Співвідношення інших джерел англійського права та права США

Наступним джерелом права у англосаксонській системі вважається правовий звичай.

У англійській правовій доктрині існує наукова дискусія щодо природи звичаїв та співвідношення звичаїв та права. Одні вчені стверджують, що закон є просто результатом зростання кількості звичаїв, що з часом перетворилися у закон. З цієї точки зору право можна розглядати як сукупність перероблених звичаїв в процесі їх впорядкування, удосконалення і застосування державними органами. Вчені, що дотримуються протилежної позиції заперечують можливість такої еволюції та наполягають на суттєвій відмінності звичаїв та права. З цієї позиції право розглядається як правила поведінки, що походять від держави, а не суспільства вцілому. Звичаї ж навпаки, є продуктом правотворчості суспільства. Традиційний погляд на розвиток загального права має тенденцію до підтримки першої з зазначених вище точок зору, що пов’язує появу загального права внаслідок «кристалізації» звичаїв. Таке перетворення стало можливим внаслідок діяльності англійських королівський роз’їзних судів, створений Вільгельмом Завойовником, які, внаслідок розгляду цивільних і кримінальних справ на території різних регіонів Англії, у своїх рішеннях відображали найбільш справедливі та розумні місцеві звичаї. Однак, такий підхід не враховує політичних аспектів історії розвитку держави і права, залишаючи поза увагою той факт, що введення загальної системи права фактично було політичною перемогою держави, як єдиного суб’єкта правотворчості та викликане централізацією королівської влади. Дійсно, спочатку рішення судів ґрунтувалося на звичаях, однак значна частина норм права була створена саме суддями при вирішенні справ за їх внутрішнім переконанням, що часто суперечило місцевим звичаям.

Сферою, де звичаї набули найбільшого поширення та стали основою для вирішення судових спорів була торгівля. Саме на підставі звичаїв lex mercatoria(міжнародне комерційне право), що формувалося окремо від загального права.

Поняття звичаю було визначене у справі Теністрі (Tanistry Case) 1608 року як «правило, що використовується багаторазово, внаслідок чого набуло сили закону»

Зараз сфера застосування звичаю дуже вузька. У сфері конституційного права сформувався звичай, який відіграє більшу роль, ніж судовий прецедент. Це так звані конституційні угоди, що регулюють важливі питання державного життя. Вони є своєрідним джерелом конституційного права. Через відсутність писаної конституції в Англії діє звичаєво-правовий порядок парламентської процедури, взаємовідносин вищих державних посадових осіб, ритуальної охорони королівського двору, традицій участі монарха в офіційних церемоніях, етики поведінки монарха і членів його сім’ї та ін.

В інших сферах регулювання суспільних відносин роль правового звичаю поступово зменшується. Непопулярним стає звичай залучення до вирішення судової справи присяжних засідателів, тому що вони порівняно з професійними суддями не мають необхідних знань норм права, раніше ухвалених судових рішень, без яких неможлива точна юридична кваліфікація справи.

У минулому присяжні засідателі відігравали значну роль у впровадженні звичаїв і традицій в систему англійського права. При виробленні позиції у конкретній справі вони спиралися на традиції, звичаї, норми поведінки, які склалися в окремих графствах Англії. Звичаї минулого (до XIII ст.) враховувалися суддями в процесі розгляду справ[23, с. 274].

Для того, щоб звичай був захищений юридичною санкцією, він повинен відповідати ряду критеріїв:

1) бути відомим з «незапам’ятних часів» (time immemorial). Відповідно до прийнятого ще у 1265 р. і діючого нині закону, звичай (крім lex mercatoria), що наділяється правовою охороною, в Англії може визнаватися обов’язковим, якщо він існував до 1189 р. Іноді сторони намагаються довести давність існування звичаю набагато раніше, аніж у пам’яті сучасних поколінь, залучаючи при цьому до процесу найстарішого жителя певної місцевості у якості свідка. Одак, це не завжди працює, частіше суди не визнають силу звичаю, якщо буде доведено, що він не міг існувати до 1189 р.

2) розумність (reasonableness). Юридичну силу не можуть мати звичаї, що суперечать загальним уявленням про добро і зло (мораль). Так, наприклад у справі Wolstanton Ltd проти Newcastle-under-Lyme Corporation (1940) право орендаря на видобуток корисних копалин +було визнане нерозумним, оскільки при цьому пошкоджувались будівлі власника орендованої земельної ділянки;

3) чіткість і ясність. Звичай повинен бути чітким і ясним. У справі Wilson проти Wiiles (1806) орендарі садиби стверджували, що за звичаєм вони мають право взяти стільки торфу, оскільки необхідно для удобрення їх общинних земель. Це було визнано занадто невизначеним, оскільки, фактично цей звичай не встановлює обмеження на кількість торфу, яку можна взяти.

4) локальність. Звичай завжди має бути місцевим або поширюватися на певну обмежену групу людей, об’єднані спільною ознакою (вид занять, професія тощо). Те, що визнається звичаєм в одному селі не буде звичаєм у іншому;

5) безперервність. Звичай має застосовуватися безперевно в часі. Зрозуміло, що не завжди можливо щоб звичай використовувався безперервно з 1189 року, тому достатньо щоб він просто міг бути використаний протягом періоду з 1189 року і до наших днів. У справі Wyld проти Silver (1963) землевласник хотів побудувати будинок на земельній ділянці, де територіальна громада села завжди влаштовувала щорічний ярмарок, як вони стверджували, «з незапам’ятних часів». Суддя прийняв рішення, яким заборонив будівництво;

6) безспірність. Звичай повинен бути безспірним, він не може породжувати право, для виконання якого потрібен дозвіл іншого суб’єкта права. У справі Mills проти Colchester Corporation (1867) було встановлено, що звичай, що надавав право ловити рибу не маєюридичної сили, оскільки для використання цього права завжди необхідне отриманняліцензій, хоча такі ліцензії традиційно надаються місцевим жителям на їх запит.

7) обов’язковість. Якщо звичай встановлює конкретне правило поведінки для когось, це правило повинне бути обов’язковим. Наприклад, звичай не може передбачати, що феодал надає жителям села право проїзду по своїх землях тільки тому, що він їх любить, і забороняти проїзд якщо в той день він не хоче бачити сторонніх на своїх землях.

8) відповідність закону і іншим звичаям. Звичай не може суперечити закону та іншим нормам права.

До джерел англійського права слід віднести правову доктрину.

Правова доктрина, як вважає О.Скакун, містить концептуально оформлені правові ідеї, принципи, розроблені вченими з метою удосконалення законодавства, усвідомлені суспільством і визнані державою як обов’язкові, тобто думки авторитетних вчених з питань права. [30, 310]

Роль правової доктрини як джерела права традиційно недооцінювалася у країнах загального права, і особливо в Англії. Це пояснюється тим, що в цих країнах право споконвічно створювалося суддями-практиками, а науковій доктрині надавалося значно менше уваги, ніж у країнах романо-германського права.

Проте правова доктрина все ж таки має певний вплив як на правотворчий, так і на правозастосовний процеси. Так, на ранніх етапах значну роль у розвитку загального права відіграли загальновизнані праці відомих для свого часу юристів і суддів. На думку Р. Уолкера, приблизно дванадцять англійських авторів можуть претендувати на те, щоб їх роботи були визнані джерелом права. Серед них роботи Іленвіла, Бректона, Літтлтона, Кока, Хейла, Хаукі-нса, Фостера, Іста, Фітцгерберта, Блекстоуна. Саме їхні роботи були кваліфіковані як авторитетні книги (books of authority), і протягом кількох століть їх широко використовували в судовій практиці. [29, ст. 196]

На сучасному етапі розвитку правової системи Англії та інших країн загального права погляди видатних юристів, як і раніше, зберігають своє неабияке значення. Однак, починаючи з кінця XIX — початку XX століття, все більшу роль у правових системах цих країн як джерело права починають відігравати цілісні систематизовані доктрини, що склалися внаслідок багаторічної академічної і практичної діяльності теоретиків права. Так, для усіх без винятку країн загального права характерною є доктрина (принцип) обов'язковості дотримання прецеденту — stare decisis. В Англії, Канаді й Австралії, наприклад, діє доктрина верховенства парламенту. Для США притаманні численні судові доктрини на кшталт доктрини «політичного питання», яка забороняє федеральним судам приймати до свого розгляду справи політичного характеру, оскільки всі такі справи містять «політичний конфлікт», що повинен вирішуватися не в судовому порядку, а за допомогою політичних засобів[29, ст 217].

Доктринальними джерелами англійської конституції вважаються «Трактат про закони Англії» Бректона (1250 p.), «Коментар законів Англії» Блекстона (1565 p.), книга «Англійська конституція» Беджгота (1865 р.) та ін. Суди звертаються до доктрини у разі прогалин у статуті (законі), судовому прецеденті або звичаї, що регулюють певні відносини. Наприклад, у 1920 р. на підставі ідеї англійського конституціоналіста кінця XIX — початку XX ст. А.В. Дайсі Палатою лордів була визначена королівська прерогатива.[23]

Джерелом права в Англії є також судові коментарі, збірки судових прецедентів, що є практичним посібником для суддів. Юридична наука в цілому або теоретико-правові ідеї та концепції юристів різних шкіл мають додаткове значення.

Ще до списку джерел відносять принципи права.

Поняття загальних принципів права в Англії історично не склалося. За наявності прогалин у праві справи вирішувалися на основі правосвідомості. Лише пізніше англійські суди виробили принцип природної справедливості як правової категорії. В історії англійського права він мав подвійне призначення:

1. у судах канцлера служив засобом уточнення рішень судів загального права при їх оскарженні;

2. був підставою для вирішення справи у разі прогалин у законі, прецеденті, звичаї.

В англійських колоніальних судах принципи «природного правосуддя, справедливості та доброго сумління» були критерієм застосування місцевого права, а насправді засобом впровадження англійського права в колоніальні правові системи.

У наші дні принцип природної справедливості спрямований насамперед на забезпечення основних прав людини та розвиток демократії. Проте в Англії, як і в країнах романо-германського типу правової системи, відсутні чіткі правові підстави або конституційні рамки, спроможні визначати дії суду із забезпечення справедливості.

Зі вступом Англії в Європейське Співтовариство виникла проблема інтеграції загальних принципів права держав континенту — членів Співтовариства і англійського права. Цей процес сприяє як уніфікації, так і взаємозбагаченню правових систем. На сучасному етапі у науці англійського права з’являються роботи, присвячені принципам права, зокрема – принципам публічного права.

Міжнародні договори є також джерелом ангійського права та мають високу юридичну силу. Зокрема, Римський договір про утворення Европейської Співдружності та Маахстрійський договір про утворення Європейського союзу визнають в Англії джерелами конституційного права на рівні з парламентськими актами.

 

Висновки до Розділу 2

Отже, можна зробити висновок, що всі джерела права в англосаксонській правовій системі тісно співіснують і доповнюють один одного. Можна сказати про тісну взаємодію прецеденту з усіма джерелами англосаксонської правової системи, які переплелись між собою в ході історичного формування англосаксонської правової системи.

Тісні взаємовідносини джерел англосаксонської правової системи не дозволяють нам виділити перевагу якогось із джерел. Відповідно складність взаємовідносин джерел права даної системи створює певні труднощі для їх використання.  Хоча на сьогоднішній день в законодавстві Англії визначено головне місце закону серед джерел права, судовий прецедент не можна назвати другорядним джерелом права, йому по праву належить місце поряд із законом.

З іншої сторони, той факт, що закон спочатку повинен пройти апробацію судами, у ході чого перевтілиться в судове рішення і набуде ознак прецеденту, свідчить про те, що фактично прецедент наділений більшою силою ніж закон, а отже, займає більш значуще місце в англосаксонській правовій системі.

У досліджуваній правовій сімї також співснують і інші не менш важливі джерела права такі як міжнародні договори, правова доктрина, принципи права.

Деякі вчені виділяють джерелом права системи загальног права також розум.

Тобто, казуїстичний характер англо-американського права породжує багато прогалин, і розум визнається додатковим, допоміжним джерелом права, покликаним подолати ці прогалини.

Розум передбачає розумне вирішення спору, коли з цього питання не має ні прецеденту, ні законодавчої норми, ні обов'язкового звичаю. Винесення судового рішення на основі розуму — це насамперед пошуки рішення, яке найбільше відповідає нормам чинного права, а тому найбільш задовільно забезпечує порядок у сполученні зі справедливістю, що і становить основу права.

Проте не можна стверджувати, що пошук рішення на основі розуму є нічим не обумовленим, довільним процесом. У ході такого пошуку необхідно насамперед керуватися загальними засадами права, в чому відіграють певну роль доктрини, побічні висловлювання суддів про право (obiter dictum), судові рішення, що не є прецедентами.

При висвітленні місця і ролі розуму в системі інших джерел права необхідно розрізняти два аспекти цього питання — формально-юридичний і фактичний. У формально-юридичному плані розум відіграє допоміжну роль, у практичному ж — він має першорядне значення. Особливо це стосується загального права, яке не без підстав називається «правом розуму».

 

⇐ Предыдущая12345678910Следующая ⇒

Поделиться: