Правовий прецедент як джерело англійського права та права США

Серед юридичних джерел англійського права найзначущім є судовий прецедент (від латин, praecedentis - передуючий) - правотворчий акт, що за умов відсутності нормативно-правової регламентації приймається судом в результаті вирішення конкретної судової справи і містить у своїх приписах казуальну норму права, якій надається загальнообов'язкове значення при вирішенні аналогічних справ у майбутньому.

Роль судового прецеденту як джерела права та механізму забезпечення єдності судової практики так чи інакше розглядалася в роботах Р. Гери, А. Дрішлюка, Д. Кирилюка, Р. Куйбіди, Т. Лесюка, Л. Луць, Б. Малишева, Б. Пошви, С. Шевчука, M. Algero, J. R. Bentham, G. Gilmore, O. Hathaway, K. Knight, E. Maltz, S. Lindquest, K. Llewellyn, A. Markel, E. Re, F. Schauer, G. Slapper, L. Ponoroff та багатьох інших дослідників.

Не зважаючи на те, що роль законодавства в системи англійського права постійно зростає, Англія досі залишається країною загального права завдяки ефективності суддівської правотворчості.

С.С. Алексеев абсолютно справедливо застерігає від примітивного розуміння системи прецедентів. «Судовий прецедент - це не просто якась сукупність судових рішень, а структурована за змістом цілісність правових засад нормативного характеру, яка має безпосереднє регулятивне значення. Такого роду засади лише тоді починають виявляти регулятивні якості позитивного права, коли нагромаджується їх певний обсяг, свого роду «критична маса», коли вони об'єктивно складаються в деякі внутрішні підрозділи і шляхом «переходу кількості в якість» утворюється особливе «тіло», «речовина» позитивного права»[21, ст. 45]

Доктрина прецедентного права, сутність якої може бути відображена правилом «stare decisi» («не відступати від вирішеного») лежить в основі англійської правової системи і була остаточно сформована Парламентським актом 1854 року. Відповідно до цієї доктрини, кожна судова інстанція в ієрархії ангійської судової системи повинна додержуватися прецедентів, вироблених вищими судами, а також створеними нею самою (якщо це вища судові інстанція). У загальних рисах це означає, що при надходженні справи до суду суддя зобов’язаний перевірити наявність відповідного прецеденту, створенного рівним судом або судом вищого статусу, і у разі його наявності дотримуватися правила, яке він містить. Якщо буде встановлено, що аналогічний прецедент існує, але був створений судом, що займає нижче положення в ієрархії, суддя також може враховувати його зміст. За англійськими даними, кількість прецедентів досягла 500 тисяч. [20, ст. 72]

Можливість знайти повні тексти попередніх судових рішень, що створили прецеденти, важлива не тільки для суддів, а й для юристів, і забезпечується за рахунок створення офіційних та неофіційних збірок судових прецедентів. Найбільш ранніми з них були Судові щорічники (YearBooks), що видавалися від владарювання короля Едуарда І до короля Генріха VIII (1275 – 1535 рр.).

Судові щорічники були написані досить складною юридичною мовою, що і в наш час робить їх дуже складними для вивчення студентами. Основна увага у цих збірках зосереджувалася на процедурних питаннях та формах виступу сторони захисту. Існували також приватні збірки судових прецедентів, що видавалися під ім’ям їх укладача. Найбільш відомі з них – це Збірки Плаудена, Крока та ін. (1535-1865 рр.) Однак використання їх завжди було ускладнене сумнівами у їх точності, у кращому випадку можна вести мову про те, що одні з них є кращими за інші, крім того, публікація таких збірок була досить дорогою. Для вирішення цих проблем у 1865 році була створена Рада з формування судових звітів (Council for Law Reporting). У 1870 році Рада була зареєстрована як юридична особа під назвою «The Incorporated Council of Law Reporting for England and Wales» (Об’єднана рада судової звітності Англії та Уельсу) та діє і в наш час.[20, ст.68-72]

Визнання судового прецеденту джерелом права означає, що судові органи здійснюють не тільки юрисдикційну функцію (вирішення конфліктів на основі права), а й правотворчу. Обов’язкові прецеденти створюються лише так званими вищими судовими інстанціями: Палатою лордів, Судовим комітетом Таємної Ради (у справах держав — членів Співдружності), Апеляційним судом і Високим судом. Нижчі суди прецедентів не створюють.[22]

Палата лордів стоїть на вершині ієрархії англійських судів і її рішення є обов'язковими для всіх нижчих судів. До 1966 року Палата Лордів вважала себе зв’язаною своїми попередніми рішеннями, одак у своєму виступі Лорд Гардінер сформулював висновок про те, що «беззастережне слідування прецеденту може призвести до несправедливого вирішення окремих справ, а також невиправданому обмеженню розвитку права»(Practice Statement [1966] 3 All ER 77). З тих пір Палата Лордів керуюється правилом про можливість не дотримуватися прецеденту, коли це буде доречно(«when it appears right to do so»), але така можливість офіційно визнана лише за Палатою Лордів. [20, ст. 73-74]

Зрозуміло, однак, що неухильне дотримання прецеденту може призвести до несправедливого вирішення справи будь-яким судом. Тому не дивно, що неухильне слідування доктрині дотримання прецеденту («stare decisis» - «strict stare decisis», «rigid stare decisis», «rigid adherence to precedent») насправді є скоріш декларацією, аніж практичним підходом. Певна умовність цієї доктрини проявляється також у тому, що серед прецедентів більшою значимість і юридичну силу мають лише ті, що неодноразово підтверджувалися, а не будь-які. Ця властивість прецедентного права нагадує становлення усталеної судової практики у відповідності з доктриною jurisprudence constante, поширеної у країнаї романо-германської правової сім’ї (від франц.- "постійна юриспруденція") - це правова доктрина, згідно з якою ряд попередніх рішень про застосування конкретного правового принципи чи правила є досить переконливим, але не використовується в наступних випадках вирішення аналогічних або ідентичних питань. Ця доктрина визнається у більшості правових систем цивільного права, а також в деяких змішаних правових системах, наприклад, Луїзіана.).

Не весь текст судового рішення, що створює прецедент, містить правило, що в майбутньому буде застосовуватися іншими судами. До складу судового рішення, яке створює прецедент, входить такі два основні елементи:

1) Ratio decidendi (з лат. мотиви рішення, підстава для його резолютивної частини). Фактично, це правило, абстраговане від обставин справи, що і створює норму права;

2) Obiter dictum (з лат. випадкове зауваження, сказане між іншим). Obiter dictum може полягати у неофіційній думці судді, висновку, зробленому у ході справи, вислову сказаному «між іншим», що не стали основою для винесення остаточного рішення. Хоча ця частина судового не є частиною обов’язкового прецеденту, її зміст може бути прийнятий до уваги в наступних справах, якщо суддя вважатиме це за доцільне.

Поділ рішень на ці дві відмінні частини є суто теоретичним. На практиці судді не проводять чіткого розмежування між ratio decidendi та obiter dictum у своїх рішеннях, тому іноді дуже важко відділити їх один від одного. [23, ст 40]

Прецедентна норма принципово відрізняється від норми права романо-германського типу своєю конкретною, «казуїстичною», індивідуальною спрямованістю, відсутністю абстрактно-узагальненого змісту загального характеру. Прецедентна норма становить «модель» конкретного рішення, а не абстрагування від окремих випадків, що властиве нормам права романо-германських країн. Для винесення судового рішення відправною засадою служить не готова норма, а казус правового значення, який мав місце раніше і є аналогічним випадку, що розглядається. Суддя з великої кількості судових рішень має можливість обрати прецедент, який підходить до конкретної справи. Він визначає, який прецедент для нього є обов’язковим. Оцінивши факти, суддя у ході судового розгляду може керуватися або точними логічно-раціональними побудовами, або ідеєю справедливості (ex aeque et bono)(According to the Article 38 of Statute Of International Court of Justice). Це відкриває йому шлях для відходу від обраної прецедентної норми без її скасування (якщо таке скасування належить до його повноваження). Виходить так, що не суддя підкоряється нормі права, а норма права залежить від його суб’єктивних настанов.

Вплив судової практики на формування закону є настільки значним, що й законодавчі норми, як правило, мають казуїстичний характер викладу. Відсутність поділу норм на імперативні і диспозитивні – відмінна риса системи загального права.

Визначити дату набрання прецедентною нормою чинності складно, оскільки неписана норма формується протягом невизначеного часу. Можливі три варіанти застосування суддями нової прецедентної норми:

1) лише до фактів, що виникли після прийняття цієї норми (перспективна дія);

2)  до фактів, які мали місце після оголошення нової норми, і до фактів у тих справах, що знаходяться в судовому розгляді (теперішня перспективна дія);

3) до фактів, які виникли до і після її прийняття (ретроспективне застосування).

Традиційно застосування прецедентної норми пов’язано з третім випадком, тобто із зворотною дією. Перспективна дія прецеденту, яка захищається американською судовою практикою, тлумачиться суддями Англії як повне прирівнювання судової нормотворчості до парламентського законодавства і кваліфікується як порушення традиційних принципів прецедентного права. Відповідно до цих принципів прецедентна норма призначається насамперед для вирішення тієї справи, яка знаходиться у розгляді суду і стимулює її створення. Вона є і нормою на майбутнє. У разі перспективної дії прецеденту цього не спостерігається, оскільки суд приймає норму на майбутнє, а не для справи, яка перебуває в його безпосередньому розгляді.

Не є визначеним у часі й період припинення дії прецедентної норми. Можлива втрата юридичної сили прецедентною нормою вваслідок ухвалення закону, що її скасовує. Але, як правило, завдання її скасування покладається на суддів. Прецедентна норма може бути скасована вищим судом або рішенням суду, який її застосовує, якщо він має таке право. Здебільшого суди віддають перевагу не скасуванню прецедентної норми, а відходу від неї. Це дозволяє в разі потреби звернутися до «сплячого» прецеденту.

Дія прецедентної норми в просторі також має свої особливості. Принцип її дії встановлює обов’язок судів додержуватися рішень вищих судів у рамках однієї судової системи. Однак специфіка розвитку англо-американського типу правової системи з єдиного центру — Англії, тривале домінування англійського права над правом країн Британської Співдружності націй (до 1947 р.) створили особливу правову культуру, яка, розвиваючись у різних місцях планети, має певну єдність. Ця єдність, крім інших випадків, виражається в уважному ставленні до прецедентних норм інших країн. Відпрацьовано механізм їх «переведення» з однієї країни в іншу в рамках англо-американського типу правової системи. Чимало прецедентних норм, вироблених англійськими судами, стали надбанням інших держав або враховувалися їх суддями. Спостерігається віддання переваги іноземним прецедентам над національними, особливо в країнах Співдружності. [23, ст 55-60]

Проте було б помилковим вважати, що у Великій Британії панування прецеденту є повсюдним. Він застосовується лише в Англії та Уельсі. В Шотландії і Північній Ірландії, а також у деяких острівних територіях він не набув значного поширення.

 

⇐ Предыдущая12345678910Следующая ⇒

Поделиться: