Законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб

1. У випадках, встановлених законом, Уповноважений Вер­
ховної Ради України з прав людини, прокурор, органи держав­
ної влади, органи місцевого самоврядування, фізичні та юри­
дичні особи можуть звертатися до адміністративного суду із
адміністративними позовами про захист прав, свобод та інте­
ресів інших осіб і брати участь у цих справах,

2. Прокурор здійснює в суді представництво інтересів гро­
мадянина або держави в порядку, встановленому цим Кодек­
сом та іншими законами, і може здійснювати представництво
на будь-якій стадії адміністративного процесу.

3. Органи державної влади та органи місцевого самовряду­
вання можуть бути залучені судом до участі у справі як законні
представники або вступити у справу за своєю ініціативою з ме­
тою виконання покладених на них повноважень.

1. Частиною 1 коментованої статті встановлено перелік осіб, які у визначених КАС України та чинним законодавством ви­падках, можуть звертатися до адміністративного суду із адміні­стративними позовами про захист прав, свобод та інтересів ін­ших осіб і брати участь у цих справах. До них належать Уповно­важений Верховної Ради України з прав людини, прокурор, органи державної влади, органи місцевого самоврядування, фі­зичні та юридичні особи.

Відповідно до ст. 4 Закону України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини» Уповноважений здій­снює свою діяльність незалежно від інших державних органів та посадових осіб. Діяльність Уповноваженого доповнює існую­чі засоби захисту конституційних прав і свобод людини і грома­дянина, не відміняє їх і не тягне перегляду компетенції держав­них органів, які забезпечують захист і поновлення порушених прав і свобод.

                                                                                                                                                                                                     161

Повноваження Уповноваженого не можуть бути припинені чи обмежені у разі закінчення строку повноважень Верховної Ради України або її розпуску (саморозпуску), введення воєнного або надзвичайного стану в Україні чи в окремих її місцевостях.

Згідно із ст. 13 зазначеного Закону, Уповноважений з прав людини може звертатися до суду із заявою про захист прав і свобод людини і громадянина, які за станом здоров'я чи з ін­ших поважних причин не можуть цього зробити самостійно, а також особисто або через свого представника брати участь у су­довому процесі у випадках та порядку, встановлених законом; а також бути присутнім на засіданнях судів усіх інстанцій, у тому числі на закритих судових засіданнях, за умови згоди суб'єкта права, в інтересах якого судовий розгляд оголошено закритим.

2. Прокурор здійснює в суді представництво інтересів грома­дянина або держави в порядку, встановленому КАС України та іншими законами, і може здійснювати представництво на будь-якій стадії адміністративного процесу.

Функція представництва прокуратурою інтересів громадян або держави у суді закріплена п.2 ст. 121 Конституції України. Виходячи із цього конституційного положення, прокурор має статус законного представника держави чи громадянина у ви­падках, передбачених чинним законодавством.

Відповідно до положень ст. 36-1 Закону України від 5 листо­пада 1991 р. «Про прокуратуру», представництво прокурату­рою інтересів громадянина або держави в суді полягає у здій­сненні прокурорами від імені держави процесуальних та інших дій, спрямованих на захист у суді інтересів громадянина або держави у випадках, передбачених законом.

Підставою представництва у суді інтересів громадянина є його неспроможність через фізичний чи матеріальний стан, по­хилий вік або з інших поважних причин самостійно захистити свої порушені чи оспорювані права або реалізувати процесуаль­ні повноваження, а інтересів держави — наявність порушень або загрози порушень економічних, політичних та інших дер­жавних інтересів внаслідок протиправних дій (бездіяльності) фізичних або юридичних осіб, що вчиняються у відносинах між ними або з державою.

Формами представництва прокуратури у адміністративному суді є: 1) звернення до суду з позовами або заявами про захист

162

прав і свобод іншої особи, невизначеного кола осіб, прав юри­дичних осіб, коли порушуються інтереси держави, або про ви­знання незаконними правових актів, дій чи рішень органів і по­садових осіб; 2) участь у розгляді судами справ; 3) внесення апе­ляційного, касаційного подання на судові рішення або заяви про їх перегляд за нововиявленими обставинами.

Стосовно представництва у адміністративному суді інтересів держави, то відповідно до Рішення Конституційного Суду Укра­їни від 8 квітня 1999 р. у справі про представництво прокурату­рою України інтересів держави в арбітражному суді, суттєвим вбачається з'ясування поняття «інтереси держави». У процесі дослідження встановлено, що державні інтереси закріплюють­ся як нормами Конституції України, так і нормами інших пра­вових актів. Інтереси держави відрізняються від інтересів ін­ших учасників суспільних відносин. В основі перших завжди є потреба у здійсненні загальнодержавних (політичних, еконо­мічних, соціальних та інших) дій, програм, спрямованих на за­хист суверенітету, територіальної цілісності, державного кор­дону України, гарантування її державної, економічної, інфор­маційної, екологічної безпеки, охорону землі як національного багатства, захист прав усіх суб'єктів права власності та госпо­дарювання тощо.

Відповідно до ст. 121 Конституції України, на прокуратуру України покладається представництво інтересів громадянина або держави в суді у випадках, визначених законом.

Такі випадки передбачені ст. 33 Закону України «Про про­куратуру» та ст. 29 КПК України (пред'явлення цивільного по­зову в інтересах держави або громадянина про відшкодування збитків, заподіяних злочином), частиною четвертою ст. 136 КЗпП (звернення до суду із заявою про стягнення заподіяної ма­теріальної шкоди з керівників підприємств, установ та організа­цій), ст. 45 ЦПК України (участь у цивільному процесі органів та осіб, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб), ст. 2 ГПК України(порушення справ за по­зовними заявами прокурорів та їх заступників, які звертаються до господарського суду в інтересах держави) тощо.

Інтереси держави можуть збігатися повністю, частково або не збігатися зовсім з інтересами державних органів, державних підприємств та організацій. Із врахуванням того, що «інтереси Держави» є оціночним поняттям, прокурор чи його заступник у

^б*                                                                                               163

кожному конкретному випадку самостійно визначає з посилан­ням на законодавство, на підставі якого подається позов, в чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхід­ність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах,

3. Частина 3 коментованої статті передбачає можливість за­лучення судом до участі у справі в якості законних представни­ків органів державної влади та органів місцевого самовряду­вання. Крім того, вони можуть вступити у справу за своєю іні­ціативою з метою виконання покладених на них повноважень.

Отже, цією нормою передбачено дві форми участі у судовому процесі: шляхом залучення їх судом у якості законних пред­ставників та за власною ініціативою.

Органи державної влади та органи місцевого самоврядуван­ня вправі порушити адміністративну справу на захист інтересів інших осіб лише у випадках, прямо передбачених законом. Так, відповідно до ч. З п. 15 ст. 42 Закону України від 21 травня 1997 р. «Про місцеве самоврядування в Україні» сільський, се­лищний, міський голова звертається до суду щодо визнання не­законними актів інших органів місцевого самоврядування, міс­цевих органів виконавчої влади, підприємств, установ та орга­нізацій, які обмежують права та інтереси територіальної грома­ди, а також повноваження ради та її" органів. Аналогічні повноваження наданіч. 6 д. 16ст. 5 5 зазначеного Закону голові районної, обласної, районної у місті ради. Він за рішенням ради звертається до суду щодо визнання незаконними актів місце­вих органів виконавчої влади, підприємств, установ та органі­зацій, які обмежують права територіальних громад у сфері їх спільних інтересів, а також повноваження районних, обласних рад та їх органів.

Стаття 61. Особливості повноважень органів та осіб, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб у суді

1. Органи та особи, які визначені у статті 60 цього Кодексу і звертаються до адміністративного суду за захистом прав, сво­бод та інтересів інших осіб, не можуть закінчувати справу при­миренням.

164

 

2. Відмова органів та осіб, визначених у статті 60 цього Ко­
дексу, від адміністративного позову або зміна позовних вимог
не позбавляє особу, на захист прав, свобод та інтересів якої по­
дано адміністративний позов, права вимагати від суду розгля­
ду справи, вирішення адміністративного позову в попередньо­
му обсязі.

3. Якщо фізична особа, яка має адміністративну процесу­
альну дієздатність і на захист прав, свобод та інтересів якої по­
дано адміністративний позов, не підтримує позовні вимоги, суд
залишає позовну заяву без розгляду.

4. Прокурор, який не брав участі у справі, з метою вирішен­
ня питання про наявність підстав для подання апеляційної чи
касаційної скарги, скарги за винятковими обставинами, заяви
про перегляд рішення за нововиявленнми обставинами має
право знайомитися з матеріалами справи в адміністративному
суді.

 

1. Відповідно до ч. 1 коментованої статті, Уповноважений
Верховної Ради України з прав людини, прокурор, органи дер­
жавної влади, органи місцевого самоврядування, фізичні та
юридичні особи, які звертаються до адміністративного суду за
захистом прав, свобод та інтересів інших осіб, не можуть закін­
чувати справу примиренням. Це певне обмеження процесуаль­
них прав зазначених осіб пов'язане із тим, що вони не є учасни­
ками матеріально-правового спору, а отже укласти мирову уго­
ду не можуть

2. Як і ч. 1, ч. 2 коментованої статті встановлює особливості
повноважень, органів та осіб, яким законом надано право захи­
щати права, свободи та інтереси інших осіб в суді, порівняно із
іншими законними представниками, коло яких окреслене ст. 56
КАС України.

Як зазначалось, особи та їх представники у судовому процесі мають низку процесуальних прав, які можна поділити на дис­позитивні та змагальні. Диспозитивні права — це передбачені законом можливості сторони щодо розпорядження предметом заявлених в адміністративній справі вимог. Позивач має такі диспозитивні права: право на звернення до адміністративного ^СУДУ з позовом; зміна у судовому засіданні підстави або предме­та позову; збільшення або зменшення обсягу позовних вимог; відмова від позову повністю або частково; укладення мирової

165

угоди з позивачем, тощо. Відповідач має право подати зустріч-ний позов; визнати позов повністю або частково; укласти миро­ву угоду з позивачем, тощо.

До змагальних процесуальних прав належать: право знати про час і місце судового розгляду; користуватися правовою до­помогою, право знайомитися з матеріалами справи; давати усні і письмові пояснення, подавати клопотання та заперечення на клопотання іншої сторони тощо. Для доведення своєї позиції перед судом та спростування позиції іншої сторони особи, які беруть участь у справі, а отже, і їх законні представники, ма­ють рівні змагальні права.

Таким чином, законні представники мають всі диспозитивні та змагальні права, якими наділено осіб, яких вони представ­ляють у суді. Органи та особи, зазначені у ст. 60 КАС України, мають такі ж змагальні права, як і особи, яких вони представ­ляють. Але диспозитивні процесуальні права надані цій катего­рій представників не в повному обсязі. Так, відмова органів та осіб, визначених у статті 60 КАС України, від адміністративно­го позову або зміна позовних вимог не позбавляє особу, на за­хист прав, свобод та інтересів якої подано адміністративний по­зов, права вимагати від суду розгляду справи, вирішення адмі­ністративного позову в попередньому обсязі.

3. Частиною 3 коментованої статті встановлено правило, від­
повідно до якого у випадку, коли фізична особа, яка має адміні­
стративну процесуальну дієздатність і на захист прав, свобод та
інтересів якої подано адміністративний позов, не підтримує по­
зовні вимоги, суд залишає позовну заяву без розгляду. Таким
чином, суд виходить із того, що особа, яка має адміністративну
процесуальну дієздатність, сама вирішує питання про те, пору­
шені її суб'єктивні публічні права чи ні, незалежно від того, що
на захист її прав і законних інтересів подано адміністративний
позов.

4. Частина 4 коментованої статті закріплює право прокуро­
ра, який не брав участі у справі, з метою вирішення питання
про наявність підстав для подання апеляційної чи касаційної
скарги, скарги за винятковими обставинами, заяви про пере­
гляд рішення за нововиявленими обставинами знайомитися з
матеріалами справи в адміністративному суді.

Відповідно до Закону України від 5 листопада 1991 р. «Про прокуратуру», з метою вирішення питання наявності підстав

166

для внесення касаційного подання у справі, розглянутій без участі прокурора, прокурор має право знайомитися з матеріа­лами справи в суді, робити виписки з неї, отримувати копії до­кументів, що знаходяться у справі.

Прокурор самостійно визначає підстави для представництва у судах, форму його здійснення і може здійснювати представ­ництво в будь-якій стадії судочинства в порядку, передбачено­му процесуальним законом.

Відповідно до наказу Генеральної прокуратури від 28 жов­тня 1998 р. «Про діяльність прокурорів по представництву ін­тересів громадян і держави у судах» прокуратура повинна ак­тивно використовувати надані законом повноваження щодо участі у розгляді будь-якої справи та вступу у справу в будь-якій стадії процесу, якщо цього вимагає захист прав і законних інтересів громадян та держави. Про намір вступити у розгляд справи, порушеної з ініціативи інших осіб, завчасно повідомля­ти суд.

§ 2. Інші учасники адміністративного процесу

Стаття 62. Особи, які є іншими учасниками адміністративного процесу

1. Учасниками адміністративного процесу, крім осіб, які бе­руть участь у справі, е секретар судового засідання, судовий розпорядник, свідок, експерт, спеціаліст, перекладач.

1. Коментована стаття містить перелік учасників адміністра­тивного процесу, спільним для яких є те, що вони не мають юри­дичної заінтересованості у результатах вирішення адміністра­тивної справи. Саме ознака наявності юридичного інтересу в ре­зультаті справи первісно відрізняє осіб, які беруть участь у спра­ві від інших учасників адміністративного процесу. Разом з тим процесуальне положення інших учасників адміністративного процесу не однакове, що дозволяє розділити їх на дві групи.

Перша — це особи, які обслуговують судовий процес. До них Можна віднести секретаря судового засідання, судового розпо­рядника та перекладача. Основними обов'язками цієї групи Учасників адміністративного процесу є: надання кваліфікова-

167

ної допомоги всім учасникам адміністративного процесу, забез­печення нормального ходу судового засідання із вживанням усіх передбачених законодавством засобів, тощо.

Друга група — особи, які сприяють розгляду справи. До неї відносяться: свідок, експерт та спеціаліст. Представники цієї групи повинні насамперед з'являтися за викликом суду та на­давати у розпорядження суду всі дані, що стосуються справи. Про процесуальні права кожної з осіб, які відносяться до інших учасників адміністративного процесу, див. ст.ст. 63-68 КАС України та коментар до них.

Коментована стаття закріплює вичерпний перелік осіб, які є іншими учасниками адміністративного процесу.

Стаття 63. Секретар судового засідання

Секретар судового засідання:

1) здійснює судові виклики і повідомлення;

2) перевіряє наявність та з'ясовує причини відсутності осіб,
яких було викликано до суду, і доповідає про це головуючому;

3) забезпечує контроль за повним фіксуванням судового за­
сідання технічними засобами;

4) веде журнал судового засідання;

5) оформляє матеріали адміністративної справи;

6) виконує інші доручення головуючого у справі.

 

1. Коментована стаття встановлює процесуальне положення секретаря судового засідання. Секретар судового засідання вхо­дить до складу апарату суду, який у відповідності зі статтею 130 Закону України «Про судоустрій України» здійснює орга­нізаційне забезпечення роботи суду. Виходячи із змісту статті 63, треба зазначити, що секретар судового засідання виконує цілу низку важливих функцій не тільки в ході судового засі­дання, а й за його межами. По-перше, він здійснює судові ви­клики і повідомлення з додержанням усіх норм глави З КАС України. По-друге, секретар судового засідання доповідає судо­ві, хто з викликаних та повідомлених осіб прибув у судове засі­дання, чи вручено судові повістки та повідомлення тим, хто не з'явився, і повідомляє причини їх неприбуття, якщо вони відо­мі. По-третє, згідно зі статтею 41 КАС України, секретар судо­вого засідання під час судового розгляду адміністративної спра-

168

ви здійснює повне фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу. У випадку, коли за розпорядженням головуючого це робить інший працівник апа­рату суду, секретар судового засідання забезпечує контроль за повним фіксуванням судового засідання технічними засобами. По-четверте, як передбачено ст. 42 КАС України одночасно із технічним записом судового засідання секретар судового засі­дання веде журнал судового засідання (див. коментар, до ст. 42 КАС України). По-п'яте, секретар судового засідання оформляє всі матеріали адміністративної справи.

Перелік повноважень секретаря судового засідання не є ви­черпним. В КАС України містяться також деякі інші його обов'язки, наприклад, обов'язок скласти протокол про вчинен­ня окремої процесуальної дії поза залою судового засідання або під час виконання судового доручення (див. ст. 45 КАС Украї­ни). Крім того, в п. 6 ст. 63 КАС України передбачена обов'язко­вість виконання секретарем судового засідання інших доручень головуючого у справі.

Необхідно також зазначити, що секретар судового засідання виконує функції судового розпорядника в разі відсутності останнього в судовому засіданні (див. ч.4 ст. 64 КАС України). Тобто є підстави вважати, що законодавець мав на увазі наступ­не: в справах, які не визначаються складністю, секретар судо­вого засідання здійснює також обов'язки, передбачені ст. 64

КАС України.

Стаття 64. Судовий розпорядник

1. До участі в адміністративному процесі головуючим у су­
довому засіданні може залучатися судовий розпорядник.

2. Судовий розпорядник:

 

1) забезпечує належний стан зали судового засідання і за­
прошує до неї учасників адміністративного процесу;

2) оголошує про вхід суду до зали судового засідання і вихід
суду із неї;

3) слідкує за дотриманням порядку особами, присутніми у
залі судового засідання;

4) приймає від учасників адміністративного процесу та пе­
редає документи і матеріали суду під час судового засідання;

5) виконує розпорядження головуючого про приведення до
присяги перекладача, експерта;

169

6) запрошує до зали судового засідання свідків та виконує
розпорядження головуючого про приведення їх до присяги;

7) виконує інші розпорядження головуючого, пов'язані із
забезпеченням умов, необхідних для розгляду адміністратив­
ної справи.

 

3. Вимоги судового розпорядника, пов'язані із виконанням
обов'язків, встановлених цією статтею, є обов'язковими для
осіб, які беруть участь у справі, свідків, експертів, спеціаліс­
тів, перекладачів та інших осіб, присутніх у залі судового за­
сідання.

4. У разі відсутності в судовому засіданні розпорядника його
функції виконує секретар судового засідання.

1. Коментована стаття закріплює процесуальне положення судового розпорядника. Введення цього учасника в адміністра­тивний процес є новелою і покликане забезпечити численні ор­ганізаційні аспекти судового засідання.

У відповідності зі ст. 132 Закону України «Про судоустрій України», у кожному суді діє служба судових розпорядників. Основним призначенням судового розпорядника є забезпечення додержання особами, що знаходяться в суді, встановлених пра­вил, виконання ними розпоряджень головуючого в судовому за­сіданні, тощо. Судові розпорядники призначаються на посаду і звільняються з посади головою відповідного суду (Закон Украї­ни «Про судоустрій України» від 7 лютого 2002 p.). Порядок створення та діяльності служби судових розпорядників визна­чається Тимчасовим положенням про службу судових розпо­рядників та організацію її діяльності, затвердженим наказом Державної судової адміністрації України від 21 квітня 2004 р. Цим документом встановлені основні завдання та функції судо­вих розпорядників, їхні права, обов'язки та відповідальність.

Участь судового розпорядника в судовому засіданні не е обов'язковою. Вважається, що рішення про доцільність залу­чення судового розпорядника повинен виносити головуючий в залежності від складності справи.

Перелік обов'язків судового розпорядника, наведений у ч. 2 коментованої статті, дає підстави вважати, що ці обов'язки но­сять переважно організаційний, технічний характер, але мож­на стверджувати, що судового розпорядника наділено владни­ми повноваженнями, оскільки вимоги, пов'язані із виконай-

170

ням його обов'язків, встановлених цією статтею, є обов'язкови­ми для осіб, які беруть участь у справі, свідків, експертів, спеціалістів, перекладачів та інших осіб, присутніх у залі судо­вого засідання. Про це свідчить ч. З статті, що коментується. Перелік обов'язків судового розпорядника, закріплений у стат­ті, не є вичерпним і в ньому передбачена можливість виконання судовим розпорядником інших різноманітних розпоряджень головуючого, пов'язаних із забезпеченням умов, необхідних для розгляду адміністративної справи.

Наявність у судовому засіданні судового розпорядника безу­мовно створює максимально сприятливі умови для всебічного та ефективного розгляду адміністративної справи. Діяльність судового розпорядника дозволяє секретарю судового засідання зосередити всі свої зусилля на повному фіксуванні судового за­сідання технічними та іншими засобами, бо в разі відсутності судового розпорядника, у відповідності з ч. 4 коментованої статті, його функції виконує секретар судового засідання.

Стаття 65. Свідок

1. Як свідок в адміністративній справі може бути викликана
судом кожна особа, якій можуть бути відомі обставини, що на­
лежить з'ясувати у справі.

2. Не можуть бути допитані як свідки:

 

1) недієздатні фізичні особи, а також особи, які перебувають
на обліку чи на лікуванні у психіатричному лікувальному за­
кладі та не здатні через свої фізичні або психічні вади правиль­
но сприймати обставини, що мають значення для справи, або
давати з цього приводу показання;

2) представники в судовому процесі, захисники у криміналь­
них справах — про обставини, які стали їм відомі у зв'язку з
виконанням функцій представника чи захисника;

3) священнослужителі — про відомості, одержані ними на
сповіді віруючих;

4) професійні судді, народні засідателі та присяжні — про
обставини обговорення в нарадчій кімнаті питань, що виникли
під час ухвалення судового рішення;

5) інші особи, які не можуть бути допитані як свідки згідно із
законом чи міжнародним договором, згода на обов'язковість
якого надана Верховною Радою України, без їхньої згоди.

171

3. Фізична особа має право відмовитися від давання пока­
зань щодо себе, членів сім'ї чи близьких родичів (чоловік, дру­
жина, батько, мати, вітчим, мачуха, син, дочка, пасинок, пад­
черка, брат, сестра, дід, баба, внук, внучка, усиновлювач чи
усиновлений, опікун чи піклувальник, особа, над якою вста­
новлено опіку чи піклування, член сім'ї або близький родич
цих осіб).

4. Свідок викликається в судове засідання з ініціативи суду
або осіб, які беруть участь у справі. Особа, яка бере участь у
справі, заявляючи клопотання про виклик свідка, повинна за­
значити його ім'я, місце проживання (перебування, роботи,
служби) та обставини, щодо яких він може дати показання.

5. Свідок зобов'язаний з'явитися до суду у визначений час і
дати правдиві показання про відомі йому обставини.

6. У разі неможливості прибуття за викликом суду свідок зо­
бов'язаний завчасно повідомити про це суд.

7. Свідок має право давати показання рідною мовою або мо­
вою, якою він володіє, користуватися письмовими записами,
відмовитися від давання показань у випадках, встановлених
законом, а також на компенсацію витрат, пов'язаних з викли­
ком до суду.

8. За завідомо неправдиві показання або за відмову від да­
вання показань з непередбачених законом підстав свідок несе
кримінальну відповідальність.

1. Відповідно до змісту коментованої статті, свідком у суді може виступати кожна особа, яка володіє відомостями про об­ставини, що належить з'ясувати у справі. Термін «кожна осо­ба » підкреслює прагнення законодавця надати можливість суду отримати якомога більше відомостей по справі з метою її повно­го та всебічного розгляду, та як наслідок цього, в законі відсут­ні обмеження за мотивами віку свідка, його родинних або ін­ших близьких стосунків з особами, які беруть участь у справі. Аналіз положень статті дає змогу стверджувати, що свідком може бути дієздатна фізична особа, яка не перебуває на обліку чи на лікуванні у психіатричному лікувальному закладі, а та­кож здатна за своїм фізичним і психічним станом правильно сприймати обставини, що мають значення для справи та давати з цього приводу показання.

Виходячи з того, що законодавцем не встановлене обмежен­ня за віком, свідком може бути і неповнолітня особа, яка не во-

172

лодіє повним обсягом дієздатності, але судом обов'язково вра­ховується вік неповнолітнього, рівень його розвитку та здат­ність сприймати обставини, що мають значення для справи. Тому залучення неповнолітніх до участі в процесі у якості свід­ків можливе, наприклад, коли за якихось обставин цього не можна уникнути.

2. Незважаючи на те, що законодавець закріплює досить ши­
рокий круг осіб, які можуть бути допитані як свідки, в ч. 2 ст. 65
КАС України зафіксований перелік осіб, які за різноманітними
обставинами не можуть залучатися у якості свідків. По-перше,
це особи, які не відповідають ознакам, вказаним у ч.І комента-
ря до цієї статті. По-друге, це — представники в судовому про­
цесі, захисники у кримінальних справах, які не можуть свідчи­
ти про обставини, що стали їм відомі у зв'язку з виконанням
функцій представника чи захисника. Окремо у статті виділена
така категорія осіб, як священнослужителі, що є новелою за­
конодавства. З метою охорони таємниці сповіді, вони не можуть
давати показання про відомості, одержані ними на сповіді ві­
руючих. Таємниця нарадчої кімнати також захищається зако­
ном, тому професійні судді, народні засідателі та присяжні не
можуть давати показання про обставини обговорення в нарад-
чій кімнаті питань, що виникли під час ухвалення судового рі­
шення.

Перелік осіб, які не можуть залучатися як свідки, не є ви­черпним. Пунктом 5 ч. 2 ст. 65 КАС України передбачено та­кож обмеження щодо інших осіб, які не можуть бути допитані як свідки згідно з законом чи міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, без їх­ньої згоди.

3. Хоча родинні або інші близькі відносини не є обмеженням
для залучення у якості свідків, проте законом передбачена мож­
ливість фізичної особи відмовитися від дачі показань щодо себе,
членів сім'ї чи близьких родичів (перелік наведено у статті).

Свідок має право відмовитись від дачі показань тільки за тих підстав, що передбачені законодавством.

4. Залучення свідка до участі в адміністративному процесі
можливо з ініціативи суду або осіб, які беруть участь у справі.
Якщо притягнення свідка здійснюється з ініціативи осіб, які
беруть участь у справі, останні заявляють клопотання про ви­
клик свідка, де повинні зазначити його ім'я, місце проживання

173

(перебування, роботи, служби) та обставини, щодо яких він може дати показання.

5. Основним обов'язком свідка є те, що він повинен з'явити­
ся до суду у визначений час і дати правдиві показання про відо­
мі йому обставини. Безумовно мова йде про відомості, що стосу­
ються справи.

Аналіз положення ч. 5 ст. 65 КАС України дає підстави стверджувати, що з'явлення до суду та надання правдивих до­казів — це обов'язок свідка, від якого він може відмовитися тільки за обставин, передбачених судом (див. вище), та який за­безпечується юридичним примусом. По-перше, у разі нез'яв­лення свідка до судового засідання, суд може вирішити питан­ня про привід свідка (див ст. 272 КАС України та коментар до неї). Крім цього, в законодавстві передбачена також адміністра­тивна відповідальність свідка. Так, статтею 185-3 КпАП Украї­ни встановлено за неповагу до суду, одним з проявів якої є зліс­не ухилення від явки в суд свідка, накладення штрафу від шес­ти до дванадцяти неоподатковуваних мінімумів доходів грома­дян або адміністративний арешт на строк до п'ятнадцяти діб.

6. Частина 6 коментованої статті встановлює обов'язок свід­
ка завчасно повідомити суд у разі неможливості прибуття за ви­
кликом в судове засідання. Це, звичайно, звільняє свідка від
несприятливих наслідків. Треба зазначити також, що законом
передбачається з виняткових обставин допит свідка за місцем
його проживання або в місці його перебування. Підстави таких
процесуальних дій передбачені ст. 78 КАС України {див. ко­
ментар до ст. 78 КАС України).

7. В ч. 7 ст. 65 коментованої статті закріплені процесуальні
права свідка в адміністративному процесі. Аналіз цієї норми по­
казує, що свідок має право користуватися послугами перекла­
дача, а також між іншим, має право на компенсацію витрат,
пов'язаних з викликом до суду відповідно до ст. 92 КАС України
(див. коментар до цієї статті). Можна припустити, що процесу­
альні права свідка, перелічені в коментованій статті, можуть
бути доповнені іншими правами, передбаченими КАС України.

8. Остання, частина 8 коментованої статті, встановлює кри­
мінальну відповідальність свідка за завідомо неправдиві пока­
зання або за відмову від давання показань з непередбачених за­
коном підстав. Так, у відповідності зі ст. 384 КК України, заві­
домо неправдиве показання свідка в суді карається виправними

174

роботами на строк до двох років або арештом на строк до шести місяців, або обмеженням волі на строк до двох років. Ті самі дії, поєднані з обвинуваченням у тяжкому чи особливо тяжкому злочині, або зі штучним створенням доказів обвинувачення чи захисту, а також вчинені з корисливих мотивів, караються ви­правними роботами на строк до двох років або обмеженням волі на строк до п'яти років, або позбавленням волі на строк від двох до п'яти років. Також ст. 385 КК України передбачає за відмову свідка від дачі показань у суді з непередбачених законом під­став, накладення штрафу від п'ятдесяти до трьохсот неоподат­ковуваних мінімумів доходів громадян або арештом на строк до шести місяців.

Стаття 66. Експерт

1. Експертом є особа, яка має необхідні знання та якій в по­
рядку, встановленому цим Кодексом, доручається дати висно­
вок з питань, що виникають під час розгляду справи і стосу­
ються спеціальних знань цієї особи, шляхом дослідження ма­
теріальних об'єктів, явищ і процесів, що містять інформацію
про обставини у справі.

2. Як експерт може залучатися особа, яка відповідає вимо­
гам, встановленим Законом України «Про судову експертизу».

3. Експерт зобов'язаний провести повне дослідження і дати
обґрунтований та об'єктивний письмовий висновок щодо по­
ставлених йому питань, у разі необхідності — з'явитися за ви­
кликом суду, дати висновок або роз'яснити його в судовому за­
сіданні.

4. Під час проведення дослідження експерт повинен забез­
печити збереження об'єкта експертизи. Якщо дослідження
пов'язане з повним або частковим знищенням об'єкта експер­
тизи або зміною його властивостей, експерт має одержати на
Це відповідний дозвіл суду, який оформлюється ухвалою.

5. Експерт не має права за власною ініціативою збирати ма­
теріали для проведення експертизи; спілкуватися з особами,
які беруть участь у справі, а також з іншими учасниками адмі­
ністративного процесу, за винятком дій, пов'язаних з прове­
денням експертизи; розголошувати відомості, що стали йому
відомі у зв'язку з проведенням експертизи, або повідомляти
будь-кому, крім суду, про результати експертизи.

175

6. Експерт невідкладно повинен повідомити суд про немож­
ливість проведення ним експертизи через відсутність у нього
необхідних знань або без залучення інших експертів.

7. У разі виникнення сумніву щодо змісту та обсягу доручен­
ня експерт невідкладно заявляє суду клопотання щодо його
уточнення або повідомляє суд про неможливість проведення
ним експертизи за заданими питаннями.

8. Експерт не має права передоручати проведення експерти­
зи іншій особі.

9. У разі постановлення ухвали суду про припинення про­
ведення експертизи експерт зобов'язаний негайно подати ма­
теріали справи та інші документи, що використовувалися для
проведення експертизи.

10. Експерт мас право:

1) знайомитися з матеріалами справи, що стосуються пред­
мета дослідження;

2) заявляти клопотання про подання йому додаткових мате­
ріалів і зразків;

3) викладати у висновку судової експертизи виявлені в ході
її проведення факти, які мають значення для справи і з приво­
ду яких йому не були задані питання;

4) бути присутнім під час вчинення процесуальних дій, що
стосуються предмета і об'єктів дослідження;

5) задавати питання особам, які беруть участь у справі, та
свідкам;

6) користуватися іншими правами, встановленими Законом
України «Про судову експертизу».

 

11. Експерт має право на оплату виконаної роботи та на ком­
пенсацію витрат, пов'язаних з проведенням експертизи і ви­
кликом до суду.

12. Експерт може відмовитися від давання висновку, якщо
подані йому матеріали недостатні для виконання покладених
на нього обов'язків. Заява про відмову повинна бути вмотиво­
ваною.

13. За завідомо неправдивий висновок, відмову без поваж­
них причин від виконання покладених на нього обов'язків у
суді експерт несе кримінальну відповідальність.

1. Коментована стаття встановлює основні засади процесу­ального положення експерта в адміністративному процесі. Екс-

176

перт є особою, яка сприяє розгляду справи. Роль експерта в ад­міністративному процесі досить важлива, тому законодавець приділив його процесуальному положенню багато уваги.

Експерт — це особа: яка має необхідні знання; якій доруча­ється дати висновок з питань, що виникають під час розгляду справи і стосуються спеціальних знань цієї особи; яка дає ви­сновок шляхом дослідження матеріальних об'єктів, явищ і процесів, що містять інформацію про обставини у справі.

2. Відповідно до ст. 10 Закону України «Про судову експер­тизу*, на яку дається досилання у ч. 2 коментованої статті, су­довими експертами можуть бути особи, які мають необхідні знання для надання висновку з досліджуваних питань. Судови­ми експертами державних спеціалізованих установ можуть бути фахівці, які мають відповідну вищу освіту, освітньо-ква­ліфікаційний рівень не нижче спеціаліста, пройшли відповідну підготовку та отримали кваліфікацію судового експерта з пев­ної спеціальності. До проведення окремих судових експертиз можуть залучатися також судові експерти, які не є працівника­ми цих установ, за умови, що вони мають відповідну вищу осві­ту, освітньо-кваліфікаційний рівень не нижче спеціаліста, про­йшли відповідну підготовку в державних спеціалізованих уста­новах Міністерства юстиції України, атестовані та отримали кваліфікацію судового експерта з певної спеціальності. Зако­ном передбачені також обмеження щодо осіб, які не можуть бути судовими експертами. За загальним правилом, не можуть залучатися до виконання обов'язків судового експерта особи, визнані у встановленому законом порядку недієздатними, а та­кож ті, які мають судимість.

Нормативними атками, що врегульовують питання призна­чення експертиз є, крім Закону України «Про судову експерти­зу», низка актів підзаконного характеру: Наказ Міністерства юстиції України «Щодо Положення про кваліфікаційні класи судових експертів» від ЗО листопада 1995р. №360/6; Наказ Мі­ністра юстиції України «Про затвердження Положення про Державний реєстр атестованих судових експертів державних і підприємницьких структур та громадян» від 15 квітня 1997 р. № 149/7; Наказ Міністерства юстиції України «Про затвер­дження Положення про експертно-кваліфікаційні комісії та атестацію судових експертів» від 9 серпня 2005 р. № 86/5.

В Положенні про експертно-кваліфікаційні комісії і атеста­цію судових експертів визначено, що для присвоєння (підтвер-

177

дження) кваліфікації судового експерта та кваліфікаційного класу фахівців державних спеціалізованих установ повинні мати вищу освіту не нижче освітньо-кваліфікаційного рівня « спеціаліст», пройти відповідну підготовку в галузі судової екс­пертизи, знати чинне законодавство України та інші норматив­ні акти, які регулюють порядок призначення і проведення су­дових експертиз.

Для присвоєння (підтвердження) кваліфікації судового екс­перта фахівці, які не є працівниками державних спеціалізова­них установ, повинні мати відповідну вищу освіту не нижче освітньо-кваліфікаційного рівня «спеціаліст», володіти право­вими основами судової експертизи та пройти навчання (стажу­вання) в науково-дослідних установах судових експертиз Мін'юсту України з відповідної експертної спеціальності, як правило, за зонами обслуговування. Вона розглядає питання про присвоєння (підтвердження) кваліфікації судового експер­та за заявами фахівців, які не є працівниками державних спе­ціалізованих установ та самостійно у складі юридичної особи мають намір на професійній основі здійснювати судово-екс-nej>THy діяльність. До заяви додаються:

а) копія диплома про відповідну вищу освіту не нижче освіт­
ньо-кваліфікаційного рівня «спеціаліст»;

б) витяг з трудового книжки;

в) довідка про проходження навчання (стажування) з відпо­
відного виду судової експертизи та експертної спеціальності;

г) реферати з процесуальних та спеціальних питань (у разі
присвоєння кваліфікації судового експерта);

ґ) проекти (копії) трьох-п'яти висновків з експертних спеці­альностей відповідних видів експертиз;

д) рецензії на реферати, проекти (копії висновків), складе­
них експертами, що не брали участі в навчанні (стажуванні).

4. Для присвоєння кваліфікації судового експерта фахівці підприємницьких структур і громадяни повинні мати підготов­ку в наукових, технічних або інших спеціальних областях знань, в яких вони мають намір атестуватися як судові експер­ти, володіти правовими основами судової експертизи і обов'яз­ково пройти стажування в науково-дослідних інститутах судо­вих експертиз з урахуванням зон обслуговування, визначених Центральною експертно-кваліфікаційною комісією,

178

Фахівці, яким привласнена кваліфікація судового експерта, вносяться до Реєстру атестованих судових експертів державних і підприємницьких структур та громадян згідно з чинним за­конодавством.

Введення цього реєстру регламентується Положенням про державний Реєстр атестованих судових експертів державних та підприємницьких структур і громадян, затвердженого Нака­зом Міністра юстиції України від 15.04.1997 р. № 149/7.

Реєстр створюється і ведеться з метою:

а) здійснення обліку атестованих судових експертів і ство­рення інформаційного фонду про осіб, які одержали в установ­леному порядку дозвіл на проведення конкретного виду судової експертизи згідно з відповідною експертною спеціальністю;

6} забезпечення в установленому порядку органів дізнання, попереднього слідства і судів, інших зацікавлених юридичних і фізичних осіб необхідною інформацією з фонду Реєстру.

У Реєстр вносяться відомості про фахівців, які одержали в уста­новленому порядку дозвіл на проведення конкретного виду судо­вої експертизи згідно з відповідною експертною спеціальністю).

Відповідно до Інструкції про умови і правила проведення підприємницької діяльності в судово-експертні й діяльності (лі­цензійні умови) і контролі за їх дотриманням, затвердженої Наказом Ліцензійної палати України, міністерства юстиції України від 07.07.1999 р. № 57/40/5 суб'єкт підприємницької діяльності, який здійснює судово-експертну діяльність, має право:

знайомитися з матеріалами справи, які стосуються предмета судової експертизи, і подавати клопотання про надання додат­кових матеріалів;

указувати в акті судової експертизи на факти, виявлені в ході її проведення, які мають значення для справи та з приводу яких йому не були поставлені питання;

давати в письмовій або усній формі відповіді на питання, які ставляться перед ним під час допиту;

з дозволу особи або органу, які призначили судову експер­тизу, проводити дослідження у присутності підозрюваного, об­винуваченого, підсудного або сторін в цивільних і господар­ських справах;

з дозволу особи або органу, які призначили судову експерти­зу, бути присутнім під час проведення слідчих або судових дій і

179

заявляти клопотання, що стосуються предмета судової експер­тизи;

оскаржувати дії особи, в проваджернні якої знаходиться справа, якщо ці дії порушують права судового експерта;

одержувати винагороду за проведення судової експертизи. Суб'єкт підприємницької діяльності, який здійснює судово-експертну діяльність, зобов'язаний:

скласти висновок експерта відповідно до вимог Інструкції про призначення і проведення судових експертиз;

провести повне дослідження і дати обґрунтований і об'єк­тивний висновок;

на вимогу органу дізнання, слідчого, прокурора, судді, суду давати роз'яснення щодо даного їм висновку;

заявляти самовідвід за наявності передбачених законодав­ством підстав, які виключають його участь у справі;

повідомляти у письмовій формі особу або орган, які призна­чили експертизу, про неможливість її проведення, якщо по­ставлене питання виходить за межі компетенції експерта або якщо надані йому матеріали, недостатні для вирішення постав­леного питання, а витребувані додаткові матеріали не були одер­жані. .

За даний висновок експерт несе особисту відповідальність

відповідно до чинного законодавства.

Хоча стаття, що коментується, не містить у собі обмежень щодо виконання обов'язків експерта, проте аналіз інших ста­тей КАС України дає підстави вважати, що експерт не може брати участі в адміністративному процесі та відводиться за на­ступними підставами: якщо він прямо чи побічно заінтересова­ний у результаті розгляду справи; якщо він є членом сім'ї або близьким родичем {чоловік, дружина, батько, мати, вітчим, мачуха, син, дочка, пасинок, падчерка, брат, сестра, дід, баба, внук, внучка, усиновлювач чи усиновлений, опікун чи піклу­вальник, член сім'ї або близький родич цих осіб) сторони або інших осіб, які беруть участь у справі; при наявності інших об­ставин, які викликають сумнів у неупередженості експерта. Експерт, крім того, не може брати участі в адміністративному процесі, якщо: він перебував або перебуває в службовій або в іншій залежності від осіб, які беруть участь у справі; проводив ревізію, перевірку тощо, матеріали яких використовуються при розгляді даної справи; з'ясування обставин, які мають зна-

180

чення для справи, виходить за межі сфери його спеціальних знань (див. ст. 29 КАС України та коментар до неї).

3. Розгляд положень коментованої статті дає змогу виділити
наступні обов'язки експерта. Його головним обов'язком є про­
ведення повного дослідження і надання обґрунтованого та
об'єктивного письмового висновку щодо поставлених йому пи­
тань, у разі необхідності — з'явлення за викликом суду, надан­
ня висновку або роз'яснення його в судовому засіданні. Зазна­
чимо, що у разі нез'явлення експерта до суду, останній може
вирішити питання про привід експерта {див. ст. 272 КАС Укра­
їни та коментар до неї). Що ж стосується письмового висновку
експерта, то його форма та зміст врегульовані ст. 82 КАС Укра­
їни. Крім цього, експерт повинен забезпечити збереження
об'єкта експертизи; невідкладно повідомити суд про неможли­
вість проведення ним експертизи через відсутність у нього не­
обхідних знань або без залучення інших експертів; у разі ви­
никнення сумніву щодо змісту та обсягу доручення невідклад­
но заявити суду клопотання щодо його уточнення або повідо­
мити суд про неможливість проведення ним експертизи за
заданими питаннями; у разі винесення ухвали суду про припи­
нення проведення експертизи негайно подати матеріали справи
та інші документи, що використовувалися для проведення екс­
пертизи.

4. Положеннями коментованої статті встановлено також де­
які заборони в діяльності експерта. Так він не має права за влас­
ною ініціативою збирати матеріали для проведення експерти­
зи; спілкуватися з особами, які беруть участь у справі, а також
з іншими учасниками адміністративного процесу, за винятком
дій, пов'язаних з проведенням експертизи; розголошувати ві­
домості, що стали йому відомі у зв'язку з проведенням експер­
тизи, або повідомляти будь-кому, крім суду, про результати
експертизи, а також передоручати проведення експертизи ін­
шій особі.

5. Частина 10 коментованої статті дає відкритий перелік про­
цесуальних прав експерта, що може бути доповнений іншими
правами, передбаченими законодавством, наприклад правом
подавати скарги на дії особи, у провадженні якої перебуває спра­
ва, якщо ці дії порушують права судового експерта {п. 4 ст. 13
Закону України «Про судову експертизу»). Відповідно до ст. 92
КАС України, експерт має право також на оплату виконаної ро-

181

боти та на компенсацію витрат, пов'язаних з проведенням екс­пертизи і викликом до суду.

6. Підставою для відмови експерта від надання висновку,
може бути недостатність поданих йому матеріалів для виконан­
ня покладених на нього обов'язків. Про це експерт подає моти­
вовану заяву до суду.

7. Частина 13 коментованої статті вказує на встановлення
кримінальної відповідальності експерта. Ст. 384 КК України
передбачає покарання у виді виправних робіт на строк до двох
років або арешту на строк до шести місяців, або обмеження волі
на строк до двох років за завідомо неправдивий висновок екс­
перта в суді. Згідно з ч. 2 тієї ж статті встановлене покарання у
виді виправних робіт на строк до двох років або обмеження волі
на строк до п'яти років, або позбавлення волі на строк від двох
до п'яти років за ті самі дії, поєднані з обвинуваченням у тяж­
кому чи особливо тяжкому злочині, або зі штучним створенням
доказів обвинувачення чи захисту, а також вчинені з корисли­
вих мотивів. Ст. 385 КК України за відмову експерта від вико­
нання покладених на нього обов'язків без поважних причин
передбачає штраф від п'ятдесяти до трьохсот неоподатковува­
них мінімумів доходів громадян або арешт на строк до шести
місяців.

Треба зазначити, що КпАП України у ч. 2 ст. 185-3 встанов­лює адміністративну відповідальність за злісне ухилення екс­перта від явки в суд у виді штрафу від шести до дванадцяти не­оподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Стаття 67. Спеціаліст

1. Спеціалістом е особа, яка володіє спеціальними знаннями
та навичками застосування технічних засобів і може надавати
консультації під час вчинення процесуальних дій з питань, що
потребують відповідних спеціальних знань і навичок.

2. Спеціаліст може бути залучений до участі в адміністра­
тивному процесі за ухвалою суду для надання безпосередньої
технічної допомоги (фотографування, складення схем, планів,
креслень, відбір зразків для проведення експертизи тощо) під
час вчинення процесуальних дій. Допомога спеціаліста техніч­
ного характеру під час вчинення процесуальних дій не замінює
висновку експерта.

182

 

3. Спеціаліст зобов'язаний з'явитися за викликом суду, від­
повідати на задані судом питання, давати усні консультації та
письмові роз'яснення, звертати увагу суду на характерні об­
ставини чи особливості доказів, у разі потреби — надавати суду
технічну допомогу.

4. Допомога спеціаліста не може стосуватися правових пи­
тань.

5- Спеціаліст має право знати мету свого виклику до суду, відмовитися від участі в адміністративному процесі, якщо він не володіє відповідними знаннями та навичками, з дозволу суду задавати питання особам, які беруть участь у справі, та свідкам, звертати увагу суду на характерні обставини чи особ­ливості доказів, на оплату виконаної роботи та на компенсацію витрат, пов'язаних з викликом до суду.

1. Стаття, що коментується, регламентує процесуальне поло­ження спеціаліста, участь якого в адміністративному процесі є нововведенням взагалі для вітчизняного судочинства. Вивчен­ня положень статті дає підстави стверджувати, що спеціалістом може бути тільки та особа, яка володіє спеціальними знаннями та навичками застосування технічних засобів, може надавати консультації під час вчинення процесуальних дій з питань, що потребують відповідних спеціальних знань і навичок.

Тобто, спеціалістом є фахівець у якійсь певній галузі, який залучається для надання допомоги суду та учасникам адміні­стративного процесу в ході доказування. Наприклад, у якості спеціаліста може бути залучений фахівець у галузі комп'ютер­ної, відеозадисувальної техніки тощо. Хоча стаття, що комен­тується, фіксує обмеження щодо виконання обов'язків спеціа­ліста, проте аналіз інших статей КАС України дає підстави вва­жати, що спеціаліст не може брати участі в адміністративному процесі та відводиться за наступними підставами: якщо він прямо чи побічно заінтересований у результаті розгляду спра­ви; якщо він є членом сім'ї або близьким родичем (чоловік, дру­жина, батько, мати, вітчим, мачуха, син, дочка, пасинок, пад­черка, брат, сестра, дід, баба, внук, внучка, усиновлювач чи Усиновлений, опікун чи піклувальник, член сім'ї або близький родич цих осіб) сторони або інших осіб, які беруть участь у спра­ві; при наявності інших обставин, які викликають сумнів у не-Упередженості спеціаліста. Спеціаліст, крім того, не може бра-

183

ти участі в адміністративному лродесі, якщо: він перебував або перебуває в службовій або в іншій залежності від осіб, які бе­руть участь у справі; проводив ревізію, перевірку тощо, матері­али яких використовуються прн розгляді даної справи; з'ясу­вання обставин, які мають значення для справи, виходить за межі сфери його спеціальних знань {див. ст. 29 КАС України та

коментар до неї).

2. Ініціатором залучення спеціаліста до участі в адміністра­тивному процесі для надання безпосередньої технічної допомо­ги (фотографування, складення схем, планів, креслень, відбір зразків для проведення експертизи тощо) під час вчинення про­цесуальних дій, виступає суд, який приймає відповідну ухва­лу. Законодавець підкреслює, що допомога спеціаліста техніч­ного характеру під час вчинення процесуальних дій не замінює висновку експерта- В продовження цієї тези слід зазначити, що на відміну від висновку експерта, консультації та роз'яснення спеціаліста не е джерелом доказів. Вони лише допомагають суду та всім учасникам адміністративного процесу орієнтува­тися в масиві інформації та вилучати з неї ті відомості, що сто­суються справи. Це є однією з відмінностей між експертом та

спеціалістом.

3. Процесуальні обов'язки спеціаліста закріплені у ч. З ст. 67 КАС України. Головним обов'язком спеціаліста поряд зі свід­ком та експертом є те, що він повинен з'явитися за викликом суду та відповідати на задані судом питання. Це забезпечується можливістю здійснення примусового приводу спеціаліста (див. ст. 272 КАС України та коментар до неї). Крім цього, спеціаліст зобов'язаний давати усні консультації та письмові роз'яснення, звертати увагу суду на характерні обставини чи особливості до­казів, у разі потреби — надавати суду технічну допомогу. Части­на 4 статті, що коментується, наголошує також на тому, що до­помога спеціаліста не може стосуватися правових питань.

4. Частина 5 коментованої статті присвячена встановленню
процесуальних прав спеціаліста.

5. Треба звернути увагу на те, що в законодавстві не встанов­
лена юридична відповідальність спеціаліста.

Стаття 68, Перекладач

1. Перекладачем є особа, яка вільно володіє мовою, якою здійснюється адміністративне судочинство, та іншого мовою,

184

звання якої необхідне для усного або письмового перекладу з однієї мови на іншу, а також особа, яка володіє технікою спіл­кування з глухими, німими чи глухонімими.

2. Перекладач допускається ухвалою суду за клопотанням
особи, яка бере участь у справі, або призначається з ініціативи
суду. Суд забезпечує особі перекладача, якщо дійде висновку,
що особа внаслідок неспроможності оплатити послуги пере­
кладача буде позбавлена судового захисту.

3. Перекладач має право відмовитися від участі в адміні­
стративному судочинстві, якщо він не володіє мовою в обсязі,
необхідному для перекладу, право задавати питання з метою
уточнення перекладу, а також право на оплату виконаної робо­
ти та на компенсацію витрат, пов'язаних з викликом до суду.

 

4. Перекладач зобов'язаний з'являтися за викликом до суду,
здійснювати повний і правильний переклад, своїм підписом
посвідчувати правильність перекладу в процесуальних доку­
ментах, що вручаються особам, які беруть участь у справі, в пе­
рекладі мовою, якою вони володіють.

5. За завідомо неправильний переклад або за відмову без по­
важних причин від виконання покладених на нього обов'язків
перекладач несе кримінальну відповідальність.

1. Коментована стаття визначає особливості процесуального положення перекладача в адміністративному процесі. Пере­кладачем визнається особа, яка володіє мовою, якою здійсню­ється адміністративне судочинство (тобто державною мовою), та іншою мовою, знання якої необхідне для усного або письмо­вого перекладу з однієї мови на іншу, або володіє технікою спіл­кування з глухими, німими чи глухонімими. Ніяких інших ви­мог до особи перекладача ст. 68 КАС України не висуває. Тобто законодавець не встановлює прямих обмежень для виконання Цієї функції.

За загальним правилом, уявляється, що перекладачем може бути дієздатна фізична особа, яка не перебуває на обліку чи на лікуванні у психіатричному лікувальному закладі, а також здатна за своїм фізичним і психічним станом правильно сприй­мати реальність та здійснювати переклад.

Коментована стаття не встановлює обмежень щодо особи пе­рекладача, проте аналіз інших статей КАС України дає підста­ви вважати, що перекладач не може брати участі в адміністра-

185

тивному процесі та відводиться за наступними підставами: якщо він прямо чи побічно заінтересований в результаті роз­гляду справи; якщо він є членом сім'ї або близьким родичем (чоловік, дружина, батько, мати, вітчим, мачуха, син, дочка, пасинок, падчерка, брат, сестра, дід, баба, внук, внучка, уси-новлювач чи усиновлений, опікун чи піклувальник, член сім'ї або близький родич цих осіб) сторони або інших осіб, які беруть участь у справі; при наявності інших обставин, які викликають сумнів у неупередженості перекладача (див. коментар до ст. 29

КАС України).

2. Залучення перекладача до участі в процесі у справі мож­
ливе за клопотанням особи, яка бере участь у справі або з ініці­
ативи суду та допускається ухвалою суду.

3. У відповідності з ч. З коментованої статті, перекладач має
цілу низку процесуальних прав, серед яких важливим є право
відмовитися від участі в адміністративному судочинстві, якщо
він не володіє мовою в обсязі, необхідному для перекладу. Пе­
рекладач, між іншим, у відповідності зі ст. 92 КАС України має
право на компенсацію витрат, пов'язаних з викликом до суду, а
також на оплату за виконану роботу.

4. Нарівні з другими особами, що входять до складу інших
учасників адміністративного процесу, головним обов'язком пе­
рекладача є прибуття за викликом до суду з метою виконання
своїх функцій у судовому засіданні. Це забезпечується встанов­
леною в законодавстві адміністративною відповідальністю пе­
рекладача, так ч. 2 ст. 185/3 КпАП України встановлює за зліс­
не ухилення перекладача від явки в суд — накладення штрафу
від шести до дванадцяти неоподатковуваних мінімумів доходів

громадян.

Інші процесуальні обов'язки перекладача вже носять специ­фічний характер, наприклад обов'язок здійснювати повний і правильний переклад, своїм підписом посвідчувати правиль­ність перекладу в процесуальних документах, що вручаються особам, які беруть участь у справі, в перекладі мовою, якою

вони володіють.

5. Частина 5 коментованої статті вказує на встановлення кримінальної відповідальності перекладача. Стаття 384 КК України передбачає покарання у виді виправних робіт на строк до двох років або арешту на строк до шести місяців, або обме­ження волі на строк до двох років за завідомо неправдивий пе-

186

реклад, зроблений перекладачем у суді. В ч. 2 тієї ж статті вста­новлене покарання у виді виправних робіт на строк до двох ро­ків або обмеження волі на строк до п'яти років, або позбавлення волі на строк від двох до п'яти років за ті самі дії, поєднані з об­винуваченням у тяжкому чи особливо тяжкому злочині, або зі штучним створенням доказів обвинувачення чи захисту, а та­кож вчинені з корисливих мотивів. Стаття 385 КК України за відмову перекладача від виконання покладених на нього обов'язків без поважних причин передбачає штраф від п'ятде­сяти до трьохсот неоподатковуваних мінімумів доходів грома­дян або арешт на строк до шести місяців

 

 

Глава 6 ДОКАЗИ

Стаття 69. Поняття доказів

1. Доказами в адміністративному судочинстві є будь-які
фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або
відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення
осіб, які беруть участь у справі, та інші обставини, що мають
значення для правильного вирішення справи. Ці дані встанов­
люються судом на підставі пояснень сторін, третіх осіб та їхніх
представників, показань свідків, письмових і речових доказів,
висновків експертів.

2. Докази суду надають особи, які беруть участь у справі. Суд
може запропонувати надати додаткові докази або витребувати
додаткові докази за клопотанням осіб, які беруть участь у спра­
ві, або з власної ініціативи.

1. У частині 1 коментованої статті наводиться нормативне визначення доказів. Доказом є не факт, обставина, а фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення осіб, які бе­руть участь у справі, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Факт — це явище об'єктивної соціальної дійсності. Факти існують незалежно від того, чи зна-

187

ють про них особи, що здійснюють судовий розгляд. Фактичні дані, тобто відомості про факт — це інформація, за допомогою якої можна пізнати факт. За допомогою доказів відбувається пізнання фактів, що мають значення для правильного вирішен­ня справи.

Таким чином, основним способом пізнання обставин, що ма­ють значення для правильного вирішення справи, є встанов­лення їх за допомогою доказів, тобто доказування. Доказуван­ня у адміністративному судочинстві — це врегульована право­вими нормами діяльність адміністративного суду та учасників адміністративного процесу по збиранню і закріпленню, перевір­ці і оцінці доказів. Процесуальна форма і правовий порядок збирання, закріплення, перевірки й оцінки доказів виступають як гарантії досягнення вірного знання. Доказування, як пізна­вальна діяльність, має свій предмет.

Предмет доказування — це те, що необхідно доказувати щодо кожної адміністративної справи. Факти, що входять до предмета доказування вказані у ст. 138 КАС України — це об­ставини, якими обґрунтовуються позовні вимога чи заперечен­ня або які мають інше значення для вирішення справи (причи­ни пропущення строку для звернення до суду тощо) та які на­лежить встановити при ухваленні судового рішення у справі. Предмет доказування конкретизується з урахуванням особли­востей кожної адміністративної справи.

2. Докази у адміністративному судочинстві можна класифі­кувати за різними підставами, основними з яких є: а) за спосо­бом формування докази поділяються на первісні і похідні (пер­вісними називають докази-першоджерела, похідними назива­ють докази, що відтворюють зміст іншого доказу); б) за харак­тером зв'язку змісту доказів з тими фактами, які необхідно встановити, докази поділяються на прямі (вказують на наяв­ність чи відсутність факту) і непрямі (дозволяють зробити не один, а кілька імовірних висновків про факт); в) за джерелом одержання докази поділяються на особисті і речові, залежно від того, є джерелом доказу людина чи матеріальний об'єкт (до особистих доказів відносять пояснення сторін, третіх осіб, вис­новки експертів, до речових письмові і речові докази).

3. У ч. 1 коментованої статті наводиться також вичерпний перелік джерел доказів, тобто джерел, з яких суд отримує фак­тичні дані (докази). До них належать пояснення сторін, третіх

188

осіб та їхніх представників, показання свідків, письмові і речо­ ві докази, висновки експертів.

4. Докази суду надаються особами, які беруть участь у спра­ві. Суд сприяє особам, які беруть участь у справі у доказуванні шляхом уточнення, з урахуванням гіпотези норми матеріаль­ного права, яка підлягає застосуванню, кола фактів, які необ­хідно доказати і може запропонувати надати додаткові докази або витребувати додаткові докази за клопотанням осіб, які бе­руть участь у справі, якщо вони самостійно не мають можли­ вості надати суду певні докази.

Ґрунтуючись на принципі офіційного з'ясування всіх обста­ вин у справі (див. коментар до ст. 11 КАС України), адміністра­ тивний суд займає активну роль у адміністративному судочин­стві, що зумовлена наявністю публічного інтересу в результа­тах вирішення справи. Відповідно суд вживає передбачені за­коном заходи, необхідні для з'ясування всіх обставин у справі, утому числі витребування з власної ініціативи доказів яких, на думку суду, не вистачає.

Стаття 70. Належність та допустимість доказів

1. Належними є докази, які містять інформацію щодо пред­
мета доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосу­
ються предмета доказування.

2. Сторони мають право обґрунтовувати належність кон­
кретного доказу для підтвердження їхніх вимог або запере­
чень.

3. Докази, одержані з порушенням закону, судом при вирі­
шенні справи не беруться до уваги.

4. Обставини, які за законом повинні бути підтверджені пев­
ними засобами доказування, не можуть підтверджуватися нія­
кими іншими засобами доказування, крім випадків, коли щодо
таких обставин не виникає спору.

1. Коментована стаття містить правила про належність та допустимість доказів.

Належними є докази, що відносяться до предмета доказу­ вання. Суд має відібрати тільки ті докази, що містять інформа­ цію щодо предмета доказування, виключивши з процесу дока­ зування докази, що не відносяться до справи, наявність яких

189

ускладнює процес доказування, встановлення дійсних обста­вин справи, затягує розгляд справи. При цьому сторони, щоб переконати суд у належності того чи іншого доказу, мають пра­во обґрунтовувати його належність для підтвердження їхніх вимог або заперечень.

2. Правила про допустимість доказів закріплено у ст.ст. 69 та 70 КАС України, у яких встановлено вимоги: а) про викорис­тання тільки засобів доказування, тобто джерел доказів, що пе­релічені у ст. 69 КАС України, отриманих з додержанням по­рядку збирання, подання і дослідження доказів, адже ч. З ко­ментованої статті містить пряму заборону суду при вирішенні справи брати до уваги докази, одержані з порушенням закону; про необхідність підтвердження обставин, які за законом повин­ні бути підтверджені певними засобами доказування, саме цими засобами доказування, виключенням з цього правила, для за­безпечення економічності і оперативності процесу, є випадки, коли щодо таких обставин не виникає спору.

Стаття 71. Обов'язок доказування

1. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких
ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встанов­
лених статтею 72 цього Кодексу.

2. 6 адміністративних справах про проти правність рішень,
дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок
щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи безді­
яльності покладається на відповідача, якщо він заперечує про­
ти адміністративного позову.

 

3. Якщо особа, яка бере участь у справі, не може самостійно
надати докази, то вона повинна зазначити причини, через які
ці докази не можуть бути надані, та повідомити, де вони зна­
ходяться чи можуть знаходитися. Суд сприяє в реалізації цього
обов'язку і витребовуе необхідні докази.

4. Суб'єкт владних повноважень повинен подати суду всі на­
явні у нього документи та матеріали, які можуть бути викорис­
тані як докази у справі. У разі невиконання цього обов'язку суд
витребовує названі документи та матеріали.

 

5. Суд може збирати докази з власної ініціативи.

6. Якщо особа, яка бере участь у справі, без поважних при­
чин не надасть докази на пропозицію суду для підтвердження

190

обставин, на які вона посилається, суд вирішує справу на осно­ві наявних доказів.

1. За загальним правилом, у адміністративному судочинстві
обов'язок доказування розподіляється наступним чином: пози­
вач повинен довести обставини, якими він обґрунтовує позовні
вимоги, тобто підставу позову; відповідач повинен довести об­
ставини, якими він обґрунтовує заперечення проти позову.

2. Частина 2 коментованої статті встановлює презумпцію
вини суб'єкта владних повноважень, рішення, дії чи бездіяль­
ність якого оскаржуються — повідомлені позивачем обставини
справи про рішення, дії, бездіяльність відповідача — суб'єкта
владних повноважень відповідають дійсності, доки відповідач
не спростує їх.

Крім того, у зв'язку з тим, що більшість доказів з адміністра­тивної справи, як правило, утворюється і зберігається у суб'єк­та владних повноважень, ч. 4 коментованої статті зобов'язує його подати суду всі наявні у нього документи та матеріали, які можуть бути використані як докази у справі.

3. Суд сприяє особам, які беруть участь у справі в реалізації
обов'язку доказування шляхом витребування необхідних дока­
зів, якщо особою вказано ґрунтовні причини, через які ці до­
кази не можуть бути надані, та повідомлено про місце, де вони
знаходяться чи можуть знаходитися.

4. Крім випадків, коли адміністративний суд витребує дока­
зи за клопотанням осіб, які беруть участь у справі, він, ґрунту­
ючись на принципі офіційного з'ясування всіх обставин у спра­
ві (див. коментар до ст. 11 КАС України), може збирати докази
і з власної ініціативи.

5. Частина 6 коментованої статті передбачає наслідки неви­
конання особою, яка бере участь у справі обов'язку доказування.
У цьому випадку судове рішення ґрунтуватиметься переважно
на доказах, що підтверджують обставини на які посилаються
інші особи, які беруть участь у справі і, вірогідно, не задовольня­
тиме інтереси особи, що не виконує обов'язок доказування.

Стаття 72. Підстави для звільнення від

доказування

1. Обставини, встановлені судовим рішенням в адміністра­тивній, цивільній або господарській справі, що набрало закон-

191

ної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких бе­ руть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці

Обставини.

⇐ Предыдущая3456789101112Следующая ⇒

Поделиться: