Оформлює матеріали справи;

Виконує інші доручення головуючого, що стосуються розгляду справи.

2. Секретар судового засідання може уточнювати суть процесуальної дії з метою її правильного відображення в журналі судового засідання.

1. Секретар судового засідання -- це працівник суду, на якого покладається орга­
нізаційне забезпечення судового процесу.

Секретар судового засідання безпосередньо підпорядкований керівнику апарату суду та судді, з яким працює відповідно до внутрішнього розподілу обов'язків, координує свою діяльність з помічником судді.

2. Обов'язки секретаря судового засідання поділяються на дві частини:

1) обов'язки визначені законом;

2) обов'язки, визначені головуючим у справі.

2. Окремі обов'язки секретаря судового засідання визначені Тимчасовою інструк­цією з діловодства в місцевому загальному суді.

Безпосередньо перед розглядом цивільної справи секретарем судового засідання перевіряється явка учасників судового процесу та вживаються заходи до з'ясування причин неявки, уточнюються відомості про вручення судових викликів, повідомлень, судових повісток та інших матеріалів, про що доповідається судді.

Після розгляду справи або відкладення її на інший час на повістках осіб, викли­каних у суд, відмічається час їх явки та час залишення суду, завіряється цей запис підписом секретаря судового засідання та відбитком відповідного штампа суду.

Журнал судового засідання ведеться секретарем судового засідання та підписується ним невідкладно після судового засідання і приєднується до справи (ч. З ст. 198 ЦПК).

Секретар судового засідання:

— підшиває до справи в хронологічному порядку документи, додані до справи в ході судового розгляду (у порядку їх надходження), журнал судового засідання, вирок, рішення, постанову, ухвалу суду;

— продовжує нумерацію аркушів справи та опис документів, що містяться у справі;

— робить запис у журналі розгляду судових справ і матеріалів суддею про резуль­тати розгляду справ і матеріалів, які розглядались суддею протягом робочого дня (у тому числі справ про адміністративні правопорушення; що порушуються за скаргою потерпілих тощо);

— про участь у справі народних засідателів робить відмітку у зазначеному вище журналі з вказівкою про кількість годин;

— виписує виконавчі листи у справах, рішення в яких підлягають негайному ви­конанню;

— після здійснення необхідних дій щодо оформлення завершеної розглядом справи передає справу на зберігання в канцелярію суду.

Якщо розгляд цивільної справи відкладено з призначенням на інший день, то ви­кликаним і присутнім у судовому засіданні особам (крім підсудних, які перебувають під вартою) вручаються відповідні повістки про виклик до суду, повідомлення або оголошується про це з роз'ясненням наслідків неявки під розписку на окремому ар­куші, що додається до протоколу судового засідання.

177

РОЗДІЛІ. Глава 4

Особам, які не були присутніми в судовому засіданні, але участь яких суд визнав необхідною, повістки про виклик їх у суд надсилаються не пізніше наступного дня.

Про відкладення розгляду справи та про день і час, на який перенесено розгляд справи, робиться відмітка в журналі судового засідання. Після відкладення розгляду справи секретар судового засідання оформляє справу. В обліково-статистичній картці на справу зазначається причина відкладення.

Повне фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувальної апаратури чи інших технічних засобів здійснюється у випадках і порядку, передбаченими процесу­альним законодавством. Порядок роботи з технічними засобами (фіксування судового засідання, повне або часткове відтворення технічного запису, повне або часткове роз-друкування технічного запису, зберігання носіїв інформації тощо) регламентується відповідною інструкцією.

3. Секретар судового засідання присутній під час судового засідання і забезпечує технічну фіксацію. Секретар може уточнювати суть процесуальної дії з метою її пра­вильного відображення в журналі судового засідання.

Стаття 49. Судовий розпорядник

1. Судовий розпорядник:

1) забезпечує належний стан залу судового засідання і запрошує до нього учас­ників цивільного процесу;

2) з урахуванням кількості місць та забезпечення порядку під час судового за­сідання визначає можливу кількість осіб, що можуть бути присутні у залі судового засідання;

3) оголошує про вхід і вихід суду та пропонує всім присутнім встати;

4) слідкує за додержанням порядку особами, присутніми у залі судового засі­дання;

5) виконує розпорядження головуючого про приведення до присяги перекладача, експерта;

6) під час судового засідання приймає від учасників цивільного процесу документи та інші матеріали і передає до суду;

7) запрошує до залу судового засідання свідків та виконує вказівки головуючого щодо приведення їх до присяги;

8) виконує інші доручення головуючого, пов'язані із створенням умов, необхідних для розгляду справи.

 

2. Вимоги судового розпорядника, пов'язані з виконанням обов'язків, зазначених у частині першій цієї статті, є обов'язковими для учасників цивільного процесу.

3. Скарги на дії чи бездіяльність судового розпорядника розглядаються судом у цьому самому процесі.

1. Процесуальним законодавством судових розпорядників віднесено до категорії інших учасників судового процесу, які беруть участь у забезпеченні розгляду справ. їхня участь у судовому процесі є гарантією здійснення правосуддя шляхом створення належних умов для проведення судового засідання, забезпечення додержання особами, які перебувають у суді, встановлених чинним законодавством та правилами внутріш­нього розпорядку роботи суду норм поведінки, дотримання вимог процесуальних за­конів під час здійснення судом судочинства.

Окрім ЦПК, їх діяльність регламентується наказом Державної судової адміністрації України від 21.04.2004 р. № 51/04 «Про затвердження Тимчасового положення про

178

Стаття 49

службу судових розпорядників та організацію її діяльності», зареєстрованого в Мі­ністерстві юстиції України 5 травня 2004 року за № 564/9163

У структурі апаратів судів утворюються підрозділи — служба судових розпоряд­ників (далі — підрозділи служби). Організаційне забезпечення діяльності й роботи підрозділів служби здійснюється:

а) ДСА України — через відділ організації діяльності служби судових розпоряд­
ників ДСА України, відділи та сектори організації діяльності служби судових роз­
порядників територіальних управлінь державної судової адміністрації, а також через
голів судів;

б) територіальними управліннями державної судової адміністрації — через відді­
ли та сектори організації діяльності служби судових розпорядників територіальних
управлінь державної судової адміністрації, а також через голів судів.

Підрозділи служби утворюються та діють у судах для забезпечення додержання осо­бами, які є в суді, встановлених правил, виконання ними розпоряджень головуючого в судовому засіданні (далі — головуючий). Підрозділи служби підпорядковуються головам відповідних судів.

До складу підрозділів служби входять за посадами судові розпорядники та старші судові розпорядники (далі — судові розпорядники). У судах, де штатна чисельність підрозділу служби становить більше двох осіб, вводиться посада старшого судового розпорядника, який водночас є керівником цього підрозділу. У судах, де в підрозділі служби посада старшого судового розпорядника відсутня, безпосереднє керівництво цим підрозділом здійснює голова суду або за його дорученням заступник голови суду чи керівник апарату відповідного суду.

На посаду судового розпорядника призначається особа, яка має повну або базову вищу юридичну освіту за освітньо-кваліфікаційним рівнем не нижче бакалавра, без вимог до стажу роботи.

На посаду старшого судового розпорядника призначається особа, яка має повну вищу юридичну освіту за освітньо-кваліфікаційним рівнем спеціаліста або магістра та стаж роботи за фахом у державній службі не менше двох років.

Судові розпорядники забезпечуються спеціальним форменим одягом, зразки якого затверджуються Головою ДСА України за погодженням з Радою суддів України.

Судові розпорядники не можуть бути залучені до виконання функцій, не перед­бачених посадовими інструкціями та цим Тимчасовим положенням.

Основними завданнями та функціями підрозділів служби є:

а) перевірка та підготовка залу судового засідання до роботи в ньому суду;

б) забезпечення виконання учасниками судового процесу та іншими особами, при­
сутніми в залі судового засідання, розпоряджень головуючого та в разі необхідності
взаємодія зі спеціальними підрозділами судової міліції Міністерства внутрішніх справ
України (далі — судова міліція), іншими правоохоронними органами щодо підтримання
громадського порядку в залі судового засідання та у приміщенні суду.

Судові розпорядники мають право:

а) на підставі відповідного запиту чи доручення суду звертатись до юридичних
і фізичних осіб, отримувати в установленому порядку від них документи, матеріали
та інформацію;

б) вносити пропозиції голові відповідного суду щодо покращання умов, удоско­
налення форм і методів роботи підрозділу служби, забезпечення належної взаємодії
з правоохоронними органами та працівниками апарату суду;

в) робити зауваження учасникам судового процесу та іншим особам, присутнім
у залі судового засідання, вимагати від них додержання порядку та вживати заходів

179

РОЗДІЛ І. Глава 4

щодо усунення порушень. їхні вимоги щодо дотримання порядку є обов'язковими для всіх присутніх;

г) для припинення у приміщенні суду порушень громадського порядку і затриман­ня осіб, які чинять протиправні дії, звертатися за допомогою до працівників судової міліції та інших посадових осіб правоохоронних органів.

Старший судовий розпорядник, а за відсутності такої посади в підрозділі служби голова суду (заступник голови суду чи керівник апарату суду) зобов'язаний:

а) організовувати та планувати роботу підрозділу служби суду з урахуванням дати,
місця, часу та особливостей проведення судового засідання, кількості учасників про­
цесу і громадян, ступеня соціальної небезпеки підсудних осіб тощо;

б) вести журнал обліку розпоряджень керівників суду та суддів щодо організації
заходів для забезпечення проведення судового засідання;

в) визначати необхідну кількість судових розпорядників для забезпечення прове­
дення судового засідання;

г) організовувати забезпечення готовності до слухання справи залу судового за­
сідання, іншого приміщення в разі проведення виїзного засідання;

ґ) проводити інструктажі судових розпорядників перед початком судового засідан­ня;

д) здійснювати контроль за виконанням судовими розпорядниками розпоряджень
голови суду та головуючого;

є) організовувати взаємодію підрозділу служби з працівниками апарату суду з пи­тань підготовки залу судового засідання до слухання справи;

є) координувати дії з керівниками підрозділів конвойної служби міліції, внутріш­ніх військ МВС України та органів внутрішніх справ щодо своєчасної доставки в суд підсудних і взятих під варту осіб, а також інформувати головуючого про затримку чи неможливість доставки в суд цих осіб;

ж) здійснювати, в разі необхідності, взаємодію зі спеціальними підрозділами су­
дової міліції та органами внутрішніх справ з питань спільних дій щодо підтримання
громадського порядку в приміщенні суду та в залі судового засідання;

з) вживати заходів щодо створення безпечних умов для роботи судових розпоряд­
ників та вносити відповідні пропозиції голові суду;

и) організовувати та проводити із судовими розпорядниками навчання з питань діяльності служби, підвищення професійного рівня її працівників;

і) звітувати про роботу підрозділу служби.

Старший судовий розпорядник, крім зазначених, також виконує обов'язки судового розпорядника, які визначаються у його посадовій інструкції.

Судовий розпорядник зобов'язаний:

а) забезпечувати виконання учасниками судового процесу та особами, які є в залі
судового засідання, розпоряджень головуючого;

б) здійснювати перевірку та забезпечувати готовність залу судового засідання чи
приміщення, в якому планується проведення виїзного засідання, до слухання справи
ї доповідати про це головуючому;

в) забезпечувати безпечні умови роботи в залі судового засідання суддям та пра­
цівникам апарату суду;

г) визначати учасникам судового процесу та іншим особам, присутнім у залі судо­
вого засідання, конкретні місця розміщення;

ґ) оголошувати про вхід суду до залу судового засідання та вихід з нього;

д) запрошувати, за розпорядженням головуючого, до залу судового засідання свід­
ків, експертів, перекладачів та інших учасників судового процесу;

180

Стаття 49

є) за розпорядженням головуючого приймати від учасників судового процесу до­кументи, докази та інші матеріали, що стосуються розгляду справи, і передавати їх суду;

є) забезпечувати дотримання вимог процесуального законодавства щодо того, щоб свідки, які допитані судом, не спілкувалися з тими, яких суд ще не допитав;

ж) у разі необхідності, за розпорядженням головуючого, надавати допомогу се­
кретарю судового засідання у забезпеченні фіксування судового процесу технічними
засобами;

з) забезпечувати виконання вимог процесуального законодавства щодо проведення
закритого судового засідання та вживати заходів до обмеження входу в зал судового
засідання сторонніх осіб;

и) вживати заходів щодо видалення, за розпорядженням головуючого, із залу су­дового засідання осіб, які проявляють неповагу до суду або порушують громадський порядок;

і) за відсутності в суді працівників судової міліції вживати заходів щодо недопу­щення сторонніх осіб у нарадчу кімнату на час написання судового рішення;

ї) для забезпечення невідкладного розгляду справи з питань, що виникли в процесі її слухання, за розпорядженням головуючого, здійснювати термінову доставку в уста­нови та організації, а також фізичним особам листів, викликів, інших документів;

й) після закінчення слухання судом справи здійснювати огляд залу судового за­сідання і готувати його до наступного засідання;

к) виконувати інші розпорядження головуючого щодо забезпечення належних умов для проведення судового засідання, а також голови суду, що стосуються забезпечення роботи суду.

2. Наказом Державної судової адміністрації України від 18.10.2004 р. № 182/04 «Про затвердження Інструкції про порядок забезпечення старшими судовими розпо­рядниками та судовими розпорядниками проведення судового засідання, їх взаємо­дії з правоохоронними органами», зареєстрованому в Міністерстві юстиції України 29 жовтня 2004 року за № 1391/9990 передбачено, що старші судові розпорядники та судові розпорядники виконують посадові обов'язки у взаємодії з працівниками апарату суду, структурних підрозділів організації діяльності служби судових розпорядників територіальних управлінь державної судової адміністрації, спеціальних підрозділів судової міліції (далі — судова міліція), служби міліції з охорони та конвоювання за­триманих і взятих під варту (далі — конвойна служба) та органів внутрішніх справ.

Старші судові розпорядники та судові розпорядники виконують посадові обов'язки у форменому одязі. Порядок та правила носіння форменого одягу визначаються від­повідними правилами.

Старший судовий розпорядник є безпосереднім керівником підрозділу служби (далі — керівник служби) у кожному суді. У разі відсутності в апараті суду посади керівника служби безпосереднє керівництво цим підрозділом за дорученням голови суду здійснює керівник апарату суду.

Керівник служби зобов'язаний:

а) організовувати і контролювати роботу очолюваного ним підрозділу;

б) планувати роботу підрозділу з урахуванням дати, місця, часу та особливостей
проведення судового засідання, кількості учасників процесу і громадян, ступеня со­
ціальної небезпеки підсудних тощо;

в) координувати дії судових розпорядників із працівниками апарату суду, підроз­
ділами судової міліції, конвойної служби, органів внутрішніх справ для забезпечення
виконання покладених на службу завдань;

181

РОЗДІЛ І. Глава 4

г) забезпечувати необхідні умови для належного виконання судовими розпорядни­
ками посадових обов'язків;

ґ) розподіляти функціональні обов'язки між судовими розпорядниками;

д) забезпечувати дотримання судовими розпорядниками законодавства України
з питань проходження державної служби, боротьби з корупцією, захисту державної
таємниці, дотримання правил внутрішнього розпорядку та виконавської дисципліни;

є) визначати відповідального судового розпорядника за забезпечення необхідних умов для проведення судового засідання;

є) проводити інструктаж перед початком судового засідання з роз'ясненням кон­кретних дій кожного судового розпорядника з урахуванням особливостей справи;

ж) вести журнал обліку інформації щодо забезпечення проведення судового за­
сідання, виконання розпоряджень суддів та керівників суду (далі — спеціальний
журнал) (додаток);

з) щомісяця надавати голові суду звіти про виконаний службою обсяг роботи та
пропозиції щодо вжиття заходів до вдосконалення діяльності підрозділу служби.

Керівник служби несе персональну відповідальність за точне і своєчасне виконання покладених на службу завдань, додержання судовими розпорядниками законності під час виконання посадових обов'язків.

Керівник служби має право:

а) за дорученням головуючого та в межах наданих йому повноважень головою суду
представляти суд та службу у стосунках з іншими органами, організаціями і посадо­
вими особами з питань, що належать до компетенції та діяльності служби;

б) узгоджувати плани і порядок взаємодії судових розпорядників із керівниками
підрозділів судової міліції, конвойної служби та органів внутрішніх справ;

в) надавати голові суду пропозиції щодо покращення діяльності служби, заохочення
і накладення дисциплінарних стягнень на судових розпорядників, рекомендації щодо
погодження кандидатур на зайняття посади судового розпорядника;

г) безпосередньо виконувати визначені цією Інструкцією, Тимчасовим положенням
та іншими нормативно-правовими актами повноваження і обов'язки судового розпо­
рядника щодо забезпечення дотримання процесуального порядку під час проведення
судового засідання;

ґ) здійснювати перевірку виконання судовими розпорядниками обов'язків під час забезпечення проведення судового засідання та надавати їм необхідну в цьому допо­могу.

Судовий розпорядник беззаперечно виконує вказівки і розпорядження керівників суду, суддів та головуючого щодо організації підготовки залу судового засідання до слухання в ньому справи, забезпечення додержання особами, які є в суді, встановлених правил та інших заходів, направлених на сприяння веденню судового засідання.

Забезпечення додержання особами, які є в суді, встановлених правил, виконання ними розпоряджень головуючого та порядку під час здійснення судочинства досяга­ється шляхом:

а) підтримання у взаємодії з працівниками судової міліції, конвойної служби, ор­
ганів внутрішніх справ, а також працівниками апарату суду встановленого порядку;

б) забезпечення виконання учасниками процесу та особами, які є в суді, вказівок
та розпоряджень головуючого, пов'язаних з дотриманням процесуальних вимог судо-'
чинства під час розгляду справи;

в) попередження і припинення в залі судового засідання, в приміщенні суду по­
рушень громадського порядку та встановлених правил поведінки;

г) з'ясування своєчасності направлення заявки-наряду на доставку до суду органами

182

Стаття 49

знутрішніх справ та конвойною службою затриманих осіб та таких, які перебувають *ід вартою;

г) перевірки готовності залу до проведення судового засідання та огляд його з метою
знявлення сторонніх предметів і речовин;

д) забезпечення дотримання усіма присутніми в суді громадянами встановлених
правил, інших заходів безпеки;

є) забезпечення безпечних умов для доставки головуючим або секретарем судового засідання до місця проведення судового засідання, в тому числі виїзного, справи та речових доказів (далі — матеріали справи), організація їх збереження під час роз­гляду справи та повернення до канцелярії суду;

є) оголошення про вхід суду до залу судового засідання та вихід із нього;

ж) забезпечення виконання рішень суду щодо застосування передбачених законо­
давством України заходів примусу стосовно учасників процесу та порушників громад­
ського порядку (видалення із залу судового засідання за ухвалою суду, постановою
судді чи розпорядженням головуючого учасників процесу, інших осіб, які проявляють
неповагу До суду, порушують встановлені норми процесуального розгляду та правила
поведінки тощо);

з) запрошення до залу судового засідання свідків, експерта, спеціаліста, перекла­
дача, інших учасників процесу;

н) приведення до присяги перекладача, експерта, свідків;

і) забезпечення за вказівкою головуючого дотримання вимог процесуального зако­нодавства щодо унеможливлення спілкування допитаних судом свідків з тими, яких суд ще не допитав;

ї) визначення за розпорядженням головуючого учасникам судового процесу та іншим особам, присутнім у залі судового засідання, конкретного місця розміщення;

й) забезпечення виконання вимог проведення закритого судового засідання щодо недопущення в зал судового засідання чи спеціальну кімнату сторонніх осіб під час розгляду справи, а також вжиття заходів щодо недопущення до нарадчої кімнати сторонніх осіб під час прийняття рішення у справі;

к) прийняття в судовому засіданні документів від учасників судового процесу, свідків, інших осіб та передача їх суду;

л) термінової доставки у виняткових випадках за відсутності експедитора до відпо­відних установ, підприємств та організацій, а також фізичним особам листів, викликів та інших документів для забезпечення оперативного розгляду справи з питань, які виникли під час судового слухання;

м) здійснення інших заходів, визначених головуючим чи головою суду, з ураху­ванням характеру і ступеня важливих обставин у розгляді справи.

Судовий розпорядник при виконанні посадових обов'язків та взаємодії з працівни­ками судової міліції, органами внутрішніх справ повинен:

а) досконало знати свої посадові обов'язки і сумлінно виконувати їх;

б) дотримуватися виконання визначених законами України, Тимчасовим положен­
ням, цією Інструкцією та посадовими обов'язками завдань, покладених на службу;

в) бути вимогливим і ввічливим у спілкуванні з учасниками процесу та іншими
присутніми в приміщенні суду особами;

г) виконувати вказівки та розпорядження голови суду, головуючого та керівника
служби, які стосуються виконання вимог щодо дотримання встановленого порядку
проведення судового засідання, правил поведінки особами, присутніми у залі судового
засідання, приміщенні суду, тощо;

ґ) знати плани розташування будівель суду, місцезнаходження засобів сигналізації

183

РОЗДІЛІ. Глава 4

і протипожежного захисту, шляхи евакуації з приміщення працівників та відвідувачів суду, адреси та телефони керівників суду, спеціальних служб на випадок виклику при виникненні непередбачених екстремальних ситуацій чи стихійного лиха;

д) бути готовими до негайного запобігання і припинення протиправних дій з боку учасників судового процесу та інших осіб, які перебувають у приміщенні суду;

є) про всі надзвичайні події та виявлені недоліки під час виконання службових обов'язків повідомляти керівника служби, голову суду чи головуючого.

Судовий розпорядник має право:

а) видаляти з приміщення суду та залу судового засідання за розпорядженням голови
суду, заступника голови суду, судді та головуючого осіб, які відмовляються виконувати
їх законні вимоги, проявляють неповагу до суду, порушують громадський порядок
'у приміщенні суду та процесуальний порядок здійснення судочинства тощо;

б) звертатися за допомогою до керівників суду та працівників апарату суду, праців­
ників судової міліції, органів внутрішніх справ для сприяння у забезпеченні підтри­
мання належного громадського порядку в приміщенні суду, затримання та притягнення
до адміністративної відповідальності порушників громадського порядку.

Судовому розпоряднику забороняється:

а) відволікатися від виконання посадових обов'язків;

б) вступати в розмови, які не стосуються розгляду справи, із сторонніми особами,
підсудними та іншими учасниками судового процесу;

в) приймати від осіб, які тримаються під вартою, або передавати їм від сторонніх
осіб які-небудь предмети, продукти харчування, листи тощо;

г) розголошувати відомості про справи, які розглядаються судом; план організації
охорони та розташування службових кабінетів у приміщенні суду; місця тимчасового
тримання в суді конвойованих осіб; адреси і телефони працівників суду та інші відо­
мості, які можуть зашкодити здійсненню правосуддя та особистій безпеці працівників
суду;

ґ) залишати під час виконання службових обов'язків зал судового засідання без дозволу головуючого та приміщення суду без дозволу керівника служби;

д) допускати до головуючого учасників судового процесу та інших присутніх у залі
судового засідання осіб;

є) самостійно, без відповідного на те розпорядження головуючого, видаляти із залу судового засідання учасників судового процесу, свідків та інших осіб, вилучати у них предмети, документи, за винятком очевидного наміру вчинення ними протиправних або інших дій, які можуть перешкодити розгляду справи.

Забезпечення додержання встановлених правил порядку' здійснення судочинства полягає в здійсненні працівниками служби заходів щодо контролю за неухильним виконанням учасниками процесу, громадянами та іншими присутніми в суді особами судових актів, розпоряджень і вказівок головуючого, вжиття заходів безпеки щодо попередження та припинення правопорушень у приміщеннях суду.

Для забезпечення проведення судового засідання керівник служби заздалегідь за­прошує інформацію в головуючого чи секретаря судового засідання про категорію справи, яка буде слухатись, час та місце проведення засідання, кількість учасників судового процесу, ступінь соціальної небезпеки підсудного та резонансу справи і за­носить зазначені відомості до спеціального журналу.

З урахуванням отриманої інформації керівник служби робить висновок про мож­ливість забезпечення проведення судового засідання силами підрозділу служби чи необхідність залучення для підтримання громадського порядку сил правоохоронних органів, про що доповідає (за необхідності — письмово) голові суду.

184

Стаття 49

Для організації своєчасного проведення судового засідання керівник служби

є більше як за добу до проведення судового засідання з'ясовує в секретаря судо-

зго засідання відомості щодо подання заявки в органи внутрішніх справ, установи

: зпереднього ув'язнення та отримання підтвердження на доставку в суд затриманих

» підсудних осіб. У разі необхідності уточнює в посадових осіб зазначених установ

юпереднього ув'язнення факт отримання органом внутрішніх справ, конвойним під-

юзділом заявки-наряду на доставку до суду затриманих, підсудних та вручення їм

)бвинувального висновку, іншу інформацію щодо доставки. У разі неможливості чи

атримки доставки конвойною службою підсудних до суду керівник служби встановлює

причини, термін затримки і негайно повідомляє про це голову суду та головуючого

«■ справі суддю.

Керівник служби визначає відповідальних за забезпечення проведення судового засідання судових розпорядників і не менше як за годину до початку судового засідан­ня проводить з ними інструктаж. При цьому їм надається інформація про категорію справи, яка буде слухатись, час, місце, номер залу проведення засідання, орієнтовної кількості учасників судового процесу, ступеня соціальної небезпеки підсудного, ре­зонансу справи тощо.

Уся інформація, що стосується участі судових розпорядників у забезпечені про­ведення судового засідання, проведення інструктажу, залучення сил правоохоронних органів, виконання вказівок головуючого тощо, фіксується керівником служби в спе­ціальному журналі, який ведеться та зберігається відповідно до встановлених правил діловодства.

Для забезпечення належних умов проведення судового засідання судовий розпо­рядник здійснює ряд заходів:

а) оглядає цілісність замків на вхідних дверях та здійснює ретельний огляд залу
судового засідання, кімнати свідків та нарадчої кімнати, а також інших прилеглих до
залу судового засідання кімнат та допоміжних приміщень;

б) перевіряє технічну оснащеність дверей, вікон, бар'єра для утримання підсудних,
металевої шафи чи іншого місця для тимчасового зберігання матеріалів справи, місця
сидіння учасників судового процесу та громадян у залі;

в) перевіряє справність засобів оповіщення залу судового засідання та кімнати
свідків.

У разі виявлення пошкоджених замків на дверях залу судового засідання, бар'єра утримання підсудних у приміщенні суду, печаток і пломб на дверях, ґрат на вікнах чи інших ознак проникнення в приміщення або за наявності в залі судового засідання сторонніх предметів (вибухових, підслуховувальних пристроїв, пожежонебезпечних предметів) судовий розпорядник негайно сповіщає про це керівника служби, голову суду або головуючого і вживає заходів щодо охорони виявлених предметів, речовин та недопущення до них сторонніх осіб.

Перед початком судового засідання судовий розпорядник доповідає головуючому про своє прибуття, готовність залу судового засідання, доставку правоохоронними ор­ганами затриманих, підсудних осіб і до закінчення судового засідання перебуває в залі та виконує його вказівки, розпорядження. Вказівки та розпорядження головуючого віддаються в усній формі і обов'язкові до виконання судовим розпорядником.

Залишати зал судового засідання дозволяється з дозволу чи вказівки головуючо­го. За необхідності та з дозволу головуючого судовий розпорядник може тимчасово залишати зал судового засідання, наприклад, для наведення порядку в коридорі чи іншому приміщенні суду, обмеження допуску в зал судового засідання громадян, на­гляду за свідками тощо. Заміна судового розпорядника під час розгляду справи іншим

185

РОЗДІЛІ. Глава 4

судовим розпорядником дозволяється за вказівкою або погодженням головуючого, з повідомленням про це керівника служби.

Для попередження конфліктів між учасниками процесу та присутніми в залі су­дового засідання громадянами судовий розпорядник до початку розгляду справи ви­значає їм конкретні місця розташування в залі судового засідання таким чином, щоб сторони процесу (позивач, відповідач, потерпілий, підсудний) не сиділи у залі поруч та вживає заходів щодо недопущення ними порушень порядку та встановлених правил проведення судового засідання.

Своє місце розташування у залі судового засідання судовий розпорядник визначає самостійно таким чином (неподалік від головуючого, біля виходу із залу судового засідання, біля секретаря судового засідання, працівників правоохоронних органів, які здійснюють охорону затриманих, підсудних тощо), щоб мати візуальний контакт з головуючим та можливість стежити за залом і вільно пересуватися по ньому, а також контролювати вхід до залу та вихід з нього громадян.

Після видалення судом із залу судового засідання допитаних свідків судовий розпо­рядник за вказівкою головуючого вживає заходів, щоб допитані свідки не спілкувалися з тими, яких суд ще не допитав. Для цього недопнтані свідки розміщуються в спеці­ально відведених або інших, визначених головуючим, кімнатах і у разі необхідності за ними здійснюється нагляд.

Під час підготовки секретарем судового засідання до роботи технічних засобів фіксування та здійснення фіксування судового процесу судовий розпорядник вживає заходів безпеки щодо недопущення їх виведення з ладу присутніми в залі особами.

У разі винесення судом ухвали чи постанови про видалення із залу судового засі­дання учасників судового процесу, інших осіб, які порушують порядок, або за усним розпорядженням головуючого, судовий розпорядник забезпечує виконання такого рішення.

У разі необхідності виконання вказівки, розпорядження головуючого за межами адміністративного приміщення суду (термінова доставка викликів, інших документів, які стосуються розгляду справи тощо) за вказівкою головуючого судовий розпоряд­ник, який забезпечує проведення судового засідання, повідомляє про це керівника служби. Керівником служби вживаються заходи щодо заміни такого судового розпо­рядника іншим або забезпечується виконання вказівки головуючого іншим судовим розпорядником.

Після закінчення судового засідання судовий розпорядник в усній формі доповідає керівнику служби про закінчення розгляду справи, виконання розпоряджень голо­вуючого, зауваження, які надходили від головуючого, учасників судового процесу та про всі інші події в залі суду і вжиті ним заходи.

У разі проведення в одному залі або одним головуючим декількох судових засідань
підряд за відсутності порушень під час розгляду попередньої справи судовий розпо­
рядник може доповідати про результати їх забезпечення після завершення останнього
судового засідання.       " \^

У разі виявлення в приміщенні суду осіб, які перебувають у стані алкогольного, наркотичного чи іншого сп'яніння і порушують громадський порядок чи встановлений порядок діяльності суду, судовий розпорядник зобов'язаний з'ясувати гіричину їх пе­ребування в приміщенні суду і у разі, якщо особи є учасниками судового процесу або свідками, повідомити про це головуючого та керівника служби. За розпорядженням головуючого або вказівкою голови суду, керівника служби про видалення зазначених осіб із приміщення запропонувати їм покинути приміщення та провести до виходу, а в разі відмови виконання законних вимог звернутися через голову суду, головую-

186

Стаття 49

чого за допомогою до працівників судової міліції чи органів внутрішніх справ щодо видалення правопорушників із приміщення суду і вжиття до них заходів адміністра­тивного впливу.

Виконання судовим розпорядником доручень, пов'язаних з необхідністю залишення приміщення суду, здійснюється тільки за розпорядженням голови суду та головуючого.

Вимоги старшого судового розпорядника, судового розпорядника, пов'язані з ви­конанням ними посадових обов'язків, є обов'язковими для учасників судового про­цесу, свідків, експерта, спеціаліста, перекладача та інших присутніх у залі судового засідання та приміщенні суду осіб. Невиконання їхніх законних вимог тягне за собою передбачену законодавством України відповідальність.

4. Під час розгляду судом резонансних справ, з метою безпеки і попередження
можливих порушень громадського порядку керівник служби доповідає голові суду або
заступнику голови суду про необхідність підтримання громадського порядку силами
підрозділів судової міліції чи органів внутрішніх справ.

За необхідності керівник служби здійснює спільне з працівниками судової міліції, органів внутрішніх справ обстеження залу судового засідання чи приміщення, де буде проводитись виїзне засідання.

Судовий розпорядник за вказівкою голови суду, керівника служби надає допомогу працівникам судової міліції, органів внутрішніх справ щодо підтримання громадського порядку, посилення перепускного режиму, охорони адміністративно-господарських та службових приміщень суду тільки в робочий час.

Судовий розпорядник, взаємодіючи з працівниками підрозділів судової міліції, конвойної служби та органів внутрішніх справ повинен:

а) сприяти працівникам підрозділів судової міліції, органів внутрішніх справ у забез­
печенні ними громадського порядку в залі судового засідання та приміщенні суду;

б) за наявності підстав пропонувати голові суду або головуючому про надання
ними вказівки працівникам підрозділів судової міліції, органів внутрішніх справ щодо
здійснення додаткових заходів безпеки (пропуск громадян до залу судового засідання,
видалення із залу судового засідання та приміщення суду порушників громадського
порядку, проведення огляду конкретних осіб тощо).

5. Отримавши розпорядження про забезпечення доставки в судове засідання і охо­
рону матеріалів справи, судовий розпорядник у разі необхідності за вказівкою голо­
вуючого прибуває в канцелярію суду, де секретар судового засідання чи головуючий
отримують матеріали справи. Після їх отримання судовий розпорядник супроводжує
зазначених осіб до залу проведення судового засідання або місця проведення виїзного
засідання та слідкує, щоб сторонні особи не наближались до головуючого, секретаря
судового засідання, не вступали з ними у розмови, не вчиняли спроб заволодіння
матеріалами справи та інших протиправних дій.

У разі проведення виїзного судового засідання судовий розпорядник супроводжує до місця розгляду справи в службовому або приватному автомобілі працівників суду разом із головуючим та секретарем судового засідання, в яких є матеріали справи. Використання з цією метою громадського, попутного транспорту або таксі не реко­мендується.

Для забезпечення збереження матеріалів справи в місцях проведення судового засідання судовим розпорядником, керівником служби повинні бути виконані такі заходи безпеки:

а) заздалегідь оглянуте приміщення, в якому буде проводитись судове засідання, місце (шафа, сейф) тимчасового зберігання матеріалів справи та вирішено питання щодо необхідності їх охорони;

187

РОЗДІЛІ. Глава 4

б) перевірена надійність замків, технічна оснащеність вікон і дверей залу судового
засідання, нарадчої кімнати та місця зберігання матеріалів справи;

в) вирішено питання щодо залучення у разі необхідності додаткової кількості судо­
вих розпорядників у залі судового засідання або працівників правоохоронних органів
для забезпечення охорони громадського порядку;

г) вжиті заходи щодо унсможливлення проникнення сторонніх осіб у службове
приміщення, де зберігаються матеріали справи.

Про всі виявлені недоліки та порушення, які можуть вплинути на безпеку про­ведення судового засідання, судовий розпорядник зобов'язаний негайно доповісти головуючому, керівнику служби чи голові суду.

Після закінчення розгляду справи судовий розпорядник видаляє із залу присут­ніх осіб, здійснює огляд з метою виявлення сторонніх речей та предметів і готує зал до наступного судового засідання. За необхідності супроводжує головуючого, секретаря судового засідання з матеріалами справи до канцелярії суду, кабінету судді.

Після огляду і готовності до наступного розгляду справи двері залу зачиняються, а при необхідності — опечатуються.

6. У разі виявлення в приміщенні суду чи залі судового засідання підозрілих пред­метів (речовин) судовий розпорядник повинен:

а) повідомити голову суду або керівника служби про виявлення підозрілого пред­
мета (речовини);

б) обмежити присутність працівників суду, учасників процесу, інших осіб у небез­
печній зоні знаходження підозрілого предмета (речовини);

в) організувати охорону місця виявлення підозрілого предмета (речовини) до при­
буття спеціальних служб;

г) повідомити про подію спеціальну службу;

г) за вказівкою голови суду, керівника служби надавати допомогу працівникам суду
в організації евакуації з приміщення суду людей, справ та майна;

д) після прибуття працівників спеціальних служб супроводжувати та сприяти їм
в обстеженні приміщень суду.

У разі виявлення підозрілого предмета (речовини) його огляд здійснювати візу­ально і до прибуття спеціальних служб самостійно не слід пересувати, переставляти, відкривати, струшувати, відрізати нитки та вчиняти інші дії, які можуть спричинити вибух, деформацію (витікання) тощо.

У разі виникнення пожежі або отримання такої інформації судовий розпорядник повинен:

а) уточнити місце загоряння;

б) при незначному загорянні організувати самостійно чи за участі інших працівників
суду гасіння пожежі наявними засобами;

в) повідомити про подію спеціальну пожежну службу;

г) повідомити про подію голову суду або керівника служби;

ґ) відключити за погодженням з головою суду електричне живлення приміщення суду;

д) організувати відкриття всіх виходів із приміщення суду;

є) за вказівкою голови суду або керівника служби, суддів надавати допомогу пра­цівникам суду під час евакуації справ та майна із приміщення суду, а також забез­печувати їх охорону;

є) сприяти працівникам спеціальної служби у гасінні пожежі (відкрити двері, за­пасні виходи, вказати місце розташування пожежного крана тощо);

188

Стаття 50

ж) за наявності постраждалих осіб викликати спеціальну медичну службу, а до її прибуття надати першу допомогу потерпілим.

Після обстеження працівниками спеціальних служб приміщень суду судовий розпо­рядник повинен перевірити зачинення службових кімнат суддів та працівників апарату суду, а за необхідності — опечатати їх.

7. Відповідно до наказу ДСУ від 12.07.2005 р. № 79 встановлено Норми комп­лектування судів загальної юрисдикції посадами старших судових розпорядників та судових розпорядників

При визначенні критеріїв комплектування судів необхідною чисельністю посад старших судових розпорядників та судових розпорядників ураховується: кількість суддів у кожному суді; середньостатистичнии показник навантаження на одного суддю щодо розгляду кримінальних, цивільних, адміністративних та господарських справ; показник навантаження на судового розпорядника щодо забезпечення проведення судових засідань.

Також ураховується обсяг покладених на службу судових розпорядників та її працівників функцій і завдань, які обов'язкові до виконання відповідно до ви­мог чинних процесуальних законів, Тимчасового положення про службу судових розпорядників та організацію її діяльності, Інструкції про порядок забезпечення судового засідання, інших нормативно-правових актів, якими регламентується ді­яльність служби.

Оптимальним критерієм комплектування місцевих загальних та спеціалізованих судів посадами судових розпорядників є співвідношення однієї посади розпорядника до двох посад суддів та одна посада старшого розпорядника в апараті суду.

Апеляційні суди комплектуються посадами судових розпорядників у співвідношенні одна посада судового розпорядника до трьох посад суддів та одна посада старшого судового розпорядника в апараті суду.

Стаття 50. Свідок

1. Свідком може бути кожна особа, якій відомі будь-які обставини, що стосу­ються справи.

2. Свідок зобов'язаний з'явитися до суду у визначений час і дати правдиві по­казання про відомі йому обставини.

3. У разі неможливості прибуття за викликом суду свідок зобов'язаний завчасно повідомити про це суд.

4. Свідок має право давати показання рідною мовою або мовою, якою він володіє, користуватися письмовими записами, відмовитися від давання показань у випадках, встановлених законом, а також на компенсацію витрат, пов'язаних з викликом до суду.

5. За завідомо неправдиві показання або за відмову від давання показань з не­передбачених законом підстав свідок несе кримінальну відповідальність, а за неви­конання інших обов'язків — відповідальність, встановлену законом.

1. Свідок — це учасник процесу, основна функція якого — дати правдиві показання щодо відомих йому обставин. Показання свідка — це одне з найважливіших джерел доказів в цивільному процесі, з якого суд одержує відомості про наявність чи від­сутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Свідком може бути лише фізична особа, яка може правильно сприймати обстави-

189

РОЗДІЛ І. Глава 4

ни, що мають значення для справи, та давати про ці обставини правдиві (достовірні) показання.

Свідок з'являється в процесі за клопотанням сторін. З власної ініціативи свідок по­казання давати не може. Процесуального статусу свідка особа набуває не в силу того, що їй щось відомо, а тому що її залучено в процес у цій якості. На час постановлен-ня ухвали про виклик свідка суд виходить з припущення, що цій особі щось відомо, оскільки про це стверджує особа, яка заявляє клопотання про виклик свідка.

2. Частина 1 коментованої статті вказує, що свідком може бути кожна особа. Ви­
користання слова «кожна» означає, що закон не встановлює жодних обмежень для
особи свідка. Прїі цьому слід ураховувати норму ст. 51 ЦПК, яка передбачає перелік
осіб, які не можуть бути допитані як свідок. Закон не встановлює мінімальний вік
особи, яка може бути свідком. Однак слід враховувати психологічну зрілість особи
для правильного сприйняття обставин та їх переказу.

Немає обмежень також щодо участі у справі як свідків близьких родичів сторін. Такі особи можуть бути свідками, незважаючи на те, що вони часто зацікавлені у ре­зультаті справи. Це обов'язково враховується судом під час оцінки доказів.

3. Коментована стаття покладає на свідка обов'язок з'явитися до суду у визначений
судом час і дати правдиві показання про відомі йому обставини. При ньому суд не за­
безпечує доставку свідка до місця розгляду справи, оплату йому витрат, пов'язаних
із викликом до суду.

Разом з тим, практично ці витрати завжди несе сторона, зацікавлена в показаннях свідка. Бувають випадки, коли свідки вимагають оплату за свої «послуги». Самі лише посилання на необхідність виконання громадянського обов'язку не завжди виявля­ються дієвими.

Попередня оплата витрат свідка або компенсація втраченого ним заробітку однією з сторін підриває довіру до свідка, оскільки інша сторона в такому випадку може ствер­джувати, що свідок є заангажованим. Разом з тим, чинне законодавство не передбачає можливості відводу свідка, а тому усі ці обставини можуть впливати лише на оцінку показань свідка, але не позбавляють його права (і обов'язку) давати показання.

У разі неможливості прибуття за викликом до суду свідок зобов'язаний завчасно повідомити про це суд. Таке повідомлення може бути як усним, так і письмовим. За­вчасне повідомлення дає суду можливість спланувати свій робочий час, попередити інших учасників процесу.

У разі неявки свідка, він може бути підданий заходу процесуального примусу у ви­гляді приводу.

4. Свідок як учасник процесу має право: давати показання рідною мовою або мовою, якою він володіє, користуватися письмовими записами, відмовитися від дачі показань у випадках, передбачених ст. 52 ЦПК, а також на компенсацію витрат, пов'язаних з викликом до суду. Щодо компенсації витрат див. коментар до ст. 86 ЦПК. Щодо права користуватися письмовими записами див. коментар до ст. 181 ЦПК.

5. Свідок зобов'язаний давати правдиві показання. Цей обов'язок забезпечується встановленням кримінальної відповідальності за відмову давати показання або завідомо неправдиві показання. Стаття 384 КК України встановлює кримінальну відповідаль­ність за завідомо неправдиве показання свідка в суді. Неправдивими є показання, в яких умисно повністю або частково перекручені факти, які мають значення для правильного вирішення справи.

Стаття 385 КК України передбачає кримінальну відповідальність за відмову свідка від давання показань у суді. При цьому відмова передбачає відкритий прояв небажання свідка давати показання. Форми відмови можуть бути різними — усна, письмова тощо.

190

Стаття 51

 

 

 

6. Коментована стаття вказує, що за невиконання інших обов'язків свідок несе клловідальність, встановлену законом. Так, зокрема ст. 185³ КпАП встановлює адмі-

істративну відповідальність за неповагу до суду, що полягала у злісному ухиленні *_і явки в суд свідка або в його непідкоренні розпорядженню головуючого чи в по-

.шенні порядку під час судового засідання, а також вчинення інших дій, що свідчать іро явну зневагу до суду або встановлених суді правил. При цьому передбачається можливість накладення штрафу від б до 12 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або адміністративний арешт на строк до п'ятнадцяти діб.

Стаття 51. Особи, які не підлягають допиту як свідки

1. Не підлягають допиту як свідки:

1) недієздатні фізичні особи, а також особи, які перебувають на обліку чи на лі-куванні у психіатричному лікувальному закладі і не здатні через свої фізичні або психічні вади правильно сприймати обставини, що мають значення для справи, або давати показання;

2) особи, які за законом зобов'язані зберігати в таємниці відомості, що були довірені їм у зв'язку з їхнім службовим чи професійним становищем, — про такі відомості;

3) священнослужителі — про відомості, одержані ними на сповіді віруючих;

4) професійні судді, народні засідателі та присяжні — про обставини обговорення у нарадчій кімнаті питань, що виникли під час ухвалення рішення чи вироку.

2. Особи, які мають дипломатичний імунітет, не можуть бути допитані як свідки
без їхньої згоди, а представники дипломатичних представництв — без згоди дипло­
матичного представника.

1. У коментованій статті встановлено обмеження щодо осіб, які не підлягають до­
питу як свідки. Неможливість використання в цивільному судочинстві показань- цих
осіб зумовлена фізичним станом особи або її особливим службовим (професійним)
становищем.

Ці особи не підлягають допиту як свідки, а тому не можуть навіть викликатися в суд як свідки.

Якщо ж обставини, з якими пов'язується неможливість давати показання, встанов­люються після допиту свідка (наприклад, перебування на лікуванні у психіатричному закладі), його показання не можуть братися до уваги при вирішенні спору.

2. Щодо недієздатних фізичних осіб, а також осіб, які перебувають на обліку чи
на лікуванні у психіатричному лікувальному закладі і не здатні через свої фізичні або
психічні вади правильно сприймати обставини, що мають значення для справи, або
давати показання, то така нездатність є абсолютною, тобто такі особи не можуть бути
свідками у будь-якій справі, доки вони мають певні психічні чи фізичні вади.

Така норма, крім заборонного характеру, носить і превентивний характер, оскільки має на меті запобігати будь-якому спотворенню доказової інформації, а при допиті та­кої категорії осіб спотворення і викривлення очевидне, що в свою чергу створюватиме плутанину і може призвести до ухвалення необгрунтованого рішення.

Згідно зі ст. 39 ЦК особа за рішенням суду може бути визнана недієздатною, якщо вона внаслідок хронічного, стійкого психічного розладу не здатна усвідомлювати зна­чення своїх дій і керувати ними. Отже, в силу того, що така особа не здатна усвідом­лювати значення своїх дій і керувати ними, вона не може бути допитана як свідок, оскільки такі показання можуть бути спотвореними чи взагалі неправдивими.

191

РОЗДІЛІ. Глава 4

3. Сам лише факт перебування особи на обліку чи на лікуванні у психіатричному
лікувальному закладі не позбавляє особу можливості давати показання. При ньому
необхідно, щоб мала місце одночасно й друга умова — нездатність особи через свої
фізичні або психічні вади правильно сприймати обставини, що мають значення для
справи, або давати показання.

Такий стан особи може існувати як на час сприйняття певних обставин, так і на час розгляду справи. Наприклад, якщо особа була в нормальному стані на момент сприй­няття певних обставин, але згодом захворіла на психічну хворобу, внаслідок яко: не може давати показання, то вона не може бути допитана як свідок.

Наведена у п. 1 ч. 1 коментованої статті норма охоплює й тих осіб, які фізичних або психічних вад не мають, але не можуть правильно сприймати обставини, що ма­ють значення для справи, або давати показання з урахуванням фізичного стану а6< психічного розвитку (наприклад, унаслідок свого віку або рівня знань). З цих причин не підлягають допиту як свідки, наприклад, малолітні особи щодо обставин, які вони не можуть правильно сприймати з урахуванням своєї вікової психіки або які вони не можуть відтворити через відсутність достатнього словникового запасу.

Згідно із Законом України «Про психіатричну допомогу» від 22.02.2000 р. пси хіатричний заклад — психоневрологічний, наркологічний чи інший спеціалізований заклад, центр, відділення тощо всіх форм власності, діяльність яких пов'язана з на­данням психіатричної допомоги.

За загальним правилом інформація про психічний стан особи та її лікування у пси­хіатричному лікувальному закладі носить конфіденційний характер, проте даний За­кон передбачає, що допускається передача відомостей про стан психічного здоров'я особи та надання їй психіатричної допомоги без згоди особи або без згоди її законног представника для, зокрема, суду.

Фізична або психічна вада особи потребує доказування. Існує презумпція фізичного та психічного здоров'я людини, тому тягар доказування неспроможності особи буті свідком покладається на сторону, яка на це покладається.

Якщо у суду є обґрунтовані сумніви щодо спроможності особи правильно сприймай обставини або давати про них показання, він може звернутися до відповідних психі­атричних закладів із запитом про перебування особи на обліку чи лікуванні. Однак призначити експертизу для вирішення цього питання він може лише за клопотанням осіб, які беруть участь у справі.

Суду доцільно запитувати відомості про перебування особи на обліку чи лікуванні у психіатричних закладах перед допитом, тобто під час встановлення особи свідка. Ці відомості можуть запобігти допиту свідка, який допитаний бути не може.

4. Коментована стаття передбачає також випадки відносної нездатності особи буп
свідком, тобто свідком щодо конкретних відомостей:

1) для осіб, які за законом зобов'язані зберігати в таємниці відомості, що були довірені їм у зв'язку з їх службовим і професійним становищем, — про такі відо­мості;

2) священослужителі — про відомості, одержані ними в сповіді віруючих;

3) професійні судді, народні засідателі та присяжні — про обставини обговорення в нарадчій кімнаті питань, що виникають під час ухвалення рішення чи вироку.

5. До першої* категорії осіб належать особи, котрі зобов'язані зберігати в таємниці
певну інформацію в силу прямої вказівки закону. До цих осіб належать нотаріуси
адвокати, лікарі, працівники банківських установ.

Відповідно до ст. 8 Закону України «Про нотаріат» нотаріус не має права даваті свідчення як свідок щодо відомостей, які становлять нотаріальну таємницю, крім в

192

Стаття 51

соли цього вимагають особи, за дорученням яких або щодо яких вчинялися ■ отаріальні дії.

льна таємниця — сукупність відомостей, отриманих під час вчинення иота-

> ї дії або звернення до нотаріуса заінтересованої особи, у тому числі про особу,

ю. особисті майнові та немайнові права і обов'язки тощо.

)іус та інші особи, які вчиняють нотаріальні дії або прирівняні до них, а та-

гтажнст нотаріуса зобов'язані зберігати нотаріальну таємницю, навіть якщо їх

> 6межується наданням правової допомоги чи ознайомленням з документами

іальна дія або дія, яка прирівнюється до нотаріальної, не вчинялась.

ок дотримання нотаріальної таємниці поширюється також на осіб, яким

єні нотаріальні дії стало відомо у зв'язку з виконанням ними службових

чи іншої роботи, на осіб, залучених для вчинення нотаріальних дій як

та на інших осіб, яким стали відомі відомості, що становлять предмет нота-

ільної таємниці.

про вчинені нотаріальні дії та копії документів, що зберігаються у нотаріуса,

отаріусом виключно фізичним та юридичним особам, за дорученням яких

[ких вчинялися нотаріальні дії. У разі смерті особи чи визнання її помер-

: і довідки видаються спадкоємцям померлого. У разі визнання особи безвісно

опікун, призначений для охорони майна безвісно відсутнього, має право

і довідки про вчинені нотаріальні дії, якщо це необхідно для збереження

над яким встановлена опіка.

про вчинені нотаріальні дії та інші документи надаються нотаріусом протя-

юбочих днів на обґрунтовану письмову вимогу суду, прокуратури, органів

і досудового слідства у зв'язку з цивільними, господарськими, адміністратив-

кримінальнпми справами, справами про адміністративні правопорушення,

соляться в провадженні цих органів, з обов'язковим зазначенням номера справи

ітком гербової печатки відповідного органу.

і про суму нотаріально посвідчених договорів, які необхідні виключно для я додержання законодавства з питань оподаткування, надаються нотарі-ом 10 робочих днів на обґрунтовану письмову вимогу органів державної _ ~: : взї служби.

про наявність складеного заповіту та витяги із спадкового реєстру за ви-ням заповідача видаються тільки після смерті заповідача.

? втручання в діяльність нотаріуса, зокрема з метою перешкоджання ви-іим своїх обов'язків або спонукання до вчинення ним неправомірних дій, і вимагання від нього, його стажиста, інших працівників, які знаходяться их відносинах з нотаріусом, відомостей, що становлять нотаріальну таємницю, : ться і тягне за собою відповідальність відповідно до законодавства.. виїмка, огляд робочого місця (контори) провадяться на підставі та в по-гтановленому законом. Вилучення (виїмка) реєстрів нотаріальних дій та до­ню передані нотаріусу на зберігання в порядку, передбаченому цим Законом, гчатки нотаріуса не допускається. Такі реєстри нотаріальних дій, документи ка нотаріуса можуть бути надані суду за мотивованою постановою суду тільки іяду і повинні бути повернуті судом негайно після огляду. відно до ст. 9 Закону «Про адвокатуру» адвокат зобов'язаний зберігати адво-іницю. Предметом адвокатської таємниці є питання, з яких громадянин або: оба зверталися до адвоката, суть консультацій, порад, роз'яснень та інших •й. одержаних адвокатом при здійсненні своїх професійних обов'язків, переднього слідства, які стали відомі адвокату у зв'язку з виконанням ним

193

РОЗДІЛ І. Глава 4

своїх професійних обов'язків, можуть бути розголошені тільки з дозволу слідчого або прокурора. Адвокати, винні у розголошенні відомостей попереднього слідства, несуть відповідальність згідно з чинним законодавством.

Адвокату, помічнику адвоката, посадовим особам адвокатських об'єднань забо­роняється розголошувати відомості, що становлять предмет адвокатської таємниці, і використовувати їх у своїх інтересах або в інтересах третіх осіб.

Відповідно до ст. 40 Основ законодавства України про охорону здоров'я, медичні працівники та інші особи, яким у зв'язку з виконанням професійних або службових обов'язків стало відомо про хворобу, медичне обстеження, огляд та їх результати, інтимну і сімейну сторони життя громадянина, не мають права розголошувати ці відо­мості, крім передбачених законодавчими актами випадків.

Відповідно до ст. 60 Закону України «Про банки і банківську діяльність» інформа­ція щодо діяльності та фінансового стану клієнта, яка стала відомою банку у процесі обслуговування клієнта та взаємовідносин з ним чи третім особам при наданні послуг банку і розголошення якої може завдати матеріальної чи моральної шкоди клієнту, є банківською таємницею.

Банківською таємницею, зокрема, є:

1) відомості про банківські рахунки клієнтів, у тому числі кореспондентські рахунки банків у Національному банку України;

2) операції, які були проведені на користь чи за дорученням клієнта, здійснені ним угоди;

3) фінансово-економічний стан клієнтів;

4) системи охорони банку та клієнтів;

5) інформація про організаційно-правову структуру юридичної особи — клієнта. Г керівників, напрями діяльності;

 

6) відомості стосовно комерційної діяльності клієнтів чи комерційної таємниці, будь-якого проекту, винаходів, зразків продукції та інша комерційна інформація;

7) інформація щодо звітності по окремому банку, за винятком тієї, що підлягає опублікуванню;

8) коди, що використовуються банками для захисту інформації.

Інформація про банки чи клієнтів, що збирається під час проведення банківського нагляду, становить банківську таємницю.

Службовці банку при вступі на посаду підписують зобов'язання щодо збереження банківської таємниці. Керівники та службовці банків зобов'язані не розголошувати та не використовувати з вигодою для себе чи для третіх осіб конфіденційну інформацію, яка стала відома їм при виконанні своїх службових обов'язків.

Приватні особи та організації, які при виконанні своїх функцій або наданні по­слуг банку безпосередньо чи опосередковано отримали конфіденційну інформацію, зобов'язані не розголошувати цю інформацію і не використовувати її на свою користь чи на користь третіх осіб.

Стаття 48 КПК передбачає, що захисник у кримінальній справі не вправі розголо­шувати дані, що стали йому відомі у зв'язку з виконанням його обов'язків.

Відповідно до статті 28 Закону України «Про державну таємницю», громадянин, якому надано допуск до державної таємниці, зобов'язаний не допускати розголошення будь-яким способом державної таємниці, яка йому довірена або стала відомою у зв'язк-. з виконанням службових обов'язків.

Відповідно до статті 10 Закону України «Про державну службу», обов'язком дер­жавного службовця є збереження державної таємниці, інформації про громадян, що стала їм відома під час виконання обов'язків державної служби, а також інформація

194

Стаття 52

яка згідно із законодавством не підлягає розголошенню. Згідно з даним пунктом не підлягають також допиту як свідки особи, яким відома інформація, що становить комерційну таємницю, щодо такої інформації.

Згідно зі ст. 505 ЦК комерційною таємницею є інформація, яка є секретною в тому розумінні, що вона в цілому чи в певній формі та сукупності її складових є невідо­мою та не є легкодоступною для осіб, які звичайно мають справу з видом інформації, до якого вона належить, у зв'язку з цим має комерційну цінність та була предметом адекватних існуючим обставинам заходів щодо збереження її секретності, вжитих осо­бою, яка законно контролює цю інформацію.

Комерційною таємницею можуть бути відомості технічного, організаційного, комер­ційного, виробничого та іншого характеру, за винятком тих, які відповідно до закону не можуть бути віднесені до комерційної таємниці.

Стаття 36 ГК передбачає, що неправомірним розголошенням комерційної таємниці є ознайомлення з нею іншої особи без отримання відповідного дозволу уповноваженої особи на таке розголошення.

6. Щодо професійних суддів, народних засідателів і присяжних, то така норма охороняє таємницю нарадчої кімнати (див. коментар до ст. 196 ЦПК).

7. Заборона допиту осіб, зазначених у ч. 1 коментованої статті є абсолютною, тобто вони не можуть бути допитані навіть за їх згодою, оскільки така норма носить імперативний характер. Тому докази, одержані в порядку допиту таких осіб, є недо­пустимими (див. коментар до ст. 59 ЦПК).

8. Особи, які мають дипломатичний імунітет, не можуть бути допитані як свідки без їхньої згоди, а представники дипломатичних представництв — без згоди дипломатичного представника. Заборона допиту таких осіб носить умовний характер, вони можуть бути допитані у разі їх згоди. Така згода повинна бути надана перед допитом зазначених осіб. Така норма випливає із Закону України «Про дипломатичну службу» від 20.09.2001 р.

Стаття 52. Особи, які мають право відмовитися від давання показань

1. Фізична особа має право відмовитися давати показання щодо себе, членів сім'ї чи близьких родичів (чоловік, дружина, батько, мати, вітчим, мачуха, син, дочка, пасинок, падчерка, брат, сестра, дід, баба, внук, внучка, усиновлювач чи усинов­лений, опікун чи піклувальник, особа, над якою встановлено опіку чи піклування, член сім'ї або близький родич цих осіб).

2. Особа, яка відмовляється давати показання, зобов'язана повідомити причини відмови.

1. Відповідно до ч. 1 ст. 63 Конституції України особа не несе відповідальності за відмову давати показання або пояснення щодо себе, членів сім'ї чи близьких роди­чів, коло яких визначається законом.

Пункт 20 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя» від 01.11.1996 р. № 9 вказує, що суд має роз'яснити особам, які мають право відмовитися давати показання, таке їх право. Якщо цього не було роз'яснено, то показання зазначених осіб повинні визна­вся судом одержаними з порушенням закону, що має наслідком недопустимість їх знкористання як засобів доказування.

В урахуванням зазначеного конституційного положення члени сім'ї чи близькі родичі цивільного позивача або цивільного відповідача не можуть бути притягнуті до відпо­відальності за відмову від дачі показань. У разі ж, коли зазначені особи погодилися

195

РОЗДІЛ І. Глава 4

давати показання, вони несуть відповідальність за завідомо неправдиві показання.

2. Належність до членів сім'ї чи близьких родичів визначається законом. Коменто­вана стаття до таких осіб відносить чоловіка, дружину, батька, мати, вітчима, мачуху, пасинка, падчерку, брата, сестру, діда, бабу, внука, внучку, усиновлювача чи усинов­леного, опікуна чи піклувальника, особу, над якою встановлено опіку чи піклування, членів сім'ї чи близькі родичів цих осіб. Коло цих осіб є вичерпним.

3. Особа, яка відмовляється давати показання, зобов'язана повідомити причини такої відмови. У разі немотивованої відмови давати показання можлива відповідальність свідка за ст. 385 КК України.

4. Особа, яка погодилася давати показання, може відмовитися давати показання у будь-який час. У такому випадку ті показання, які давалися раніше, тобто до відмови, не можуть бути використані як доказ у справі, оскільки показання є неповними.

Стаття 53. Експерт

1. Експертом є особа, якій доручено провести дослідження матеріальних об'єктів,
явищ і процесів, що містять інформацію про обставини справи, і дати висновок
з питань, які виникають під час розгляду справи і стосуються сфери її спеціальних
знань.

2. Як експерт може залучатися особа, яка відповідає вимогам, встановленим Законом України «Про судову експертизу», і внесена до Державного реєстру атес­тованих судових експертів.

3. Експерт зобов'язаний з'явитися за викликом суду, провести повне дослідження і дати обґрунтований та об'єктивний письмовий висновок на задані йому питання, а у разі необхідності — роз'яснити його.

 

4. Під час проведення дослідження експерт повинен забезпечити збереження об'єкта експертизи. Якщо дослідження пов'язане з повним або частковим знищен­ням об'єкта експертизи або зміною його властивостей, експерт має одержати на це відповідний дозвіл суду, який оформляється ухвалою.

5. Експерт не має права за власною ініціативою збирати матеріали для проведен­ня експертизи; спілкуватися з особами, які беруть участь у справі, а також іншими учасниками цивільного процесу, за винятком дій, пов'язаних з проведенням екс­пертизи; розголошувати відомості, що стали йому відомі у зв'язку з проведенням експертизи, або повідомляти будь-кому, крім суду, про результати експертизи.

6. Експерт невідкладно повинен повідомити суд про неможливість проведення ним експертизи через відсутність у нього необхідних знань або без залучення інших експертів.

7. У разі виникнення сумніву щодо змісту та обсягу доручення експерт невід­кладно заявляє суду клопотання щодо його уточнення або повідомляє суд про не­можливість проведення ним експертизи за заданими питаннями.

8. Експерт не має права передоручати проведення експертизи іншій особі.

9. У разі постановлення ухвали суду про припинення проведення експертизи, експерт зобов'язаний негайно подати матеріали справи та інші документи, що ви­користовувалися для проведення експертизи.

10. Експерт має право:

1) знайомитися з матеріалами справи, що стосуються предмета дослідження;

2) заявляти клопотання про подання йому додаткових матеріалів і зразків;

3) викладати у висновку судової експертизи виявлені в ході її проведення факти. які мають значення для справи і з приводу яких йому не були задані питання;

196

Стаття 53

4) бути присутнім під час вчинення процесуальних дій, що стосуються предмета і об'єктів дослідження;

5) задавати питання особам, які беруть участь у справі, та свідкам;

6) користуватися іншими правами, встановленими Законом України «Про судову експертизу».

11. Експерт має право на оплату виконаної роботи та на компенсацію витрат,
пов'язаних з проведенням експертизи і викликом до суду.

12. Експерт може відмовитися від давання висновку, якщо подані йому матеріали недостатні для виконання покладених на нього обов'язків. Заява про відмову пови­нна бути вмотивованою.

13. За завідомо неправдивий висновок або за відмову без поважних причин від ви­конання покладених на нього обов'язків експерт несе кримінальну відповідальність, а за невиконання інших обов'язків — відповідальність, встановлену законом.

1. Коментована стаття визначає поняття експерта та його правовий статус у цивіль­
ному судочинстві.

Експерт — це фізична особа, якій доручено провести дослідження матеріальних об'єктів, явищ і процесів, що містять інформацію про обставини справи, і дати висновок з питань, які виникають під час розгляду справи і стосуються сфери її спеціальних знань.

Правовий статус експерта виникає в особи у зв'язку із призначенням відповідною ухвалою судової експертизи.

2. Відповідно до ст. 10 Закону «Про судову експертизу» від 25.02.1994 р. судови­
ми експертами можуть бути особи, які мають необхідні знання для надання висновку
з досліджуваних питань. Судовими експертами державних спеціалізованих установ
можуть бути фахівці, які мають відповідну вищу освіту, освітньо-кваліфікаційний рі­
вень не нижче спеціаліста, пройшли відповідну підготовку та отримали кваліфікацію
судового експерта з певної спеціальності.

До проведення судових експертиз, крім тих, що проводяться виключно держав­ними спеціалізованими установами, можуть залучатися також судові експерти, які не є працівниками цих установ, за умови, що вони мають відповідну вищу освіту, освітньо-кваліфікаційний рівень не нижче спеціаліста, пройшли відповідну підготовку в державних спеціалізованих установах Міністерства юстиції України, атестовані та отримали Кваліфікацію судового експерта з певної спеціальності у порядку, перед­баченому цим Законом.

Відповідно до ст. 11 цього Закону не можуть залучатися до виконання обов'язків судового експерта особи, визнані у встановленому законом порядку недієздатними, а також особи, які мають судимість.

Виключно державними спеціалізованими установами здійснюється судово-експертна діяльність, пов'язана з проведенням криміналістичних, судово-медичних і судово-психіатричних експертиз.

Для проведення деяких видів експертиз, які не здійснюються виключно державними спеціалізованими установами, за рішенням особи або органу, що призначили судову експертизу, можуть залучатися, крім судових експертів також інші фахівці з відпо­відних галузей знань.

Відповідно до ст. 9 Закону атестовані судові експерти включаються до Державного реєстру атестованих судових експертів, ведення якого покладається на Міністерство юстиції України. Положення про Державний реєстр атестованих судових експертів державних і підприємницьких структур та громадян затверджено наказом Міністерства юстиції України від 15.04.1997 р. № 149/7.

197

РОЗДІЛ І. Глава 4

3. Експерт зобов'язаний:

— з'явитися за викликом суду;

— провести повне дослідження;

— дати обґрунтований та об'єктивний письмовий висновок на задані йому питан­ня;

— у разі необхідності — роз'яснити висновок;

— забезпечити збереження об'єкта експертизи. Якщо дослідження пов'язане з повним або частковим знищенням об'єкта експертизи або зміною його властивостей, експерт має одержати на це відповідний дозвіл суду, який оформляється ухвалою;

— невідкладно повідомити суд про неможливість проведення ним експертизи через відсутність у нього необхідних знань або без залучення інших експертів;

— у разі виникнення сумніву щодо змісту та обсягу доручення невідкладно заявити суду клопотання щодо його уточнення або повідомити суд про неможливість прове­дення ним експертизи за заданими питаннями;

— провести експертизу особисто і не має права передоручати проведення експер­тизи іншій особі;

— у разі постановлення ухвали суду про припинення проведення експертизи негайно подати матеріали справи та інші документи, що використовувалися для проведення експертизи;

— не збирати за власною ініціативою матеріали для проведення експертизи;

— не спілкуватися з особами, які беруть участь у справі, а також іншими учасни­ками цивільного процесу, за винятком дій, пов'язаних з проведенням експертизи;

— не розголошувати відомості, що стали йому відомі у зв'язку з проведенням екс­пертизи;

— не повідомляти будь-кому, крім суду, про результати експертизи;

— заявляти самовідвід за наявності передбачених законодавством підстав, які ви­ключають його участь у справі.

4. Експерт має право:

— ознайомлюватися з матеріалами справи, що стосуються предмета дослідження;

— заявляти клопотання про подання йому додаткових матеріалів і зразків;

— викладати у висновку судової експертизи виявлені в ході її проведення факти, які мають значення для справи і з приводу яких йому не були задані питання;

— бути присутнім під час вчинення процесуальних дій, що стосуються предмета і об'єктів дослідження;

— задавати питання особам, які беруть участь у справі, та свідкам;.

— з дозволу особи або органу, які призначили судову експертизу, бути присутнім під час проведення слідчих чи судових дій і заявляти клопотання, що стосуються предмета судової експертизи;

— подавати скарги на дії особи, у провадженні якої перебуває справа, якщо ці дії порушують права судового експерта;

 

— одержувати винагороду за проведення судової експертизи, якщо її виконання не є службовим завданням;

— відмовитися від дачі висновку, якщо подані йому матеріали недостатні для ви­конання покладених на нього обов'язків. Заява про відмову повинна бути вмотиво­ваною.

5. За завідомо неправдивий висновок або за відмову без поважних причин від ви­
конання покладених на нього обов'язків експерт несе кримінальну відповідальність,
а за невиконання інших обов'язків — відповідальність, встановлену законом.

Відповідно до ст. 384 КК України завідомо неправдивий висновок експерта під час

198

Стаття 54

провадження дізнання, досудового слідства, здійснення виконавчого провадження або проведення розслідування тимчасовою слідчою чи тимчасовою спеціальною комісією Верховної Ради України або в суді, — караються виправними роботами на строк до двох років або арештом на строк до шести місяців, або обмеженням волі на строк до двох років.

Ті самі дії, поєднані з обвинуваченням у тяжкому чи особливо тяжкому злочині, або зі штучним створенням доказів обвинувачення чи захисту, а також вчинені з ко­рисливих мотивів, — караються виправними роботами на строк до двох років або обмеженням волі на строк до п'яти років, або позбавленням волі на строк від двох до п'яти років.

Відповідно до ст. 385 КК України відмова експерта без поважних причин від ви­конання покладених на них обов'язків у суді або під час провадження досудового слідства, здійснення виконавчого провадження, розслідування тимчасовою слідчою чи тимчасовою спеціальною комісією Верховної Ради України чи дізнання — караються штрафом від п'ятдесяти до трьохсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або арештом на строк до шести місяців.

Стаття 54. Спеціаліст

1. Спеціалістом може бути особа, яка володіє спеціальними знаннями та навичками
застосування технічних засобів і може надавати консультації під час вчинення про­
цесуальних дій з питань, що потребують відповідних спеціальних знань і навичок.

2. Спеціаліст може бути залучений до участі у цивільному процесі за ухвалою суду для надання безпосередньої технічної допомоги (фотографування, складання схем, планів, креслень, відбору зразків для проведення експертизи тощо) під час вчинення процесуальних дій. Допомога спеціаліста технічного характеру під час вчинення процесуальних дій не замінює висновку експерта.

3. Спеціаліст зобов'язаний з'явитися за викликом суду, відповідати на задані судом питання, давати усні консультації та письмові роз'яснення, звертати увагу суду на характерні обставини чи особливості доказів, у разі потреби надавати суду технічну допомогу.

4. Допомога спеціаліста не може стосуватися правових питань.

5. Спеціаліст має право знати мету свого виклику до суду, відмовитися від участі у цивільному процесі, якщо він не володіє відповідними знаннями та навичками, з дозволу суду задавати питання особам,, які беруть участь у справі, та свідкам, звертати увагу суду на характерні обставини чи особливості доказів, на оплату ви­конаної роботи та на компенсацію витрат, пов'язаних з викликом до суду.

1. Спеціаліст — це фізична особа, яка надає допомогу суду під час вчинення певних
процесуальних дій, що потребують спеціальних знань або навичок.

На відміну від експерта, спеціаліст не складає письмового висновку і його дії не є засобом доказування у справі. Допомога спеціаліста технічного характеру під час вчинення процесуальних дій не замінює висновку експерта.

2. Спеціаліст залучається до участі у цивільному процесі за ухвалою суду. Спеці­
аліст може бути залучений під час попереднього судового розгляду або під час судо­
вого розгляду. Кандидатура спеціаліста може бути надана особами, які беруть участь
у справі, або визначена судом самостійно.

Наявність спеціальних знань або навичок в особи, яка залучається до участі у справі як спеціаліст, підтверджується відповідним дипломом.

199

РОЗДІЛ Т. Глава 4

Спеціаліст повинен бути об'єктивний та неупереджений. Відповідно до ст. 22 ЦПК спеціалісту може бути заявлено відвід (див. коментар до ст. 22 ЦПК).

3. Мета участі спеціаліста в цивільному процесі — надання безпосередньої технічної
допомоги під час вчинення процесуальних дій. До такої належить фотографування,
складання схем, планів, креслень, відбору зразків для проведення експертизи тощо.
Під час дослідження доказів суд, залучивши спеціаліста до участі у справі, може ско­
ристатися його усними консультаціями або письмовими роз'ясненнями (висновками)
для надання безпосередньої технічної допомоги (фотографування, складення схем,
планів, креслень, відбору зразків для проведення експертизи тощо).

Оскільки завданням спеціаліста є сприяння суду та особам, які беруть участь у справі, в дослідженні доказів і допомога спеціаліста технічного характеру не за­мінює висновку експерта, то в разі, якщо за результатами консультації чи роз'яснень спеціаліста виникнуть обставини, які потребуватимуть дослідження або оцінки, суд може запропонувати сторонам надати докази або заявити клопотання про призначення експертизи.

4. Спеціаліст зобов'язаний з'явитися за викликом суду, відповідати на поставлені
судом питання, давати усні консультації та письмові роз'яснення, звертати увагу суду
на характерні обставини чи особливості доказів, у разі потреби надавати суду технічну
допомогу.

Спеціаліст не несе відповідальності за свої дії в процесі, зокрема, за завідомо не­правильні відповіді, консультації або роз'яснення, оскільки такої відповідальності законом не передбачено.

5. З огляду на те, що суд є фахівцем у галузі права,.допомога спеціаліста не може
стосуватися правових питань, тобто питань, пов'язаних із пошуком та застосуванням
норм права. Однак, на наш погляд, з урахуванням сучасних тенденцій до збільшення
кількості та складності нормативних актів, суд може потребувати такої допомоги зі
сторони відповідних спеціалістів.

Висновки спеціалістів з правових питань (наприклад, вчених з відповідної галузі права або наукових установ) можуть мати значення для правильного тлумачення нео­днозначних норм права.

На сьогодні такі висновки часто приєднуються до справи як письмові докази. Од­нак таку практику не можна вважати правильною, оскільки такий висновок не містить фактичних даних, а стосується лише правової кваліфікації вже встановлених судом обставин, а отже, і не може вважатися доказом.

6. Спеціаліст має право знати мету свого виклику до суду, відмовитися від участі
у цивільному процесі, якщо він не володіє відповідними знаннями та навичками, з до­
зволу суду задавати питання особам, які беруть участь у справі, та свідкам, звертати
увагу суду на характерні обставини чи особливості доказів, на оплату виконаної роботи
та на компенсацію витрат, пов'язаних з викликом до суду.

Стаття 55. Перекладач

1. Перекладачем може бути особа, яка вільно володіє мовою, якою здійснюєть­ся цивільне судочинство, та іншою мовою, знання якої необхідне для усного чи письмового перекладу з однієї мови на іншу, а також особа, яка володіє технікою спілкування з глухими, німими чи глухонімими.

2. Перекладач допускається ухвалою суду за заявою особи, яка бере участь у справі.

3. Перекладач має право задавати питання з метою уточнення перекладу, відмови-

200

Стаття 55

тися від участі у цивільному процесі, якщо він не володіє достатніми знаннями мови, необхідними для перекладу, а також на оплату виконаної роботи та на компенсацію витрат, пов'язаних з викликом до суду.

4. Перекладач зобов'язаний з'являтися за викликом суду, здійснювати повний і правильний переклад, посвідчувати правильність перекладу своїм підписом в про­цесуальних документах, що вручаються сторонам у перекладі на їх рідну мову або мову, якою вони володіють.

5. За завідомо неправильний переклад або за відмову без поважних причин від виконання покладених на нього обов'язків перекладач несе кримінальну відпо­відальність, а за невиконання інших обов'язків — відповідальність, встановлену законом.

 

1. Перекладач — це учасник процесу, який залучається судом для надання допомоги особі, яка не володіє державною мовою, якою ведеться цивільне судочинство.

2. Участь перекладача обов'язкова в усіх випадках, коли особа не володіє україн­ською мовою. Слід ураховувати, що володіти мовою і розуміти мову — не тотожні явища. Значна частина населення України не володіє національною мовою, але її розуміє. Чи потрібний у таких випадках перекладач? На наш погляд, безумовно, по­трібний. Таким чином, якщо одна з осіб, які беруть участь у справі (не тільки сторона), не володіє українською мовою, але розуміє її, а володіє, наприклад, російською, то до справи потрібно залучати перекладача.

Конституційний Суд України у справі про офіційне тлумачення положень статті 10 Конституції України (справа про застосування української мови) від 14.12.1999 р. роз'яснив: «Українська мова як державна є обов'язковим засобом спілкування на всій території України при здійсненні повноважень органами державної влади та органа­ми місцевого самоврядування (мова актів, роботи, діловодства, документації тощо), а також в інших публічних сферах суспільного життя, які визначаються законом». З урахуванням такого тлумачення, суд не вправі вести процес іноземною мовою в жод­ному випадку.

3. Участь перекладача істотно ускладнює розгляд справи. По-перше, перекладача
потрібно знайти. Зі змісту ст. 7 ЦПК не вбачається, хто саме це повинен робити — суд
чи особа, яка потребує перекладача. З урахуванням ч. 2 ст. 55 нового ЦПК, за якою
перекладач допускається ухвалою суду за заявою особи, яка бере участь у справі,,
можна дійти висновку, що ініціатива в залученні до справи перекладача має надхо­
дити від особи, яка потребує перекладача. Від неї має надійти заява. Однак час, який
дається для пошуку перекладача, законом не встановлено.

Як має діяти суд у випадку, коли сторона не подає заяви про допуск до справи перекладача, не відомо. Як би суд не вчинив, його дії можна оскаржити з тих причин, що порушено право особи користуватися рідною мовою.

Від «почесного обов'язку» пошуку перекладача взагалі можна відмовитися. Тоді пе­рекладача може відшукати протилежна сторона, зацікавлена у вирішенні справи. Вона ж йому і заплатить. Якщо і протилежна сторона відмовляється шукати перекладача або йому платити, тоді це має зробити суд. Суд, як правило, звертається з клопотанням в державні органи, які мають штатних перекладачів, наприклад, у районну держав­ну адміністрацію, з проханням забезпечити участь перекладача в процесі. Керівник відповідного державного органу зазвичай таке клопотання задовольняє і направляє перекладача в розпорядження суду.

По-друге, перекладачем може бути особа, яка вільно володіє мовою, якою здійс­нюється цивільне судочинство, та іншою мовою, знання якої необхідне для усного

201

РОЗДІЛ І. Глава 4

чи письмового перекладу з однієї мови іншою, а також особа, яка володіє технікою спілкування з глухими, німими чи глухонімими.

Факт вільного володіння іноземною мовою потребує доведення в суді. Єдиним до­пустимим доказом вільного володіння іноземною мовою є документ про відповідну освіту та кваліфікацію перекладача. Допуск до справи як перекладачів інших осіб, які відповідної кваліфікації не мають, може призвести до неправильного перекладу і порушення прав особи, яка не володіє мовою.

До матеріалів справи потрібно додати диплом. В іншому випадку при оскарженні рішення можна буде покликатися на недостовірний переклад та некомпетентість пере­кладача.

По-третє, перекладач повинен погодитися на запропоновану оплату праці. Його послуги оплачуються з коштів суду за встановленими тарифами. Відповідно до п. б Інструкції про порядок і розміри відшкодування витрат та виплати винагороди осо­бам, що викликаються до органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури, суду або до органів, у провадженні яких перебувають справи про адміністративні правопорушення, та виплати державним науково-дослідним установам судової експертизи за виконання їх працівниками функцій експертів і спеціалістів, за­твердженим постановою Кабінету Міністрів України від 1.07.1996 р. № 710, пере­кладачам залежно від їх кваліфікації та складності роботи встановлюються такі розміри винагороди:

— за письмові переклади — від 10 до 15 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян за один авторський аркуш (40 тис. друкованих (рукописних) знаків);

— за усні переклади — від 3 до 5 відсотків (! ) неоподатковуваного мінімуму до­ходів громадян за годину роботи.

З урахуванням діючого неоподатковуваного мінімум доходів громадян 17, 00 гривень, за 1 годину роботи перекладача суд може заплатити максимум 85 копійок. Добровільно на це ніхто з перекладачів не погодиться. Саме тому у більшості випадків перекладачі в суді — це особи, які не можуть відмовитися від виконання своїх обов'язків, оскільки направлені в розпорядження суду з основного місця роботи.

По-четверте, перекладач повинен бути присутній у кожному засіданні. Без нього суд не може розглядати справу по суті. Неявка перекладача є безумовною підставою для відкладення розгляду справи.

По-п'яте, законодавець не регламентує часу, протягом якого перекладач повинен зробити письмовий переклад документів. Якщо у нього є можливість заробити більші гроші, судові документи будуть перекладатися в останню чергу.

Наведене свідчить, що проста, на перший погляд, формальність — залучення пере­кладача може істотно вплинути на розгляд справи.

4. Якщо особі не забезпечено перекладача, буде порушено конституційний принцип судочинства, що є підставою для скасування рішення.

Особа може мати кілька перекладачів одночасно, а також замінювати¹ перекладача.

Не може бути перекладачем особа, яка не володіє українською мовою. Тому не до­пускається так званий подвійний переклад, наприклад з арабської англійською, а по­тім з англійської українською. З цих причин судовий розгляд в місцевостях, де немає перекладачів із рідкісних мов, може стати загалі неможливим.

Стаття 56. Особа, яка надає правову допомогу

1. Правову допомогу може надавати особа, яка є фахівцем у галузі права і за за­коном має право на надання правової допомоги.

202

Стаття 56

2. Особа, зазначена в частині першій цієї статті, має право: знайомитися з ма­теріалами справи, робити з них витяги, знімати копії долучених до справи доку­ментів, бути присутнім у судовому засіданні. Особа, яка має право на надання правової допомоги, допускається ухвалою суду за заявою особи, яка бере участь у справі.

1. Про поняття особи, яка надає правову допомогу, див. коментар до ст. 12 ЦПК.
До правової допомоги належать:

1) консультації та роз'яснення з правових питань;

2) складання заяв, скарг та інших документів правового характеру;

3) правовий висновок;

4) медіація;

5) представництво;

6) виконання обов'язків захисника у процесі дізнання, досудового слідства та роз­гляду кримінальної справи у суді;

7) виконання обов'язків захисника при провадженні у справах про адміністративні правопорушення;

8) виконання обов'язків захисника при провадженні у справах про застосування заходів примусу;

9) інші послуги правового характеру, які не заборонені законом.

Закон України «Про соціальні послуги» від 19.06.2003 р. визнає юридичні послуги одним з видів соціальних послуг, передбачає умови і порядок їх надання. Саме цим нормативно-правовим актом визначено, що юридичні послуги — це надання консуль­тацій з питань чинного законодавства, здійснення захисту прав та інтересів особи, яка перебуває у складних життєвих обставинах, сприяння застосуванню державного примусу і реалізації юридичної відповідальності осіб, що вдаються до протиправних дій щодо цієї особи (оформлення правових документів, адвокатська допомога, захист прав та інтересів особи тощо).

Право на отримання соціальних послуг мають громадяни України, а також іно­земці та особи без громадянства, у тому числі біженці, які проживають в Україні на законних підставах та перебувають у складних життєвих обставинах. Суб'єкти, що надають соціальні послуги, здійснюють свою діяльність на професійній основі. Слід наголосити, що професійна діяльність у сфері надання соціальних послуг під­лягає ліцензуванню відповідно до Закону України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності».

2. Ініціатива щодо допуску до справи особи, яка надає правову допомогу, пови­нна виходити від особи, яка бере участь у справі. До складу осіб, які беруть участь у справі належать сторони, треті особи, представники сторін та третіх осіб. Кожен з них може клопотати про допуск до справи особи, яка надає правову допомогу. Та­ким чином, можлива ситуація, коли особа, яка надає правову допомогу залучається за клопотанням представника — адвоката.

3. Законом, не передбачено підстав для відмови у допуску до справи особи, яка надає правову допомогу. Вважаємо, що така відмова можлива лише з однієї підстави — не­відповідність особи, яка бажає надавати правову допомогу, вимогам, передбаченим ч. 1 коментованої статті.

4. Особа, яка надає правову допомогу, не є особою, яка бере участь у справі,
а належить до інших учасників цивільного процесу, тому вона не може замінюва­
ти в процесі ос/збу, якій надає правову допомогу, та бути її представником і в ході
розгляду справи має лише ті права, які зазначені в частині другій статті 56 ЦПК

203

РОЗДІЛ І. Глава 5

(п. 11 постанови Пленуму ВС України № 2 від 12.06.2009 р. «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції»):

- ознайомлюватися з матеріалами справи,

— робити з них витяги,

— знімати копії долучених до справи документів,

— бути присутнім у судовому засіданні.

Право подавати клопотання, подавати докази, подавати усні та письмові пояснення, задавати питання іншим особам, які беруть участь у справі, та інші права не перед­бачено.

Перелік прав, зазначених у ч. 2 коментованої статті, є вичерпним.

Процесуальний статус особи, яка надає правову допомогу, не сприяє наданню ефективної правової допомоги, адже права цього учасника є обмеженими порівняно із правами представника. Особа, яка надає правову допомогу, не має права брати активну участь у судових засіданнях, тому її правова допомога має позасудовин характер.

Особа, яка має право на надання правової допомоги, допускається ухвалою суду за заявою особи, яка бере участь у справі.

Глава 5 ДОКАЗИ

Стаття 57. Докази

1. Доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

2. Ці дані встановлюються на підставі пояснень сторін, третіх осіб, їхніх пред­ставників, допитаних як свідків, показань свідків, письмових доказів, речових до­казів, зокрема звуко- і відеозаписів, висновків експертів.

1. Докази і доказування -- один із найважливіших інститутів цивільного проце­суального права. Адже саме з допомогою доказів суд з'ясовує дійсні правовідносини сторін, обставини, що мають значення для справи.

Відповідно до статті, що коментується, докази, — це відомості про факти, що ці­кавлять суд, на підставі яких він установлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги та заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для справи.

Доказові факти - - це ті обставини, які були встановлені судом у процесуальному порядку, і можуть використовуватися як докази про наявність фактів.

Носіями їх, або джерелами доказів (засобами доказування), є люди, які спо­стерігали факти, які цікавлять суд, і тому мають відомості про них, і речі, що зберегли на собі сліди певного впливу або самі є слідами подій, що цікавлять суд. Наприклад, сторони уклали угоду купівлі-продажу будівлі. Ця угода оформлена у вигляді договору, засвідченого нотаріусом і зареєстрованого в органах місцевої адміністрації. Дії як такі вчинилися (покупець вступив у володіння будівлею, про­давець отримав спричинену договором плату), але відомості про них зберігаються у пам'яті продавця, покупця, сусідів, нотаріуса, що засвідчив договір, а також

204

Стаття 58

у документах (договорі, реєстрі нотаріальної контори, реєстрових книгах БТІ).

У наведеному прикладі відомості про укладання договору купівлі-продажу будуть судовими доказами, а люди (продавець, покупець, сусіди, нотаріус) і речі (письмовий договір, реєстр нотаріальної контори, реєстрові книги БТІ), що є носіями цих відо­мостей, — джерелами доказів.

Процесуальне призначення доказів — установлення наявності або відсутності об­ставин, що мають значення для справи.

2. Хоча український законодавець відмовився від термінології «засіб доказуван­ня», фактично в частині 2 статті, що коментується, встановлює їх вичерпний перелік. Отже, засіб доказування — це джерело, в якому зафіксовано зміст доказу. Такими засобами можуть бути:

— пояснення сторін, третіх осіб, їхніх представників, допитаних як свідків. Засо­бом доказування вважають не будь-які пояснення сторін, як це було за ЦПК 1963 р., а лише ті, які одержані під час допиту цих осіб як свідків. Ця новела дозволяє попере­дити, а за наявності порушення і притягнути сторону до кримінальної відповідальності за завідомо неправдиві показання. Сторони, треті особи та їхні представники за їх згодою можуть бути допитані як свідки про відомі їм обставини, що мають значення для справи;

— показання свідка — це повідомлення про відомі йому обставини, які мають значення для справи. Не є доказом показання свідка, який не може назвати джерела своєї обізнаності щодо певної обставини;

— письмові докази — будь-які документи, акти, довідки, листування службового або особистого характеру або витяги з них, що містять відомості про обставини, які мають значення для справи;

— речові докази — предмети матеріального світу, що містять інформацію про об­ставини, які мають значення для справи. Речовими доказами є також магнітні, елек­тронні та інші носії інформації, що містять аудіовізуальну інформацію про обставини, що мають значення для справи;

— висновок експерта — докладний опис проведених експертом досліджень, зроблені у результаті них висновки та обґрунтовані відповіді на питання, задані судом.

Стаття 58. Належність доказів

1. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.

2. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для під­твердження їхніх вимог або заперечень.

3. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.

 

1. Відповідно до статті, що коментується, належність доказів -- це якість доказу, що характеризує точність, правильність відображення обставин, що входять у пред­мет доказування. Належним є той доказ, який містить інформацію, що має значення для справи.

2. Коло фактів, які необхідно доказати у конкретній справі, називається предметом доказування. Відповідно до ст. 179 ЦПК предметом доказування під час судового розгляду є факти, які обґрунтовують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для вирішення справи (причини пропуску строку позовної давності тощо) і підлягають установленню при ухваленні судового рішення.

Сукупність обставин, які доказує позивач, створює основу позову, факти, які необ­хідно доказати відповідачу, складають основу заперечення проти позову.

205

РОЗДІЛ І. Глава 5

У ч. 13 постанови Пленуму ВС України Л£ 5 від 12.06.2009 р. «Про засто­сування норм цивільного процесуального законодавства, що регулюють прова­дження у справі до судового розгляду» роз'яснено, що докази, які збираються або подаються сторонами (показання свідків, письмові чи речові докази), повинні стосуватися суті спору (предмета та підстав позову). Тому, вирішуючи питання про виклик свідків, в усіх випадках потрібно вимагати від сторін пояснення, які саме обставини вони можуть підтвердити. Це ж стосується й вирішення питання про витребування інших доказів (письмових, речових). Суд не має приймати до­казів, які не стосуються справи і предмета доказування; одержаних з порушенням порядку, установленого законом, або доказів, якими не можуть бути підтверджені певні обставини справи.

Предмет доказування можна розглядати як сукупність версій, припущень про існу­вання певних фактичних обставин, кожна з яких може виявитися правильною, і тоді припущення перетвориться в достовірне знання про конкретну обставину, що існує чи існувала в дійсності.

Факти, що входять у предмет доказування, ще не встановлені, та їх наявність до винесення судового рішення лише припускається.

Предмет доказування складається з обставин, які мають значення для справи і які необхідно довести для її вирішення. Факти, що входять у предмет доказування, можна класифікувати на:

— основні матеріально-правові факти;

— допоміжні факти (факти, установлення яких необхідне для винесення окремої ухвали);

— процесуальні факти, що мають значення для завершення справи;

— перевірочні факти.

Кожна особа, що бере участь у справі, повинна доказувати ті обставини, які входять у предмет доказування. Ті факти та обставини, які не входять у предмет доказування не можуть бути доказами, оскільки не стосуються справи, яка розглядається.

3. Відповідно до п. 27 постанови Пленуму Верховного Суду України Л& 2 від 12.06.2009 р. «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції» в судовому засіданні необхідно дослідити кожний доказ, наданий сторонами на підтвердження своїх вимог або заперечень, який відповідає вимогам належності та допустимості доказів..

4. Якщо при поданні доказів суду виникають заперечення щодо їх долучення до справи, сторона, зацікавлена в цьому доказі, має право обґрунтовувати належність цього доказу, а саме: яке значення він має для справи і які обставини з числа тих, які входять до предмета доказування, він доводить. Таке обґрунтування може бути як усним, так і письмовим.

5. У випадку необґрунтування належності показань свідків, суд¹ вправі від­мовити у задоволенні клопотання про виклик свідків, якщо в ньому не зазначені обставини, які він може підтвердити, або відомості про ці обставини не мають значення для правильного вирішення справи чи не можуть підтверджуватись по­казаннями свідків.

6. Згідно з п. 26 постанови Пленуму ВС України Л£ 2 від 12.06.2009 р. «Про застосування норм' цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції» докази, які не стосуються предмета доказування, суд не бере до розгляду. Це означає, що ці докази, якщо це, наприклад, документи, до справи не долучаються, не досліджуються в судовому засіданні, і на них суд не посилається у рішенні.

206

Стаття 59

Стаття 59. Допустимість доказів

1. Суд не бере до уваги докази, які одержані з порушенням порядку, встановле­ного законом.

2. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

1. Допустимість доказів має загальний і спеціальний характер. Загальний характер
допустимості означає, що у всіх справах, незалежно від їх категорії, повинна дотри­
муватися вимога про отримання інформації з визначених законом засобів доказування,
з дотриманням порядку збирання, представлення і дослідження доказів (іншими слова­
ми, дотримання процесуальної форми доказування). Порушення цих вимог приводить
до неприпустимості доказів. Наприклад, не є допустимим доказом показання свідка,
які надані під примусом.

Спеціальний характер допустимості — це правила, що передбачають використання чітко визначених законом доказів для встановлення певних обставин справи (позитивна допустимість) або забороняють використання певних доказів (негативна допустимість).

Так, наприклад, у справах про визнання громадянина недієздатним, єдиним допусти­мим доказом може бути лише висновок судово-психіатричної експертизи (позитивна до­пустимість). Негативний характер допустимості має норма щодо наслідків недотримання простої письмової форми угоди. Якщо угода укладена з порушенням простої письмової форми, то у випадку спору сторони позбавляються права посилатися на підтвердження угоди і її умов, на показання свідків. При цьому закон дозволяє використання інших доказів (ст. 64 ЦК).

2. Процесуальні джерела, у яких містяться фактичні дані, що не відповідають нормам
істинності або моральності, також не повинні визнаватися доказами. Прикладом доказу,
що не відповідає нормам істинності, можуть бути показання екстрасенса, допитаного як
свідка, про розмір доходу особи, зобов'язаної сплачувати аліменти, якщо, з його слів,
він довідався про ці відомості за допомогою магії. Рівень розвитку нашого суспільства
і уявлень про ірраціональні явища не дозволяє показання свідка, що містять таку ін­
формацію, навіть правильно з погляду закону оформлені, визнати допустимим доказом.

Цілком правомірно визнати недопустимим доказом показання свідка, зміст яких ви­кладений у нецензурних виразах, навіть коли при здійсненні допиту не порушувалися вимоги ЦПК.

Визнання доказу недопустимим — це не обов'язок, а право суду. Існує спеціальне правило відповідно до якого суд може, виходячи з обставин справи і ходу її розгляду, визнавати недопустимим той або інший доказ.

3. Відповідно до ст. 184 ЦПК, якщо сторона, третя особа, їх представники заявля­
ють, що факти, які мають значення для справи, їм відомі особисто, вони за їх згодою
можуть бути допитані як свідки. І тільки в тому разі відомі їм факти стануть доказами,
що відповідатимуть правилу допустимості.

Не можуть бути використані як показання свідків (ст. 63 ЦПК) письмові пояснен­ня громадян. У відповідних випадках вони приймаються судом, як письмові докази (ст. 64 ЦПК України). Проте відповідно до п. 23 постанови Пленуму ВС України Л£ 2 від 12.06.2009 р. «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції» пояснення осіб, отримані не за процеду­рою допиту свідків, не можуть використовуватися як засіб доказування. Виходячи із закріпленого у ст, 159 ЦПК принципу безпосередності судового розгляду, одержані за правилами зазначених статей показання свідків, як й інші докази, повинні бути

207

РОЗДІЛ І. Глава 5

досліджені в судовому засіданні, в якому постановлено рішення, незалежно від того, чи досліджувалися ці докази тим же складом суду в іншому судовому засіданні.

4. Відповідно до ч. 1 статті, що коментується, докази, які одержані з порушенням
порядку, установленого законом, суд не бере до уваги.

Установити недопустимість конкретного доказу суд може лише після того, як до­слідить його в судовому засіданні. Недопустимість доказу не є очевидною. Сторони вправі висловлювати суду свої міркування щодо допустимості чи недопустимості конкретного доказу.

Згідно з п. 28 постанови Пленуму ВС України № 2 від 12.06.2009 р. «Про за­стосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції> >, якщо при дослідженні письмових доказів особою, яка бере участь у справі, буде подана заява про те, що доданий до справи або поданий іншою особою для ознайомлення документ викликає сумнів з приводу його достовірності або є фаль­шивим, особа, яка подала цей документ, може просити суд виключити його з числа доказів і розглядати справу на підставі інших доказів. За відсутності з її боку таких процесуальних дій, особа, яка подала заяву, повинна подати відповідні докази, що спростовують значення відомостей оспорюваного документа і могли бути підставою неприйняття його до уваги під час оцінки доказів. У разі необхідності суд сприяє особі, яка зробила заяву, у збиранні доказів.

Якщо суд дійде висновку, що доказ є недопустимим, він не бере цей доказ до уваги, тобто не може обґрунтовувати ним своє рішення. Разом з тим, суд повинен у мотиву­вальній частині рішення зазначити, чому саме він цей доказ відхиляє.

5. Зі змісту абзацу другого частини першої статті 218 ЦК випливає, що не може
доводитися свідченням свідків не лише заперечення факту вчинення правочину або
оспорювання окремих його частин, а й факт його вчинення, а також виконання
зобов'язань, що виникли з правочину. Випадки, коли свідчення свідків допускають­
ся як засіб доказування факту вчинення правочину, у ЦК визначені прямо (частина
друга статті 937, частина третя статті 949 ЦК) (п. 8 постанови Пленуму ВС Украї­
ни від 06.11.2009 р. «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання
правочинів недійсними»).

Стаття 60. Обов'язки доказування і подання доказів

1. Кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу.

2. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі.

3. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рі­шення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір.

4. Доказування не може грунтуватися на припущеннях.

1. Доказування — це пізнавальна і розумова діяльність суб'єктів доказування, яка здійснюється в урегульованому цивільному процесуальному порядку і спрямована на з'ясування дійсних обставин справи, прав і обов'язків сторін, установлення пев­них обставин шляхом ствердження юридичних фактів, зазначення доказів, а також подання, прийняття, збирання, витребування, дослідження і оцінки доказів*. Отже, мета доказування — з'ясування дійсних обставин справи.

* Штефан М. Й. Цивільний процес. - К: Юніком Інтер, 2001, — С. 268.

208

Стаття 60

У практичній площині завдання доказування полягає не стільки в тому, щоб вста­новити істину, скільки в тому, щоб з'ясувати, чиї твердження про факти, позивача чи відповідача, найдостовірніші. Пошуки істини у цивільному судочинстві безперспек­тивні. Звідси мета доказування — переконати суд у достовірності наведених фактів. Уміння переконувати — ось що потрібно в суді.

Доказування — це ще й складний психологічний процес, у результаті якого у судді формується та чи інша думка у справі.

2. Обов'язок доказування покладається на сторін. Це положення є одним із най­
важливіших наслідків принципу змагальності. Суд не може збирати докази за власною
ініціативою. У разі недостатності доказів, суд вправі запропонувати представити до­
кази тій стороні, яка несе обов'язок по доказуванню.

Обов'язок представлення доказів покладається також на третіх сторін. Третя особа, що заявляє самостійні вимоги на предмет спору, користується всіма правами і виконує всі обов'язки позивача, доказує обставини, якими вона підтверджує свої вимоги. Третя сторона, що не заявляє самостійні вимоги, повинна доказувати факти, які впливають па її відносини зі стороною в процесі. Прокурор та інші особи, які звертаються до суду на захист інтересів інших осіб, зобов'язані доказувати обставини, що лежать в основі поданої ними заяви.

Інші учасники процесу, наприклад, свідки, доказів подавати суду не можуть.

Матеріально-правовий зміст обов'язку подавати докази полягає в тому, що у ви­падку його невиконання суб'єктом доказування і неможливості отримання доказів суд має право визнати факт, на який посилалась зацікавлена сторона, неіснуючим, чи навпаки, як це має місце при використанні презумпції, існуючим, якщо інше не до­казано другою стороною.

Розподіл і роз'яснення сторонам їх обов'язку щодо доказування — це функція суду в межах юрисдикційної процедури, завдання суду організувати дійсно змагальний процес. Розподілити тягар доказування у справі — означає зробити припущення про наявність або відсутність юридичних фактів на користь однієї із сторін. Якщо інша сторона твердженнями і доказами не може переконати суд у хибності такого припу­щення, то припущення трансформується у твердження про наявність відшуковуваного факту, відображене у мотивувальній частині судового рішення. Проте, зазначає вчений, у судовій практиці часто трапляються випадки порушення загальних правил розпо­ділу обов'язків з доказування. Так, суди у своїх рішеннях про задоволення позову часто зазначають, що відповідач не довів обставин, на які він посилався, не визнаючи позовних вимог позивача. Це неправильно, оскільки незалежно від того, доводить від­повідач відсутність фактів підстави позову чи ні, загальне правило розподілу доказо­вих обов'язків залишається незмінним, і тягар доказування не переходить від однієї сторони до іншої. Підставу позову повинен довести саме позивач*.

3. Доказування процесуальних фактів має деякі особливості, які дозволяють за пев­
них обставин розглядати доказування як обов'язок учасника процесу. Наприклад, якщо
сторона клопоче про забезпечення позову, вона повинна довести наявність підстав для
цього, в іншому випадку суд відхилить клопотання у зв'язку з відсутністю доказів.
Ця відмова може розглядатися як процесуальна санкція.

При заявлені клопотання про відстрочку сплати судового збору зацікавлена сторона повинна вказати суду наявність підстав для цього.

4. Відповідно до статті, що коментується, предмет доказування — це коло фактів
матеріально-правового значення, необхідних для вирішення справи по суті. Доведен-

* Бсиюк А/. /.. Луспеник Д. Д. Практика застосування цивільного процесуального кодексу України (цивільний про­цес у питаннях і відповідях). Коментарі, рекомендації, пропозиції. Серія «Судова практика». — Харків: Харків юридичний. 2008. - С. 144 - 146. 150.

209

РОЗДІЛ І. Глава 5

ню підлягають тільки ті обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, у якій виник спір. Таким чином, законодавець встановлює межі доказування. Необхідно врахувати, що обставини, які мають значення для справи, але щодо яких спору немає, не підлягають доведенню, оскільки визнані сторонами*.

5. Частина 4 статті, що коментується, забороняє здійснювати доказування через
припущення, тобто твердження, які самі по собі потребують доведення. Пленум ВС
України у ч. 11 постанови № 14 від 18.12.2009 р. наголошує, що суд, установлюючи
наявність або відсутність фактів, якими обґрунтовуються вимоги чи заперечення сторін,
визнаючи одні та відхиляючи інші докази, має мотивувати свої дії та враховувати, що
доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Для позначення припущень, що встановлені законом і мають правове значення, використовується термін «презумпція». Законодавець не дає дефініцій презумпції. У науці під презумпцією розуміється припущення про наявність або відсутність юри­дично значимої обставини, яке перерозподіляє доказові обов'язки учасників процесу та закріплене (або опосередковано закріплене) спеціальною процесуальною нормою. Презумпція одночасно виступає і як процесуальне правило, яке встановлює особливий порядок розподілу доказових обов'язків, і як імовірне знання про існування якогось факту, події**. У суб'єктів правозастосування може скластися враження, що заборо­няючи використання припущень у доказуванні, норма, що коментується, забороняє застосовувати презумпції. Однак, на нашу думку, таке тлумачення було б неправиль­ним. Презумпції, які встановлені нормами матеріального закону, підлягають засто­суванню в цивільному процесі. Основне їх призначення — перерозподіл обов'язків з доказування. Зокрема, факти, які за законом презюмуються, тобто припускаються встановленими, потребують спростування, а не доказування.

У науковій літературі наголошується про необхідність розмежовувати поняття презумпція і фікція. При формулюванні фікції законодавець виходить з того, що обставини, яка визнається існуючою, насправді немає. Тобто фікція відрізняється від презумпції відсутністю ймовірністі факту, який стверджується.

6. Відповідно до п. 7 постанови Пленуму Верховного Суду України Л& 2
від 12.06.2009 р. «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства
при розгляді справ у.суді першої інстанціїр суд не вправі через неподання доказів
при пред'явленні позову залишати заяву без руху та повертати заявнику, оскільки
подання доказів можливе на наступних стадіях цивільного процесу.

7. Ураховуючи принцип безпосередності судового розгляду (стаття 159 ЦПК), рі­
шення може бути обґрунтоване лише доказами, одержаними у визначеному законом
порядку та дослідженими в тому судовому засіданні, в якому ухвалюється рішення.
Неприпустимим є витребування і приєднання до справи матеріалів на підтвердження
висновків і мотивів рішення після його ухвалення.

Якщо докази у справі зібрані в порядку, передбаченому статтями 132, 133, 140 та частиною четвертою статті 191 ЦПК, суд може обґрунтувати ними рішення лише за умови, якщо вони були ним оголошені в судовому засіданні, пред'явлені для ознай­омлення особам, які беруть участь у справі, та досліджені в сукупності з іншими доказами. При ухваленні рішення суд відповідно до статті 212 ЦПК оцінює докази з урахуванням вимог статей 58 та 59 ЦПК про їх належність і допустимість. Обста­вини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування (п. 6 постанови Пленуму

* Балюк М. І., Луспеник Д. Д. Практика застосування цивільного процесуального кодексу України (цивільний про­цес у питаннях і відповідях). Коментарі, рекомендації, пропозиції. Серія «Судова практика*. — Харків: Харків юридичний, 2008. - С. 144 - 146, 150. ** Там же - С. 144 - 146, 150.

210

Стаття 61

Верховного Суду України № 14 від 18.12.2009 р. «Про судове рішення у цивільній справі»).

Стаття 61. Підстави звільнення від доказування

1. Обставини, визнані сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, не підлягають доказуванню.

2. Обставини, визнані судом загальновідомими, не потребують доказування.

 

3. Обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.

4. Вирок у кримінальній справі, що набрав законної сили, або постанова суду у справі про адміністративне правопорушення обов'язкові для суду, що розглядає справу про цивільно-правові наслідки дій особи, стосовно якої ухвалено вирок або постанову суду, з питань, чи мали місце ці дії та чи вчинені вони цією особою.

 

1. Обов'язок щодо доказування не є безмежним. Стаття, що коментується, установ­лює три групи обставин, від доказування яких звільняються сторони та інші особи, які беруть участь у справі. Це обставини, визнані сторонами та іншими особами, що беруть участь у справі (ч. 1), загальновідомі (ч. 2) та преюдиційні (ч. З та 4).

2. Визнання — це повідомлення стороною чи іншими особами, що беруть участь у справі, обставин, що підтверджують наявність чи відсутність фактів, які за законом повинні доводити друга сторона чи інші особи.

Процесуальним наслідком визнання в цивільному процесі однією зі сторін факту встановленим, є набуття фактом безспірного характеру і звільнення другої сторони від його доказування.

Визнання певної обставини звільняє від обов'язку її доказування лише тоді, коли її визнали інша сторона, треті особи, представники сторін та третіх осіб. Якщо хоча б хтось із числа цих осіб, які беруть участь у справі, обставину не визнає, вона по­требує доказування.

Як зазначено у п. 25 постанови Пленуму Верховного Суду України А£ 2 від 12.06.2009 р. «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції», у ході розгляду справи сторона може відмовитися від визнання нею чи її представником певних обставин, довівши належ­ними та допустимими доказами, що ці обставини було визнано внаслідок помилки, що має істотне значення, обману, насильства, погрози, тяжкої обставини або обставини визнано у результаті зловмисної домовленості її представника з іншою стороною. За доведеності причин відмови від визнання обставин суд постановляє ухвалу, яка не підлягає оскарженню, після чого такі обставини доводяться у загальному порядку. Зокрема, це означає, що іншій стороні у справі може бути надано право надати до­кази, які своєчасно не було надано унаслідок попереднього визнання обставини щодо її підтвердження чи заперечення.

Разом з тим, слід звернути увагу, що відповідно до п. З ч. 6 ст. 130 ЦПК у попе­редньому судовому засіданні суд визначає факти, які необхідно встановити для вирі­шення спору і які з них визнаються кожною стороною, а які підлягають доказуванню. Інших осіб, які беруть участь у справі, окрім сторін, у цій нормі не згадано. Тому можливим є також висновок, що для звільнення від доказування достатньо визнання обставини лише сторонами.

211

РОЗДІЛ І. Глава 5

Визнання здійснюється в попередньому або в судовому засіданні шляхом надання суду відповідних пояснень. Не вважається визнанням обставини мовчання.

Визнання обставини, яку повинна доказувати інша сторона, не означає згоду того, хто цю обставину визнав, із запропонованою оцінкою цієї обставини. Так, наприклад, відповідач може визнавати факт заподіяння шкоди здоров'ю позивача, але може по­силатися на зовсім інші, ніж позивач, причини заподіяння такої шкоди (наприклад, на необхідну оборону).

Визнання обставини не можна ототожнювати із визнанням позову.

Більш детальна інформація про визнання міститься у коментарі до статті 62 Ко­дексу.

3. Частина 2 статті, що коментується, визначає, що не потребують доказування об­
ставини, визнані судом загальновідомими. Загальновідомими є обставини, які відомі
широкому колу осіб, у тому числі і складу суду. Вони не потребують доказування
тому, що об'єктивність їх існування очевидна. Це в основному не дії, а події*.

Загальновідомі обставини поділяються на всесвітньо відомі (наприклад, столиці держав, географічні назви), відомі на території певної держави (наприклад, націо­нальні свята, історичні події, прізвища керівників держави) та локальні, тобто відомі на обмеженій території (наприклад, місцезнаходження органів місцевого самовряду­вання, назви вулиць).

Не можуть вважати загальновідомими обставинами не факти, а їх оцінки, позиції державних та громадських органів, відомості про окремих фізичних осіб, а також обставини, які хоч і відомі широкому колу осіб, але які не мають об'єктивного іс­нування.

Загальновідомі обставини не потребують доказування незалежно від згоди сторін, оскільки вони достеменно відомі суду.

Загальновідомість конкретних обставин суд повинен визнати. Для того щоб суд це питання розглянув, особа зацікавлена та на яку покладається тягар доказування цієї обставини, повинна подати клопотання про визнання певної обставини загальновідо­мою. Клопотання вирішується ухвалою суду про визнання обставини загальновідомою. Така ухвала оскарженню не підлягає.

4. Преюдиційні факти — це факти, установлені рішенням чи вироком суду, що на­
брали законної сили. Преюдиціиність ґрунтується на правовій властивості законної
сили судового рішення і визначається його суб'єктивними і об'єктивними межами,
за якими сторони та інші особи, які брали участь у справі, а також їх правонаступники
не можуть знову оспорювати в іншому процесі встановлені судовим рішення у такій
справі правовідносини.

Суб'єктивними межами є те, що в двох справах беруть участь одні й ті самі особи чи їх правонаступники, чи хоча б одна особа, щодо якої встановлено ці обставини. Об'єктивні межі стосуються обставин, установлених рішенням чи вироком суду.

Преюдиційні обставини не потребують доказування, якщо одночасно виконуються наступні умови:

— обставина встановлена судовим рішення. При цьому слід мати на увазі, що від­повідно до ч. 1 ст. 208 ЦПК судові рішення викладаються у двох формах: у формі ухвали й у формі рішення. Тому преюдиційне значення мають обставини, установлені як рішенням, так і ухвалою суду. Обставини, установлені рішеннями інших органів, потребують доказування на загальних підставах;

— судове рішення набрало законної сили;

— у справі беруть участь ті ж особи, які брали участь у попередній справі. Пле-

* Штефан М. ЇЇ. Цивільний процес. - К., 2001. - С. 274 - 275.

212

Стаття 61

нум ВС України у п. 7 постанови Л£ 14 від 18.12.2009 р. наголошує, що особи, які не брали участь у цивільній, господарській чи адміністративній справі, в якій судом ухвалене відповідне судове рішення, мають право при розгляді іншої справи за їх участі оспорювати обставини, установлені цим судовим рішенням. У такому випадку суд ухвалює рішення на основі досліджених у судовому засіданні доказів. Тобто якщо у справі беруть участь нові особи, то преюдиційний характер рішення втрачається. Тому не можуть мати преюдиційного значення рішення суду в тотожних за фабулою справах, але за позовом іншого позивача або за участі додаткового співвідповідача. Тому, якщо сторона хоче обійти цю норму, вона може це зробити шляхом залучення до процесу додаткового відповідача або третьої особи.

Не потребують доказування обставини, установлені рішення суду, тобто ті об­ставини, щодо яких мав місце спір і які були предметом судового розгляду. Не має преюдиційного значення оцінка судом конкретних обставин справи, які сторонами не оспорювалися, мотиви судового рішення, правова кваліфікація спірних відносин. На наш погляд, преюднційне значення можуть мати лише ті факти, щодо наявності або відсутності яких виник спір, і які зазначені у резолютивній частині рішення.

Преюдиційні обставини є обов'язковими для суду, який розглядає справу навіть у тому випадку, коли він вважає, що вони встановлені неправильно. Таким чином законодавець намагається забезпечити єдність судової практики та запобігти появі протилежних за змістом судових рішень.

Заслуговує на увагу той факт, що згідно з ч. З цієї статті¹ преюдиційність поширю­ється не тільки на осіб, що браЛи участь у справі, а й на особу, щодо якої відповід­ним рішенням установлено певні обставини, незалежно від того, чи брала вона участь у справі.

Важливим у цій статті є те, що преюдиційними також є рішення господарських та адміністративних судів. Пленум ВС України у п. 7 постанови № 14 від 18.12.2009 р. роз'яснив, що під судовим рішенням у ч. З ст. 61 ЦПК України слід розуміти будь-яке судове рішення, яким справа вирішується по суті, яке ухвалює суд у порядку цивільного (рішення, у тому числі й заочне, ухвала, судовий наказ), господарського та адміністративного судочинства.

У науковій літературі наголошується, що не всі ухвали, які набрали законної сили можуть мати преюдиційне значення у справі. Д. Д. Луспеник наводить такі приклади. Відповідач, заперечуючи проти позову, може посилатися на встановлений ухвалою суду, що набрала законної сили, факт відмови позивача від позову, який пред'явлений повторно. Така ухвала має преюдиційне значення, в силу якої суд повинен відмовити у відкритті провадження або закрити провадження у справі. Але не може вважатися преюдиційного ухвала суду про повернення позову (наприклад, унаслідок визнання позову неподаним), оскільки спеціальна норма передбачає право позивача на повторне звернення до суду із заявою, якщо перестануть існувати обставини, що стали підста­вою для повернення заяви*.

З точки зору тактики процесу, покладатися на преюдиційні обставини не завжди доцільно, адже у разі скасування рішення, яке встановлює преюдицію, виникають під­стави для перегляду за нововиявленими обставини усіх тих рішень, які цю преюдицію використали. Відповідно до п. З ч. 2 ст. 361 ЦПК підставами для перегляду рішення, ухвали суду чи судового наказу у зв'язку з нововиявленими обставинами є скасуван­ня судового рішення, яке стало підставою для ухвалення рішення чи постановлення ухвали, що підлягають перегляду. Тому якщо рішення, яким установлені певні обста-

* Балюк М. І., Луспеник Д. Д. Практика застосування цивільного процесуального кодексу України (цивільний про­цес у пишаннях і відповідях). Коментарі, рекомендації, пропозиції. Серія «Судова практика». — Харків: Харків юридичний, 2008. — С. і55.

213

РОЗДІЛ І. Глава 5

вини, має недоліки і є загроза його скасування, тому на нього краще не покладатися, а доводити потрібні обставини в загальному порядку.

5. Що ж до преюдиційності обставин, установлених вироком у кримінальній або постановою у справі про адміністративне правопорушення, що набрали законної сили, то відповідно до ч. 4 статті, що коментується, вони будуть обов'язковими для суду, що розглядає справу про цивільно-правові наслідки дій особи, стосовно якої ухвалено вирок або постанову суду, лише з питань, чи мали місце ці дії та чи вчинені вони цією особою. Усі інші обставини, у тому числі, розмір шкоди, що підлягає відшкодуван­ню, повинні бути доведені сторонами, та іншими особами, що беруть участь у справі в загальному порядку.

6. Спеціальний випадок преюдиційності судового рішення передбачено у справах про захист прав споживачів. Відповідно до ст. 25 Закону України «Про захист прав споживачів» об'єднання споживачів мають право, зокрема, звертатися з позовом до суду про визнання дій продавця, виробника (підприємства, що виконує їх функції), виконавця протиправними щодо невизначеного кола споживачів і припинення цих дій. При задоволенні такого позову суд зобов'язує порушника довести рішення суду у встановлений ним строк через засоби масової інформації або іншим способом до відома споживачів.

Рішення суду, що набрало законної сили, про визнання дій продавця, виробника (підприємства, що виконує їх функції), виконавця протиправними щодо невизначе­ного кола споживачів є обов'язковим для суду, що розглядає позов споживача щодо цивільно-правових наслідків їх дій з питань, чи мали місце ці дії і чи.були вчинені вони цими особами.

Стаття 62. Пояснення сторін, третіх осіб та їхніх представників

1. Сторони, треті особи та їхні представники за їх згодою можуть бути допитані як свідки про відомі їм обставини, що мають значення для справи.

1. Пояснення сторін, третіх осіб та їх представників є одним із засобів доказуван­
ня в цивільному процесі. Проте засобом доказування є лише такі пояснення сторін,
третіх осіб та їхніх представників, які дані ними під час допиту за правилами, які
встановлені для допиту свідків.

Допит сторони як свідка не означає зміну процесуального статусу. Ідеться лише про дотримання під час допиту сторони або третьої особи (їх представників) процедури, яка встановлена для допиту свідка.

2. Пояснення бувають трьох видів: твердження, визнання та заперечення.
Твердження — це пояснення, в якому містяться відомості про факти, які згідно із

законом повинні доводити сторони та треті особи.

Визнання — це пояснення, яке містить відомості про факти, які згідно із законом повинна доводити інша сторона.

Визнання фактів поділяється на судове і позасудове. Позасудове визнання не має значення, оскільки воно здійснюється поза процесуальною формою йрго одержання в цивільному процесі. Визнання ж у суді входить до складу пояснень сторін, робиться в установленому цивільно-процесуальному порядку і процесуальній формі.

Визнання факту може бути беззастережним, тобто простим або із застереженням, тобто кваліфікованим. Простим є визнання, коли особа повністю визнає певний факт, а кваліфікованим може бути таке визнання, коли особа визнає певний факт, проте зазначає певні специфічні дані, які стосуються цього факту.

214

Стаття 63

Процесуальним наслідком визнання в цивільному процесі однією зі сторін факту встановленим є набуття фактом безспірного характеру і звільнення другої сторони від його доказування. Це підтверджується нормою ч. 1 ст. 61 ЦПК, згідно з якою обставини, визнані сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, не під­лягають доказуванню.

Заперечення — це пояснення, в якому заперечуються факти, наведені іншими осо­бами, які беруть участь у справі.

3. Засобом доказування будуть вважатися лише такі пояснення сторін, третіх осіб
та їхніх представників які дані ними як свідками. Такі пояснення можуть бути дані
зазначеними особами лише в судовому засіданні. Порядок допиту сторін, третіх осіб
та їхніх представників визначено статтею 184 ЦПК, згідно з якою вказані особи до­
питуються як свідки згідно із статтями 180 — 182, що встановлюють загальний по­
рядок допиту свідків.

Такни засіб доказування є більш ефективним для правильного вирішення справи, на відміну від пояснень сторін та третіх осіб, передбачених ЦПК 1963 року, оскільки тепер за надання суду неправдивої інформації сторони, треті особи та їхні представ­ники можуть бути притягнуті до кримінальної відповідальності за статтею 384 КК за завідомо неправдиві показання.

Положення чинного ЦПК щодо переліку засобів пропонується уточнити і перед­бачити як доказ і пояснення сторін, третіх осіб та їх представників, поряд з їх пояс­неннями як свідків. По-перше, примусити таких осіб давати пояснення під присягою не можна, а по-друге, існують категорії справ, у яких, крім пояснень сторін, інших доказів не буває (розірвання шлюбу, визнання угод недійсними з підстав уведення в оману), і це ускладнює виконання завдань цивільного судочинства. Тому для уніфі­кації процесуальних норм законодавцю слід використати положення КАС, відповід­но до яких сторони, треті особи та їх представники можуть бути допитані як свідки за їх згодою. У випадку, якщо під час дачі пояснень не під присягою сторонами були визнані певні обставини або позов у цілому, то в такому випадку суд повинен це вра­ховувати, розцінюючи це не як доказ, а як диспозитивне розпорядження стороною своїми матеріальними правами та процесуальними засобами захисту*.

Щоправда, до цього часу залишається дискусійним питання про кримінальну від­повідальність сторін, третіх осіб та їхніх представників за відмову від дачі пояснень згідно зі статтею 385 КК України, у випадку, коли зазначені особи заявили про свій намір дати пояснення як свідок, були приведені до присяги згідно зі статтею 180 ЦПК, тобто набули статусу свідка, проте після цього змінили свою думку і виріши­ли відмовитися від дачі пояснень. На нашу думку, якщо сторони, треті особи чи їх представники виявили бажання давати пояснення як свідки, вони не мають права відмовитись від дачі показань, оскільки за таку відмову можуть нести кримінальну відповідальність згідно зі статтею 385 КК.

4. Представники-адвокати не можуть бути допитані навіть за їх згодою щодо обста­
вин, які стали їм відомі у зв'язку з виконанням професійних обов'язків (ст. 51 ЦПК).

Стаття 63. Показання свідка

1. Показання свідка — це повідомлення про відомі йому обставини, які мають значення для справи. Не є доказом показання свідка, який не може назвати джерела своєї обізнаності щодо певної обставини.

* Балюк М, І., Луспеник Д. Д. Практика застосування цивільного процесуального кодексу України (цивільний про­цес у питаннях і відповідях). Коментарі, рекомендації, пропозиції. Серія «Судова практика». — Харків: Харків юридичний, 2008. — С. 155.

215

РОЗДІЛ І. Глава 5

1. Показання свідка — це один із найважливіших засобів доказування у цивільному
процесі, з якого суд одержує відомості про обставини справи.

Відповідно до ч. 1 ст. 50 ЦПК свідком може бути кожна особа, якій відомі будь-які обставини, що стосуються справи. Про процесуальний статус свідка див. ст. 50 — 51 ЦПК.

2. Показання свідка можуть бути отримані шляхом допиту свідку безпосередньо
в судовому засіданні або в порядку судового доручення відповідно до статті 132 цього
Кодексу. У випадку отримання показань свідків у порядку виконання судового до­
ручення такі показання оголошуються в судовому засіданні відповідно до статті 183
ЦПК. Проте у ч. 5 ст. 132 передбачено, що у випадку, якщо свідки, які дали показання
суду, що виконував доручення, прибудуть до суду, який розглядає справу, вони дають
показання у загальному порядку.

Про порядок допиту свідків у судовому засіданні див. коментар до ст. 180 - 182 ЦПК.

3. Друге речення статті, що коментується, установлює недопустимість показань
свідка, який не може назвати джерела своєї обізнаності. З цього можна зробити вис­
новок, що обставини, про які він дає показання, повинні бути відомі йому особисто.
На нашу думку, показання свідка з чужих слів не допускаються взагалі, а не лише
тоді, коли він не може назвати джерела.

⇐ Предыдущая567891011121314Следующая ⇒

Поделиться: