої адміністративні процесуальні права та обов'язки, у тому числі доручати ведення справи представни-

 кові. Вона належить фізичним особам, які: 1) досягли повно­ліття; 2) не визнані судом недієздатними. Також вона може на­лежати фізичним особам до досягнення повноліття у спорах з приводу публічно-правових відносин, у яких вони відповідно до законодавства можуть самостійно брати участь. Це, напри­клад, можуть бути справи, в яких позивачем виступає неповно­літній, а відповідачем учбовий заклад, який відмовив неповно­літньому в прийманні в цеп заклад.

4. Адміністративною процесуальною дієздатністю наділя­ються також органи державної влади, інші державні органи, органи влади Автономної Республіки Крим, органи місцевого самоврядування, їх посадові та службові особи, підприємства, установи, організації (юридичні особи).

Стаття 49. Права та обов'язки осіб, які беруть участь у справі

1. Особи, які беруть участь у справі, мають рівні процесуаль­
ні права і обов'язки.

2. Особи, які беруть участь у справі, зобов'язані добросовіс­
но користуватися належними їм процесуальними правами і
неухильно виконувати процесуальні обов'язки.

3. Особи, які беруть участь у справі, мають право:

1) знати про дату, час І місце судового розгляду справи, про
всі судові рішення, які ухвалюються у справі та стосуються їх­
ніх інтересів;

2) знайомитися з матеріалами справи;

3) заявляти клопотання і відводи;

4) давати усні та письмові пояснення, доводи та запере­
чення;

5) подавати докази, брати участь в дослідженні доказів;

6) висловлювати свою думку з питань, які виникають під
час розгляду, задавати питання іншим особам, які беруть
участь у справі, свідкам, експертам, спеціалістам, переклада­
чам;

5 «Кодекс лоні ністртівного сулочіїнсти У країн її -                                                                         J 2 9

7) подавати заперечення проти клопотань, доводів і мірку­
вань інших осіб;

8) знайомитися з технічним записом та журналом судового
засідання і подавати письмові зауваження до них;

9) робити із матеріалів справи виписки, знімати копії з ма­
теріалів справи, одержувати копії судових рішень;

 

10) оскаржувати судові рішення у частині, що стосується їх­
ніх інтересів;

11) користуватися іншими процесуальними правами, нада­
ними їм цим Кодексом.

4. Особи, які беруть участь у справі, можуть за власний раху­нок додатково замовити та отримати в суді засвідчені копії до­кументів і витяги з них.

 

1. Сукупність процесуальних прав та обов'язків осіб, які бе­
руть участь у справі, визначають їх процесуальне положення та
дають їм можливість відігравати активну роль в адміністратив­
ному процесі. Для ефективного захисту та реалізації своїх прав,
свобод та інтересів у сфері публічно-правових відносин особи,
які беруть участь у справі, наділені великим обсягом процесу­
альних прав, які вони здійснюють при розгляді справи в адміні­
стративному суді. Наявність широкого кола та особливостей
процесуальних прав у осіб, які беруть участь у справі, є ще од­
нією відмінністю цієї групи осіб від інших учасників адміні­
стративного процесу. Особи, що беруть участь у справі, наділені
також певними обов'язками, що кореспондують процесуаль­
ним правам інших осіб, та дають змогу суду здійснювати ефек­
тивний розгляд адміністративної справи.

2. Частина 1 коментованої статті містить положення, що ло­
гічно випливає з принципу адміністративного судочинства, пе­
редбаченого ст. 10 КАС України, яким закріплено, що всі учас­
ники адміністративного процесу є рівними перед законом і су­
дом. Процесуальні права і обов'язки осіб, які беруть участь у
справі, не є зовсім однаковими, але рівність положення цих осіб
підтверджується тим, що вони мають рівні процесуальні права
і обов'язки. Таким чином, процесуальні права і обов'язки будь-
якої особи, яка бере участь у справі, не можуть визнаватися
більш або менш важливими ніж права і обов'язки другої особи,
яка бере участь у справі.

3. Частина 2 коментованої статті визначає головний обов'я­
зок усіх осіб, які беруть участь у справі. Це — обов'язок добро-

130

совісно користуватися належними їм процесуальними правами і неухильно виконувати процесуальні обов'язки.

4. Частиною 3 ст. 49 КАС України встановлено основні про­цесуальні права осіб, які беруть участь у справі. Цей перелік визначений для всіх осіб цієї групи, та в ньому містяться два види процесуальних прав осіб, які беруть участь у справі: зма­гальні та диспозитивні.

Змагальні права — це надані законом можливості особи, яка бере участь у справі, доводити свою позицію перед судом та спростовувати позиції інших осіб, які беруть участь у справі. До змагальних прав відносяться: право знати про дату, час і місце судового розгляду справи, про всі судові рішення, які ухвалюються у справі та стосуються їхніх інтересів, право зна­йомитися з матеріалами справи, право заявляти клопотання і відводи, право давати усні та письмові пояснення, доводи та за­перечення, право подавати докази, брати участь у дослідженні доказів, право висловлювати свою думку з питань, які виника­ють під час розгляду, задавати питання іншим особам, які бе­руть участь у справі, свідкам, експертам, спеціалістам, пере­кладачам, право подавати заперечення проти клопотань, дово­дів і міркувань інших осіб, знайомитися з технічним записом та журналом судового засідання і подавати письмові зауважен­ня до них, право робити із матеріалів справи виписки, знімати копії з матеріалів справи, одержувати копії судових рішень тощо. Також законом передбачене право осіб, які беруть участь у справі, за власний рахунок додатково замовити та отримати в суді засвідчені копії документів і витяги з них.

Адміністративний суд повинен надавати сприяння всім осо­бам, які беруть участь у справі, в реалізації цих змагальних прав. Для цього він має роз'яснювати особам їх процесуальні права, попереджати про наслідки вчинення певних процесу­альних дій тощо.

Диспозитивні права — це встановлені в законі можливості особи, яка бере участь у справі розпоряджатися своїми вимо­гами на свій розсуд. До диспозитивних прав, наведених у ко­ментованій статті, належить право оскаржувати судові рішен­ня у частині, що стосується їхніх інтересів. Крім цього права, інші диспозитивні права осіб, які беруть участь у справі, перед­бачені в наступних статтях КАС України (див. ст. 51 та комен­тар до неї).

 

Треба зазначити, що перелік прав, передбачених коментова­ною статтею, не є вичерпним, він доповнюється положеннями інших статей цього Кодексу.

'

 

Стаття 50. Сторони

1. Сторонами в адміністративному процесі є позивач та від­
повідач.

2. Позивачем в адміністративній справі можуть бути грома­
дяни України, іноземці чи особи без громадянства, підприєм­
ства, установи, організації (юридичні особи), суб'єкти владних
повноважень.

3. Відповідачем в адміністративній справі є суб'єкт владних
повноважень, якщо інше не встановлено цим Кодексом.

4. Громадяни України, іноземці чи особи без громадянства,
їх об'єднання, юридичні особи, які не є суб'єктами владних пов­
новажень, можуть бути відповідачами лише за адміністратив­
ним позовом суб'єкта владних повноважень:

 

1) про тимчасову заборону (зупинення) окремих видів або
всієї діяльності об'єднання громадян;

2) про примусовий розпуск (ліквідацію) об'єднання грома­
дян;

3) про примусове видворення іноземця чи особи без грома­
дянства з України;

4) про обмеження щодо реалізації права на мирні зібрання
(збори, мітинги, походи, демонстрації тощо);

5) в інших випадках, встановлених законом.

1. Сторонами в адміністративному процесі є особи, публічно-правовий спір між якими становить предмет розгляду та розв'я­зання в адміністративному судочинстві. Сторони виступають головними учасниками в адміністративному провадженні, без яких не можливий сам процес. Сторони шукають у суді захис­ту, коли вважають, що порушено їхні права, свободи та інтере­си у сфері публічно-правових відносин. Тобто публічно-право­вий спір може мати місце й тоді, коли порушення прав, свобод та інтересів у сфері публічно-правових відносин не мало місця в дійсності. Суд повинен розглянути такий спір, тому що право-суб'єктність сторін можуть мати особи, які лише вважають, що їхні права, свободи та інтереси порушені. Сторони в адміністра-

132

тивному процесі, як і всі особи, які беруть участь у справі, ма­ють юридичний інтерес у результаті вирішення справи. Цей інтерес має особистий, як матеріальний, так і процесуальний характер. Характерною рисою сторін є також те, що процес в адміністративній справі ведеться від імені та в інтересах сторін навіть у тому випадку, коли справу порушує не особисто пози­вач, а інші особи в його інтересах або сторони особисто не беруть участі в процесі. Крім зазначених, ознаками сторін є наступні: постановлення судом рішення саме з приводу справи сторін; по­ширення на сторони всіх правових наслідків судового рішення; несення сторонами судових витрат.

2. Сторонами в адміністративному процесі є позивач та відпо­
відач. Позивач — особа, на захист прав, свобод та інтересів якої
подано адміністративний позов до адміністративного суду, а та­
кож суб'єкт владних повноважень, на виконання повноважень
якого подана позовна заява до адміністративного суду (див. ко­
ментар до ст. З КАС України). Позивач може заявити вимогу
про захист в суд особисто або в її інтересах, у передбачених за­
коном випадках, в суд можуть звернутися інші особи (ст. 60 КАС
України). Позивачем в адміністративній справі можуть бути
громадяни України, іноземці чи особи без громадянства, під­
приємства, установи, організації (юридичні особи), суб'єкти
владних повноважень. Позивач є ініціатором порушення адмі­
ністративного процесу.

Відповідачем в адміністративній справі є суб'єкт владних повноважень, а у випадках, передбачених законом, й інші осо­би, до яких звернена вимога позивача (див. коментар до ст. З КАС України). Згідно зі ст. З КАС України під суб'єктом влад­них повноважень в КАС України мається на увазі орган дер­жавної влади, орган місцевого самоврядування, їхні посадові чи службові особи, інші суб'єкти при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. Відповідач не зверта­ється до суду, останній притягує його до участі у справі.

3. Слід зазначити, що відповідачем в адміністративній справі
може бути не тільки суб'єкт владних повноважень. Частиною 4
коментованої статті передбачено, що відповідачами в адміні­
стративному процесі можуть бути: громадяни України, інозем­
ці чи особи без громадянства, їх об'єднання, юридичні особи,
які не є суб'єктами владних повноважень. Проте законодавцем

133

чітко визначено, що це можливо за адміністративним позовом суб'єкта владних повноважень: 1) про тимчасову заборону (зу­пинення) окремих видів або всієї діяльності об'єднання грома­дян; 2) про примусовий розпуск (ліквідацію) об'єднання грома­дян; 3) про примусове видворення іноземця чи особи без грома­дянства з України; 4) про обмеження щодо реалізації права на мирні зібрання (збори, мітинги, походи, демонстрації тощо). Наведений перелік не є вичерпним — в законодавстві можуть бути встановлені інші аналогічні випадки.

Стаття 51. Права та обов'язки сторін

1. Крім прав та обов'язків, визначених у статті 49 цього Ко­
дексу, позивач має право змінити підставу або предмет адміні­
стративного позову, збільшити або зменшити розмір позовних
вимог або відмовитися від адміністративного позову в будь-
який час до закінчення судового розгляду. Позивач має право
відмовитися від адміністративного позову й у суді апеляційної
чи касаційної інстанції до закінчення відповідно апеляційного
чи касаційного розгляду.

2. Крім прав та обов'язків, визначених у статті 49 цього Ко­
дексу, відповідач має право визнати адміністративний позов
повністю або частково, подати заперечення проти адміністра­
тивного позову.

 

3. Сторони можуть досягнути примирення на будь-якій ста­
дії адміністративного процесу, що є підставою для закриття
провадження в адміністративній справі.

4. Суд не приймає відмови позивача від адміністративного
позову, визнання адміністративного позову відповідачем і не
визнає умов примирення сторін, якщо ці дії суперечать закону
або порушують чиї-небудь права, свободи чи інтереси.

1. Для забезпечення виконання своїх процесуальних функ­цій, сторони в адміністративному процесі наділені великим об­сягом процесуальних прав та обов'язків. Сторони мають рівні процесуальні права та обов'язки, тобто їм надано рівні можли­вості щодо відстоювання своєї позиції в ході розгляду адміні­стративної справи. Позивач і відповідач відносяться законодав­цем до групи осіб, які беруть участь у справі. Це означає, насам­перед, що вони володіють тими ж самими правами та мають ті

134

самі обов'язки, що й особи, які беруть участь у справі (ст. 49 КАС України). Проте сторони займають особливе, як було за­значене вище, головне положення в розгляді справи, тому вони наділяються додатковими, досить важливими процесуальними правами. Завдяки цим процесуальним правам сторони можуть чутливо впливати на хід справи. Частина 1 коментованої статті передбачає наступні диспозитивні права позивача: право змі­нити підставу або предмет адміністративного позову, збільши­ти або зменшити розмір позовних вимог або відмовитися від адміністративного позову в будь-який час до закінчення судо­вого розгляду. Право на відмову від адміністративного позову є досить важливим диспозитивним правом, бо наслідком його ре­алізації може бути закриття провадження у справі. Відмову від позову вважають одностороннім волевиявленням позивача, яке має на меті врегулювання спору та закінчення справи. Порядок та наслідки відмови від адміністративного позову під час під­готовчого провадження врегульовано ст. 112 КАС України, а під час судового розгляду справи — ст. 136 КАС України. По­зивач має право відмовитися від адміністративного позову й у суді апеляційної чи касаційної інстанції до закінчення відпо­відно апеляційного чи касаційного розгляду {ст.ст. 194, 219 КАС України відповідно).

2. Що стосується відповідача, то коментована стаття у ч. 2, крім прав та обов'язків, визначених ст. 49 КАС України, надає йому право визнати адміністративний позов повністю або част­ково, а також подати заперечення проти адміністративного по­зову. Визнання позову також розглядається у якості односто­роннього волевиявлення відповідача, спрямоване на врегулю­вання спору. Наслідками часткового визнання адміністратив­ного позову відповідачем і прийняття його судом є ухвалення постанови суду про задоволення визнаних відповідачем позов­них вимог відповідно до статті 164 КАС України. При повному визнанні відповідачем адміністративного позову і прийнятті його судом, приймається постанова суду про задоволення адмі­ністративного позову. Порядок визнання адміністративного позову під час підготовчого провадження врегульовано ст. 112 КАС України, а під час судового розгляду справи — ст, 136 КАС України. В суді апеляційної чи касаційної інстанції визнання адміністративного позову відповідачем вже неможливе,

Заперечення проти адміністративного позову — це один із способів захисту відповідача від вимог, висунутих позивачем.

135

Заперечення проти адміністративного позову виражається у відхиленні позову відповідачем з обґрунтуванням своєї позиції певними обставинами та пред'явленими доказами. Воно може набувати процесуальний або матеріально-правовий характер. У першому випадку відповідач заперечує проти виникнення справи, посилаючись на процесуальні обставини (справа непід­судна даному або взагалі адміністративному суду, тотожна справа вже розглядається судом тощо). У другому випадку під­ставами для заперечення позову відповідачем є матеріально-правові обставини (відсутність якого-небудь права позивача, наприклад, права на отримання пільг тощо), тобто, це запере­чення проти задоволення позову.

3. Ще одним важливим правом сторін є можливість закінчи­
ти адміністративну справу на будь-якій стадії адміністративно­
го процесу примиренням. Позивач та відповідач можуть піти
на взаємні поступки у справі та повністю або частково врегулю­
вати спір на цій основі. Таким чином, сторони можуть здійсни­
ти примирення, яке є їх двостороннім волевиявленням, націле­
ним на врегулювання спору шляхом взаємних поступок. У разі
примирення сторін суд, згідно зі ст. 157 КАС України, поста­
новляє ухвалу про закриття провадження у справі, у якій фік­
суються умови примирення. Ухвала суду про закриття прова­
дження у справі може бути оскаржена. У разі коли суд прийняв
ухвалу про закриття провадження у справі на підставі досяг­
нення сторонами примирення, повторне звернення з тією самою
позовною заявою не допускається (ст. 157 КАС України). Здій­
снення примирення сторін під час підготовчого провадження
врегульовано ст. 113 КАС України, а під час судового розгляду
справи — ст. 136 КАС України. Сторони можуть прийняти рі­
шення про примирення у суді апеляційної чи касаційної ін­
станції до закінчення відповідно апеляційного чи касаційного
розгляду (ст.ст. 194, 219 КАС України відповідно).

4. Розпорядження диспозитивними правами повинно пере­
бувати під уважним наглядом суду, оскільки спір між двома
сторонами в публічно-правовій сфері може торкатися інтересів
держави, територіальної громади, великого кола осіб тощо.
Тому законодавець передбачив обставини, при наявності яких
адміністративний суд не прийматиме відмови позивача від ад­
міністративного позову, визнання адміністративного позову
відповідачем і не визнаватиме умов примирення сторін. Таким

136

чином, якщо вищезазначені процесуальні дії суперечать зако­ну або порушують чиїсь права, свободи чи інтереси, суд продов­жує розгляд справи по суті.

Стаття 52. Заміна неналежної сторони

1. Суд першої інстанції, встановивши, що із адміністратив­
ним позовом звернулася не та особа, якій належить право ви­
моги, або не до тієї особи, яка повинна відповідати за адміні­
стративним позовом, може за згодою позивача допустити за­
міну первинного позивача або відповідача належним позива­
чем або відповідачем, якщо це не потягне за собою зміни
підсудності адміністративної справи.

2. Якщо позивач не згоден на його заміну іншою особою, то
ця особа може вступити у справу як третя особа, яка заявляє
самостійні вимоги на предмет спору, про що суд повідомляє
третю особу.

3. Якщо позивач не згоден на заміну відповідача іншою осо­
бою, суд може залучити цю особу як другого відповідача. У разі
відмови у задоволенні адміністративного позову до такого від­
повідача понесені позивачем витрати відносяться на рахунок
держави.

4. Після заміни сторони, вступу третьої особи, що заявляє са­
мостійні вимоги на предмет спору, залучення другого відпові­
дача розгляд адміністративної справи починається спочатку.

1. Коментована стаття визначає правила заміни неналежної сторони. В ході розгляду адміністративної справи суд може з'я­сувати, що одна з сторін, яка бере участь у справі, є неналеж­ною. Виходячи з аналізу положень ч. 1 ст. 52 КАС України, не­належним позивачем може бути визнана особа, якій не нале­жить право вимоги за поданим адміністративним позовом, а не­належним відповідачем — особа, яка не повинна відповідати за пред'явленим адміністративним позовом. У випадку, коли буде встановлено, що позивач або відповідач за адміністративною справою є неналежними, суд може здійснити заміну однієї з сто­рін. Умовами такої заміни будуть, по-перше, згода позивача на заміну первинного позивача або відповідача належним позива­чем або відповідачем, а, по-друге, заміна можлива, якщо вона не потягне за собою зміни підсудності адміністративної справи.

137

2. Питання щодо заміни неналежного позивача може бути
вирішено по-різному в залежності від обставин справи. Так,
коли первісний позивач є неналежним і суд визначив належно­
го, при наявності згоди неналежного первісного позивача, суд
своєю ухвалою замінює позивача. У випадку, коли первісний
позивач є неналежним і суд визначив належного, проте нена­
лежний позивач не погоджується вибути з процесу, а належний
бажає вступити в процес, суд допускає останнього як третю осо­
бу, яка заявляє самостійні вимоги на предмет спору.

3. Заміна неналежного відповідача може здійснюватись у де­
кількох варіантах. По-перше, якщо судом встановлено, що пер­
вісний відповідач є неналежним, при наявності належного від­
повідача та згоді позивача, суд здійснює заміну відповідача.
По-друге, якщо позивач не згоден на заміну відповідача іншою
особою, суд може залучити цю особу як другого відповідача.
При відмові у задоволенні адміністративного позову до такого
відповідача понесені позивачем витрати відносяться на раху­
нок держави. По-третє, якщо належного позивача немає, а по­
зивач заперечує проти вибуття зі справи неналежного відпові­
дача, то справа розглядається у звичайному порядку.

4. Частиною 4 коментованої статті встановлено правило, у
відповідності до якого, після заміни сторони, вступу третьої
особи, що заявляє самостійні вимоги на предмет спору, залу­
чення другого відповідача розгляд адміністративної справи по­
чинається спочатку. Тобто це означає, що процесуальні дії,
вчинені неналежними сторонами, не мають сили для належних
сторін. Треба зазначити, що заміна неналежної сторони можли­
ва в суді першої інстанції в ході всього розгляду справи.

Стаття 53. Треті особи

1. Треті особи, які заявляють самостійні вимоги на предмет
спору, можуть вступити у справу у будь-який час до закінчення
судового розгляду, пред'явивши адміністративний позов до
сторін. Задоволення адміністративного позову таких осіб має
повністю або частково виключати задоволення вимог позива­
ча до відповідача. У разі вступу третіх осіб, які заявляють са­
мостійні вимоги на предмет спору, розгляд адміністративної
справи починається спочатку.

2. Треті особи, які яе заявляють самостійних вимог на пред­
мет спору, можуть вступити у справу на стороні позивача або

138

відповідача у будь-який час до закінчення судового розгляду, якщо рішення у справі може вплинути на їхні права, свободи, інтереси або обов'язки. Вони можуть бути залучені до участі у справі також за клопотанням осіб, які беруть участь у справі, або з ініціативи суду. Вступ третіх осіб, які не заявляють само­стійних вимог на предмет спору, не має наслідком розгляд ад­міністративної справи спочатку.

1. Коментована стаття визначає процесуальне положення та порядок вступу в адміністративну справу третіх осіб. Третіми особами визнаються учасники адміністративного процесу, які вступають у вже порушену в суді адміністративну справу між сторонами для захисту особистих прав, свобод та інтересів фі­зичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин. Треті особи мають юридичний інтерес в ре­зультатах розгляду судом справи. Це пов'язано з тим, що рі­шення, прийняте судом у справі, може вплинути на правове становище цих осіб. Позиція третіх осіб у справі обумовлена тим, що вони намагатимуться, щоб суд виніс таке рішення у справі, яке б відповідало їх інтересам, що залежать від існую­чих між ними і сторонами правовідносинами, або ж зміною їх на свою користь. Виходячи з положень цієї статті, в адміністра­тивному процесі беруть участь два види третіх осіб: треті особи, які заявляють самостійні вимоги на предмет спору, та треті осо­би, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору.

Треті особи, які заявляють самостійні вимоги на предмет спо­ру — це учасники адміністративного процесу, які вступають у вже порушену в суді адміністративну справу, заявивши позов на предмет спору до сторін, з метою захисту особистих прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин. Характерними рисами третіх осіб, які заявляють самостійні вимоги є те, що: вони заявляють самостійні вимоги на предмет спору; вони вступають у процес, який вже порушено; їх інтереси є повністю або частково проти­лежними до інтересів однієї або обох сторін; вони втручаються в спір між сторонами, що вже виник; вони вступають у справу, за­явивши адміністративний позов до однієї або до обох сторін.

Треті особи, які заявляють самостійні вимоги на предмет спору, можуть вступити в адміністративну справу за своїм ба­жанням у будь-який час до закінчення судового розгляду. Для

139

цього вони пред'являють адміністративний позов до сторін. За­конодавець прямо не визначив, до однієї чи до обох сторін може бути пред'явлено позов третіми особами, які заявляють само­стійні вимоги на предмет спору. Уявляється, що це питання може бути вирішене альтернативно, виходячи з обставин спра­ви, тобто адміністративний позов треті особи, які заявляють са­мостійні вимоги, можуть пред'явити як до однієї так і до обох сторін. Виходячи з того, що інтерес третьої особи із самостійни­ми вимогами суперечить інтересам сторін, задоволення адміні­стративного позову таких осіб має повністю або частково ви­ключати задоволення вимог позивача до відповідача.

Адміністративний позов подається третіми особами, які за­являють самостійні вимоги, у формі позовної заяви, яка повин­на відповідати всім вимогам ст. 106 КАС України (докладніше див. коментар до неї). Позовна заява третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги на предмет спору, оплачується судовим збо­ром (ст. 89 КАС України). У разі вступу третіх осіб, які заявля­ють самостійні вимоги на предмет спору, розгляд адміністра­тивної справи починається спочатку.

2. Треті особи, які не заявляють самостійних вимог на пред­мет спору — це учасники адміністративного процесу, які всту­пають у вже порушену в суді адміністративну справу на стороні позивача або відповідача з метою захисту особистих прав, сво­бод та інтересів у сфері публічно-правових відносин. Одна й та сама особа може брати участь в адміністративному процесі у якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на пред­мет спору, на боці тільки однієї сторони. Підставою виникнен­ня юридичного інтересу в третьої особи, яка не заявляє само­стійних вимог, є її допроцесуальний зв'язок з однією із сторін адміністративної справи, в яку вона вступає. При розв'язанні питання про вступ у справу третьої особи, яка не заявляє само­стійних вимог, суд повинен перевірити існування між цією осо­бою та однією з сторін правових відносин і можливість впливу рішення суду по справі між сторонами на цю особу. Треба зазна­чити, що постановлене судом рішення по справі за участю тре­тіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, може наперед вирішити наслідки взаємовідносин між сторона­ми та цими третіми особами, тобто вплинути на їх права та обов'язки щодо однієї з сторін.

Треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, можуть вступити у справу за своєю ініціативою, можуть

140

бути залучені до участі у справі за клопотанням осіб, які беруть участь у справі, або з ініціативи суду. Вступаючи в адміністра­тивний процес, треті особи, які не заявляють самостійних ви­мог, не подають адміністративного позову. Вони можуть при­йняти участь у процесі у будь-який час до закінчення судового розгляду. Вступ третіх осіб, які не заявляють самостійних ви­мог на предмет спору, не має наслідком розгляд адміністратив­ної справи спочатку.

Стаття 54. Права та обов'язки третіх осіб

1. Крім прав та обов'язків, визначених у статті 49 цього Ко­
дексу, треті особи, які заявляють самостійні вимоги на пред­
мет спору, мають права позивача.

2. Треті особи, які не заявляють самостійних вимог на пред­
мет спору, мають права та обов'язки, визначені у статті 49 цьо­
го Кодексу.

1. Треті особи віднесені законодавцем до осіб, які беруть
участь у справі. Таким чином, треті особи, незалежно від їх
виду, наділені всіма правами та несуть обов'язки, передбачені
ст. 49 КАС України (див. коментар до ст. 49 КАС України).

Треті особи, які заявляють самостійні вимоги на предмет спору, мають в адміністративному процесі, крім прав та обов'язків, визначених у статті 49 КАС України, всі права та обов'язки позивача. Виходячи з цього, треті особи, які заявля­ють самостійні вимоги на предмет спору, мають право змінити підставу або предмет адміністративного позову, збільшити або зменшити розмір позовних вимог або відмовитися від адміні­стративного позову в будь-який час до закінчення судового розгляду (ст. 51 КАС України).

2. Треті особи, які не заявляють самостійних вимог на пред­
мет спору, користуються процесуальними правами і несуть
процесуальні обов'язки, передбачені КАС України для всіх
осіб, які беруть участь у справі (ст. 49 КАС України).

Стаття 55. Процесуальне правонаступництво 1. У разі вибуття або заміни сторони чи третьої особи у від­носинах, щодо яких виник спір, суд допускає на будь-якій ста-

141

дії адміністративного процесу заміну відповідної сторони чи третьої особи її правонаступником. Усі дії, вчинені в адміні­стративному процесі до вступу правонаступника, обов'язкові для нього в такій самій мірі, у якій вони були б обов'язкові для особи, яку вів замінив.

1. У процесі розгляду адміністративно-правового спору пра­ва або обов'язки суб'єктів спірного матеріального правовідно-шення ще до завершення процесу внаслідок різних обставин можуть перейти до іншої особи, яка не є учасником даної кон­кретної справи. У цьому випадку відбувається процесуальне правонаступництво, тобто заміна однієї із сторін процесу іншою особою — правонаступником.

Коментована стаття називає такі випадки процесуального правонаступництва, як вибуття або заміна сторони чи третьої сторони адміністративного судового процесу,

Вибуття сторони може відбутися з різних причин: у зв'язку зі смертю (фізичні особи), у зв'язку з реорганізацією (юридичні особи).

Заміна сторони правонаступником відбувається, як прави­ло, у випадках зміни суб'єкта права або обов'язку у правовідно-шенні, коли новий суб'єкт права (позивач або відповідач, або третя особа) повністю або частково приймає на себе права чи обов'язки попередника. Отже, йдеться про універсальне або сингулярне правонаступництво у матеріальному праві.

Розподіл правонаступництва у матеріальному праві на уні­версальне та сингулярне пов'язане з об'єктом прав та обов'яз­ків, які переходять до правонаступника.

Універсальне правонаступництво (тобто, перехід всіх право-мочностей до іншої особи) має місце у тих випадках, коли пере­хід прав та обов'язків однієї юридичної особи до іншої відбува­ється у порядку реорганізації, а між громадянами — у порядку спадкування.

Сингулярне правонаступництво має місце тоді, коли сторона своє право переуступає у конкретному матеріальному правовід-ношенні. Порівняльний аналіз положень ЦПК України та ГПК України дає можливість стверджувати, що у процесуальних правовідносинах має місце, головним чином, сингулярне пра­вонаступництво, оскільки передаються або права, або обов'яз­ки (переуступка права вимоги, прийняття боргу іншої особи на

142

себе, переведення боргу). Звідси слідує, що в коментованій стат­ті йдеться також про сингулярне правонаступництво.

Процесуальне правонаступництво відповідно до коментова­ної статті можливе на всіх стадіях адміністративного процесу.

Стаття 56. Представники

1. Сторона, а також третя особа в адміністративній справі
можуть брати участь в адміністративному процесі особисто і
(або) через представника.

2. Представником може бути фізична особа, яка відповідно
до частини другої статті 48 цього Кодексу має адміністративну
процесуальну дієздатність.

3. Представники беруть участь в адміністративному процесі
на основі договору або закону.

4. Права, свободи та інтереси малолітніх та неповнолітніх
осіб, які не досягли віку, з якого настає адміністративна проце­
суальна дієздатність, а також недієздатних фізичних осіб, захи­
щають у суді їхні законні представники — батьки, усиновлюва-
чі, опікуни, піклувальники чи інші особи, визначені законом.

5. Права, свободи та інтереси неповнолітніх осіб, які досяг­
ли віку, з якого настає адміністративна процесуальна дієздат­
ність, непрацездатних фізичних осіб і фізичних осіб, цивільна
дієздатність яких обмежена, можуть захищати в суді їхні за­
конні представники — батьки, уснновлювачі, опікуни, піклу­
вальники чи інші особи, визначені законом. Суд може залучати
у таких справах відповідно неповнолітніх осіб, непрацездат­
них фізичних осіб, і фізичних осіб, цивільна дієздатність яких
обмежена.

6. Суд з метою захисту прав, свобод та інтересів неповноліт­
ніх осіб, які досягли віку, з якого настає адміністративна про­
цесуальна дієздатність, непрацездатних фізичних осіб і фізич­
них осіб, цивільна дієздатність яких обмежена, та які беруть
участь у справі, може залучити до участі у справі їхніх закон­
них представників.

7. Законним представником органу, підприємства, устано­
ви, організації в суді є його керівник чи інша особа, уповнова­
жена законом, положенням, статутом.

8. Як законні представники діють також органи та інші осо­
би, яким законом надано право захищати права, свободи та ін­
тереси інших осіб.

143

9. У разі відсутності представника у сторони чи третьої осо­би, яка не має адміністративної процесуальної дієздатності, а також у разі, якщо законний представник цих осіб не має пра­ва вести справу в суді з підстав, встановлених законом, суд зу­пиняє провадження в справі та ініціює перед органами опіки і піклування чи іншими органами, визначеними законом, пи­тання про призначення чи заміну законного представника.

1. Частиною 1 коментованої статті закріплене положення про можливість використання в адміністративному судовому процесі процесуального представництва, відповідно до якого сторона, а також третя особа в адміністративній справі можуть брати участь в адміністративному процесі особисто і (або) через представника.

Представництво є правовим інститутом, який опосередко­вує відносини, що виникають у зв'язку з діяльністю однієї особи від імені та в інтересах іншої особи, спрямованої на реа­лізацію прав та обов'язків того, кого представляють. ЦК Укра­їни визначає представництво як правове відношення, у якому одна сторона (представник) зобов'язана за повноваженнями вчинити правочин від імені іншої сторони, яку вона представ­ляє (ст. 237 ЦК України). Процесуальне представництво в ад­міністративному судочинстві має свою специфіку: це процесу­альна діяльність особи (представника), спрямована на захист публічних суб'єктивних прав та інтересів іншої особи, яка бере участь у справі, публічних інтересів, а також сприяння адміністративному суду в з'ясуванні об'єктивної істини у справі, прийнятті обґрунтованого, справедливого і законного рішення.

Адміністративне процесуальне представництво є правовід­носинами, у яких одна особа (представник) на підставі повно­важень, наданих їй договором або законом, вчиняє у адміні­стративному судовому процесі процесуальні дії, спрямовані на захист прав і інтересів іншої особи, а також публічних інте­ресів.

Варто, однак, уточнити, що процесуальне представництво — це не одне правове відношення, а є системою, що включає право­відносини двох видів: внутрішні і зовнішні.

Внутрішні відносини представництва, що складаються між особою, яку представляють, і представником:

144

 

1) спрямовані на упорядкування правових зв'язків між осо­
бою, яку представляють, і судом, тобто мають організаційний
характер;

2) мають щодо цих зв'язків допоміжний характер;

3) виникають і реалізуються не в інтересах того, хто вчиняє
дії (представника), а з метою здійснення і захисту прав та інте­
ресів особи, яку представляють.

Зовнішні відносини представництва, у свою чергу, мають два різновиди:

1) відносини між представником і судом, які мають інформа­
ційний характер (представник повідомляє третю особу про те,
що він має повноваження діяти від імені особи, яку представ­
ляє);

2) відносини між особою, яку представляють, і судом. Вста­
новлення останніх є результатом дій представника.

Внутрішні і зовнішні відносини представництва взаємо­пов'язані. Це й зумовлює те, що дії, вчинені представником, безпосередньо створюють, змінюють, припиняють права та обов'язки особи, яку він представляє (ст. 239 ЦК України).

Внутрішні і зовнішні правовідносини представництва мають різний галузевий характер. Внутрішні правовідносини пред­ставництва мають матеріально-правовий характер, оскільки ґрунтуються на договорі доручення, факті родинних зв'язків, законі.

Зовнішні правовідносини представництва регулюються нор­мами адміністративного процесуального права і є за своїм ха­рактером адміністративно-процесуальними.

Представництво в адміністративному судовому процесі від­різняється від того, що встановлене нормами цивільного права метою, функціями, характером та змістом правовідносин, ко­лом осіб, що мають право бути представниками тощо.

2. Представником, відповідно до ч. 2 коментованої статті, може бути фізична особа, яка відповідно до частини другої стат­ті 48 КАС України має адміністративну процесуальну дієздат­ність.

За загальним правилом, це повнолітні, тобто особи, які до-сягли 18-річного віку. Винятки стосуються лише батьків, які по відношенню до своїх дітей не лише можуть, але й повинні виконувати функції законних представників і в тих випадках, коли самі є неповнолітніми.

145

Для певних осіб чи категорій осіб можливість бути представ­ником обмежена. Наприклад, згідно зі ст. 116 ЦПК України не можуть бути представниками в суді особи, виключені з колегії адвокатів, судді, слідчі і прокурори, крім випадків, коли вони діють як батьки, опікуни, піклувальники або представники від­повідного суду чи органу прокуратури, що є стороною в справі.

3. Підставами виникнення правовідносин представництва ч. З коментованої статті називає договір або закон.

Слід зазначити, що перелік підстав виникнення правовідно­син представництва взагалі міститься в ЦК України, у ст. 237 якого вказано, що «представництво може ґрунтуватися на за­коні, договорі, акті органу юридичної особи або адміністратив­ному акті*. Звідси можна дійти висновку, що підставами ви­никнення представництва, як правового відношення, так само, як і підставами виникнення повноваження слід вважати: воле­виявлення представника і того, хто бажає мати представника, відображене у договорі; юридичні факти, вказані у законі; ад­міністративний акт; акт уповноваженого органу, яким особі до­зволяється діяти у якості представника.

Частиною 3 коментованої статті введено обмежений, порів­няно із цивільним законом, перелік підстав представництва у адміністративному суді: представництво може ґрунтуватися на договорі або законі. Отже, йдеться про добровільне (таке, що ґрунтується на договорі) та законне (таке, що ґрунтується на законі) представництво.

В залежності від значення волевиявлення сторін для виник­нення правовідносин звичайно виокремлюють його два види — обов'язкове, яке зумовлене законом і не залежить від волі того, кого представляють, і добровільне, яке ґрунтується на волі до­вірителя і яке визначає повноваження представника.

При цьому добровільне представництво за своїм характером є практично завжди приватно-правовим, у той час як обов'яз­кове представництво може бути і приватно-правовим, але часті­ше є публічно-правовим, що виражається у підставах виник­нення, значенні волі сторін, межах розсуду представника у ви­борі поведінки тощо. Якщо підставою виникнення добровіль­ного представництва є така типова для приватного права категорія, як договір, то для обов'язкового представництва під­ставами є категорії публічного права: адміністративний акт, прямий припис закону та ін.

146

Має значення такий поділ і при характеристиці суб'єктного складу представництва, де традиційно виокремлюють три кате­горії суб'єктів: той, кого представляють; представник; суд.

При обов'язковому представництві тим, кого представля­ють, може бути й недієздатний, бо воля його значення не має.

Якщо ж вести мову про добровільне представництво, котре ґрунтується на волевиявленні сторін, то тут до принципала ви­суваються певні вимоги. Зокрема, при добровільному пред­ставництві припускається наявність і дієздатності того, кого представляють. Це пов'язано з тим, що він виражає свою волю, обираючи представника. Сказане певною мірою стосується і представника, який є ще одним учасником внутрішніх право­відносин представництва. При обов'язковому представництві, де є публічний елемент, воля представника для встановлення внутрішніх правовідносин представництва значення практич­но не має. У той час як добровільне представництво є результа­том договору між ним і тим, кого представляють.

4. Відповідно до ч. 4 коментованої статті, права, свободи та Інтереси малолітніх та неповнолітніх осіб, які не досягли віку, з якого настає адміністративна процесуальна дієздатність, а та­кож недієздатних фізичних осіб, захищають у суді їхні законні представники — батьки, усиновлювачі, опікуни, піклувальни­ки чи інші особи, визначені законом.

Функції законних представників у адміністративному суді виконують батьки, усиновлювачі, опікуни, піклувальники чи інші особи, визначені законом.

Характерною особливістю представництва за законом є його спрямованість на захист прав і законних інтересів осіб, які вна­слідок малоліття, недоумства або душевної хвороби не можуть пі­клуватися про себе самі, а тому є недієздатними (ст. 39 ЦК Украї­ни) або лише частково дієздатними (ст. 31 ЦК України). У зв'язку з цим воля таких осіб для вирішення питання про необхідність представництва їхніх інтересів зовні не має значення.

Отже, законними представниками своїх малолітніх та непов­нолітніх дітей є батьки Це положення закріплене не лише у ЦК України, але й у СК України. Право батьків представляти своїх малолітніх та неповнолітніх дітей ґрунтується на такій склад­ній юридичній сукупності, як норма закону і подія (народжен­ня дитини), а для представництва батька до того ж потрібна на­явність акту цивільного стану (шлюбу з матір'ю дитини), пра-

147

вочину (заява про визнання себе батьком дитини за відсутності шлюбу з матір'ю), рішення суду про визнання батьком дитини. Законними представниками малолітніх та неповнолітніх дітей є також усиновлювачі, котрі за своїм правовим становищем до-рівнюються до батьків, їхнє право на представництво ґрунту­ється на нормі закону та рішенні про усиновлення.

Виникнення повноваження в опікуна ґрунтується на поло­женнях ч.2 ст, 242 ЦК України, згідно з якою опікун є закон­ним представником малолітньої особи та фізичної особи, визна­ної недієздатною, а також на адміністративному акті (рішення про призначення опікуном). У сукупності ці юридичні факти є достатньою умовою виникнення в опікуна повноваження для діяльності у якості законного представника. Тому при здій­сненні ним діяльності від імені опікуваного необхідно подати відповідний документ про призначення опікуном.

5. Частиною 5 коментованої статті встановлюється правило,
відповідно до якого навіть при досягненні віку, з якого настає
адміністративна процесуальна дієздатність, права, свободи та
інтереси неповнолітніх осіб, а також непрацездатних фізичних
осіб і фізичних осіб, цивільна дієздатність яких обмежена, та­
кож можуть захищати в суді їхні законні представники — бать­
ки, усиновлювачі, опікуни, піклувальники чи інші особи, ви­
значені законом. Суд може залучати у таких справах відповід­
но неповнолітніх осіб, непрацездатних фізичних осіб, і фізич­
них осіб, цивільна дієздатність яких обмежена.

6. Частиною 6 коментованої статті встановлено положення,
відповідно до якого суд з метою захисту прав, свобод та інтере­
сів неповнолітніх осіб, які досягли віку, з якого настає адміні­
стративна процесуальна дієздатність, непрацездатних фізич­
них осіб і фізичних осіб, цивільна дієздатність яких обмежена
та які беруть участь у справі, може залучити до участі у справі
їхніх законних представників. Таким чином, у коментованій
нормі йдеться про ініціативу суду із залучення до участі у спра­
ві законних представників.

7. Частина 7 коментованої статті встановлює, що законним
представником органу, підприємства, установи, організації в
суді є його керівник чи інша особа, уповноважена законом, по­
ложенням, статутом.

Повноваження керівників та інших осіб органів, підпри­ємств, установ та організацій, котрі виступають як одноособові

148

органи, підтверджуються документами, що посвідчують їх службове становище.

8. Відповідно до частини 8 коментованої статті, як законні
представники діють також органи та інші особи, яким законом
надано право захищати права, свободи та Інтереси інших осіб.

Представництво широко застосовується у судовій практиці і може здійснюватися особами, перелік яких встановлений чин­ним законодавством.

Представництво може здійснюватися членами органів управ­ління, працівниками державних підприємств, установ, органі­зацій — у справах цих підприємств, установ та організацій.

Законними представниками своїх членів можуть бути також громадські організації. Наприклад, громадські об'єднання за Законом України «Про об'єднання громадян» від 16 червня 1992 р. мають право представництва і захисту своїх прав, а та­кож законних інтересів своїх членів і учасників, інших грома­дян в органах державної влади, органах місцевого самовряду­вання та громадських об'єднаннях.

У справах службовців, а також осіб, захист прав та інтересів яких здійснюється професійними спілками, процесуальними представниками в адміністративному суді можуть бути уповно­важені цих професійних спілок. Представництво може також здійснюватися адвокатами у справах громадян України, іно­земців, юридичних осіб.

До представництва у справі адміністративний суд може до­пустити і інших осіб (родичів, інших осіб, що володіють фахо­вими знаннями і здатні надати допомогу у захисті прав та інте­ресів), якщо це не суперечить чинному законодавству.

9. Частиною 9 коментованої статті регламентовано порядок
заміни неналежного представника або призначення представ­
ника у разі його відсутності. Так, цією нормою встановлено, що
у разі відсутності представника у сторони чи третьої особи, яка
не має адміністративної процесуальної дієздатності, суд зупи­
няє провадження в справі та ініціює перед органами опіки і пі­
клування чи іншими органами, визначеними законом, питання
про призначення законного представника. Такі ж самі дії, але
Щодо заміни представника, вчиняються судом і у випадку,
якщо законний представник цих осіб не має права вести справу
в суді з підстав, встановлених законом.

Відповідно до сутності представництва, представник має вчиняти дії в інтересах особи, яку він представляє. І хоча пред-

149

ставник самостійно здійснює права особи, яку він представляє, адміністративний суд має право контролювати здійснення ним цих прав на предмет відповідності інтересам особи, яку пред­ставляють, особливо у випадку відсутності у неї адміністратив­ної процесуальної дієздатності. Якщо ДІЇ законного представ­ника суперечать інтересам особи, яку він представляє, суд може залучити відповідний орган чи особу, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб.

Стаття 57. Особи, які не можуть бути представниками

1. Не можуть бути представниками в суді особи, які беруть
участь у справі як секретар судового засідання, експерт, спеці­
аліст, перекладач та свідок.

2. Судді, прокурори, слідчі не можуть бути представниками
в суді, крім випадків, коли вони діють як представники відпо­
відних органів, що є стороною або третьою особою у справі, чи
як законні представники сторони чи третьої особи.

1. Коментована стаття встановлює коло осіб, які не можуть
бути судовими представниками.

Неспроможність виконувати функції судового представника може носити абсолютний чи відносний характер. Щодо абсо­лютної неспроможності вона стосується осіб, які не відповіда­ють вимогам чЛ коментованої статті. Однозначно також вирі­шується питання можливості представництва у суді осіб, які беруть участь у справі: секретаря судового засідання, експерта, спеціаліста, перекладача та свідків.

2. Відносно неспроможні виконувати функції представника
у суді судді, прокурори, слідчі. В даному випадку йдеться про
те, що у встановлених чинним законодавством випадках вони
можуть виконувати такі функції. Наприклад, зазначені особи
не можуть бути представниками, крім випадків, коли вони ді­
ють як представники відповідних органів, що є стороною або
третьою особою у справі. Зазначені суб'єкти можуть також ви­
конувати функції законних представників, тобто здійснювати
представництво своїх неповнолітніх дітей або усиновлених, а
також в інтересах осіб, що перебувають під їх опікою чи піклу­
ванням.

150

Стаття 58. Документи, що підтверджують повноваження представників

1. Повноваження представників, які беруть участь в адміні­
стративному процесі на основі договору, на здійснення пред­
ставництва в суді повинні бути підтверджені довіреністю чи
усною заявою довірителя із занесенням її до журналу судового
засідання. Оригінали довіреностей або засвідчені підписом
судді копії з них приєднуються судом до справи.

2. Повноваження законних представників підтверджуються
документами, які стверджують займану ними посаду чи факт
родинних, опікунських тощо відносин з особою, інтереси якої
вони представляють. Засвідчені підписом судді копії цих доку­
ментів приєднуються до справи.

3. Довіреності від імені органу, підприємства, установи, ор­
ганізації видаються за підписом керівника або іншої уповно­
важеної на те законом, положенням, статутом особи і засвідчу­
ються печаткою цього органу, підприємства, установи, органі-

4. Довіреність фізичної особи на ведення справи в адміні­
стративному суді посвідчується нотаріально або посадовою
особою підприємства, установи, організації, в якій довіритель
працює, навчається, перебуває на службі, стаціонарному ліку­
ванні, чи за рішенням суду або за місцем його проживання (пе­
ребування).

5. Повноваження адвоката як представника можуть також
посвідчуватися ордером, який виданий відповідним адвокат­
ським об'єднанням, або договором про надання правової допо­
моги.

6. Довіреності або інші документи, які підтверджують повно­
важення представника і були посвідчені в інших державах, по­
винні бути легалізовані в установленому законодавством поряд­
ку, якщо інше не встановлено міжнародними договорами, згода
на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

1-Для того, щоб дії представника створили юридичні права і обов'язки для особи, яку представляють, необхідно, щоб пред­ставник мав відповідні повноваження, котрими визначаються зміст і межі дій, які представник може вчиняти від Імені особи, котру він представляє. За своєю сутністю повноваження — це немайнове право, основним елементом якого є право на власні

151

позитивні дії. Проте, як і кожне суб'єктивне право, повнова­ження включає не лише право на власні позитивні дії, але й можливість вимоги певної поведінки від інших осіб. У даному випадку — це право вимагати від особи, яку представляють, прийняття на себе юридичних наслідків дій, що здійснені в межах повноваження. Крім того, представник має право на за­хист повноваження шляхом подання позовів про визнання пов­новаження, про припинення дій, що його порушують, тощо. Такий захист здійснюється представником від свого імені і не вимагає спеціального додаткового повноваження.

Здійснення повноважень представника полягає у вчиненні ним однієї або кількох юридичних дій від імені того, кого він представляє, що породжує права та обов'язки особи, яку пред­ставляють. Таким чином, така дія є юридичним фактом, який характеризується: 1) правомірністю; 2) спрямованість на ви­никнення певних юридичних наслідків для того, кого пред­ставляють; 3) безпосередність правового результату для того, кого представляють; 4) усвідомленість третіми особами пред­ставницького характеру дії.

Повноваження, надані особою, яку представляють, її пред­ставникові, найчастіше відображаються у довіреності.

Отже, набуття правосуб'єктності процесуального представ­ника і здійснення ним відповідних функцій можливе за наяв­ності відповідних повноважень, підтверджених визначеними, належно оформленими документами.

Для представників, які беруть участь в адміністративному процесі на підставі договору, частиною 1 коментованої статті встановлено правило, відповідно до якого їх повноваження на здійснення представництва в суді повинні бути підтверджені довіреністю чи усною заявою довірителя із занесенням її до журналу судового засідання.

Довіреністю є письмовий документ, що видається однією особою іншій особі для представництва перед третіми особами. Видача довіреності є одностороннім правочином. Основні пра­вила видачі довіреності викладено у Законі України від 2 верес­ня 1993 р. *Про нотаріат*. Довіреність здійснюється у письмо­вій формі. Довіреність є іменним документом, тому має обов'яз­ково містити відомості про те, хто і кому видає довіреність. Із визначення довіреності як письмового документа, що видаєть­ся однією особою іншій особі для представництва перед третіми

152

особами, випливає низка вимог до довіреності. По-перше, вона може бути вчинена лише у письмовій формі. По друге, як ко­жен документ, вона має містити необхідні реквізити: вказівку на суб'єкти, місце, дату видачі тощо. По-третє, у довіреності має бути зазначений обсяг повноважень, наданий представни­кові тим, кого він представляє.

Оригінали довіреностей або засвідчені підписом судді копії з них приєднуються судом до справи.

Закон передбачає ще один спосіб підтвердження повнова­жень представника — усною заявою довірителя Із занесенням її до протоколу судового засідання. При цьому законодавець не встановлює перелік осіб, які можуть підтвердити повноважен­ня представника таким чином. Очевидно, це правило має стосу­ватися випадків, коли поряд із представником у процесі особис­то бере участь і сама особа, яку він представляє.

2. Частиною 2 коментованої статті встановлюється правило,
відповідно до якого повноваження законних представників ма­
ють бути підтверджені необхідними документами. Такими до­
кументами, що посвідчують факт родинних стосунків, є пас­
порт батьків (усиновлювачів), свідоцтва про народження дітей,
акт про усиновлення. Опікуни та піклувальники мають надати
адміністративному суду посвідчення опікуна чи піклувальни­
ка. Повноваження законних представників підтверджуються
також документами, які підтверджують займану ними посаду.
Засвідчені підписом судді копії цих документів приєднуються
до справи.

Особи, які не мають довіреності або інших документів, що підтверджують їхні повноваження на ведення справи у адміні­стративному суді, не можуть бути допущеними у якості пред­ставника, тому що дії таких осіб за відсутності належних пов­новажень не мають юридичної сили.

За наявності належним чином оформлених повноважень на ведення справи представник допускається до участі у процесі і набуває право на вчинення всіх тих процесуальних дій, котрі може здійснювати та особа, яку представляють.

3. Представництво за довіреністю може ґрунтуватися на акті
органу юридичної особи. У цьому випадку такий акт має бути
оформлений належним чином. Тобто, довіреності від імені ор­
гану, підприємства, установи, організації видаються за підпи­
сом керівника або іншої уповноваженої на те законом, поло-

153

женням, статутом особи і засвідчуються печаткою цього орга­ну, підприємства, установи, організації.

Повноваження членів колегіальних органів управління коо­перативними організаціями, їх об'єднаннями, іншими громад­ськими організаціями підтверджуються випискою з протоколу засідання відповідного органу управління, що уповноважив вести справу в адміністративному суді.

4. Частиною 4 коментованої статті встановлюється правило, відповідно до якого довіреність фізичної особи на ведення спра­ви в адміністративному суді посвідчується або нотаріально, або в іншому порядку: посадовою особою підприємства, установи, організації, в якій довіритель працює, навчається, перебуває на службі, стаціонарному лікуванні, чи за рішенням суду або за місцем його проживання (перебування).

Частина 3 ст. 245 ЦК України передбачає спеціальні випад­ки, коли довіреність, посвідчена спеціально уповноваженими на це органами, прирівнюється до нотаріально засвідчених. Аналогічний перелік осіб, що мають право засвідчувати дові­реність, закріплений у ст. 40 Закону України «Про нотаріат». Порядок посвідчення даного виду документа регулюється По­рядком посвідчення заповітів і довіреностей, що прирівнюють­ся до нотаріально засвідчених, затвердженим Постановою Ка­бінету Міністрів України від 15 червня 1994 р.

Зокрема, до нотаріально посвідченої довіреності прирівню­ються:

— довіреності військовослужбовців та інших осіб, що пере­
бувають на лікуванні в госпіталях, санаторіях та інших вій­
ськово-лікувальних установах, посвідчені начальниками, їх
заступниками по медичній частині, старшими і черговими лі­
карями цих госпіталів, санаторіїв та інших військове-лікуваль­
них установ;

- довіреності військовослужбовців, а в пунктах дислокації військових частин, з'єднань, установ і військово-учбових за­кладів, де немає державних нотаріальних контор, приватних нотаріусів, посадових осіб і органів, що здійснюють нотаріальні дії, також довіреності робітників і службовців, членів їх сімей та членів сімей військовослужбовців, посвідчені командирами (начальниками) цих частин, з'єднань, установ і закладів;

— довіреності осіб, що знаходяться у місцях позбавлення
волі, посвідчені начальниками місць позбавлення волі.

154

В

Письмові довіреності фізичних осіб, які мешкають у населе­них пунктах, де немає нотаріальних контор, посвідчуються у виконавчому комітеті сільської, селищної чи міської ради.

5. Повноваження адвоката як представника можуть також
посвідчуватися ордером, який виданий відповідним адвокат­
ським об'єднанням, або договором про надання правової допо­
моги.

6. Довіреності або інші документи, які підтверджують повно­
важення представника і були посвідчені в інших державах, по­
винні бути легалізовані в установленому законодавством поряд­
ку, якщо інше не встановлено міжнародними договорами, згода
на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

Статтею 100 Закону України «Про нотаріат» встановлено, що документи, які складено за кордоном за участю іноземних властей або які від них виходять, приймаються нотаріусами за умови їх легалізації органами Міністерства закордонних справ України. Без легалізації такі документи приймаються нотаріу­сами у тих випадках, коли це передбачено законами України, міжнародними договорами, в яких бере участь Україна.

На сьогодні Україна є учасницею Конвенції про правову до­помогу та правові відносини у цивільних, сімейних та кримі­нальних справах, підписаної 22 січня 1993 р. у Мінську, та ці­лої низки двосторонніх угод, що передбачають відмову від кон­сульської легалізації.

При цьому під консульською легалізацією слід розуміти про­цедуру підтвердження дійсності оригіналів офіційних доку­ментів або засвідчення справжності підписів посадових осіб, уповноважених засвідчувати підписи на документах, і встанов­лення їх відповідності законам України або держави перебу­вання дипломатичного представництва або консульської уста­нови України.

Легалізація офіційного документа означає перевірку його відповідності чинному законодавству України або держави пе­ребування, встановлення та посвідчення дійсності документа або справжності підпису, повноважень посадової особи, яка підписала документ або засвідчила попередній підпис, а також дійсності відбитка штампу, печатки, якими скріплено доку­мент.

                                                      ^т

Стаття 59. Повноваження представника в суді

1. Повноваження на ведення справи в суді дає представни­
кові право на вчинення від імені особи, яку він представляє,
усіх процесуальних дій, які може вчинити ця особа. Розпоря­
дження довірителя представникові, який бере участь в адміні­
стративному процесі на основі договору, щодо ведення справи
є обов'язковими для нього.

2. Представник, який бере участь в адміністративному про­
цесі на основі договору, має право повністю або частково від­
мовитися від адміністративного позову, визнати адміністра­
тивний позов, змінити адміністративний позов, досягнути при­
мирення, передати повноваження представника іншій особі
(передоручення), оскаржити судове рішення, якщо право на
вчинення кожної із цих дій спеціально обумовлене у виданій
йому довіреності.

3. Повноваження представника чинні протягом часу прова­
дження у справі, якщо інший строк не зазначено у довіреності.

4. Представник може відмовитися від наданих йому повно­
важень, про що повідомляє особу, яка його ними наділила, та
суд. При цьому він не може брати участь у цій справі як пред­
ставник іншої сторони.

5. Підстави і порядок припинення представництва за дові­
реністю, скасування довіреності та відмови представника від
наданих йому повноважень визначаються статтями 248—250
Цивільного кодексу України.

6. Законний представник самостійно здійснює процесуальні
права та обов'язки сторони чи третьої особи, яку він представ­
ляє, діючи в її інтересах.

7. Якщо дії законного представника суперечать інтересам
особи, яку він представляє, суд залучає відповідний орган чи
особу, яким законом надано право захищати права, свободи та
інтереси інших осіб.

1. Представник, який має належним чином оформлені пов­новаження, стає самостійним учасником судового адміністра­тивного процесу і набуває право на вчинення від імені особи, яку він представляє, усіх процесуальних дій, які може вчинити ця особа. Повноваження представника поділяються на загальні і спеціальні. Частиною 1 коментованої статті встановлено за­гальні повноваження представника в адміністративному про-

156

цесі. До них належать ті, якими користуються особи, що беруть участь у справі. Це право знайомитися з матеріалами адміні­стративної справи, робити з них витяги, отримувати копії судо­вих рішень, копії технічного запису судового засідання, інших документів, що є у справі, брати участь у судових засіданнях, надавати докази, брати участь у їх дослідженні, подавати кло­потання, заявляти відводи, надавати письмові та усні пояснен­ня суду, а також здійснювати інші процесуальні права.

Розпорядження довірителя представникові, який бере участь в адміністративному процесі на основі договору, щодо ведення справи є обов'язковими для нього.

2. Частиною 2 коментованої статті встановлюються спеці­
альні повноваження представника, який бере участь в адміні­
стративному процесі на основі договору. Спеціальні повнова­
ження представника пов'язані із виконанням дій, спрямованих
на розпорядження предметом спору та розвиток процесу. До
спеціальних повноважень законодавець відносить такі: право
повністю або частково відмовитися від адміністративного позо­
ву, визнати адміністративний позов, змінити адміністративний
позов, досягнути примирення, передати повноваження пред­
ставника іншій особі (передоручення), оскаржити судове рі­
шення. Право на здійснення спеціальних повноважень має бути
спеціально обумовлене у виданій представнику довіреності.
При цьому .вимагається спеціально обумовити кожну з проце­
суальних дій окремо.

Правило про спеціальні повноваження не поширюється на законних представників, оскільки вони мають право здійсню­вати від імені особи, яку представляють, усі процесуальні дії, в тому числі і пов'язані із розпорядженням предметом спору, без спеціального повноваження.

3. Частиною 3 коментованої статті встановлюється строк
повноважень представника. За загальним правилом, встанов­
леним КАС України, повноваження представника чинні про­
тягом часу провадження у справі, якщо інший строк не зазна­
чено у довіреності, Проте згідно з ЦК України, якщо строк дії
У довіреності не вказаний, вона зберігає силу аж до її припи­
нення (ст. 247, 248 ЦК).

Проте існує спеціально обмеження строку дії довіреності, виданої в порядку передоручення: вона не може діяти довше, ніж основна довіреність, на підставі якої видана довіреність про передоручення.

157

Для того, щоб відлік строку дії довіреності був можливим, у кожній довіреності обов'язково має бути вказана дата її видачі. Недотримання цієї вимоги закону спричиняє за собою недій­сність довіреності, як документа, що підтверджує повноважен­ня представника. Тобто, вона не мас правового значення ні для сторін відносин добровільного представництва, ні для третьої особи.

4. Правовідносини представництва можуть бути припинені внаслідок відмови представника від вчинення дій, які були ви­значені довіреністю Таке обопільне право на одностороннє при­пинення довіреності пов'язане з довірчим характером даної угоди. Відмова від цього права є недійсною. Проте представник не може відмовитися від вчинення дій, які були визначені дові­реністю, якщо ці дії були невідкладними або такими, що спря­мовані на запобігання завданню збитків особі, яку він представ­ляє, чи іншим особам (ч. З ст, 250 ЦК України).

Відмова від вчинення дій, які були передбачені у довіренос­ті, має юридичне значення для того, кого представляють і тре­тіх осіб лише в тому випадку, якщо вони були сповіщені про це. Тому представник зобов'язаний негайно повідомити особу, яку він представляє, про відмову від вчинення дій, які були визна­чені довіреністю.

Частина 4 ст. 250 ЦК України передбачає санкції за пору­шення вимог про дотримання порядку відмови представника від вчинення дій, які були визначені довіреністю. Зокрема, представник відповідає перед особою, яка видала довіреність, за завдані їй збитки у разі недодержання ним вимоги про негай­не повідомлення того, кого він представляє, про таку відмову, а також у випадках, коли він відмовився від вчинення дій, які були визначені довіреністю, якщо ці дії були невідкладними або такими, що спрямовані на запобігання завданню збитків особі, яку він представляє, чи іншим особам. Відшкодування збитків у цьому випадку відбувається відповідно до вимог ст. 22 ЦК України, а моральна шкода може бути відшкодована на за­садах, встановлених ст. 23 ЦК України.

Довіреність може також припинитися також у будь-який момент у зв'язку зі скасуванням її особою, яку представляють {ст. 249 ЦК України). Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України* від 19 червня 2003 р. вне­сено зміни у ч. 1 ст. 249 ЦК України, згідно з якими особа, яка

158

видала довіреність, за винятком безвідкличної довіреності, може в будь-який час скасувати довіреність або передоручення. Відмова від цього права є нікчемною. Таке обопільне право на одностороннє припинення довіреності пов'язане з довірчим ха­рактером даної угоди. Проте ч, 4 ст. 249 ЦК України передба­чає, що законом може бути встановлено право особи видавати безвідкличні довіреності на певний час. Це положення є винят­ком із загального правила, встановленого ч. 1 цієї ж статті, про нікчемність відмови довірителя від свого права на скасування довіреності. Застосовуватися воно має до тих випадків, коли впевненість представника та третьої особи у стабільності повно­важень, передбачених у довіреності, може бути визначальною для встановлення та існування відповідних правовідносин. Слід зазначити, що хоча у ч. 4 ст. 249 ЦК України говориться про можливість встановлення у законі «права особи видавати безвідкличні довіреності на певний час», але, очевидно, у цьо­му випадку йдеться не про «право» особи, а про обмеження пра­ва останньої на скасування довіреності протягом певного часу, що ґрунтується на його попередній згоді на таке обмеження.

Довіреність припиняється в зв'язку з припиненням юридич­ної особи, що є представником або особою, яку представляють, у зв'язку зі смертю, визнанням недієздатним, обмежено діє­здатним або безвісно відсутнім або представника, або особи, яку представляють. Дане положення грунтується на загальному правилі про те, що і представником і особою, яку представля­ють, можуть бути тільки повністю дієздатні особи.

Оскільки передоручення засновується на сперш виданій до­віреності, то з припиненням дії останньої втрачає силу і передо­ручення.

Припинення дії довіреності тягне припинення повноважень представника. У зв'язку з цим у особи, яку представляють, і його правонаступників виникає низка обов'язків. Особа, що ви­дала довіреність і згодом скасувала її, зобов'язана сповістити про скасування особу, якій довіреність видана, а також відомих йому третіх осіб, для представництва перед якими була дана до­віреність. Подібні дії повинні здійснити правонаступники (спадкоємці фізичної особи, яка померла, і правонаступники реорганізованої юридичної особи) у випадку:

а) припинення довіреності внаслідок припинення юридичної особи, від імені якої видана довіреність;

159

б) смерті фізичної особи, яка видала довіреність, визнання її недієздатною, обмежено дієздатною або безвісно відсутньою.

Після припинення довіреності представник зобов'язаний по­вернути довіреність особі, яку він представляє. Зробити це слід ^негайно», тобто у мінімально короткий строк, як тільки з'я­виться така можливість.

Разом з тим, скасування довіреності має юридичне значення для представника і третіх осіб лише в тому випадку, якщо вони були сповіщені про це.

Права і обов'язки по відношенню до третьої особи, що виник­ли внаслідок дій представника або її заступника до того, як вони дізналися або повинні були дізнатися про припинення до­віреності, зберігають силу для особи, що видала довіреність та її правонаступників. Дане правило не застосовується, якщо третя особа виявилася несумлінною, знала або повинна була знати до здійснення або в момент здійснення угоди з представ­ником, що дія довіреності припинилася.

Згідно з ч, 1 ст. 248 ЦК України, довіреність припиняється внаслідок закінчення її строку, а стосовно до разової довіренос­ті — здійсненням дій представником, на які він уповноваже­ний.

5. Частина 5 коментованої статті є відсильною. В ній зазна­
чається, що підстави і порядок припинення представництва за
довіреністю, скасування довіреності та відмови представника
від наданих йому повноважень визначаються статтями 248-250
ЦК України, (Детальніше див, коментар до ч. 4 цієї статті).

6. Нормою, що коментується, встановлюється правило, від­
повідно до якого законний представник самостійно здійснює
процесуальні права та обов'язки сторони чи третьої особи, яку
він представляє, діючи в її інтересах. Це пов'язано із специфі­
кою законного представництва, при якому всі процесуальні дії,
які могла б вчинити особа, яку представляють, вчиняються за­
конним представником без особливих на те повноважень. Єди­
ною є умова діяти в інтересах особи, яку представляє законний
представник,

7. Представник в адміністративному судовому процесі має
діяти в інтересах особи, яку представляє. Контроль за виконан­
ням цієї вимоги покладено на адміністративний суд, який по­
винен встановити, чи не суперечать дії представника інтересам
особи, яку він представляє, а також чи не порушують такі дії
чиїхось прав та охоронюваних законом інтересів.

160

Якщо суд встановить суперечливість дій законного пред­ставника інтересам особи, яку він представляє, суд залучає від­повідний орган чи особу, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб.

Стаття 60. Участь у справі органів та осіб, яким

⇐ Предыдущая234567891011Следующая ⇒

Поделиться: