Закон як джерело англійського права і права США

Іншим джерелом англосаксонського права є закон (statute, Act of Parliament) та різноманітні підзаконні акти. Закон з’явився набагато пізніше прецеденту і здебільшого існує у формі парламентських актів.

1М.Марченко визначає закон (статут) як формальний акт, який оформлений в письмовому вигляді та виходить від вищого законодавчого органа країни (у Англії, Канаді та Австралії – парламент; в США на федеральному рівні – конгрес, а на рівні окремих штатів - легіслатури) [24, 69].

Парламент з’явився в Великобританії ще в XIII столітті, коли вперше було скликано збори, які мали на меті обмежити владу короля і представляти інтереси країни. Спочатку роль парламенту в законотворчості була не значною, оскільки англійське право до буржуазної революції було в основному прецедент ним. 13 лютого 1689 року було прийнято Білль про права, який встановив, що законодавче верховенство в Англії належить парламенту. Це положення було визнано англійськими судами, які встали на сторону парламенту..

Спочатку закон обмежувався внесенням виправлень і доповнень до судової практики, але поступово посів істотне місце в правовому регулюванні суспільних відносин. Характерним є те, що тривалий час вважалися діючими статути, видані ще у феодальний період. Через це статутне право Англії становило величезну кількість парламентських актів, які збиралися протягом майже п’яти століть. Так, починаючи з правління Едуарда IV (1461-1483 рр.) до 1884 року їх було видано 14 408. Статутне право було переглянуте та модернізоване у кінці ХІХ ст. В зв’язку з розвитком буржуазних відносин,оформленням в Англії конституційної монархії, виникненням ринкових товарно-грошових відносин і збільшенням ролі парламенту положення статуту в англійському праві зміцняється, і в останній чверті XX ст. закон набув такого ж самого значення, як у правових системах романо-германського типу, і міцно утримує ці позиції й нині [9, 248].

Необхідно сказати, що в англосаксонській правовій системі відбувається своєрідна конкурентна боротьба між законом і прецедентом за верховенство в системі джерел права, яка, як стверджує М. Марченко, вплинула на розвиток і вдосконалення статутного права і на модифікацію (поява нових принципів, відмова від деяких правил “жорсткого прецеденту” і т.п.) прецедентного права. Без сумнівів вона по ряду параметрів заплутала і ускладнила відношення між законом і прецедентом [9, 77].

Наприклад, не дивлячись на швидкий ріст статутного права і підвищення значення законів, вони так і не стали „нормою” права, яка б сприймалася на рівні із судовим прецедентом. Р. Давид і К. Жоффре-Спинозі, коментуючи цю ситуацію, відмічають, що закон, відповідно до класичної, традиційної для Англії теорії права, “не вважається нормальною формою вираження права, а завжди являється стороннім предметом в системі англійського права”. Звичайно, судді застосовують закон, продовжують автори, але норма, яку він містить, приймається остаточно, інкорпорується повністю в англійське право “лише після того як вона буде неодноразово застосована і витлумачена судами.” В Англії завжди віддадуть перевагу цитувати замість тексту закону судові рішення, які застосовують закон. [9, 260]

Потрібно зауважити, що прецедент в більшості випадків створюється декількома судовими рішеннями. Лише в результаті цілої низки аналогічних справ і відповідних рішень судді визначаються в своєму виборі головної ланки і приходять до єдиної думки про те, що вважати загальним принципом чи нормою, які слід в наступних судових розглядах розвивати і дотримуватися. Але не можна перебільшувати роль прецеденту. В цьому випадку, як справедливо зауважує І. Богдановська, сфера закону на багато ширша. “І окремі особи і адміністративні органи застосовують закони, які ще міг не застосовувати суд, так як для цього необхідні підстави для порушення судової справи[25, 109].

Також, необхідно відмітити ще одне положення, характерне для англійського права в області взаємовідносин статуту і прецеденту – закон, виходячи із специфіки англійського права, для того щоб стати діючим, повинен бути реалізований через прецеденти, тобто на основі даного нормативного акта повинні бути розглянуті і вирішені конкретні правові ситуації; “принципи, які містяться в законі, повністю визнаються англійськими юристами і інтегруються в систему загального права після того, як вони будуть застосовані, переосмислені і розвинуті судовою практикою”[9, 266].

У юридичній літературі можна зустріти думку, що становище закону (статуту) в англосаксонській правовій системі вище прецеденту, що випливає з положення “закон може відмінити прецедент”, що не зовсім відповідає реальності. Справа в тому, що не завжди прецедент, який відмінений законом зупиняє свою дію. По суті, в кожній галузі існують відмінені парламентськими актами прецеденти, які, однак, продовжують застосовуватися судами ще протягом багатьох років[26, 110].

Прецедент же відміняє закон не прямо, а в процесі застосування. В цьому випадку англійський вчений Дж. Гарнер відмічає, що “суди не можуть доповнювати статут, так як і визнавати недійсними його положення, але саме вони застосовують статут в кожній конкретній ситуації і тлумачать статут відповідно до тих правил і презумпцій, які вони самі розробили”[25, 113].

Тлумачення судом статуту в процесі застосування і є ще однією формою взаємодії закону (статуту) з прецедентом. В такому випадку витлумачений в процесі застосування статут сам стає прецедентом. Прецеденти тлумачення відрізняються тим, що вони засновані на законі. Вони хоч і не можуть відмінити зміст норм закону, але можуть внести в нього суттєві зміни. В англійській практиці суди часто звертаються до таких прецедентів для з’ясування змісту закону, що може призвести до виникнення суттєвої різниці між реальним змістом закону і змістом, який вкладають в нього суди, - звертає увагу І.Богдановська [25, 113].

Найбільш поширеними на сьогоднішній день методами тлумачення є “буквальний” та “цільовий”. При буквальному тлумаченні суд виходить із припущення, що парламент використовує в тексті закону слова в їх загально використовуваному значенні. Вважається, що законодавець достатньо повно передав свій намір в законі, а тому задача судді зводиться до ретельного вивчення змісту тексту. При цьому “значення слів закону, встановлене судом по конкретній справі, стає прецедентом, який поширюється на ті справи, в основі яких лежить ідентичний факт”[25, 115].

“Цільовий” метод ґрунтується не на аналізі тексту закону, а напроти виходить з того, яку мету мав законодавець, приймаючи той чи інший закон. При цьому суддя може “виходити не тільки із мови закону, але також із соціальних умов, які привели до його прийняття”. Крім того, “суддя повинен визначити, яке “зло”, не врегульоване прецедентним правом, є об’єктом регулювання даного закону”[25, 118].

Англійське право, зазначає Б. Малишев, містить сьогодні більш ніж 300 000 парламентських актів, які іноді датовані ще XIII ст., велику кількість томів так званого делегованого законодавства та судові прецеденти кількістю більш ніж 350 000.Ці дані були наведені в Білій книзі, яку було представлено парламенту в кінці січня 1965 року під назвою “Правові пропозиції для правових комісій Англії та Шотландії”[27, 33].

Окрім законів в Великобританії існує делеговане законодавство, під яким розуміють сукупність підзаконних актів, які приймають для виконання закону та які називають актами делегованого законодавства. До суб’єктів делегованого законодавства відносяться королева, уряд, міністри, судові органи, місцеві органи влади, окремі установи. Акти делегованого законодавства можуть видаватись для введення закону в силу, у них можуть роз’яснюватись терміни, які вживаються в вихідному законі, міститися переліки і доповнення чи пояснення до них, крім того дані акти можуть конкретизувати закон, який містить загальні положення, а також вносити в закон зміни.

Роль делегованого законодавства зростає в XX ст. особливо в сфері освіти, медичного обслуговування, соціального страхування. Вищою формою делегованого законодавства вважається “наказ у Раді” – урядовий акт, який видається від імені корони і Таємної ради.

Розвиток актів делегованого законодавства, обумовлено окрім внутрішніх потреб країни зовнішніми причинами, які стосуються міжнародної економічної і іншої співпраці. Велике значення в цьому відношенні мають розвиток зв’язків Англії з країнами Британської співдружності і її стан в Європейському економічному союзі [28, 29].

Суди мають право контролю над делегованим законодавством. Вони визнають правову силу за актами, які видаються Таємною радою, якщо вони не виходять за рамки королівської прерогативи чи закону, який делегував повноваження Короні на видавництво акту делегованого законодавства. Незалежно від форми, акт делегованого законодавства може бути оскаржений в суді на підставі того, що він є ultra vires, тобто виходить за рамки своїх повноважень. Такий судовий контроль реалізується під час розгляду конкретної справи, коли відбувається посилання на акт делегованого законодавства, або в тих випадках, коли судова справа була розпочата за клопотанням про встановлення недійсності акта. Крім цього, необхідно відмітити, що до актів делегованого законодавства застосовуються ті ж правила тлумачення, що й до статутів. Проходячи судовий контроль, акт делегованого законодавства діє на рівні зі статутом і має обов’язкову силу для тих випадків і тих осіб, на які поширює свою дію

 

 

⇐ Предыдущая12345678910Следующая ⇒

Поделиться: